Жизнь, отданная небу. Гл. 14

                ЖИТТЯ, ВІДДАНЕ НЕБУ!..
                ГЛАВА  14

     Отже, після посадки в Самарканді та розміщенні наших екіпажів в готелі аеропорта, командування нашої зведеної ескадрильї повідомило, що дається кілька днів для відпочинку, тому що посіви бавовни ще не готові до проведення дефоліації та десикації. Ну що ж, після тяжкої праці в Актюбінській області та утомливого перельоту в Самарканд – невеликий відпочинок буде дуже нам доречним. От тільки весь час не давала покою думка про сім’ю… Тож, ввечері пішли в центр міста знайомитися з визначними пам’ятками екзотичного Самарканда та розшукати головпошту з телефоном. Хоча мене й нелегко було здивувати екзотикою Середньої Азії – я не один раз літав  і другим пілотом, і командиром екіпажу в Алма-Ату, в Чимкент, в Ташкент, але Самарканд виявився абсолютно унікальним і по історичному духу, і по архітектурі!..
     Треба визнати, місцеве населення дуже по-дружньому відносилося до нас. Місцеві узбеки охоче відповідали на любі наші запитання і, навіть, провели нас до головпошти, та й в подальшому ми завжди відчували повагу місцевих до льотчиків. А особливо здивувало інше – на вхідних дверях пошти висів надрукований перелік міст, з якими можна було зв’язатися за допомоги коду і, головне, в цьому невеличкому списку була й Полтава!.. Але, якщо чесно, не сподівався, що зможу швидко зв’язатися по телефону з рідними… Швидко наміняв монет та набрав код Полтави… І яке ж було моє здивування, коли раптом, після кількох сигналів виклику, почув раптом в слухавці рідний голос коханої жінки і при тому – напрочуд добра чутність, наче знаходимось в одній кімнаті!.. Тож природна її реакція на мій голос:
     – Ви вже прилетіли? Чому нічого не сповіщали? Ти в аеропорту? Коли будеш вдома? Готувати вечерю?
     Ну як їй пояснити, що я за 4 000 км від рідного дому (нашим рідним навіть не оголосили, що літаки з Актюбінська перенаправили на Самарканд, в Узбекистан. Намагаюся це пояснити своїй коханій – то нелегко, не вірить…
     – Досить прикалуватись, ми вже тебе зачекались…
     Довго розповідав – нарешті повірила, а потім хвилин п'ятнадцять вислуховував монолог розлюченої дружини… Та покірно вислуховую доречні докори – в мене дурна, ненормальна професія, ти нікуди не гідний батько, а вся тяжкість сімейного життя на слабких жіночих плечах та за які шиши вона повинна кормити наших дітей… Що ж, всі докори вірні, а на іншій чаші тільки любов до неба, любов до льотної професії… Після того, як пар був випущений і вона таки зрозуміла, що Самарканд – це не жарт, я розповів про перспективи та умови праці… Пожалів її та обнадіяв її відпочинком на морі – тож розпрощалися люблячи одне одного і сподіваючись на швидку зустріч!!! Отаке воно – сімейне життя льотчика, на жаль… Та все ж , після такої тяжкої розмови з коханою, на душі полегшало, бо невідомість, як не крути, дуже  сильно діє на психіку!.. Допомагає вироблена роками звичка до любих вибриків в професії льотчика!..
     Після такого нервового стресу попрямували на головну площу – Регістан, знайомитися з визначними місцями цього унікального, древнього міста. Не відаю, як кого, а мене дуже глибоко зворушили екзотика, архітектура, велич та краса  медресе Тілля Карі, Шер-Дор, Улугбека, мечеті Бібі Ханум!.. Захоплений роботами давніх майстрів, яскравими барвами, що збереглися з 15-го століття та тішать нас до сьогодення!.. А от вечірнє світлове шоу з виступами канатохідців, виступи музичних та танцювальних колективів, що пропагували узбецьку культуру – вище усяких похвал!.. Все це відкрило нам новий світ!.. І ще одне відкриття – повертаючись пізно поночі до себе в готель та добре зголоднівши, випадково, набрели на базар, який, до речі, працював цілодобово… Там була величезна кількість овочів та фруктів, що лежали горами на полицях, великі розсипи кавунів та динь… Я до того дня і не здогадувався – скільки у світі існує сортів динь… Ми накупили, спечених при нас ароматних, запашних лавашів (половину яких ми таки з’їли по дорозі до готелю), соковитих, дуже смачних шашликів і, ясна річ, кавунів!.. Влітку в Самарканді повітря рідко сягає нижче плюс 35-ти, тому кавун, який охолов під холодною проточною водою для нас був порятунком – я не пам'ятаю коли в минулому їв стільки таких соковитих кавунів. Тільки біда в тому, що ніччю спати було ніколи – кожну годину галопом до туалету!..
     Ну, а рідне командування таки чесно виконало свою обіцянку – наша секретар льотного загону, Валентина Іванівна, доставила нам в Самарканд командировочні посвідчення і головне – гроші!.. До речі, вона заразом і провідала свого сина, який проходив службу в армії в Самарканді. А з появою грошей наше життя повеселішало – з’їздив на екскурсію з відвідуванням обсерваторії одного з найосвіченіших правителів Самарканду – Мірзо Улугбека. Все, що бачив, пізнавав – збагачувало мій світогляд та знання про багату історію і культуру древньої Середньої Азії!..
     Так промайнуло кілька днів, стали вимагати скорішого розподілу екіпажів по господарствам, щоб нарешті розпочати хімроботи… І нарешті збори і нам доводять план робіт… Трохи пізніше, дізнався – нашому екіпажу таки добре пощастило!.. Коли прилетіли на точку, то зустрічав нас агроном з представником районного керівництва і вони пояснили – нам випала честь працювати в «колгоспі-мільйонері», а очолював це передове господарство – Герой Соцпраці і цього звання в їх колгоспі вдостоєнні кілька людей!.. Тож, як я зрозумів ми повинні, в своїй праці, досягти високих показників!.. Що ж, будемо намагатися – така відповідь їм сподобалася!..
     Жити нас розмістили в дитячому садку – діти були, в цей час, на канікулах… Та одразу виникла проблема – дитячі ліжка були замалі для нас, тож півдня шукали, але на вечір вже завезли дорослі, шикарні ліжка!.. А поки розвантажували літак та обладнували стоянку, я з головним агрономом намічав об’єм та порядок обробітку полів, умови життя екіпажу, вирішували питання по охороні літака та складу горюче-мастильних матеріалів (ГММ). До речі, мені так імпонувало їх шанобливе відношення до всіх членів екіпажу і особливо до пілотів!.. І, як би не складалися наші стосунки в майбутньому - ця повага до нас зоставалася незмінною на протязі усього перебування у них в гостях!
     Під час нашої бесіди, він одразу попередив – всі питання по роботі та стосовно життя у них треба буде вирішувати через агронома відділення і всі наші вимоги та побажання він буде виконувати беззастережно. Крім того, він попередив – поки посіви бавовни не досягли потрібної кондиції ми запрошені на найближчі три доби по вечорам в гості до голови колгоспу, до головного агронома і до головбуха колгоспу… Це було несподівано – мабуть, щоб здійснилися їх прогнози на добрий врожай бавовни, на нас були покладені великі надії!..
     Цілий день пролетів в клопотах по налагодженню нашого побуту та знайомству з місцевими робітниками, а ввечері агроном відділення на службовому авто привіз нас до будинку голови колгоспу. Столи були розташовані у дворі, серед фруктових дерев та винограду!.. Гостей зібралося чоловік тридцять, одні чоловіки, у декого на халатах Зірки Героїв Соцпраці!
     Спочатку відчували себе дещо сковано, та після двох-трьох чарчин гості пожвавішали, почалися бесіди. Та після знаменного узбецького плову і шашликів організм вимагав перепочинку і «хазяїн» (голова колгоспу) дав команду місцевим музикантам грати на народних інструментах, виконати що-небудь з місцевого репертуару. Тож поки ми насолоджувалися музикою, столи готували до чаювання – на столах з’явилося удосталь фруктів, східні солодощі та ароматний, зі специфічним і приємним присмаком чай. Забігаючи на перед, відмічу, що наступні два вечори були такими ж чудовими та смачними!.. От за все своє льотне життя, отакої гостинності я більше ніде не пам'ятаю!!! Але, щоб бути справедливим, скажу – нам часто улаштовували чудові вечірки і в Казахстані, і в Криму, і в Прибалтиці, і в Польщі, та ті три екзотичних вечора в Самаркандській області запам’ятав на все життя!!!
     Нас, ясна річ, не влаштовувало таке безтурботне життя, душа потребувала польотів, нальоту годин та коли став говорити про це керівникам колгоспу, мені пояснили – посіви бавовни ще не готові і при цьому агроном наполягав, щоб я виписав великий бензовоз, отримав в Самарканді паливо і завіз його на місцевий аеродром… Та маючи великий досвід роботи в сільському господарстві на просторах СРСР, я раптом зрозумів – мене просто мріють обдурити… Завезти та злити собі пальне, а потім відмовитися від літака… Тож, вперше за три дні нашого дружнього перебування тут, я повинен був випустити кігті – спокійно попереджаю агронома:
     – Я особисто їду з бензовозом за пальним та заїду в обком, щоб отримати роз’яснення планів по використанню нашого літака.
     То було просте залякування – як не дивно, спрацювало… Негайно на аеродром привезли карти полів і наказ про обробіток кукурудзи та пшениці!.. Тож на четвертий день ми, нарешті, почали боротьбу за врожай братньої республіки. Але відразу ж я почав робити надзвичайні відкриття – як би я не виконував хімроботи, все ж намагався витримувати норми внесення хімікатів та параметрів польотів над полем та обробіток перших же полів поставив мене в тупик – або ж я невірно роблю розрахунок польоту, або десь закладені невірні дані? В своїх розрахунках я впевнений, тож почав звіряти площі, які показані на картах та зрівнювати візуально їх з фактичними розмірами… То мене потрясло – в дійсності поля були майже вдвічі більшими, чим була зазначена площа на карті, тому й врожаї в звітності будуть вдвічі більшими…
Ура, отак отримуються рекордні врожаї…
     Хоча за свою льотну працю в сільському господарстві довелося зустріти багато всяких дурилок та отаке зустрів вперше і одразу виникло питання: – як же оформлювати польотну документацію?
     Коли я звернувся  з цим питанням до агронома – відповідь була очікувана:
     – Свою документацію оформлюй, як тобі потрібно, а ми підпишемо усі папери беззастережно.
     Це нас цілком влаштовувало і ставало зрозуміло таке поважне відношення до нас і доволі дороге харчування!.. Вранці та ввечері нас кормили в їдальні дитсадка, в якому ми жили, а от на обід нас відвозили в кафе-чайхану, яка знаходилася над річечкою. Обід з відпочинком були царські, під нами дзюрчить вода, навколо чудові квіти, південні дерева, їжа будь-яка – на замовлення, все оплачував агроном. І ще – тому що нас в екіпажі четверо, то на стіл виставили чотири пляшки льодяної горілки!.. Під час першого такого обіду від подиву  - очі квадратні:
     – Нам же ще півдня літати?
     – Ну, не знаю – в минулі роки, льотчики, теж з України, перед обідом, для апетиту, завжди пили по стаканчику холодної горілочки, а решту забирали додому на вечерю…
     Отакої – особливість національного обіду!.. Довелося вибачитися і попередити – мій екіпаж вдень, при польотах, горілки не спожива! Агроном посміхнувся, а горілку одвіз потім в дитсадок – нам під ліжка. Хоч ми за вечерею таки для апетиту і споживали горілочки та все ж в кінці цієї трудової епопеї привезли в Самарканд добрячий запас горілочки для всіх екіпажів!..
     На вечерю до нас часто приходив агроном відділення – ми з ним знайшли спільний язик, він дуже любив побалакати, та й випити… Одного разу я визнав в нього, відкіля в них в колгоспі стільки Героїв Соцпраці, все дуже просто – збирається керівництво і колегіально вирішує, кому цього року бути Героєм, у кого буде рекордний в республіці врожай бавовни і всі тоді працювали на його рекордний врожай. Отож цього року і готувався до такого звання наш друг – агроном відділення!.. Це була для колгоспу мудра знахідка бо від республіканського керівництва для Героїв виділяли і нову техніку, і великі премії, а з бюджету республіки немалі кошти!
     Все ж боячись каверзи, я не дозволив зливати бензин з бензовоза і ми заправлялися просто з бензовоза… Удобрювали поля пшениці, кукурудзи – зробили кілька пробних вильотів на бавовну і практично підтвердилася опаска, що посіви не готові до дефоліації. Але я звернув увагу на ядохімікати, якими ми будемо робити дефоліацію бавовни – вони стояли на нашому аеродромі в бочках і на них видно було надпис на англійській мові: «зроблено в США» і «застосовувати тільки не в США»!.. Одразу зрозуміли, це знаменитий «ORANG», яким американці у В’єтнамі випалювали, нищили джунглі!..
     За ці кілька днів ми таки витратили великий бензовоз бензину і тому знову виникло питання – чи виписувати знову паливо? Хоч посіви бавовни явно не готові до обробітку… Знову почали умовляти, щоб послав бензовоза – ще й секретар райкому підключився до умовлянь… Довелося виписати, та коли дочекався його з Самарканду ледь зміг відбитися від запропонованого зливу бензину в колгоспну ємність!.. Як добре, що мене не підвело передчуття – через пару днів ми отримали радіограму: – «літаки перегнати в Самарканд та здати на збереження, а самим – рейсовими пасажирськими літаками убути в Полтаву»…
     І що зараз робити мені – на мені висить чотири тони авіаційного бензину? Парубок я впертий, приймаю рішення – їхати з повним бензовозом в аеропорт Самарканда та здати особисто бензин на склад ГММ!.. Хто знайомий з авіацією, повинен знати, яке то нелегке, майже нездійснене, питання… Отримати паливо легко, а от повернути його на склад майже нереально… Начальник складу відмовився навіть розмовляти зі мною, а його замісник попередив, що може прийняти це паливо тільки після перевірки його в Ташкенті (де той Ташкент, і де Самарканд)… Безвихідь, та ще й водій бензовозу дістає:
     – Командир, віддай цей бензин мені – не пожалкуєш, я тебе відвезу до свого брата, він працює директором ЦУМ-у в Самарканді і ввечері, після закриття універмагу набереш собі будь-якого дефіциту.
     В той час, то було дуже заманливо, але я не міг собі цього дозволити. І після тривалих роздумів вирішив піти до командира Самаркандського ЗАЗ, бо взнав, що він раніше літав пілотом і розраховував, що зрозуміє мене та допоможе. Ледь умовив секретарку пропустити мене до нього без запису. Командир виявився симпатичним, немолодим, злегка сідуватим мужиком. Дуже уважно вислухав, задав кілька питань по праці в колгоспі і з посмішкою підняв слухавку телефону… Мені від душі сподобалася його розмова начальником складу ГММ – мовчки вислухав його тривалу доповідь і тихо, спокійно промовив:
     – Зараз до тебе підійде командир літака, швидко приймеш від нього бензин – під мою відповідальність!..
     Як же приємно усвідомлювати, що ще є людяність у людей! Навіть захотілося обійняти його, та застидався – треба тримати субординацію!.. Навіть не думав, що доведеться ще зустрічатися з ним і знову він докаже свою людяність… Вірю – людям потрібно зоставатися людьми, не губити душевного тепла навіть займаючи високі службові посади!..
     Коли перегнав свій літак в Самарканд та  авіатехнік здав його на збереження – всі екіпажі зібралися в готелі, щоб нарешті відмітити з товаришами завершення цієї, такої довгої та тяжкої експедиції!..
     Та раптом, ми взнаємо дуже неприємну новину – все командування зведеної ескадрильї, напередодні, благополучно відлетіло рейсовими літаками додому, кинувши напризволяще долі техсостав та льотні екіпажі…
     В зв’язку з цим хочу розповісти про дивну працю служби перевозу аеропорта Самарканду. За своє довге льотне життя я часто літав пасажиром на великій техніці. Доводилося літати і по службовому білету і «зайцем» (екіпажі охоче забирали нас, якщо був у льотній формі), але тут, в Самарканді, служба перевезень була невблаганна – могла впустити в літак тільки за хабар, а про що можна було балакати коли в кишенях у нас було порожньо!.. Нас з екіпажів зосталися – з льотчиків тільки я та мій другий пілот та кілька авіатехніків. Якщо чесно, я міг би домовитися в готелі з любим командиром і він забрав би мене з другим в пілотську кабіну, як членів екіпажу – та моя совість не дозволяла кинути в біді моїх товаришів-технарів. Цілий день намагався різними способами якось відправити наших хлопців додому – все марно, все в пусту і при тому вони мали на руках службові квитки…
     Наступного дня згадав командира Самаркандського загону і вирішив знову звернутися до нього. Довелося дві години сидіти під дверима його кабінету, очікувати повернення його з наради в обкомі. Коли ж він приїхав та побачив мене – здивувався:
     – Що, знову з бензином щось?
     – Та ні, зараз я по шкурному питанню…
     – Заходь, розказуй яка біда…
     Розповів йому все, що думаю про командування Полтавського загону, а також розповів всю правду про роботу його служби перевезень… Слухав мовчки, тільки кулаки стис та жовна ходили. Коли я скінчив, він викликав секретарку та попросив запросити до нього в кабінет начальника служби перевезень і принести нам дві кави. Ми сиділи, пили каву, а він розпитував – де я літав до цього, про особливі випадки в моїй роботі. Коли в кабінет зайшов викликаний ним начальник, він показав на мене і попередив:
     – Всіх, кого приведе цей командир, найближчими рейсами відправиш туди, куди він скаже, а після цього зайдеш до мене.
     Він вискочив з кабінету, як ошпарений… Скажу чесно – в мене на очах були сльози…
     – Нічого командире – всяке буває, а ти все ж молодчина, можеш і за себе постояти, і за інших!.. Признаюся, це вперше в історії нашого загону довелося займатися такими питаннями!..
     Потисли один одному руки та розсталися друзями!!!
     Вирішив летіти останнім, поки всіх не відправлю додому – боявся каверзи. Хлопці вилітали різними рейсами – на Київ, на Харків, на Москву, а я вилетів ніччю на Сімферополь. Летіти довелося з пригодами – в польоті відмовив якийсь прилад, літак здійснив вимушену посадку в Адлері. Години дві сиділи під літаком, поки його ремонтували. Довго потім техніки згадували, дякували, що не кинув їх, допоміг вилетіти – що не кажи а приємно!!!

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ        - 2018-й рік
    переклад українською мовою      - 2025-й рік