Корiвки до iншого села

За своїм громадським рівнем розвитку сучасне українське суспільство нагадує мені самого себе… десь у чотирьох-п’ятирічному віці. Чому саме у цьому? Бо споглядаючи своїх сучасників-співвітчизників, згадую один епізод зі свого дитинства… В моїй рідній Дарниці (район Києва, як хто не знає), де я народився та виріс, була (та й досі є) така собі вулиця Російська і неподалік від її перехрестя із вулицею Санаторна, у 60-ті, 70-ті роки час від часу можна було споглядати незвичну для міста картину. З правого боку вулиці стояли вантажівки-фури (цікаво, а як вони звалися у ті часи) з високими бортами, ще здалеку чутливий ніс маленького містянина вловлював незвичний та загадковий запах, що роз’ятрював ніздрі та збуджував уяву. Це був запах… гною. Так, запах звичайнісінького коров’ячего гімна, бо ж за тими високими бортами стояли та мукали звичайнісінькі корівки. Я міг би сказати, що споглядав за ними годинами, але то було б брехнею. Споглядав стільки, скільки дозволяла мати, бо ж був я хлопчиком слухняним, привченим до важкої материної руки та замашного батьківського реміня… Я з захопленям дивився на тих корівок, як на істот з іншої планети, що, зрештою, було недалеко від істини. На тій планеті окрім корівок жили ще й усілякі свині та гуси, а ще, поряд з ними, якісь невідомі мені люди, що розмовляли незрозумілою і незбагненною мені малому мовою. Все це було десь поряд, але, все ж таки на іншій планеті… Треба сказати, що хлопчик я був не тільки слухняний, а ще й допитливий, а тому не міг не задати цілком доречного запитання: а куди саме везуть корівок? На що й отримав цілком конкретну і чесну мамину відповідь: «на м’ясокомбінат, ковбаску з них робити»… Це було щирою правдою, м’ясокомбінат знаходився зовсім неподалік, на дарницькій промзоні. Не пам’ятаю достеремно своєї реакції на ту правду (мабуть вона була дуже бурхливою), але мати почала мене заспокоювати та запевняти, що можливо вона помилилася, що цілком імовірно, корівок везуть до іншого села… Потроху я заспокоївся, але з того часу, кожного разу, як бачив ті машини, з надією питав маму: «це ж їх до іншого села, правда?». «Так, так, до іншого села» - запевняла вона. Важко сказати, що було, аби мати не пожаліла моєї дитячої психіки, можливо навіки зрікся б ковбаски, може став би веганом, хтозна… Але сталося, як сталося, я ріс, дорослішав, корівки у вантажівках вже не привертали моєї уваги і КУДИ вони прямують, вже не викликало жодних сумнівів. В школі я досить швидко опанував ту незрозумілу мову і через деякий час вона перестала бути для мене чужою та незбагненною (на сьогодні ж пишу виключно нею). Планета, де живуть корівки, свинки, гуси теж вже не Terra Incognita. Все як і повинно бути – дитина стала дорослою. Та до чого я все це… Наче ж про громадськість, про суспільство почав… А ось до чого. Споглядаючи, спілкуючись зі своїми сучасникам, співвітчизниками, ловлю себе на думці, що десь, на якомусь ментальному рівні вони так і лишилися у тому оповитому туманом часу радянському минулому, де корівок везли до іншого села. Всі (а як не всі, то багато хто) ми хто вийшов із совка, пам’ятаємо своє відношення до влади та провладних ЗМІ: так, ми розуміли, що нам чогось не доказують, прибріхують, але… Але в цілому… вірили. Навіть слухаючи «голоси», більшість була впевнена, що рідні совєцькі «брехунці» все ж варті довіри. Чому? Бо уявити, що ти живеш у світі суцільної брехні, що всі цінності, які начебто закладені у фундамент суспільства – імітація та профанація, то страшно… Реально, жахливо відчувати, що землі, гарної чи поганої, під твоїми ногами більше не існує. Цю ментальну розгубленість 90-х я теж добре пам’ятаю. То було щеплення, а його, як відомо, кожен переносить особисто. Веселі 90-ті… Окрема тема, та зараз не про те…
Поринули у минуле і дев’яності і нульові, суспільство борсається у постсовковій багнюці, покоління, народжене у ній, вже народило своїх дітей, але присмак, непереборне амбре наче вїлося в нашу ДНК. В наші часи, коли інформація вже не є совєцьким «дефіцитом» і отримати її в будь якій кількості не є проблемою, люди виявляють набиякий хист, ховаючись від тої навали – вдягають шори, завішують вікно, аби потім дивитися у шпарину, дивляться порно, давлячись попкорном… Зрештою, як я розумію, це, взагалі, загальнолюдська риса, але занадто вже вона в нас приправлена посттоталітарним інфантилізмом та патерналізмом, ніяк не можемо полишити подерті та затісні штанці з минулого сторіччя, та побачити в дзеркалі, що в нас «все як в дорослих». Своя країна, яка не є часткою ані СРСРу, ані Російської Імперії, своя влада, джерелом якої, за нашою ж конституцією є народ, а тим народом є кожен з нас. З якоюсь необоримою нав’язливостю шукаємо мамину руку. А де мама..? Розгубилися, шукаємо… Особливо інфантильні дітлахи, анітрохи не замислюючись, мамою вважають РФ. Їх аргументи: так завжди було, адін народ, адін язик, тоді було краще (а коли це, тоді..?). Все це, анітрохи не замислюючись, не бажаючи засвоювати аніякої інформації, ані історії, окрім тієї, що була за «совка». З якогось дива вони вважають сучасну Російську Федерацію тим самим Союзом, при якому «жилося краще». Сучасним сленгом вони звуться «вата». Ну, вата, то й вата, що з неї взяти…
Друга, більш продвинута частина суспільства каже: «ні, то не мама, то навіть не мачуха. Росія, то злий вовк, що вдягся у мамину шубу і весь час дурив нас, їв наших козенят, забороняв нашу мову, нищив культуру і взагалі, нічого окрім паскудства ми од нього не бачили… Звісно, не можна не погодитися з ними, але… Але знаєте в чому другі схожі на перших? Вони теж ХОЧУТЬ ДО МАМИ… «Наша мама, то Європа! Європа.., ну може трохи ще Америка… Чи то друга мама, чи тітка, то неважливо, головне, що сильна, Росію не любить і пістона їй вставити може. Начебто й логічно. Начебто… Як для дитини. А може вже час подорослішати, час зрозуміти що немає в нас зовні ніякої мами. Кожна держава, кожен етнос живуть за принципом «ми – понад усе», немає між народами родичів, є союзники і вороги, і це природно, і по-іншому не буде… А Мати може бути в нас лише одна – наша обдерта, скалічена, така чудова, прекрасна і така недоладна Україна. Не буває зазвичай, щоб у гарних дітей була погана мати, подумайте про це…
Той самий фактор «мами» закладено в нас у відношенні до влади, і якщо подібний патерналізм можливий у східному менталітеті, то в нас ця модель не-пра-цю-є… Максимум, на що нас вистачає, так це на те, аби здійняти бучу «ця мама погана» і коли на місце «мами» вилазить чергова потвора, мурашник заспокоюється і чекає од мами цукерочки, коли ж отримує копняка, по дитячому белькоче: «це ж мама, їй можна»… Немає ніякої мами!!! Є чиновники, посадовці, яким МИ довірили керувати державою і не ми від них, а вони від нас повинні чекати цукерки або копняка, вони не мають, не повинні мати ніяких привілеїв, ніякої надзвичайності, а лише бонуси, які ще потрібно заробити. А що ж реальності? А те ж саме… Коли погана мама втікла з вируючої скривавленої країни, а чужа мама почала відривати нашого шматка, суспільство нервово сиділо на дупах і мовчки чекало, що новонароджена колективна мама щось зробить, що західна хрещена мати от-от допоможе… Дочекалися? Новонароджена теж сиділа на дупі і теж чекала якоїсь матері, а західній, взагалі, й на думку не спадало, що вона чиясь мати, окрім своїх власних дітей (і це теж вірно і природно). Відшматувавши Крима, чужа мати, побачивши що то легко і добре, посунулася на наш схід, а новообрана, що обіцяла вирішити цю проблему за «години», демонстративно сіпалася дупою і продовжувала обіцяти. А потім був Іловайськ… Смердюча фура, у яку загнали НАШИХ добробатівців, фура, що застрягла у відстійнику, а захисники перетворилися корівок, призначених на заклання… Пам’ятаєте початок розмови..? На запитання, що ж буде з корівками, владна мама турботливо запевнила, що буде «зелений коридор», яким корівок повезуть до «іншого села». Що сталося з корівками, ми всі добре знаємо, але так само, як я у дитинстві, вирішили за краще забути. Потім було Дебальцеве, мінські домовленості, відвід військової техніки… Було, було, було… І кожного разу матуся запевняла, що все буде добре, всі поїдуть до нового, кращого європейського села, де така гарна травичка… І… більшість вірила, вважала за потрібне вірити, що так воно і є, але фури, знову ж таки, їхали на бійню. Вважаєте, це принизливо порівнювати наших захисників зі скотом? Так, це принизливо, але хіба то я додумався до того, аби у новинах повідомляти загальну кількість загиблих, і… жодного прізвища, між тим, коли (пам’ятаєте той випадок) при дуже сумнівних обставинах поліціянти перестріляли один одного, іх прізвища та фото тиждень не сходили з екранів. І це ніхера не показово? Їдуть фури, квітне бізнес на крові, ростуть статки можновладців, одна за одною валяться реформи, винищуються ліси, що замість нас потрапляють до євросоюзу, за тією ж адресою їде нелегальний бурштин… Ми ж як мантру повторюємо, «все буде добре, корівки поїдуть до іншого села». І наче спокійніше на душі, не гризе сумління. От тільки, шановні мої співгромадяни, може вже час подорослішати, задуматися, та задати собі питання: де саме ми знаходимося і хто ми, і чи впевнені ви, що побачите, відчуєте ту межу, що відділяє інфантильного малюка, що сіпає маму за руку і задає дурні питання, від корівки, що тупцює серед гною у кузові і чекає, доки її повезуть до «іншого села». Ви впевнені..??