Витер над тыхым мистом. Новела 10-4

4.

Тістечка, куплені в літній кав’ярні, були несвіжими. Жовті кремові трояндочки на них були сухі і тверді, а сам бісквіт, теж надзвичай сухий, кришився в роті, як тирса.
– І тут не щастить! – зітхнув Валерко, відсунувши від себе фольгову тарілочку, і сумно подивився на Сергійка, що сидів навпроти нього за столиком під зеленими гілками білої акації. – Ти не образився, що ми на виставу не прийшли?
– Та ні, що ти! – поспішно відповів хлопчик. – Хіба ж я не розумію! – Помовчав хвилинку й обережно спитав: – Тобі дуже кепсько, да?
Валерко мовчки кивнув.
– Він не виживе?
– Ні. Лікарі кажуть, що надії немає. Ми були в нього, але нас у палату не пустили, сказали, що він непритомний…
– Це добре, що непритомний, – промовив Сергійко тихо. – В такому стані це найкраще, тому що при такій хворобі болі бувають нестерпучими.
Валерко знову кивнув і низько опустив голову.
– Я не думав, що це буде так… так швидко, – пробурмотів він. – Ні, Женько, звичайно ж, казав мені, але я просто не міг собі уявити…
– Ти його дуже любив? – спитав Сергійко.
– Так, дуже, – відповів Валерко, спіймавши себе на тому, що вже також починає думати про Женька Вільшанського в минулому часі. – Він був такий… такий незвичайний. Гарний, розумний, сміливий, гордий… Не знаю… Не знаю, як я буду…
Він стиснув долонями скроні, щосили стараючись не заплакати.
– Ти вважаєш себе винуватим? – Сергійко дивився на нього з глибоким співчуттям. – Я, звісно ж, не знаю всіх тонкостей, але із того, що ти мені щойно розповів…
– А? – Валерко так заглибився в своє горе, що не почув, про що говорив хлопчик.
– Я кажу, не треба тобі себе обвинувачувати.
– Ти так думаєш?
– Певна річ. Що ти міг зробити! Це ж хвороба. Рано чи пізно…
– Я не хочу в це вірити, не хочу! – тихо простогнав Валерко. – Я люблю Женька, мені буде погано без нього…
Сергійко мовчав, не знаючи, що сказати.
– На похорон я не піду, – промовив Валерко глухо після довгої паузи. – Я просто не видержу.
Він взяв своє тістечко і почав сердито жувати його, а коли з’їв, то зібгав фольгову тарілочку в кулаку і шпурнув на землю.
– Треба було лимонаду купити… – зітхнув він.
– Я куплю, – відгукнувся Сергійко і, підхопившись, побіг до прилавка кав’ярні. Валерко дивився йому вслід. Хлопчик у своїх коротких чорних шортах та синій сорочці з широко розстебнутим коміром виглядав напрочуд легким, ніби не біг, а летів понад землею, граціозно несучи своє струнке треноване тіло. «Красивий… – подумав Валерко. – Як олень, красивий… Бувають же такі красиві хлопчики!..»
Незабаром Сергійко вернувся з двома склянками лимонаду в руках. Валерко подякував йому і жадно запив суху тирсу тістечка. Сергійко сів на місце і обережно відкусив від свого бісквіту. Валерко милувався хлопчиком, подумки порівнюючи його з Женьком. Ні, вони були все-ж-таки дуже різні, хоча й спільного в них теж можна було знайти чимало. Обидва спортивні – циркач і гімнаст, обидва красиві, але… в Сергійкові було щось таке, на що в Женькові не існувало навіть натяку. А може, це просто променисті ямочки на Сергійкових щоках так гіпнотизували Валерка? Хтозна… Напевно, річ тут усе-ж-таки була в іншому. Просто Женька Валерко не міг уявити собі шестилітньою дитиною, а Сергійка його пам’ять саме в цьому віці й заховала. Заховала й пронесла через роки, так що теперішні одинадцять літ хлопчика значили для Валерка набагато менше, ніж його тодішні шість.
– Знаєш, – промовив Валерко, помовчавши, – у Женька є дуже вірна подруга Олька. Вона, коли дізналася, що з Женьком біда, то сама захворіла. Уже два дні нічого не їсть і з постелі не встає… – Подивився на хлопчика пильно, ніби чекаючи його реакції на ці слова, і спитав: – А у тебе є подруга?
Сергійко мимоволі усміхнувся і злегка зашарівся:
– Та ні, ти ж знаєш, яке в мене життя…
– А ти хотів би? – Валерко сам не знав, навіщо задав це питання.
– Ну, звісно ж. Я ж таки нормальний хлопчак, хоч і цирковий. А у тебе є?
– У мене не просто подруга, у мене наречена.
– Правда?
– Угу. Її Леною звуть. Ми поберемось, тільки-но школу скінчимо.
Звичайно ж, знати це Сергійкові було зовсім не обов’язково, але на Валерка щось найшло – слова злітали з язика майже безконтрольно, смішні та недоречні:
– Я вважаю, що в кожного хлопчака має бути подруга. Тому що, коли хлопчак дружить з хлопчаком – це одне, а коли з дівчинкою – це вже зовсім інше, правда? І коли кохання починається рано, ще в дитинстві, – напевно, це просто чудово, так? У мене воно, можна сказати, почалося пізно, а от у Женька…
– Мені з дівчатками трудно буває, – промовив Сергійко. – Це, напевно, професійне. Знаєш, скільки дівчаток на тебе дивляться з залу, коли ти на арені! Це не завжди приємно, тому вироблюється імунітет – не помічати їх.
Валерко збентежився:
– А я думав, артисти люблять славу і увагу публіки.
– Не всі, – усміхнувся Сергійко. – Я – не люблю. – І пояснив, бачачи, що Валерко дивиться на нього з недовірою: – Взагалі, циркове життя складається з самих неприємностей та обмежень. От, наприклад, що для тебе тістечко з’їсти? Звичайнісіньке діло! А якщо мій батько дізнається, що я їв тістечка, у мене буде ціла купа неприємностей.
– Чому? – щиро здивувався Валерко.
– Та тому що артист цирку не може їсти все, чого йому захочеться. Калорії, калорії – хіба не розумієш! Потовстішаєш, станеш на кілограм важчим – уже вся робота нанівець. Циркач завжди на дієті – отакі діла. Батько мене коли гуляти відпускає, щоразу наказує: «Смотри, чтоб никакого мороженого и булочек!» Шоколад можна – він поживний, але від нього не розносить.
– Чого ж ти відразу мені про все не сказав! – знизав плечима Валерко. – Могли б купити шоколадки…
– Та не сказав, і годі! – засміявся Сергійко і безтурботно махнув рукою. – Нічого страшного! – І знову відкусив від тістечка. – Думаю, що не потовстішаю. Вода – вона завжди зайві кілограми змиває. – І спитав, ніби схаменувшись: – Ми ж підемо сьогодні на річку, правда? Або…
– Обов’язково підемо, – відповів Валерко і крадькома помацав під своєю сорочкою черепашку на ланцюжку. Йому було дуже приємно усвідомлювати, що цей нехитрий талісман протягом стількох років носів на шиї такий хлопчик, як Сергійко. Валеркові здавалось, що равлик досі зберігає в собі тепло Сергійкової шкіри. – Обов’язково, Сергійку. Як же можна не піти!
І додав подумки: «Адже я стільки літ чекав на цей день!».