Витер над тыхым мистом. Новела 10-3

3.
 
Незважаючи на немилосердну спеку середини дня, на лавці перед під’їздом, у якому жив Гасан, на самісінькому осонні сиділи, мужньо обливаючись потом, три вічні баби: баба Надя, баба Олена і баба Ядвіга Несторівна. Вони були чимось невловимо похожі одна на другу і одночасно на всіх на світі пліткарок, які у будь-якому місті і в будь-якому домі від ранку до пізнього вечора непохитно стирчать на своєму посту, чемно вітаючись з кожним, хто проходить повз них, а потім кожному ж ретельно перемивають кістки, обмірковуючи його одяг, зовнішній вигляд і те, що він, можливо, несе у своїй сумці. Іноді вони й просто з відвертою нахабністю зупиняють якого-небудь сусіда і загадують йому: «А ну, покажь, чо купил!», і сусід – нічого робити! – відчиняє перед ними сумку, показує куплений товар і винувато усміхається, начебто в нього немає права купувати все, що йому хочеться, і ні перед ким не звітуватись.
Гасан не тільки ніколи не пред’являв бабам свої сумки, але навіть не вітався з ними і, не приховуючи своєї неприязні, у вічі називав їх «митницею». За це баби ніколи не пропускали можливості нагадати, що Гасан кримінальник і що вони із самого початку попереджали, що за ним в’язниця плаче. Що правда то правда, Гасана вони знали з пелюшок і з пелюшок же в один голос провіщали йому невеселе майбутнє, бо «в таких батьків, як Байрам та Лейла, доброї дитини бути просто не може». Коли Гасан і дійсно потрапив за грати, баби тріумфували. Коли ж він вийшов, вони злякалися, тим більше що Байрам та Лейла лишили свою стару квартиру синові, а самі переїхали до нової, що могло значити лише одне: віднині Гасан житиме сам собою і пощади від нього не жди. Баби чомусь були впевнені, що він обов’язково захоче помститися на них за всі їхні колишні насмішки з нього та його батьків, хоча й не знали, як саме він це зробить. Взагалі, Гасан завжди був для них загадкою. Вони, наприклад, ніяк не могли збагнути, навіщо йому, не українцю і навіть не слов’янину, українська мова. Вдома – це вони точно знали – в родині Гасана завжди розмовляли рідною, азербайджанською мовою, на вулиці ж, із своїми корешами і взагалі з сусідами хлопець спілкувався майже виключно по-українськи і навіть сердився, коли на нього за це бурчали. Все це було дуже, дуже підозрілим. Вийшовши з в’язниці, Гасан, як здалося бабам, зробився ще дивнішим. Українська мова його ставала дедалі чистішою, навіть кавказький акцент був уже не таким різким, як раніше. Та й взагалі хлопець поводився напрочуд серйозно, хоча в манерах його таки відчувався той наліт, який завжди пристає до людей, що побували за гратами. Бачачи все це, баби тривожно нашорошували вуха і пильно стежили, хто тепер ходитиме до Гасана в гості і чи не будуть це його старі вуличні друзі. Однак до Гасана, як з’ясувалося, зовсім ніхто й не ходив. Зате сам він часто відлучався з дому на цілий день і повертався надвечір з якимись величезними сумками та лантухами. Згодом баби дізналися, що вин збирається робити в квартирі ремонт. Це зовсім збентежило й здивувало їх. «Невже наш кримінальник за розум взявся?» – гадали вони, знизуючи плечима і хитаючи головами, причому робили це так, неначе той факт, що Гасан «взявся за розум», дуже їх засмучував. Сам же Гасан, як і досі, не звертав на них жодної уваги. Одначе баби були зовсім не такі прості. Вони не сумнівалися, що з бігом часу що-небудь обов’язково має трапитись в їхньому під’їзді, і терпеливо чекали. І що ж – вони таки й дочекалися: до Гасана нарешті прийшов гість. Був він, щоправда, якийсь дуже дивний: стрункий, чистенько одягнений і надзвичай гарний хлопчик з блідим лицем і сумними очима. Наблизившись до баб на лавці, він чемно повітався і спитав, де тут мешкає Гасан. Баби зраділи, пожвавилися, і їхні очі заблищали гарячою цікавістю.
– А вот туточки и живет, в сорок второй, – з готовністю пояснила баба Надя і спитала: – А тебе чего от него надоть-то?
– Це вже моє діло, – холодно відповів хлопчик, подякував і пішов у під’їзд. Не було його, може, з півгодини. Потім він спустився і, навіть не поглянувши на баб, повільно рушив геть, притискуючи одну руку собі до боку.
– Больной он, что ли? – промовила баба Олена, дивлячись йому вслід. – Вишь, какое у него лицо!
Невдовзі після хлопчика з під’їзду вийшов Гасан. Був він явно сердитий, крокував швидко й широко і весь час дивився лише собі під ноги.
– Куда это он побежал? – промовила баба Ядвіга Несторівна, найінтелігентніша з трьох, яку в домі багато хто називав Веронікою Мавріківною. – Странно все это, очень странно. И, несомненно, взаимосвязано.
Взаємозв’язок між хлопчиком та Гасаном баби обмірковували  протягом приблизно двох годин, коли раптом увагу їхню привернув до себе гурт підлітків, що невідомо звідки появився серед двора. Зупинившись, підлітки про щось порадились між собою і потім усі разом попрямували до Гасанова під’їзду – два хлопчики і дві дівчинки. Виглядали вони всі дуже заклопотано, так що баби відразу збагнули, що це наближається продовження історії з Гасаном та його гостем.
– Ви чого тут нишпорите? – суворо спитала баба Надя, коли підлітки хотіли пройти повз них не повітавшись. – Чого вам треба в чужому під’їзді?
– Вам-то що? – доволі зухвало відповів найстарший хлопець.
– Сопля-ак! – образилась баба Надя і хотіла вже була розкричатися, але баба Олена доторкнулась до її плеча, натякуючи, що криком можна тільки зіпсувати цікаву подію, і промовила:
– Если вы к Гасану, то его дома нетути. Он ушел и давно уже не возвращался. 
Її слова влучили в ціль: підлітки розгублено зупинилися, дивлячись то одне на одного, то на баб.
– Правда? Його нема? – перепитала одна з дівчаток, та, що була молодшою. – А ви не знаєте, кули він пішов?
– Звідкіля ж нам це знати! – відповіла баба Надя, у душі дуже вдоволена, що справа й дійсно обернулась таким боком. – Він перед нами не звітується.
– А скажите, – заговорила друга, старша дівчинка, – к нему до нас не приходил мальчик?
– Мальчик? – виразисто замислилась баба Олена. – Такой невисокий, красивенький?
– Да-да-да! – зраділа дівчинка. – Значит, приходил?
– Приходил, – велично промовила баба Ядвіга Несторівна. – И уже давно ушел.
– Да? – дівчинка подивилась на своїх товаришів, неначе питаючи, що ж у такому разі робити.
Пауза тривала доволі довго.
– Треба йому ще раз подзвонити, – нарешті вирішив старший хлопець. – Може, він уже додому вернувся. Дайте монету. Тут, неподалік, я автомат бачив.
– Я збігаю, а ви мене тут почекайте, – визвався молодший хлопчик і, одержавши від старшої дівчинки дві копійки, побіг геть з двора. Інші дивились йому вслід довго, доки він не щез за заворотом, а потім відійшли від під’їзду і сіли в альтанці навкруг дерев’яного квадратного стола.
– Ну, що скажете? – спитав Валерко, подивившись на своїх супутниць.
– Не подобається мені все це, – сердито пробурчала Олька.
– Отже, Женько таки був тут… – промовила Лена. – Був і пішов… Куди?
– А чи не збрехали нам ці баби на лавці? – Олька зсунула брови. – Може, й Гасан вдома, і Женько досі там, із ним, га?
– Почекаємо, – сказав Валерко понуро. – Зараз вернеться Карік. Тоді будемо бачити.
– Я піду й постукаюсь до Гасана, – Олька рішучо підвелася. – Не можу я так сидіти!
– Я вот те пойду! – Лена спіймала її за руку і знову посадила на місце. – Договорились же, щоб тільки разом!
– То ходімо разом! – крикнула Олька із слізьми в голосі. – Що ви, їй-богу!
– Олю! – Валерко ласкаво, але твердо взяв дівчинку за плечі і повернув її до себе лицем. – Не треба так. Не думаю, щоб ці баби брехали. Навіщо їм? Тим більше що вони самі спитали, до Гасана ми прийшли чи ні. Отже, до нього сьогодні вже приходили, так? І це, звісно ж, був Женько. Хто ж іще, крім нього!
Олька хлипнула й опустила голову.
– Які ж ви, хлопці, все-таки дурні! – промовила вона розпачливо. – Всі ви дурні і завжди дурнями були, споконвіку. В усі епохи ми, жінки, через вашу дурість плачемо… А за що, за що?
– Ну, досить, досить, жінко, – м’яко усміхнулася Лена і, обійнявши Ольку, прихилила її до себе. Та нічого не відповіла, тільки втомлено зітхнула.
Декілька хвилин минуло в повному, напруженому мовчанні. Потім удалині появився Карік. Він біг задихаючись, і по його лицю було видно, що він несе дуже важливі і навряд чи добрі звістки.
– Каріку! – Валерко підхопився з місця і стривожено вискочив з альтанки назустріч хлопчикові. – Ну, що там, Каріку?
Зупинившись перед ним, Карік кілька разів судорожно ковтнув повітря і потім, притримуючи долонею серце, яке від швидкого бігу начебто хотіло вистрибнути з його грудей, хрипло промовив:
– Валерику, його до лікарні забрали! У нього кров ротом линула!