Витер над тыхым мистом. Новела 10-2

2.   

Гасан появився на квартирі Льов-Льовича цілком несподівано, похмурий та мовчазний, як ніколи раніше. Кинув непривітний погляд на діда, що відчинив на його дзвінок, і спитав сухо:
– Вдома?
– Ванну приймає, – відповів старий і обережно подався назад. Він побоювався Гасана, одначе, не підозрюючи правди про взаємини між ним та онуком, пишався тим, що в слабохарактерного та закомплексованого Льов-Льовича такий вольовий та серйозний приятель.
– Гаразд, – промовив Гасан і навпростець через вітальню рушив до ванної.
Льов-Льович справді щойно вернувся зі школи і тепер з намиленою головою сидів у воді. Його гострі худі коліна високо стирчали, майже доторкуючись підборіддя, бо для такої довгої людини звичайна радянська ванна була куди як тісна та коротка.
Убачивши перед собою отамана, бідний Льов-Льович від здивування втратив мову. Кліпав на нього очима, як на опудало, і машинально тер зеленою мочалкою свої запалі вузькі груди.
– Вилазь, – промовив Гасан понуро, – досить жопу парить!
– А що? – спитав Льов-Льович беззвучно.
– Збирайся, ходімо, – загадав отаман, і Льов-Льович навіть не насмілився спитати куди – він уже встиг звикнути до того, що його майже щодня забирають з дому, нічого при цьому не пояснюючи.
– Ми прогуляємось, – сказав Гасан дідові, коли Льов-Льович вийшов із своєї кімнати вже одягнений. – Ненадовго.
– Прогуляйтесь, чого ж не прогулятися! – згодився старий і почухав свою лисину. – Тільки, Льовушко, на річку не ходи, а то перегрієшся на осонні.
– На річку він не піде, я простежу, – пообіцяв Гасан і підштовхнув Льов-Льовича до виходу. – Можете не хвилюватися, діду.
Гасан привів Льов-Льовича в одне із своїх улюблених місць – за гаражі, де під зеленою покрівлею низько нахилених кленових гілок було тихо, глухо та затишно, як у якій-небудь ятці. Місце це було мінімально упорядковане: тут лежали два плескаті камені, щоб на них сидіти, стояла невелика колода, що заміняла собою стіл, а в стінці гаража була дуже зручна заглибина, куди можна було покласти цигарки або сховати склянку для горілки. Гасан називав це місце «печерою». Для Льов-Льовича ж це було просто ямою.
– Сідай, – велів Гасан, показавши на камінь.
Льов-Льович покірно сів і завмер, дивлячись на отамана знизу, як собака на хазяїна.
– Знаєш, до мене щойно приходив Женько Вільшанський, – промовив Гасан. – Тобі це не цікаво?
– Цікаво… – прошелестів Льов-Льович, відразу все зрозумівши і сполотнівши від жаху.
– Тоді чому ти не спитаєш, про що ми з ним балакали?
– Про що?
– Ну, якщо тобі цікаво, я відповім: про Валерка Перепупка. А тепер як, ще цікавіше стало?
– Еге ж…
– Тоді чому ти не спитаєш, чого від мене хотів Женько?
– Чого він хотів? – луною озвався Льов-Льович.
– Він хотів дізнатися, чи й насправді Валерко Перепупок така погана людина, як про нього розпатякують.
– І-і?..
– А що, дедалі цікавіше? Рад за тебе. Але чому ж ти тоді не спитаєш, що я йому сказав?
– Що ти йому сказав?
– А сказав я йому, що він гівно і дурень, раз слухає таких гнид, які про Перепупка брешуть. Як ти думаєш, правильно це чи ні?
– Правильно… – пробелькотав Льов-Льович.
– Правильно, кажеш? – усміхнувся Гасан. – А чому б тобі тоді не спитати, хто та гнида, яка про Перепупка набрехала?
– Хто? – спитав Льов-Льович, ні живий ні мертвий від жаху, і тут же одержав від Гасана такого могутнього ляпасу, що не всидів на камені і з шумом скинувся на землю.
– Це тобі за те, що не знаєш хто, – промовив отаман. – А зараз знімай штани.
– Чого? – злякано перепитав Льов-Льович, не вірячи своїм вухам.
– Та ти кепського не думай, – пояснив Гасан, неспішно розстібаючи ремінь своїх брюк. – Я не збоченець, і ти це знаєш. Я просто виховувати тебе буду. По-батьківськи, як люблячий тато сина. Давай-давай!
Льов-Льович дивився на нього, і йому починало здаватися, що все це просто страшний сон.
– Я сказав, знімай! – проревів отаман і, вхопивши Льов-Льовича за комір, підняв його, мов цуцика.
Той, сам не розуміючи, що робить, став розстібати джинси.
– Отак краще, – усміхнувся Гасан, оцінивши поглядом його голий зад і взявши ремінь. – А зараз, синку, попробуй тільки в’якнути – тут і ляжеш. Ну, благословясь!
Із цими словами Гасан одним рухом засунув голову Льов-Льовича собі між ноги і, вдоволено ухнувши, хвисьнув його ременем по сідницях. Льов-Льович замружився й зашипів від болю.
– Отак наші нецивілізовані батьки вчили своїх дітей не брехати, – оголосив Гасан і почав лупцювати Льов-Льовича широкими рівними змахами, лишаючи на його заді багряні чіткі рубці. Льов-Льович тихо хлипав, і сльози самі собою падали з його очей у пил під ногами отамана.
– Ну вот, – промовив Гасан нарешті, видавши хлопцеві ударів із двадцять і вирішивши, що на цьому екзекуцію можна вважати скінченою, – тепер ти в нас учений і розумієш, що до чого.
Він відштовхнув від себе Льов-Льовича, і той безпорадно впав на коліна і вткнувся лобом у землю, тремтячи всім тілом у беззвучному плачі.
– Знаєш, чому ти в мені таке презирство пробуджуєш? – спитав Гасан, уставляючи ремінь назад, у брюки. – Не стільки тому, що ти брехун і падлюка, скільки тому, що в тебе абсолютно немає почуття власної гідності. Ти ж глиста, звичайнісінька смердюча глиста, і іншого імені тобі й не підбереш. От відлупцював я тебе, а ти переді мною навколішки стоїш і скімлиш, не як людина. А знаєш, що б на твоєму місці нормальний пацан зробив? Ні? Не знаєш? Ну правильно, де тобі знати – ти ж ненормальний! А нормальний пацан на твоєму місці, думаєш, дав би себе отак легко побити? Хріна! Та він би мене зубами, нігтями дер, у вічі б мені вчепився, а себе навколішки поставити не дозволив би! Отак, любий синку, справжні пацани роблять. Та тільки навіщо я тобі все це кажу? Для тебе ж все це пусті слова, струс повітря. А жопа болить – це нічого, загоїться. Зате перший урок старого отамана надовго запам’ятається, га? Ну-ну, мовчи, мовчи, а то, якщо заговориш, ще смішнішим станеш.
Сказавши це, він застебнув ремінь, запалив цигарку і неспішно пішов геть з «печери», покинувши Льов-Льовича лежати на землі.
Коли отаман щез, Льов-Льович у безпорадній злості уп’явся собі зубами в руку. Він ненавидів Гасана, але ще більше, лютою ненавистю, ненавидів він у цю мить Валерка Перепупка. «Знищу! Горло переріжу гаду!» – думав він, відчуваючи, як сльози, змішані з пилом, щипають йому очі.
Ще ніколи в житті ніхто його так не принижував, ніхто так не ображав, і Льов-Льович бачив, що здатен тепер багато до чого. Так, він обов’язково помститься і на Гасанові, і на Валеркові. Він уже навіть знає, як це зробити. І він зробить це! І тоді кримінальник Гасан одержить «вишку», а Валерко – Валерко просто щезне назавжди з лиця цієї планети. Тоді вони всі дізнаються, хто тут глиста! Вони всі побачать, є в Льов-Льовича почуття власної гідності чи ні! Вони ще всі побачать!
Він повільно розтиснув кулак і з кривою, злорадною усмішкою подивився на те, що лежало там, на долоні. Це був невеликий ажурний складний ніж Гасана, який Льов-Льович встиг непомітно витягти з кишені брюк старого отамана, поки той займався екзекуцією.