Витер над тыхым мистом. Новела 10-6

6.

 Напевно, Валерко ще довго сидів би на лавці, заглиблений у свої невеселі думки, якби до нього раптом не підійшов якийсь горбуватий неголений дід у сірому халаті. Зупинившись збоку від хлопця, він злегка нахилився до нього і негучно промовив:
– Слухай-но, хлопче, чого ти тут все сидиш? Йшов би собі, а то пізно вже…
Валерко звів на нього очі і зрозумів, що вже й насправді пізно. Над містом уже сутеніло, дерева великого лікарняного парку тонули в мороці, на доріжках уже нікого не було, а у вікнах корпусів починало запалюватися світло.
– У тебе що, горе якесь? – все так же тихо спитав дід.
– У мене друг умер… – відповів Валерко глухо.
– Отакої… – старий помовчав, пожував губами. – Як же так сталося?
– Рак, – сказав Валерко коротко.
– Прости, хлопче, я ж не знав, – дід зітхнув і розвів руками. – Такі молоді, а помирають! Е-ех, несправедливо цей світ улаштовано…
Він похитав головою і пішов геть, кульгаючи на праву ногу. Валерко подивився йому вслід і вирішив, що вже й дійсно час іти додому.
Але додому, як і досі, страшенно не хотілося.
Хлопець вийшов на шумливу в цей вечірній час вулицю, перейшов на другий бік, хвилин із п’ять почекав автобуса на зупинці, потім заліз у його задушливе черево і, вткнувшись лобом у нікельований поручень, сам не помітив, як доїхав куди треба – без квитка і, на щастя, не потривожений контролером.
Вистрибнувши з автобуса, він раптом відчув, що йому дуже хочеться бачити Каріка.  Бачити незважаючи на те, що час був явно не підхожий для того, щоб іти в гості, – зробилося вже зовсім темно, і Карік уже, безсумнівно, відпочивав: останніми днями він взагалі виглядав дуже стомленим і часто скаржився, що в нього болить голова. І все-таки Валерко вирішив піти до Каріка, подумавши, що його маленький дружок усе зрозуміє й простить йому цей пізній візит. Звичайно ж, він не буде засиджуватись у Каріка довго – тільки погляне на нього, убачить його ласкаві очі, доторкнеться до його волосся, і все. Більше йому нічого не буде треба.
Валерко збочив у парк і пішов по алеї, освітленій ясними ліхтарями. Народу і тут уже не було, а тишу порушували лише коники, що кричали десь у траві, наповнюючи повітря високими пронизливими звуками.  Літня ніч плила понад Білославом – спокійна ніч у тихому місті, байдужа до всього людського горя, до всіх людських радощів.
Валерко думав про Каріка, думав найтеплішими та найніжнішими словами, коли раптом за його спиною пролунало тихе й дуже знайоме:
– Перепупок!
Валерко зупинився й повільно повернувся.
– От коли зустрілися! – Льов-Льович стояв перед ним і криво усміхався, тримаючи руки в кишенях брюк. – Не думав, що так скоро. На ловця, як кажуть, і звір біжить.
– Ти? – тільки й промовив Валерко, у якого вже навіть не було сили, щоб здивуватися з такої несподіваної появи свого колишнього кореша.
– Я. Як бачиш. – Льов-Льович повільно наблизився до нього і зупинився, зухвало дивлячись йому в лице. – Помітив – ти йдеш. Дай, думаю, поздоровкаюсь.
– Ти знаєш, що Женько вмер? – спитав Валерко безбарвно.
– Ні, не знаю, – відповів Льов-Льович спокійно. – Мені це якось пофігу.
– Я в цьому й не сумнівався. А він вмер.
– Хочеш сказати, що й тут я винуватий? Ні?
– Ти винуватий не тільки в цьому.
– І що ж з того?
– Як би я хотів, щоб ти раптом узяв та й провалився крізь землю! – промовив Валерко гидливо. – Така гнида на світі живе і повітря навкруг труїть, а Женько вмер!
– Я не провалюся, – усміхнувся Льов-Льович.
– Тоді принаймні не попадайся мені на дорозі. Можна це чи ні? Дай мені забути, що ти існуєш. Я не хочу тебе бачити. Ніколи.
– Те ж саме я можу сказати й щодо тебе, – кивнув Льов-Льович. – Я також хочу забути, що ти є. Але, на відміну від тебе, у мене цього ніколи не вийде. Я завжди буду пам’ятати, що ти живеш.
– Ну й біс з тобою, – відповів Валерко виснажено. – Пам’ятай, тільки до мене не лізь. До мене й до моїх друзів. Я навіть постараюся простити тобі Женькову смерть, аби тільки більше не зустрічатися з тобою. Договорились? Ну?
Льов-Льович мовчав.
Валерко не став чекати на його відповідь. Повернувся і, втомлено переставляючи ноги, пішов по алеї, ніби відразу забувши про свого колишнього кореша.
– Ти не можеш так піти! – раптом закричав йому вслід Льов-Льович. – Ти не смієш так піти! Я не дозволю тобі ставитися до мене з таким презирством!
З цими словами він вихопив з кишені брюк ніж Гасана, натиснувши кнопку, випустив лезо і, двома стрибками наздогнавши Валерка, з розмаху всадив йому ніж у спину. Валерко ахнув, вигнувся, розкинувши руки. Льов-Льович ударив ще раз. Валерко беззвучно повалився лицем вниз на асфальт алеї. Ніж зостався стирчати в нього між лопатками.
– Це не я тебе зарізав, – нервово кривлячи рота, промовив Льов-Льович. – Це Гасан тебе зарізав. Своїм ножем. Він кримінальник і вже давно обіцяв тебе зарізати. Так усі скажуть. А я тут ні при чому. Я чесний комсомолець – так усі скажуть. І взагалі, Гасанові тепер вишка, а тобі – кришка. Отож собі рима: вишка – кришка! Ха-ха!
Він тихенько захихикав і, глибоко засунувши руки в кишені, підтюпцем побіг геть. Незабаром його довга худа постать щезла між деревами, злившись з темрявою.


К І Н Е Ц Ь

19 серпня 1999 р.