Скарб

Мир вийшов з лісу і швидко попрямував до річки. Але, хоч як він спішив, а усі його відчуття кричали, що він уже не встигає. Саме у цю мить твориться щось таке, що назавжди змінить життя у селищі. Мирослав уже не йшов – біг до річки.
У річці, на мілководді, сидів пятилітній хлопчина і голосно плакав. А поруч нього, обличчям вниз, лежав коваль селища і Мирославів друг, Дар. Вода біля них була рожевою від крові.
Однією рукою Мир спробував підняти хлопчика і зрозумів, що той застряг ногою поміж двох каменів. Другою – перевернув Дара. Той, схоже, не дихав. Заспокоюючи малого, Мир потягнув Дара на берег. Кілька раз натиснув на груди і Дар закашлявся, випльовуючи воду. Воістину: боги бережуть дурнів та п'яниць! А Дар, схоже, і те і друге водночас! Залишивши друга, Мир витягнув хлопчика.
Напевне малий поліз у воду і застряг. Його крики та плач почув Дар і поліз його рятувати. А оскільки був не дуже тверезий (а коли по правді, то зовсім п'яним), то послизнувся і, упавши в воду, вдарився головою і втратив свідомість. Мабуть! Напевне! А що і як було насправді –незрозуміло. Хлопчина не стільки скалічився, скільки налякався, але через переляк ніяк не міг усе розповісти.
- Синочку! – почувся жіночий переляканий голос з берега.
-Лишень цього нам бракувало, - сам до себе прошепотів Мир.
До малого бігла мама, котра уже давно шукала дитину.

**
-  І це мій син!
Батько міряв кроками кімнату, розмахував руками і лаявся. А Дар сидів на лаві і боявся підняти очі.
- Ти поглянь на нього, Квітко! – Гордій повернувся до дружини, - Сидить. Мовчить. Ані слова на своє виправдання не скаже! А ти чув, що про тебе в селищі говорять? Ні? То я тобі розкажу. Кажуть, що мій син трохи не втопив дитину! Чуєш? А усе через що? Через оковиту? Та чи ти розумієш, що соромиш усю сім'ю?...
Батько ще довго говорив, сварився, погрожував, а Дар сидів і не смів сказати ані словечка. А що говорити? Все правда. Винен. Стерпіти батькову лайку було не важко. Набагато важче було підняти очі і глянути на матір. Скільки разів він уже обіцяв, що кине пити! А слова дотримати не міг. Лише важко зітхав.
Двері тихесенько скрипнули, впустивши Мирослава:
- Добридень вашій хаті, - привітався з усіма учень волхвів.
- Добридень, Мирославе, - відповів Гордій, - що хорошого скажеш?
- Скажу, що у селище заїхав сторожовий загін. А у ньому бракує двох людей.
- Батьку, ми підемо, - з лави зірвався старший син Гордія, Мечислав. – Самі поміркуйте: в сторожовому загоні служать щонайменше три літа. За цей час усі й думати забудуть про цей випадок. Шаблі ми в руках тримати вміємо (я звісно, краще), але й такий коваль, як Дар в загоні зайвим не буде. Відпустіть, батьку!
Гордій глянув на старшого сина: не любить той ковальської справи. Якщо з рук молодшого, Дара, з однаковою легкістю виходять і підкова, і серп, і шабля, то старший любить лише зброю та жінок. Саме у такій послідовності. Мабуть і справді місце Мечислава у такому загоні. Але як туди відпустити меншого?
Мечик з Миром кинулись умовляти батька, а Дар сидів на лаві і зітхав іще сумніше. Ні, він не проти кудись поїхати з селища, але на кого залишити батьків? Вони з Мечиком у батьків пізно народились (мама на той час уже третій десяток розміняла). Як же вони без них? Три літа це не багато, та все ж…
Але уже ввечері Гордій з Мечиславом ішли до старшини сторожового загону, домовлятись про службу.

**
Три літа спливли, як вода в річці…
Дар з Мечиславом повертались додому. До сідел приточені торбини, на поясі в кожного шабля. Брати дуже змінились за цей час. По дорозі додому, вони мали завернути до села де колись жив їх старшина, нині покійний, пан Горин.
Правильно його назвав батько – Горин. Їх старшина одразу виділявся серед людей. Спочатку рудим волоссям і ластовинням, а потім запальним характером і затятою вдачею. Його накази були швидкими, проте пан Горин умів не лише їх продумати, а й прорахувати їх наслідки.
Мечислава пан Горин викликав на двобій уже на першому привалі. І вибив з його рук шаблю кількома ударами. Чим швидко опустив хлопця з небес (той вважав себе неперевершеним воякою) на землю. Довелося Мечиславу вчитись. Лише за три місяці він став одним з перших у загоні, чим дуже пишався.
З Даром було набагато важче. Після першого ж обіду у корчмі, де чоловіки змогли не лише поїсти, а й випити, де Дар знову (уже вкотре!) напився, пан Горин заборонив у загоні оковиту. Чоловіки побурчали, проте сперечатись не стали.
А за місяць загін пана Горина заходив у село, де жила Майстриня. На неї пан Горин покладав велику надію. Біля озера, на початку села, вони зустріли молоду жінку, що сиділа і вишивала. У неї пан Горин і спитав про Майстриню.
- А з чим ви до неї? – спитала жінка.
- З ним, - скупо відповів пан Горин, вказавши на Дара.
- Тоді ви уже на місці, сідайте та росповідайте, - посміхнулась Майстриня.
Уважно вислухавши пана Горина і глянувши на, червоного від сорому, Дара, вона запропонувала старшині забрати загін і повести той у корчу. Вона, отам далі, дорогою. А вони з з Даром поговорять та й підійдуть.
Поки загін не зник з очей Майстриня мовчала, а потім почала розпитувати Дара про матір, батька. Дар, відчуваючи спокійну цікавість жінки, виклав їй усе, як на духу. І про те, що не раз винився перед батьком. І про те, як соромно йому перед мамою. І про те, що й сам він не розуміє, чому не може стриматись. Майстриня слухала не перебиваючи, а її руки наче самі собою вишивали тоненький пояс. Час від часу жінка піднімала на Дара спокійні, розуміючі очі і від того погляду на душі у хлопця ставало тепліше. Хоч тут його розуміють!
- Нам уже пора, - Майстриня закінчила свою роботу і подивилась на Дара, - от тільки тобі доведеться мені допомогти. Мої ноги ходять погано. Посади мене до возика і відвези до корчми, де зараз ваш загін.
Дар здивувався: як, сама Майстриня, знаюча та відаюча, хвора? Проте швидко сховав подив, підняв жінку і посадив до яскраво розмальованого возика. Тягнути возика було не важко. Але, хоч як старався Дар, а кожен камінчик, кожна вибоїна на дорозі відбивались болем на обличчі жінки. Коли вони дісталися корчми, Майстриня попросила Дара занести її. Вони зайшли і їх зустріли радісні вигуки чоловіків загону. Поряд з ними на столах стояли тарілки з їжею і… чарки з оковитою.
- Тобі робити вибір, Даре, - тихенько сказала Майстриня, - ти можеш піти до загону, випити і забути усе на світі. А можеш допомогти мені дістатися дому. Зроби вибір, Даре.
Та хіба х це вибір? Дар спокійно, з посмішкою, кивнув своїм. Повернувся і вийшой з корчми. Краще допомогти, аніж знову залити очі і натерпітись сорому.
До хати Майстрині вони дістались на диво швидко. Там її з криками радості, зустріли хлопчик і дівчинка. Вона пригорнула їх до себе, легенько поцілувавши чорняву і біляву голівки. Дар здивувався, коли побачив на порозі хати свого друга Ждана. Той підійшов до Дара, привітався і подякував за те, що доправив до дому його згубу.
-Прийшов на озеро, а її ніде немає! Хоч смійся, хоч плач – дружину загубив.
Вечеряючи зі Ждановою сім’єю, Дар подумав, що й сам хотів би бути отаким щасливим. А по вечері, Майстриня покликала Дара на двір.
-Нам є про що поговорити, - зупинила вона чоловіка, що намірився було йти за ними.
На дворі вона сіла на призьбу і простягла Дару вишиваний пояс:
- Візьми його. Це тобі мій подарунок та оберіг. Цей пояс допоможе тобі завжди пам'ятати свій вибір, а ще – тримати себе в руках та ніколи не ходити розперезаним. І ще одне: твій скарб тобі залишать у спадок. Зумієш зберегти його – будеш щасливим. А тепер йди. Тобі пора.
Зараз, три роки по тому, Дар і сам дивувався своїй нестриманості, проте пояс-подарунок намагався не знімати.
Зі слів пана Горина вони знали, що в того є дружина Злата, і двійко діточок: Буревій (Війко) та Квітослава (Квіточка). Про своїх рідних він говорив з теплотою і гордістю. Розповідав, яка гарна та роботяща у нього дружина. Який сильний та хоробрий син. А найбільше захоплювався своєю дочкою, своєю Квіточкою! Хіба хто міг подумати, що той вечір, коли пан Горин усе це розповідав, коли взяв з побратимів слово приїхати і погостювати у нього, буде останнім у його житті? Ранком вони знайшли його мертвим. Пан Горин лежав на землі і, з замріяною посмішкою, дивився у небеса…

**

Квіточка зовсім-зовсім не хотіла спати. Але треба було приколисати ляльку. Дівчинка взяла її на руки і стала погойдувати, наспівуючи колискову, що співала їй мама. За якусь часину мала міцно спала, притискаючи до себе ляльку. Злата підійшла до доньки, вкрила її і поцілувала в лоба. Її мале руденьке щастячко навіть не поворухнулось. Жінка присіла на ліжко і замислилась. Важко залишитись одній: порати господарство, піднімати дітей. Ні! Вона не жаліється. Горин залишив їй достатньо грошей, щоб протриматись якийсь час. А що далі?
Слухняна дівчина, за рішенням батьків, вийшла заміж за не гарного, проте показного і забезпеченого сусіда – Горина. Чоловік її любив. Вона його поважала. А потім у Злати з'явилась її маленька жіноча радість – син Війко. Хлопчик з'явився на світ однієї зимової буремної ночі. І ця ніч стала для Злати чарівною. Лада подарувала їй легкі пологи: від першого різкого болю і до появи на світ дитини не минуло і півдня. Чоловік з ніжністю і гордістю дивився на сина. Взяв на руки і вийшов з хати. А за мить Злата почула, як його голос перекрив усі звуки світу: «Буревій!». «Гарне ім'я», - подумала тоді Злата, - «Сильне». Син був схожий на неї: білявий, з блакитними очима. А ось вдача – цілком батьківська.
Війко дуже любив батька. Скрізь ходив за ним, в усьому допомагав, розумів з одного лише погляду. А з якою гордістю Війко показував мамі дерев'яну шаблю, що її зробив для сина Горин! З якою старанністю він повторював усі вправи, що не раз і не два показував йому батько, коли був удома!... Зараз шабля лежить забута і закинена. Її син, у свої шість літ, став дуже дорослим. Адже саме його Горин залишив «за старшого», коли їхав з дому в загін.
Через три роки після народження сина у неї знайшлася і донечка. Татова «руденька білочка» і «неповторна Квіточка». Ось кого Горин балував безмежно і любив безкінечно! Квіточка, Квіточка, Квіточка… Лише вона вміє злити батькові на руки, лише вона вміє подати рушника, лише Квіточка може розповісти усі новини, що стались без нього на селі…
Її чоловік був чудовим батьком!
Злата і незчулась, як задрімала коло доньки. Сон прийшов одразу і був таким, як і завжди. Вони з Горином сиділи поруч, він тримав її руки в своїх і тихо говорив:
- Вибач мені, Злато. Вибач, що не повернувся до вас. Що не вберіг свій скарб. Будь сильною, ладо, я пришлю поміч. Ти тільки не жени її одразу… Жінка відкрила очі і згадала сон. Де ж твоя обіцяна допомога, Горине? І, ніби у відповідь на цю її думку, почувся стук у вікно. Приємний чоловічий голос запитав:
- Агов, а чи є хто дома? – а тоді весело продовжив, - Господине! Приймайте гостей!
На порозі її хати стояли двоє чоловіків. Їхня схожість одразу видавала в них братів. А одяг, коні, зброя і, головне, постава і погляд – бійців сторожового загону. Сльози стиснули горло і підійшли до очей, проте Злата пересилила себе, посміхнулась і сказала:
- Заходьте до хати. Завжди раді гостям.

**
Уже дві декади минули, а Мечик з Даром усе ще не могли нагостюватись у Злати. Спершу Мечик помітив, що в одному кутку протікає дах і хлопці взялись його перекривати. Потім Дар запропонував спустити одну з яблунь, чим вони й зайнялись. Яблуня уже кілька років стояла пусткою і Злата її не шкодувала. Дар показував ще й на грушу, що стояла поруч. Але цього року вона вродила так рясно, що Злата відмовила. Її підтримав Мечик:
- Навіщо рубати? Дарма, що стара, проте глянь скільки на ній грушок!
- Мечику, ти й сам добре знаєш, що отак рясно дерева можуть і наостанок родити. Не зрубаємо зараз – за рік груша сама впаде.
Однак Златі і Мечику вдалось настояти на своєму.
Злата спостерігала за братами і дивувалась: наскільки вони схожі зовні, настільки відрізняються вдачею. Навіть працюють по різному! Мечислав щось робить і поглядає, чи дивиться Злата? Чи захоплюється ним? А Дар, неначе справжній господар: одну роботу робить, другу приглядає.
Мечик увечері бере дерев'яні шаблі, кличе Війка і вони удвох виходять в сад. Там вони ведуть справжні бої! Мечик вчить Війка тримати шаблю, вести бій, прораховувати удари… Все так, як було, коли Горин повертався додому. Від цього на серці у Злати розливалось тепло і вона щораз з більшою цікавістю поглядала на парубка.
А Дар увечері приглядається до старої кузні. Златин батько був знатним ковалем, а як його не стало, так і стояла кузня закритою. Але ось уже два дні з неї чується дзвін і удари молота. Дар забрав у Злати ключі, відімкнув кузню і взявся до роботи.
Ось уже другий вечір маленька донечка Злати готує на лаві миску, глечика з теплою водою і рушника. Треба ж Дару після роботи помитися! А той з теплотою приймає турботу Квіточки і щиро дякує. І та серйозність з якою Квіточка відповідає: «Та нема за що!», викликає посмішку у Злати.
Та не у Мечислава!!!
А коли, одного вечора, Війко, замість того, щоб рубатися з ним на шаблях, пішов дивитися, як її (справжню шаблю) роблять, до Мечика неначе сам Чорнобог приступив. Він увірвався до Дара в кузню і накинувся на того зі звинуваченнями:
- Думаєш через дітей до Злати підібратися? Думаєш, скарб пана Горина лише твій буде?
- Про що ти, Мечику? Який скарб? – у Дара від здивування аж руки опустились.
- А ти неначе забув, як часто Горин говорив, що в дома в нього справжній скарб?
- То ти лише через це зі Златою заграєш? Лише цього шукаєш? Я ж думав, що ти закохався! І лише через твоє кохання забув про себе і відступився від Злати!
- Кохання то примара! Його не існує! А тобі додому пора. Інакше я розкажу Златі, що ти п'яниця і як ти трохи дитину не втопив! Подивимось чи захоче вона після цього сина з тобою залишати.
- Мечику! Але ж ти добре знаєш, що я давно не п'ю і що та історія суцільна брехня! Нащо ж казати неправду?
- А кому потрібна твоя правда? Така ж примара, як і кохання!
Мечик різко повернувся і вийшов з кузні. А Дар важко опустився на лаву при дверях.
Брати не здогадувалися, що у цієї сварки було два випадкових свідка. Злата і Війко підійшли до кузні покликати Дара, що затримувався і почули сварку. В пориві гніву і розпачу ні Мечик, ні Дар не помітили їх.
Злата попросила сина покликати Дара, а сама поспішила за Мечиславом. Наздогнала його лише в кінці саду. Той був червоний і важко дихав. Поки Злата наздоганяла хлопця в її душі піднімалась злість, а коли побачила отакого, по дитячому ображеного, враз заспокоїлась:
- То ти кажеш, що правда то примара? Як і кохання?
Парубок поволі обернувся і почервонів іще дужче. Зрозумів, що Злата чула їхню розмову.
- Думаю, Мечику, що це тобі пора додому. Може хоч трохи подорослішаєш. Хоч ти й старший, а поводишся і думаєш, як дитина.
Злата повернулась і пішла до до хати. А Мечик залишився в саду, наодинці зі своїми думками.
Дар сидів на лаві, а душу наповнювала холодна порожнеча. Брат!...На якого він звик покладатись в усьому! Якому звик довіряти, як собі! Заради якого сховав своє кохання в серці і ніяк його не виказував… Вперше побачивши Злату на порозі її дому, Дару здалося, що з-за хмари визирнуло сонечко. А живучи в жінки він усе сильніше розумів, що ладен до її ніг прихилити небо, з усіма зорями і місяцем надодачу! Проте за сяянням Мечислава Злата не помічала його, Дара. Зараз би випити чарчину! У хмільну голову чомусь не лізуть важкі думки. Після чарки, він ніколи б не думав: що ж з усім цим робити?
- Ходімо вечеряти. Мама зачекались, - Війко, що тихенько підійшов до зануреного у власні думки Дара, простягав йому сорочку та пояс-оберіг.
Дар вдягнув сорочку, взяв до рук пояс і раптом відповідь прийшла до нього сама: не повернеться він до батька-матері. Залишиться тут, зі Златою і дітьми, якщо вона не буде проти.
Про що думав цієї ночі Мечик так і залишилось загадкою, як і те, про що говорили Злата і Дар. Та на ранок Мечислав попрощався зі Златою і зазбирався в дорогу. Дар підійшов до нього:
- Вибач, брате, та з тобою не поїду.
- Та хоч колись додому зберешься?
- На осінню ярмарку обов'язково буду. А сам чи ні – життя покаже.


**
Йшов час. Уже закінчувалось літо, а Дар все ще не вмовив Злату на шлюб. З ним їй було добре. Затишно і спокійно. Злата вірила, що Дар її кохає. Та й сама закохалась у хлопця. Його посмішка дарувала їй тепло, а обійми – щастя! Але Злата ніяк не могла повірити, що й її діти будуть з ним щасливі. Не дарма ж кажуть, що батько лише один; другий, хоч який хороший, - вітчим. Ото й тягнула Злата зі згодою.
Ніжний літній ранок не віщував біди. Сад, умитий нічним дощем, виблискував зеленим листям, красувався запашними плодами. Злата, що поралась біля печі, визирнула в вікно і замилувалась.Як же тихо й спокійно! Як гарно навколо!
Квіточка збирала до кошика жовтобокі яблука. Вони з мамою поріжуть їх і засушать у печі. І взимку буде смачнючий узвар.
Та раптом різкий тріск розірвав спокій і тишу саду. Квіточка повернулась і заціпеніла: просто на неї падала стара груша. Старе дерево не пережило нічного дощу і ваги достигаючих плодів і поволі падало на землю. Ніби розуміючи, що от-от роздушить маленьку перелякану дівчинку, груша чіплялась гілляками за сусідні дерева, сповільнюючи своє падіння.
Час зупинився для Злати. Вона бачила, як злякалась і заклякла донька; як біг до сестри Війко і розуміла, що ні він, ні сама Злата не встигнуть відтягти Квітку від падаючого дерева. Єдине чого не бачила і не зрозуміла Злата, це як біля Квітки опинився Дар. Він же мав бути у кузні! Яким дивом, вхопивши малу, він викотився з під дерева? Не бачила, не розуміла і не хотіла розуміти! Важливим було лише те, що вони живі. Обоє.
Дар і сам не зрозумів, що змусило його вийти на двір? А коли побачив Квіточку, то й на мить не задумався – кинувся до малої. І зараз, сидячи на землі і пригортаючи до серця перелякану дівчинку, посміхаючись Златі і Буревію, що бігли до них, Дар раптом усвідомив, що мабуть знайшов те, що шукав тут його брат. І те, що залишив йому у спадок пан Горин. СІМ'Я. Найцінніший скарб, що може бути у житті людини.