Витер над тыхым мистом. Новела 9-4

4.

Ступивши через поріг, Карік відразу ж убачив, що в кабінеті німецької мови все радикально змінилося: майже всі столи з нього було винесено, а ті, що залишились, було поставлено в один ряд уздовж стіни навпроти вікон.  Крім того, зі стін щезли також усі плакати з граматичними таблицями і навіть усі портрети німецьких письменників, так що тепер нічого не нагадувало тут, що це раніше був лінгвістичний кабінет. Така нова обстановка здивувала і якось збентежила Каріка, адже він, звісно ж, не міг знати, що ініціатива переобладнання кабінету цілком належала Владі Довгому, який пояснював, що вирішив зробити це заради «чистоти експерименту», щоб Карік не мав можливості звіряти свої знання з плакатами і, таким чином, показав би справжній рівень володіння мовою. Коли Валентин Максимович дізнався про таку ініціативу, він дуже засмутився, однак міняти що-небудь було вже пізно, і тому все залишилось так, як схотів вожатий.
Екзаменаційна комісія сиділа за столами. У центрі Карік убачив столичного професора, обопіль якого розмістилися ще два незнайомих йому дядька середнього віку, без піджаків, у самих білих сорочках з коротким рукавом і при краватках. Тут же хлопчик убачив шкільну німку Марину Павлівну, яка явно почувала себе ніяково в такій компанії, і завучиху, монументальну, як завжди. Останнім, майже в самісінькому куточку, сидів Валентин Максимович. Коли Карік ввійшов до кабінету, директор м’яко усміхнувся йому, але хлопчик був так схвильований і напружений, що навіть не помітив цієї усмішки.
– З-здрасте… – промовив він майже пошепки і відчув, що коліна в нього починають тремтіти, а обличчя заливає холодний піт.
Два вікна в кабінеті було розчинено навстіж, у приміщенні пахло молодим листям та бузком. Карік помітив, що великий букет бузку стоїть на лутці – чомусь саме там, а не на столі комісії. Яскраве сонячне світло падало на самітну парту, яку було поставлено посередині кабінету прямо навпроти стола професора. Очевидно було, що ця парта призначалася саме для Каріка.
– Міг би привітатися й по-німецьки, – промовила Марина Павлівна, якось нервово пересмикнувшись на своєму місці і подивившись на хлопчика такими очима, що той зовсім злякався і сполотнів.
– Це зовсім не обов’язково, – заперечив професор густим низьким голосом. – Формалізм нам у даній ситуації ні до чого.
– Не треба хвилюватися, Каріку, – подав голос директор із свого куточка, бачачи, що бідному хлопчикові зараз може стати кепсько від страху. – Усе в порядку, нічого страшного нема. Просто підійди, візьми білет і нічого не бійся.
На негнучких ногах Карік наблизився до професорського стола і простяг тремтячу руку до екзаменаційних білетів, що їх було перед ним розкладено.
– Білет номер вісім… – промовив він, взявши одну з карток.
– Чудово, – кивнув професор, а його асистент тут же записав щось у відомість. – Тепер посидь, обдумай спокійно свою відповідь. У тебе є десять хвилин.
Карік мовчки сів за свою парту, поклав білет перед собою, прочитав завдання і зрозумів, що нічого не знає. Йому захотілося заплакати, а в голові навіть промайнула відчайдушна думка, щоб зараз же підхопитися з місця і бігти, бігти геть з цього кабінету, від пильного погляду цього страшного сивого професора, бігти, доки вистачить сили, а потім упасти на землю, заплющити очі і тихо вмерти.
Звичайно ж, нічого подібного він не зробив, а тільки низько-низько опустив голову і втупився в свій білет, вирішивши не говорити нічого, поки не минуть відпущені йому десять хвилин.
Напевно, він і дійсно промовчав би так до самого кінця, якби професор раптом не заговорив з ним перший. І Карік злякано здригнувся, хоча злякав його зовсім не голос суворого екзаменатора, а те, що професор абсолютно несподівано заговорив з ним не по-українськи, не по-російськи і навіть не по-німецьки, а відмінною мовою ідиш, так же рівно, спокійно і плавно, як говорив колись з хлопчиком його покійний батько:
– А погода-то сьогодні чудова, правда? У Києві тепер якраз каштани цвітуть, а у вас, у Білославі, я бачу, бузок – ціле море бузку!
Карік звів на професора очі, не знаючи, що сказати від здивування.
– Валентин Максимович чимало розповідав мені про тебе, Каріку, – вів далі Ромов, – так що я, відверто кажучи, дуже зацікавився тобою і тепер надзвичай рад нарешті з тобою зустрітися.
– А… звідкіля ви знаєте єврейську мову? – також на ідиш спитав приголомшений хлопчик перше, що прийшло йому в голову. – Ви теж єврей?
– Ні, – добродушно усміхнувся професор, – я не єврей, але я вчений-германіст і тому зобов’язаний розбиратися в усіх мовах, споріднених з німецькою. А ти, я бачу, і дійсно володієш ідишем на рівні рідної мови?
– Так, – кивнув Карік, досі якось не вірячи, що це все не сон. – Мене тато навчив і бабуся… Ми вдома часто на ідиш розмовляємо.
– А от мені, – зітхнув Ромов, – на жаль, рідко коли доводиться порозмовляти на ідиш. Знайомих євреїв, які б добре знали цю мову, у мене немає, так що, можна сказати, мовної практики у мене жодної, і тому я зовсім навіть не впевнений, що розмовляю по-єврейськи без акценту. От тобі, наприклад, як подобається моє вимовляння? На троєчку?
– Що ви! У вас просто відмінний ідиш! – розгублено відповів Карік. – Я ще ніколи не чув, щоб хто-небудь так красиво говорив.
– Ви мені лестите, юначе, – засміявся професор.
– Ні, зовсім ні! – вигукнув Карік і весь зашарівся. – Це правда! Чиста правда, ребе професор!
Асистенти за столом весело заусміхалися, убачивши такий щирий порив хлопчика. Завучиха залишилася все такою ж монументальною, а Марина Павлівна вся якось зіщулилась і зсунула над переніссям свої вискубані та нафарбовані тушшю брови, видно, ніяк не спроможна второпати, якою мовою розмовляють професор та її учень. Що ж стосується Валентина Максимовича, то він у своєму куточку просто-таки розцвів від вдоволення – на його широкому обличчі легко читалося: «Ну ось, знайшли спільну мову!»
– Я рад, щиро рад, що ти так вважаєш, – промовив професор, схиливши вдячно свою сиву голову. – От бачиш, Каріку, ти прийшов мені іспит складати, а вийшло так, що це, навпаки, я тобі іспит склав. Зате тепер я буду впевнений, що з єврейською мовою у мене все в порядку. Повір, у моїй професії така впевненість дуже багато значить, а то як же я навчатиму мови ідиш своїх студентів, якщо сам не буду впевнений, що володію нею на всі сто!
– А хіба в наших інститутах вивчають ідиш? – щиро здивувався Карік.
– А як же! На факультеті германістики – обов’язково, так же, як інші споріднені мови.
– А я думав… – пробурмотів Карік збентежено, – я думав, що ідиш тільки для євреїв, а іншим народам він і не цікавий зовсім.
– Отут ти дуже помиляєшся, – заперечив Ромов. – Свого часу, відразу після революції, ваша мова була державною, наприклад, у Білорусі нарівні з білоруською, російською та польською.
– Правда? – ще більше здивувався Карік.
– Чиста правда, ребе Айзенштат, чиста правда, – весело кивнув професор. – Взагалі, Каріку, ти повинен пишатися, що так досконало володієш мовою свого народу, бо без рідної мови людина – як дерево без коріння. Ну, а якщо ти, крім рідної, знаєш іще яку-небудь мову, то це просто відмінно. Один мудрець сказав: «Скільки мов я знаю, стільки разів я людина». Запам’ятай цей вислів, бо це сказано дуже правильно.
– А ви самі, ребе професор, скільки мов знаєте? – обережно поцікавився Карік, дедалі більше переконуючись, що високий столичний гість зовсім не такий страшний, як він про нього думав спочатку.
– Я? – професор потер пальцями свій широкий лоб. – Хочеш, щоб я похвастався? Ні, я цього робити не буду. Скажімо так: я знаю декілька мов, як і кожен радянський вчений.
Асистенти знову заусміхалися – було видно, що вони обидва прекрасно розуміють, про що йдеться між професором та Каріком. Марина ж Павлівна, убачивши їхні усмішки, розцінила їх по-своєму, ображено надулась і стала демонстративно дивитися у вікно – вона вже давно відчувала, що на цьому іспиті вона зайва і запрошено її сюди лише заради ввічливості, і тепер усмішки асистентів, як їй здалося, тільки потвердили це її відчуття. Помітивши таку реакцію вчительки, Ромов повернувся до неї і промовив дуже ґречним тоном уже по-українськи:
– Я надіюсь, шановна колего, ви вибачите мені цей невеликий незапланований відступ від регламенту іспиту. Зараз ми перейдемо до його головної частини.
Зрозумівши, що це звертаються до неї, Марина Павлівна здригнулася, бо в душі її знову прокинувся звичайний для неї страх перед начальством. Покліпавши нафарбованими віями, вона пробелькотала:
– Певна річ, Борисе Петровичу, ваше право проводити іспит так, як ви вважаєте потрібним…
– Я рад, що ви так думаєте, – усміхнувся професор, – тому що я завжди був супротивником традиційних методів перевірки знань учнів. Взагалі, мій улюблений метод – це співбесіда і, якщо ви не проти, я хотів би зараз перейти саме до неї, а ви потім, якщо забажаєте, можете задати Карікові свої додаткові питання.
– Прошу вас, – розгублено кивнула Марина Павлівна і втупила очі в стіл перед собою, щоб не зустрічатися поглядом ні з ким із присутніх.
За вікном кричали горобці. Нахабні до крайності, вони бадьоро скакали по гілках, схилених майже до самої лутки, і ні каплі не боялися людей, що дивилися на них з кабінету. Карік подумав, що на дворі тепер має бути дуже добре, і зітхнув. А іще він подумав про Валерка і про те, що сьогодні ввечері вони всі разом мають піти в цирк.  У справжньому цирку Карік не бував ніколи в житті, і йому дуже хотілося.
– Скажи, Каріку, ти міг би розповісти мені про ваше місто? – спитав професор по-німецьки.
– Про наше місто? – також по-німецьки перепитав хлопчик. – Як розповісти?
– Ну, так, як ти розповів би про нього будь-якій людині, зовсім з ним не знайомій. Давай уявимо собі, що я гість з НДР, приїхав до Білослава всього на пару днів і мені дуже хочеться почути про ваше місто якомога більше цікавого. Тож з чого б ти почав мені про нього розповідати?
 – Ну… ну, я не знаю… – Карік збентежився й розгубився, бо не чекав такого питання. – У нас, либонь, і немає нічого такого, чим міг би зацікавитись іноземний гість. У нас тут навіть ніяких особливих визначних пам’яток не знайдеться, адже місто наше дуже молоде…
Марина Павлівна знову злякалася. Вона убачила, що Карік не знає, що відповісти професорові, і їй відразу подумалось, що зараз учень, на якого покладали такі великі сподівання, оганьбить її, як вчительку, не спромігшись розвити елементарну тему.
– Адже ми нещодавно проходили діалоги «Моє рідне місто»! – промовила вона майже у відчаї, у душі проклинаючи цей іспит і Каріка, який уже спричинив і продовжує спричиняти їй стільки неприємностей. – Невже ж ти, Айзенштат, не можеш нормально відповісти на таке просте питання!
– Марино Павлівно! – Ромов повернувся до неї і м’яко усміхнувся.  – Ну що ви таке кажете, шановна колего! Невже ж, по-вашому, я приїхав сюди з Києва для того, щоб вислухувати матеріал параграфів підручника німецької мови за четвертий клас? Ні, давайте все-таки брати ширше.
– Ви даремно так хвилюєтесь, Марино Павлівно, – подав голос зі свого куточка Валентин Максимович. – Я розумію, що вам далеко не байдужа доля вашого улюбленого учня, але, повірте, усе йде як треба, не переживайте.
– Простіть… – пробурмотіла вчителька і подумала, що такого «улюбленого» учня, як Карік, у неї не було, і, напевно, ніколи в житті вже й не буде.
– Ти кажеш, що ваше місто дуже молоде? – перейшовши на німецьку мову, знову звернувся до Каріка Ромов. – Скільки ж йому років?
– Зовсім небагато в порівнянні з іншими українськими містами, – також по-німецьки відповів хлопчик, який, поки директор та професор говорили з учителькою, встиг трішки зібратися з думками. – До війни його ще не існувало. Тоді на цій землі був великий колгосп, і мешкали тут тваринники – розводили корів, держали отари, а на річці був млин – туди приїжджали молоти борошно навіть із сусідніх колгоспів. А потім прийшов фашист, весь колгосп винищив і людей майже всіх розстріляв та спалив. Я читав, що живими залишилися тільки п’ять чи шість осіб – вони сховалися на баштані, і загарбники їх не знайшли. А після війни тут було вирішено побудувати великий завод. На будівництво сюди поз’їжджалися люди з усього Радянського Союзу, а коли завод нарешті пустили, всі вони залишилися жити й працювати в наших краях, тому у нас тепер живуть стільки різних національностей. А навкруг заводу виріс Білослав. Місто в нас хоч і не дуже велике, але зате красиве і, що найголовніше, в ньому стільки дерев, що просто справжній сад виходить. От і навкруг нашої школи, погляньте, яка краса – усе зелене, гілки у вікна стукають, і так майже всюди. І завод Білославу постійно допомагає, нові мікрорайони будує для своїх робітників, культурні установи різні тощо. У нашому місті п’ять кінотеатрів: один широкоформатний і чотири звичайні. Є й драматичний театр, та тільки репертуар у нього не дуже різноманітний, тому ходити в нього не завжди цікаво – він уже декілька років поспіль одну «Бесприданницу»  на своїй сцені ставить. А іще до нас щойно приїхав цирк…
Карік замовк, сам на знаючи, навіщо сказав про цирк. Звичайно ж, говорити про нього було зовсім не обов’язково, але, видно, так уже міцно засіла в голові хлопчика думка про вечірню виставу, що він просто удержатися не міг, щоб її не виказати.
– Цирк? – перепитав професор зацікавлено.
– Ага, цирк… – Карік засоромився й зашарівся. – Він на майдані Перемоги стоїть. Ми сьогодні увечері збираємось туди піти…
– «Ми» – це значить, ти і твої друзі?
– Ага…
– Це вони стоять там, у коридорі, перед кабінетом? Я бачив їх, коли входив сюди.
– Ага…
– Хвилюються вони за тебе?
– Ще й як хвилюються!
– Я чув, друзі в тебе дуже добрі і вірні.
– Так, це чиста правда! – вигукнув Карік схвильовано. – Друзі в мене найкращі на світі! Я просто не знаю, що б я без них робив! Я їх усіх дуже люблю, і вони мене люблять і завжди підтримують, а то сам я, напевно, нічого не зміг би…
– Ну що ж, значить, ти просто по-справжньому щаслива людина, – вдоволено кивнув Ромов і, перейшовши на українську мову, спитав, звертаючись до своїх асистентів та Марини Павлівни: – Тож, колеги, у мене все. Хто-небудь хоче задати Карікові додаткові питання?
«Все? – Карік аж якось весь здригнувся, почувши ці слова. – Як це – все? А білет?»
І він подивився на білет, який досі лежав перед ним на парті і в якому він не знав відповіді на жодне питання.
– У нас нема питань, – промовили асистенти, хвилинку помовчавши, щоб надати собі важності.
– А у вас, Марино Павлівно? – спитав Ромов.
– Ні, у мене теж нема.
– Ну, в такому разі, – сказав професор і відкинувся на бильце стільця, – будемо вважати, що іспит завершено. Поздоровляю тебе, Каріку. Можеш обрадувати своїх друзів: школу по німецькій мові ти щойно скінчив.
– Як? Уже? – пробелькотав Карік, кліпаючи очима на екзаменаторів.
– Звичайно! – весело засміявся Ромов. – Що, не віриться? Але це правда, правда. Іди, тепер ти людина вільна і маєш повне право на канікули і на цирк. Ти заслужив відпочинку, і твої друзі також заслужили.
Карік відчув, що в голові його щось шумить, неначе в скронях тече бурхлива гірська річка.
– А білет? – промовив він тихо.
Валентин Максимович завозився за своїм столом, гучно зітхнув і стиснув лоб пальцями: «Ох, лишенько! Дитина ти, дитина! І чесна, на біду свою, до самісінького дна чесна!..»
Обличчя професора теж похмурніло. Підвівшись із свого місця, він неквапливо наблизився до хлопчика, взяв у руки його білет і прочитав завдання.
– Н-ну-с… – промовив він повільно. – І що ж тут у нашому білеті?
У цю мить двері кабінету раптом розчинилися і ввійшов якийсь невисокий, середнього віку дядько у чорному костюмі. Як з’ясувалось пізніше, це був представник відділу народної освіти. Він кудись виходив під час іспиту – чи то справді мав якусь там собі потребу, чи то навмисно вирішив не бути присутнім, щоб без нього вся процедура могла йти так, як того хотіли професор та директор. Як би там не було, появився він тепер дуже до речі, буцімто весь час стояв під дверима і підслухував, як проходить іспит, щоб ввійти у найвідповідальніший момент, саме тоді, коли в процесі несподівано намітились відхилення від запланованої лінії.
– Он еще здесь? – спитав він по-російськи, дивлячись на Каріка.
– Мы уже закончили, – підхопившись, поспішно відповів Валентин Максимович, і професор, обмінявшись з ним поглядами, теж кивнув: – Да, закончили.
– Удовлетворены, товарищи? – поцікавився представник.
– Абсолютно, – твердо сказав Ромов і поклав Карікові на плече руку. – Иди, Карик, ты свободен.
Карік встав, самими губами пробурмотів «до побачення» і, ні живий ні мертвий, повільно рушив до дверей. Коли він вийшов з кабінету, з очей його падали великі сльози.
– Не здав?! – жахнулася Лена, убачивши, що він плаче.
Хлопчик нічого не відповів, а тільки підійшов до неї і, обійнявши її руками, вткнувся обличчям в її сукню.