Витер над тыхым мистом. Новела 10-5

5.

Валерко обережно переступив поріг лікарняної палати і злякано зупинився, не сміючи вірити своїм очам. Людина, що лежала перед ним на високому ліжку під білим простирадлом, була ні каплі не похожа на Женька, того Женька, якого він завжди знав, – красивого, стрункого, світлого… А у цієї людини було страшне, худе, як у мумії, і чорне, ніби опалене вогнем, обличчя, на якому тонкий ніс виглядав ненатурально, неначе приклеєний.  У неї були сухі, якісь неживі губи, начебто зроблені з паперу, а очі провалилися кудись дуже глибоко, так що навіть неможливо було зрозуміти, дивляться вони або заплющені. А іще Валерко убачив руки цієї людини – вони лежали поверх простирадла, такі ж чорні і сухі, як обличчя, і пальці їхні були криві і тонкі – довгі кісточки, обтягнуті шкірою, як замшею.
– У нього внутрішнє кровозлиття, – напівголоса попередила медсестра, появившись за спиною Валерка. – Йому трудно говорити. Постарайся його не стомлювати.
Хлопець кивнув і приголомшено ступив ближче до ліжка. Істота під простирадлом ледь помітно ворухнулася, і пролунав тихий незнайомий голос:
– Ти… прийшов…
– Женьку… – Валерко обережно опустився на табуретку перед ліжком.  – Боже ж мій, та що ж це з тобою стало!
– Гарний я? – спитав Женько майже самими губами. – Подобаюсь?
– Женьку… – Валерко не знав, що сказати.
– Жовчний міхур… лопнув, – Женькові пальці зігнулися на простирадлі. – Жовч і кров… там усе… залило. Це кінець, Валерку… а не хочеться…
– А може, ще й не кінець, Жень?
– Та ні… хіба ти сам не бачиш?
– Боляче тобі?
– Ні… не дуже… я під наркотиками…
– Мені сказали, що ти хотів бачити саме мене.
– Так, хотів. Дуже хотів. Тому що я дуже винуватий перед тобою, Валер…
– Ти? В чому?
– В тому, що повірив не тобі, а Льов-Льовичеві. Я поганий друг, Валерку. Гасан правду сказав. Прости мені.
– Та за що простити? Що тобі сказав Гасан?
– Він не хоче тебе зарізати. Він каже, що тобі треба боятися не його, а Льов-Льовича.
– А чого мені цю глисту боятися?
– Він щось задумав. Прости, мені трудно говорити…
Женько замовк на хвилину.
– Знаєш, – знову заговорив він, – Гасан не страшний. Він нічого нікому не зробить, я в цьому впевнений. Він оженитись збирається, і в квартирі у нього ремонт…
– Оженитись? – перепитав Валерко здивовано.
– Так… – Женько злегка повернув голову в його бік, і хлопцеві здалося, що на його паперових губах затремтіла ледь помітна усмішка. – Він поїв мене чаєм, ми розмовляли, а потім я спитав, чи правда те, що про тебе розповідає Льов-Льович.
– А що він про мене розповідає?
– Не розпитуй, будь ласка. Мені й так соромно.
– Ну, гаразд, проїхали. А що Гасан?
– Гасан? Він мене вилаяв, як п’ятирічну дитину, і сказав, щоб я ніколи не смів думати про тебе кепське.
– Так і сказав? – не повірив своїм вухам Валерко.
– Так і сказав… – Женько обережно облизав губи. Язик у нього теж був чорний. – Прости мені, Валерку. Скажи, що ти мені простив.
– Та певна ж річ! – вигукнув хлопець. – Простив, звичайно, простив, Женьку! І що ти собі таке в голову взяв! Я й не сердився на тебе ніколи!
– Дякую, – Женько знову ледь помітно усміхнувся. Помовчав і продовжував зовсім виснаженим голосом: – Знаєш, Глазастик цілими днями плаче. Йому дуже погано. Він либонь не розуміє, що я умираю,  і думає, що йому просто не дозволяють мене бачити за якусь невідому провину. Ти поясни йому все… згодом, коли мене вже не буде, гаразд? І іще я тебе дуже прошу… вас усіх прошу, і Каріка, і Лену, і Ольку: не покидайте мого Глазастика. Йому вже у вересні в школу йти, а ти ж знаєш, який він… Його хто завгодно образити може. Мама хоче його в нашу школу віддати спеціально для того, щоб ви всі могли за нього заступитися, в разі чого, і підтримати.  Ви підтримайте його, будьте ласкаві, інакше він просто загине. Гаразд, Валерку?
– Гаразд, – відповів хлопець і взяв у свої долоні легку та маленьку Женькову руку. – Обіцяю тобі.
– Жаль, що я так і не побував у цирку… – промовив Женько сумно. – Знаєш, я ніколи не бачив справжнього цирку. Тепер уже не побачу…
Він замовк, і Валерко не відразу зрозумів, що він непомітно знепритомнів.
Підійшла медсестра, поклала руку Валеркові на плече і сказала тихо:
– Ти йди тепер.
– Скільки йому залишилося? – спитав хлопець.
– Ніскільки. Годин із п’ять-шість. Максимум півдоби. У нього міцний організм.
Валерко підвівся з табуретки і, опустивши голову, пригноблено попрямував до виходу з палати.
Він вийшов з лікарні і зрозумів, що йому не хочеться йти додому. І взагалі нікого не хочеться бачити, може, вперше за останній час. Стояв вечір, тихий, безвітряний і золотий, і Валерко, спустившись з лікарняного ганка, сів на якусь лавку під деревом, весь знесилений та приголомшений, не маючи ні волі, ні бажання рушити куди-небудь з цього місця. Якось сам собою, очевидно, по контрасту із сьогоднішнім вечором, пригадався вечір вчорашній.
– Невже це й дійсно те саме місце? – здивовано спитав Сергійко, коли вони удвох прийшли на річку. – А ти не міг помилитися?
Боже ж мій, та як же Валерко міг помилитися! Скільки разів за ці довгі роки приходив він сюди і годинами просиджував над  водою, чекаючи якогось чуда, у яке й сам не смів вірити.
– Ні, я не помиляюся, – промовив він і додав, помовчавши: – Тут же зовсім нічого не змінилося. Невже не впізнаєш?
– Ні, – похитав головою Сергійко. – Напевно, я був занадто маленьким тоді, щоб усе запам’ятати.
Навкруг не було ні душі, і тиша стояла така прозора, що було чути, як десь далеко-далеко, у мікрорайоні за деревами, радіо пропищало сигналами точного часу.
– Ну, що, будемо купатися? – спитав Сергійко. – Як тоді, ага?
І Валерко радісно закивав.
А потім Сергійко лежав у траві горілиць, підклавши одну руку собі під голову, а в другій руці тримав невеликого, щойно спійманого рожевого равлика і говорив тихо, розглядаючи його:
– Зовсім такий же, як той, перший. Я його знову на ланцюжок начеплю. Тепер у нас обох буде по равлику…
А Валерко сидів рядом, обійнявши собі коліна руками, і відверто милувався Сергійком. А той спокійно дозволяв собою милуватися. Він був неправдоподібно красивий і, безсумнівно, знав це.
– Ти скажи мені свою адресу, – промовив він. – Я тобі потім листа напишу.
Валерко сказав і спитав заклопотано:
– А ти її не забудеш?
– Ні, не забуду, – відповів Сергійко. – Ти ж мені теж напишеш, правда?
– Правда, – кивнув Валерко і додав: – Мені дуже не хочеться розставатися з тобою.
– Мені теж, але через три дні наш цирк від’їжджає у Молдавію, – зітхнув хлопчик.
Вони довго мовчали – аж доки небо не потемнішало і на ньому не появилися перші зірки.  Тоді Сергійко підвівся з трави і почав неквапливо одягатися.