Витер над тыхым мистом. Новела 10-1

Новела десята

ГАСАН

1.

Гасан появився на порозі своєї квартири, весь якийсь пом’ятий, неначе щойно після сну – в брудній білій безрукавій майці на випуск і в синіх трикотажних штанах, зсуканих до коліна так, що відкрилися його великі міцні литки, покриті густим чорним волоссям. Мутними червонуватими очима подивившись зверху вниз на Женька Вільшанського, що стояв перед ним на площадці сходів, він правою рукою неспішно пошкрябав ліву неголену щоку і хмурно промовив:
– Ну?
– Мене звуть Женько Вільшанський, – сказав хлопчик, пильно й твердо дивлячись на нього, – і мені треба з тобою поговорити.
– Да? – Гасан пошкрябав другу щоку і усміхнувся якось тільки одним боком рота. – Ну, то заходь, поговоримо.
Він впустив Женька до маленького тісного передпокою, захаращеного якимись незрозумілими речами, мішками та дошками, і оглянув хлопчика з голови до ніг. Задумливо пожував своїми повними порепаними губами:
– От, значить, як тебе звуть… Ну що ж, дуже приятно. А мені чомусь завжди здавалося, що тебе должны звать Андреем.
– Чому Андрієм? – здивувався Женько.
– Не знаю. Так мені хотілось, и все тут. Ну, ходімо до вітальні. Можеш не роззуватися, у мене бардак.
Вітальня була велика, і в ній дійсно був бардак. На канапі лежала ціла гора магнітофонних котушок – стрічка від них тягнулась по всій підлозі, плутаючись під ногами. На столі, також горою, були звалені якісь книжки та газети. У кутку біля вікна стояли все ті ж мішки та дошки. Шпалери на стінах були всі в брудних плямах на зразок тих, які залишаються після того як пантофлею пристукнеш таргана, і вапно на стелі все взялось звивистими тріщинами.
– Не звертай уваги, – промовив Гасан, помітивши, як Женько роздивляється навсібіч. – Живу, як петикантроп у печері. Дісталась житлоплоща від дорогого батька. Майже п’ять років тут всяка шваль обитала, а тепер от це – моє гніздечко.
– Ремонт хочеш? – спитав Женько, кивнувши на дошки.
– Хочу. Лінолеум покладу, шпалери нові наклею. Телевізор куплю. – Гасан вийняв з кишені штанів цигарки і закурив якось гидливо, замруживши одне око. – Не куриш?
– Ні.
– Це правильно. Чаю хочеш?
– Н-ну… можна.
– А якщо можна, тоді на кухню!
Кухня теж була велика і світла, однак, на відміну від вітальні,  в ній панували зразковий порядок і чистота. Контраст був настільки разючий, що Женько знову не спромігся приховати своє здивування.
– Квартира від батька, кухня – від мами, – пояснив Гасан, усміхаючись. – Сідай, де хочеш.
– А вони що, вмерли? – обережно спитав Женько, опускаючись на табуретку біля стола.
– Чому вмерли? Вони в іншому домі мешкають, а це гніздечко мені залишили. Я ж оженитися збираюся, тож мені окрема хата потрібна.
Женько втупився в нього збентежено. Він і так уже встиг відзначити подумки, що перше враження від зустрічі з Гасаном вийшло зовсім не такім, як він чекав. А тепер, почувши, що цей парубок збирається оженитися, Женько остаточно розгубився. Все те, що розповідав Валерко про страшного кримінальника, ніяк не в’язалось з тим, що Женькові довелося убачити й почути. Адже не може людина, яка збирається завести сім’ю, серйозно хотіти кого-небудь зарізати! «А може, він усе бреше, цей Гасан?» – подумав хлопчик і про всяк випадок приготувався до гіршого.
Гасан тимчасом дістав з полиці білу порцелянову чашку, плеснув у неї густої чорної заварки з чайника, а потім наточив окропу з електричного самовара, що весело блищав нікелем на тумбочці з посудом. Женько подякував кивком голови і, взявши чашку, зробив ковток.
– Поговорити, кажеш, зі мною хочеш? – промовив Гасан і теж сів на табуретку перед столом. – Про Валерка?
– Так, про Валерка… – озвався Женько тихо. – Ти його добре знаєш, правда?
– Я? – Гасан усміхнувся. – Ні. Це я раніше думав, що добре його знаю, а тепер бачу, що зовсім його не знав.
– Але він каже, що ти був його отаманом.
– Цхе! Це коли було!
– Але все-таки…
– А все-таки, – промовив Гасан твердо, – я щось не можу второпати, чого тобі від мене треба. Що ти хочеш почути? Конкретно – що?
– Ти правда збираєшся його зарізати? – спитав Женько в лоб і мимоволі сполотнів, перехопивши різкий, холодний і колючий погляд Гасана.
– Я впевнений, що він тебе не посилав, щоб ти мене про це спитав, – сказав отаман повільно, не відводячи від хлопчика очей.
– Правда, не посилав, – кивнув той. – Я сам прийшов.
– А раз так, то прийшов ти не тільки для цього.
– Не тільки.
– Дай руку! – Гасан раптом простяг Женькові свою велику мускулисту долоню. – Ну, дай, кажу!
Хлопчик обережно вклав свої пальці в цю долоню, і Гасан міцно стиснув їх.
– Сміливий ти, – сказав він, дивлячись, як Женько зморщився від болю, що його заподіяв йому цей потиск. – Перший раз такого бачу. Багато тобі про Валерка наговорили?
– Пусти, боляче! – простогнав Женько, але Гасан замість цього стиснув його руку ще міцніше.
– Льов-Льович наговорив? – спитав він, нахилившись до хлопчика всією своєю масою.
– Еге ж…
– Я так і думав. Крім нього, більше нікому.
– Ну, пусти, ти що! Пальці ж зламаєш!
– Це тобі за те, що слухаєш Льов-Льовича і таких, як він, – очі Гасана сяяли зовсім близько від Женькового обличчя. – Ти Валеркові друг? Друг чи ні, я тебя спрашиваю?
– Друг…
– Та який же ти, в біса, друг, якщо віриш першому, хто про Валерка гадость збреше! Гівно ти, а не друг!
– А ти сам хіба не віриш, що це Валерко про мотоцикл міліції розповів?
– Вірив, – кивнув Гасан, – відверто признаюсь, вірив. І тепер мені за це страшенно соромно. Я ж кажу, що, оказывается, я Валерка зовсім не знав, а він, оказывается, така людина… людина, про яку я тобі забороняю навіть думати що-небудь кепське! Січеш, пташеня? Я спрашиваю, ти січеш? Я йому вже давно не друг, а мені соромно, а якщо тобі, другу, не соромно, то ти після цього не хлопчак, а остання гнида! Зрозумів?
– Чому? – пошепки спитав Женько, який від болю та від Гасанових слів насилу стримував сльози. – Чому ти раніше вірив, а тепер ні?
– А ти знаєш, що мені Валерко відповів, коли я йому сказав, що його заріжу? Знаєш чи ні?
– Ні.
– Тоді послухай, пташеня. Може, тоді в твоїй дурній голові хоч що-небудь проясниться. Отже, він мені відповів: мене можеш зарізати, якщо вважаєш, що я винуватий, але обіцяй, що друзей моїх не тронешь. Так і сказав: обіцяй, бо я їх дуже люблю. Січеш, пташеня? Ех, ти!
Він випустив Женькову руку, і хлопчик із полегшенням зашипів крізь зуби, дивлячись на свої білі негнучкі пальці.
– Жалко мне Валерка, – промовив Гасан, видержавши паузу. – Він думає, що навкруг нього тільки справжні друзі. Наївна людина! Як же він розчарується коли-небудь!
– Розчарується? – перепитав Женько самими губами.
– Певна річ, – усміхнувся Гасан. – Такі друзі, як ти, кого завгодно розчарувати можуть. Прибіг, ач, до колишнього отамана: скажи, будь ласка, добра людина мій друг Валерко чи ні! А ти сам – сам ти що думаєш? У тебе очі є? Голова в тебе є, я спрашиваю?! Ні, пташеня, ніхріна в тебе, я бачу, нема, а замість голови в тебе, видно, гарбуз. Я, звичайно ж, особа стороння, але в мене, на відміну від тебе, очі на своєму місці і з головою повний порядок, тому я й бачу і розумію, що з усієї вашої компанії у Валерка є лише один справжній друг – той єврейчик Карік. Да, да, можеш не сумніватися, так воно й є. Якщо мене тюряга чого й навчила, то це в людях розбиратися. І я, тільки-но поглянув на вас, відразу збагнув, що всі ви Валерка згодом облишите, відвернетесь від нього і удаватимете, що й не знали його ніколи. Ви всі, але тільки не єврейчик.  От хто його нізащо не облишить! Це я тобі гарантую! Він із ним до самісінької смерті разом буде – вот так-то, пташеня! Усе зрозумів? То й добре. А тепер я тебе більше бачити не хочу. Вимітайся геть, поки я не дуже злий і тебе звідси за комір не викинув! Іди й передай Валеркові, що йому, дурню, не мене боятися треба. Йому Льов-Льовича боятися треба – от де справжня гнида, до всього здатна! Так йому й скажи. Зрозумів? Тогда свободен. Пташеня…