Витер над тыхым мистом. Новела 9-2

2.

Валерко знайшов Каріка в туалеті – хлопчик сидів на високій лутці замазаного білою фарбою вікна, весь якось зіщулившись і начебто зробившись ще меншим на зріст. Його очі волого блищали, і вигляд він мав розтріпаний і зовсім жалюгідний: піонерська сорочка з золотими ґудзиками вибилася в нього на спині з-під синіх шортиків, волосся падало на лоб, ремінець на правому сандалику розстебнувся і висів безпорадно, а губи були щільно стяті, ніби хлопчик щосили старався здержати сльози.
– От ти де! – схвильовано вигукнув Валерко, наближаючись до нього. – Ну, де ж ти подівся, Каріку! Тебе ж чекають! Хіба ж так можна!
Карік тихенько хлипнув, і підборіддя його затремтіло.
– Не піду я на цей іспит, – промовив він, підхопивши пальцем сльозу, яка мимоволі викотилася йому на щоку. – Хай думають про мене, що хочуть, а не піду! Я ж нічого, зовсім нічого не знаю! Що я там робитиму? Тільки себе неславити та людей смішити…
При цих словах Валерко раптом буквально всім тілом, усіма нервами своїми відчув, як бідному малюкові погано. Останнім часом так траплялося вже не раз: Валерко став помічати, що емоції Каріка якимось дивним способом фізично передаються йому, так що іноді навіть доходить до того, що він буцімто починає відчувати хлопчика всередині себе. Це було дуже незвичайно, і спочатку Валерко аж якось лякався цього явища, одначе згодом звик і був навіть радий, що може розуміти Каріка без слів саме тоді, коли цього більше за все й треба. От і тепер він зрозумів: Карік у такому стані, що може й дійсно зірватися і пустити всі іспити нанівець, якщо його не підтримати, не приголубити й не пожаліти.
Обережно взявши малюка за плечі, Валерко притулив його до себе і, як завжди в такі хвилини, ласкаво забрався пальцями в його волосся і полоскотав за вушком:
– Пташеня ти моє… Боїшся?
– Угу… – хлопчик довірливо вткнувся лицем у комір його сорочки. – Я знаю, ти будеш мене докоряти, що не піти ніяк не можна, адже професор спеціально заради мене одного приїхав з Києва і, якщо я не піду, це буде ганьба не тільки на всю школу, а й на все місто… але я боюся! Ну що мені з собою робити? Все прекрасно розумію і – боюся!
І його тіло затремтіло – він заплакав гірко і беззвучно.
«Нехай поплаче… – подумав Валерко, відчувши, як декілька гарячих сльозинок  одна за другою капнули йому за комір. – Йому треба поплакати, а то перегорить…»
– Я можу уявити собі, як ти боїшся, Каріку, – промовив він. – Одному завжди дуже страшно. Якби разом з усім класом, тоді б не так, а тут… Усе-таки, професор з Києва – це не абияка фігура, тут уже нічого не скажеш, і стояти перед ним на іспиті, напевно, і справді непросто. Але ти візьми себе в руки – ти ж будеш не один. Ми ж усі з тобою: і я, і Лена, і Олька, і Женько. І ми всі за тебе – тобі це прекрасно відомо. А якщо стільки людей разом бажають тобі удачі, то вона просто не може не прийти. Усе в тебе буде в порядку, усе як слід. Та й не вірю я, щоб ти й дійсно нічого не знав! От не вірю, та й по тому! Ти просто сумніваєшся. Це властивість всіх інтелігентних людей – сумніватися в своїх здібностях. Але знаєш, що я тобі скажу? От якщо, наприклад, взяти мене, то я в німецькій мові і правда як порося в помаранчах, але, можеш мені повірити, якби заради мене з Києва приїхав професор, я пішов би до його кабінету навіть із самим вітром у голові. Пішов би і взяв свій білет, тому що, чим чорт не жартує, білет той міг би бути для мене щасливим. Ніколи не треба тратити надію. Ти дужий хлопчик, у тебе є справжній характер, ти обов’язково видержиш, я просто впевнений в цьому.
– Я дужий? – перепитав Карік сумно.
– А як же! Просто треба вірити в свої сили.
– У свої сили я не вірю.
– А мені ти віриш?
– Тільки тобі й вірю, – Карік щільніше притулився до нього.
– В такому разі, зроби, як я кажу, і все буде в порядку. Гаразд?
Карік подивився на нього мокрими очима і промовив, тепло дихаючи йому в лице:
– Знаєш, Валерику… це, напевно, смішно, але я… я, коли був зовсім маленький, навіть батька свого отак не обіймав, як тебе тепер…
Валерко зніяковів від цих несподіваних слів. Напевно, треба було що-небудь відповісти на них Карікові, але придумати хлопець нічого не міг. Одне тільки знав він абсолютно точно: Карік і дійсно вже давно був для нього не просто друг. Він став для нього зовсім рідним, як, наприклад, брат, а може, навіть і син, хоча, напевно, говорити про сина було б не зовсім до речі відносно Валеркового віку. Усміхнувшись, він ласкаво витер долонею Карікові щоки і промовив:
– Давай, я тебе причешу. А то он який ти кошлатий!..
Він вийняв з кишені піджака невеликий пластмасовий гребінець і став обережно водити ним по волоссі хлопчика. Той заплющив очі – йому було добре.
– Ну ось, – промовив Валерко, скінчивши свою роботу. – Ач, який ти гарненький став! А з сандаликом у тебе що?
– Ремінець лопнув, – відгукнувся Карік невесело. – Не щастить мені…
– Ну, нічого страшного. Дай-но мені поглянути.
Він здійняв сандалик з ноги хлопчика.
Ремінець лопнув біля самісінької пряжки, причому так акуратно, неначе його перерізали. Валерко почухав потилицю – що тут вигадаєш! – вийняв обривок ремінця із пряжки і поставив сандалик на лутку, запитально втупившись в нього, неначе це взуття само могло відповісти, що з ним робити для того, щоб його знову можна було носити.
– Нічого не вийде… – зітхнув Карік. – Буду так шкандибати.
– Ну, це ти кинь! – заперечив Валерко. – Шкандибати краще буду я.
Він нахилився, розв’язав поворозку на своєму правому черевику і витяг її з дірок. Один кінець поворозки він хитромудрим морським вузлом  прикріпив до лопнутого ремінця, а другий просунув у пряжку так, що вийшло щось на зразок зашморгу.
– Давай ногу, – сказав він Карікові і, обережно озувши сандалика на ногу хлопчика, зашморгнув поворозку і зав’язав бантиком. – Не туго?
– Ні! – радісно усміхнувся Карік. – А як же ти будеш у такому черевику?
– А він у мене міцно на нозі держиться, – відповів Валерко бадьоро. – На ньому поворозки тільки так, для годиться. Ну ось, а зараз поправ сорочку, і ходімо. Тобі обов’язково треба скласти цей іспит, Каріку, а то з яким же настроєм ти сьогодні увечері до цирку підеш, га?
– А ти квитки купив?! – засяяв хлопчик, зістрибнув з лутки на підлогу і швидко засунув сорочку під шортики.
– Ні, нас туди безплатно пустять.
– Як безплатно?! – сльози на обличчі Каріка вже висохли і навіть сліду після себе не залишили, і це надзвичайно обрадувало Валерка, бо він зрозумів, що тепер і дійсно все буде в порядку – Карік свій іспит складе.
– А отак, безплатно, – відповів він на питання хлопчика. – Так мені обіцяли. Мій знайомий обіцяв.
– А звідки у тебе знайомі в цьому цирку?
– Ой, Каріку, це така довга та давня історія! Я її тобі коли-небудь згодом розповім, гаразд?
Карік кивнув.
У коридорі перед кабінетом німецької мови їх схвильовано зустріли Лена і Олька.
– Каріку! – радісно вигукнули вони обидві. – Та де ж ти щез! Іди, іди мерщій, вони вже всі там!
Карік, винувато усміхнувшись, взявся за ручку дверей, останній раз подивився на своїх друзів, а потім рішучо відчинив двері і ступив через поріг у кабінет.
– Ну, слава Богу! – із полегшенням зітхнула Лена. – А то я вже подумала була… чого недоброго.
– А де Женько? – спитав Валерко.
– Не знаю, – знизала плечима Олька. – Сказав, що через п’ять хвилин повернеться, а самого вже півгодини немає.
– Та що ж це сьогодні за день такий! – ухнув Валерко у розпачі. – Усі кудись щезають! Ну що, мені тепер бігти ще й Женька шукати?
– Не треба його шукати, – заперечила Олька. – Він не маленька дитина, дорогу знає, а якщо не прийде, я йому потім вдома таке скажу, що він у мене захилитається!
– А що як йому раптом кепсько стало? – зненацька стривожилася Лена. – Ви ж знаєте, що він…
Ці слова якось усіх приголомшили – про те, що Женькові може стати кепсько, чомусь ніхто, крім Лени, не подумав.
– Та ну! – злякано закліпала очима Олька. – Ти що, Ленко! Тільки цього нам і бракувало!..
– Та ні, я ж просто так сказала… – розгубилась Лена. – Я ж не можу знати точно…
– Треба йому додому подзвонити, – вирішив Валерко. – Оль, який там у нього телефон?
Олька сказала.
– Але я не думаю, що він додому пішов, якщо йому й дійсно стало кепсько, – додала вона. – У нього коли болі починаються, він не те що йти, а й стояти не може.
– Ну, в такому разі він має бути десь у школі, – сказав Валерко. – Стійте тут, а я-таки побіжу, його пошукаю. Мені навіть здається, що я здогадався, у кого треба про нього спитати.
– Біжи, Валеро, біжи, – кивнула Лена. – Знайди його обов’язково!
– Постараюсь! – відповів хлопець і широким кроком рушив геть по коридорі.