Витер над тыхым мистом. Новела 9-5

5.

У пустому залі шкільної їдальні густо пахло пряженим молоком. Це був один із тих запахів, які Лена ненавиділа всіма силами своєї душі та нервів. Він дратував їй ніздрі і викликав і пам’яті давні й дуже неприємні образи, коли ще в першому класі вчителька Ніна Андріївна майже силою примушувала її пити це молоко під час кожного колективного обіду в їхній школі. Ще більше дратуючись від цих спогадів, Лена дивилась на Каріка, що сидів навпроти неї за столиком і, хлипаючи, пив чай із склянки, і говорила невдоволено й хмурно:
– Ну, я просто не знаю, Каріку, що ти за людина така! Ну, чого тобі ще треба?! П’ятірку за десять класів одержав і ще чогось морщиться! Тут кожен на його місці скакав би від щастя, а він…
– Та як же ти не розумієш, Лено! – відповідав хлопчик тихо і дивився на дівчину винувато своїми заплаканими очима.
– Нічого не хочу розуміти!
– Та я ж не склав цього іспиту! Вони ж мені оцінку просто так поставили, нізащо!
– Як це нізащо?
– Адже я в білеті на жодне питання відповіді не знав! Там було щось про структуру складнопідрядного речення…
– Та дався ж тобі цей білет! Скільки разів тобі можна пояснювати!
– А хоч скільки, але я твердо знаю, що іспит вважається складеним тільки тоді, коли учень правильно відповідає на всі питання екзаменаційного білета. А я іспит не склав, от і все!
– Та Боже ж ти мій! – Лена від прикрості аж вдарила кулаком по столу. – Просто не знаю, як це Валерко знаходить слова, щоб тебе утішати та переконувати! Я, наприклад, таких слів знайти не можу! Оль, ну, скажи хоч ти йому!
Олька, яка весь час сиділа мовчки і стежила за їхньою розмовою, знизала плечима:
– А що тут скажеш! Хіба що те саме, що я якось раз сказала Женькові: з такими принципами тобі буде дуже трудно жити.
– Женькові було б трудно жити й без принципів, – зітхнула Лена. – А от де вони з Валерком поділися, я б дуже хотіла знати. Спочатку один щез, потім другий пішов його шукати й теж не вернувся… Просто детектив якийсь виходить. Ти не в курсі, Оль, що там у них були за секрети?
– Та ні, звідкіля мені знати… – смутно похитала головою Олька. – Вони мені нічого не казали, а сама я не питала. Тільки мені тепер чомусь здається, що тут в усьому винуватий той дядько…
– Який ще дядько?
– Ну, той, якого ми з Каріком у парку бачили. Пам’ятаєш, Каріку? Ми купалися у фонтані, а вони сиділи на лавці. Мені тоді здалося, що Валерко того дядька дуже злякався. Він, щоправда, нам з Каріком нічого такого не розповів, а Женькові, видно, розповів…
– Ага, пам’ятаю, – кивнув Карік, поставивши свою склянку на стіл, і у вічу його раптом спалахнула напружена тривога. – А що той дядько? Думаєш, він може Валері щось кепське заподіяти?
– Зачекайте, зачекайте, – нахмурилася Лена. – А чого ж ви досі про все мовчали, діти мої? Я, виходить, одна така дурна, нічого не підозрюю, ні про що не здогадуюсь, а вони там, у парку, на якогось дядька дивляться!
– Та про що там було розповідати! – промовила Олька, ніби виправдовуючись. – Ну, що тут особливого: до хлопця на лавку якийсь там чолов’яга підсів і про щось там його спитав! Ми навіть і не подумали нічого такого, тим більше що ми й не чули зовсім, про що вони балакали. Це мені тільки тепер здається, що тут є зв’язок, бо і Женько, і Валерко після того дня якось перемінилися…
– Ну, в такому разі… – промовила Лена і вже хотіла була рішучо підвестися із свого місця, але тут двері їдальні відчинилися і ввійшов Валерко.
– Додумались же, де сховатися! – сказав він невдоволено, наближаючись і опускаючись на незайнятий стілець перед столом. – Насилу знайшов! Щось я сьогодні цілий день тільки те й роблю, що кого-небудь шукаю. Це вже стомливим стає, їй-богу! – Тут він убачив мокрі Карікові очі, і вираз його обличчя відразу ж перемінився: – Каріку, що з тобою? Ти чого плачеш?
– Він вважає, що не склав іспиту, – пояснила Лена.
– Що значить «вважає»? Склав чи не склав?
Лені нічого не залишилося, як тільки докладно розповісти Валеркові все, що трапилось у кабінеті німецької мови. Вислухавши її, хлопець хвилинку помовчав, а потім, відштовхнувшись ногами, від’їхав від стола разом із стільцем приблизно на метр, спіймав Каріка за руку і притягнув його до себе:
– Іди сюди!
Він поставив хлопчика собі між колінами, стиснув долонями його скроні і пильно подивився йому у  вічі, від чого Карік опустив вії і знову хлипнув. Тоді Валерко обійняв його і промовив тихо:
– Ти склав іспит, Каріку. Тобі нема в чому себе докоряти.
Хлопчик хотів щось заперечити, але Валерко не дав йому говорити:
– Тс-с! Мовчи й послухай мене. Послухай уважно. Ти розмовляв з професором по-німецьки, ти відповів на всі його усні питання і показав йому, що володієш іноземною мовою як рідною. Це й називається співбесіда, одна з форм приймання іспитів. Адже професор сам казав, що він не прибічник традиційних методів. От він і прийняв у тебе іспит нетрадиційно. Невже ти сам цього не можеш зрозуміти?
– Ти так думаєш? – спитав хлопчик обережно.
– А думати інакше й неможливо, – твердо відповів Валерко. – Ти звик, як у нашій школі завжди іспити приймають: от тобі білет, і тарабань собі, що в ньому написано. А професор так робити зовсім не зобов’язаний, на те він і професор. У нього свій підхід, своя методика, адже він вчений і краще знає, як і що треба. Наші вчителі всі працюють по готовому, а він винаходить нове і прикладає його на практиці. Тут він головний, а не Валентин Максимович і вже тим паче не Марина Павлівна, тому що методики не директори і не вчителі видумують, а професори.
Карік відхилився від Валерка, подивився на нього і раптом усміхнувся так широко й щасливо, що Лена аж якось не повірила, що це й дійсно так легко сталося після стількох сліз та сумнівів. «Ну, слава Богу! – подумала вона. – Ні, як ви собі хочете, а я не розумію, де тільки Валерко так просто знаходить потрібні слова для цієї дитини!»
– А що з Женьком, Валеро? – спитала вона, вирішивши, що, оскільки з першою проблемою впоралися, то тепер можна перейти й до другої. – Ти його не знайшов?
– Ні, – відповів Валерко і знову похмурнів. – Ніде його немає. Усю школу оббігав. Дзвонив йому додому, але там ніхто трубку не бере…
– Щось не подобається мені все це, – пробурчала Олька. – Женько не такий, щоб просто так щезнути. Раніше він такого ніколи не робив. Напевно, щось з ним усе-таки сталося.
– Він з Льов-Льовичем розмовляв, – промовив Валерко, – і, видно, ця гнида наговорила йому чогось… Я так і знав, що цим скінчиться, та тільки хіба ж Женька переконаєш! Упертий, як борсук!
– А хто такий Льов-Льович? – поцікавилася Лена.
– Та так, падла одна недоношена, – поморщився Валерко, – глиста смердюча. Ми з ним колись, у старі добрі часи, разом ходили і в одному класі вчилися, а тепер він на мене злий.
– А Женько тут при чому?
– У тому й річ, що абсолютно не при чому, але ти ж його знаєш, він завжди не в свої діла лізе…
– Скажи, а цей Льов-Льович, він як-небудь зв’язаний з тим дядьком в парку? – спитала Лена.
– З яким ще дядьком?
Олька пояснила:
– З тим, якого ми бачили, коли з Каріком у фонтані купалися. Ми відразу зрозуміли, що це недобра людина. Тобі треба було давно нам про нього розповісти, а ти все мовчав… Хто він такий? Звідки він? Що в тебе з ним спільного?
– Звідки він? – Валерко усміхнувся нервово кривою усмішкою. – З мого щасливого дитинства. Це привід, котрий прийшов нагадати мені про минуле, щоб я не забував, хто я такий насправді.
– Послухай! – Лена сердито нахмурилась. – Ти що, не можеш сказати нормально? Звідки він прийшов?
– З в’язниці, – зітхнув Валерко, пересмикнувшись. – Це мій колишній отаман.
– Гасан?! – злякано ахнув Карік.
Валерко понуро кивнув.
– Що за Гасан? – зовсім розсердилась Лена. – Та що ви мені тут взагалі голову дурите! За ідіотку мене держите, чи що? У них, значить, секрети, у них, значить, таємниці, а я, виходить, не достойна!..
– Ленко! – Валерко благально звів на дівчину очі.  – Ну що ти, Ленко!.. Ну, чого ти так?..
Лені зробилося ніяково від його погляду, і вона зашарілася.
– Не хотів я, щоб ви в мої діла втручалися, – промовив Валерко, низько опустивши голову. – Не хотів для вас неприємностей, тому й не розповідав нічого. Досить того, що я Женька в усе це втягнув. Ніколи собі цього не прощу…
– Як втягнув?
– А от саме так, що розповів йому про свої проблеми, поскаржився, ач, на свою гірку долю, у жилетку поплакався, думав, на душі легше стане…
– А Женько? Що Женько? – спитала Олька напружено.
– Я ж не знав, що він за мої слова відразу так вхопиться! – сказав хлопець з таким виразом лиця, ніби в нього болів зуб. – Я й не припускав нічого такого, а в нього, видно, через його хворобу почуття страху зовсім атрофувалося. Відчай один залишився. Він мені, щоправда, до пуття не сказав, що задумав, але мені чомусь тепер здається, що він вирішив через Льов-Льовича добратися до Гасана, щоб за мене перед ним заступитися.
– Заступитися? А що, цей Гасан тобі погрожує?
Валерко зрозумів, що далі таїти від друзів свої діла вже немає жодного сенсу, і, зітхнувши, став докладно розповідати їм про Гасана, про вкрадений мотоцикл і про все інше, що стосувалося цієї історії. Коли він скінчив і убачив, якими очима всі на нього дивляться, йому захотілося заплакати.
– Женько не хотів, щоб я вам розповідав… – промовив він пригноблено. – Ми з ним договорились, що ви нічого не знатимете… Він вважав, що так буде краще.
І, сказавши це, він затято замовк і втупився в підлогу, тому що йому тяжко було зустрічатися поглядом із своїми друзями.