Прощальный вечер тёмных душ

 
ПРОЩАЛЬНИЙ ВЕЧІР ТЕМНИХ ДУШ

Оповідання

Тільки сліпий або дурний може сказати, що в невеликих провінційних містечках життя не кипить, не вирує. Що тут начебто нічого не трапляється.
Місто просто пульсує, особливо – після заходу сонця, пульсує темною і депресивною енергією. Щоб її відчути, інколи досить прогулятись по вечірніх вулицях.

Я так і зробив. Одного липневого вечора мене понесло в невеличкий бар на околиці. Там навіть у вихідні не дуже багато людей, а в будні – клієнтів можна по пальцях перерахувати. Ось тоді я й застав його за келихом пива. Похмурий, коротко стрижений чоловік, за тридцять, з ледь помітним шрамом на обличчі сидів, згорбившись, за стійкою та про щось напружено думав. Щось хиже було в його погляді. Я підсів та замовив собі пива.

- Не заважатиму? – поцікавився я. По вигляду відвідувача було помітно, що він не настроєний на балачки з незнайомцями.

- Ні. - буркнув він у відповідь. Схоже, чоловік вже добряче прийняв, але йти додому не поспішав.

- Важкий день видався? – запитав я.

- Тобі яке діло? – не стримав роздратування незнайомець.

- Я просто поцікавився. У мене теж не все ідеально. З ким не буває, - я спробував заспокоїти свого сусіда по барній стойці. І щоб не роздувати конфлікт, звернувся до дівчини, що продавала напої.

- Ще пива для мого друга.

Чоловік здивовано подивився на мене.

- Все гаразд. Я пригощаю. – пояснив я.

Дівчина за стійкою – типова сіра миша, нічого особливого. Вона неквапливо виконувала моє замовлення.

- Що за припадок щедрості? – трохи зухвалим тоном запитав сусід.

- Просто пригощаю того, у кого особисті проблеми, на знак розуміння, – моє пояснення вразило чоловіка.

Він з кривою посмішкою підсів ближче і протягнув свою зморшкувату руку.
- Макс, – відрекомендувався незнайомець.

- Привіт, Макс. – я потиснув його руку. Було помітно, що йому холодно, не дивлячись на те, що надворі – липень.

- Хіба по мені видно, що в мене особисті проблеми? – запитав Макс.

- Видно. Мені частенько доводиться копирсатися в людській психології, - пояснив я. – Дещо можна помітити і неозброєним оком. Хочеш пораду?

- Ну, - після короткої паузи відреагував Макс.

- Ніколи не протився бажанням, які ти в силах здійснити! - я сказав це настільки серйозно, наскільки міг.

Макс гірко всміхнувся.

- А якщо не в силах? – запитав він мене.

- Тоді просто пий. На тверезу голову не зможеш знайти рішення, бо завжди будеш боятися.

- Я нічого не боюсь! – гримнув Макс і грюкнув по стойці кулаком. Потім рявкнув на дівчину. – Та вимкніть цей бісів кондиціонер, тут же на бурульку можна перетворитись!

Дівчина з-під лоба подивилась на нас, а потім знайшла в собі сміливість.

- У нас тут взагалі ніколи кондиціонеру не було, - ображено промуркотіла вона.
Макс допивав наступний келих пива і ставав все похмурішим. Наче хтось поволі фарбував його обличчя сірим кольором. Закінчивши з напоєм, він спробував встати, але це виявилось не так легко.

- Ух ти, - видавив з себе Макс, тримаючись за стійку, щоб не впасти. – Шторм на палубі!

- Далеко йти? – запитав я Макса, розуміючи, що без сторонньої допомоги він додому не добереться.

- Через залізничний міст, до бюро ритуальних послуг, - язик Макса вже добряче заплітався, але цю фразу він якимось дивом з себе вичавив.

- Ну тоді ходімо. Нам по дорозі, – запропонував я.

Ми разом вийшли з бару, від чого дівчина зітхнула з полегшенням.

Я йшов трохи попереду і чув позаду несинхронні кроки Макса, якого кидало з одного боку в інший.

- Вона моя! Ця сучка ще пошкодує! Нехай тільки спробує піти! – бубнів собі під ніс Макс.

- А що ти зробиш? – раптом підключився я. – Змусиш її бути з тобою? На ланцюг її посадиш?

Макс зупинився. Коли я обернувся, він тримався за стовп.

- Та що ти взагалі можеш знати?! – почав гримати він на мене.

Я підійшов ближче до нього. І знову помітив, що він здригається від холоду.

- Ну, я можу сказати, що дівчина твоя – набагато молодша за тебе, - спокійно почав я розмірковувати, - І вона собі бажала не такої долі, як у неї склалася. Я бачу, що ти хочеш не бути з нею разом, а володіти нею. Пам’ятаєш, я казав тобі про бажання, які ти в силах здійснити? Так ось, - це не той випадок.
Макс заревів, наче поранений звір, і сильно вдарив ногою по стовпу. Я повернувся до нього спиною і пішов прямо,  куди вела дорога – до високого залізничного мосту.

На мосту перила були низенькими. Я йшов повз них по обшарпаному тротуару. Макс шкутильгав за мною.

- Я хочу, щоб вона була моя! – відчайдушний крик Макса налякав нічних птахів, і ті схопилися зі скрючених гілок акації.

- А ти можеш вплинути на ситуацію? Тільки чесно, - я знову ввімкнув в собі психолога.

- Ні! – гаркнув Макс у безсиллі.

- А чого саме ти хочеш? – я зупинився і озирнувся на Макса. Такого відчаю я давно не бачив в очах людей.

- Я не хочу жити без неї! – майже скрізь сльози простогнав Макс.

- Ну ось. На це бажання ти ж здатен вплинути? – зауважив я своєму дивному п’яному супутнику.

- На яке? – отетеріло запитав Макс.

- Те, що ти не хочеш жити. Вона все одно не буде з тобою. Тоді й справді - чи варто жити взагалі? Чи може ти боїшся попрощатися з жалюгідним життям, в якому немає жодного сенсу?

- Стули пельку!!! Я нічого не боюсь! Нічого! – Макс наче здурів.

Я спокійно спостерігав за його припадком люті та безсилля. Він вчепився мертвою хваткою в перила і наче хотів їх виламати. На якусь мить я відволікся, а коли знову перевів погляд на Макса, поруч його вже не було. Через три секунди я почув глухий удар десь внизу.

Перехилившись через перила, я вдивлявся в темряву. Фігура Макса проступала внизу нерухомим зловісним силуетом. Я увімкнув ліхтарик на телефоні та спустився вниз по бетонним східцям збоку мосту. Макс лежав посеред щебня зі зламаною шиєю та виряченими очима. Його дикий психологічний стан наче закарбувався на сірому обличчі. Я сфотографував тіло Макса на телефон і вирішив звідси йти, повернутись в бар, звідки прийшов.

В барі не стало більш людно. Лише дві дівчини, схоже, студентки, терлися біля стойки та про щось балакали з офіціанткою, яка, побачивши мене, кивнула у мій бік. Дівчата звернули на мене увагу, і я вирішив підійти до них.

Перша з них була гарненька, світловолоса, середнього зросту, зі звабливими округлими формами. Її супутниця, як зазвичай буває, повна протилежність: чорнява, гостроноса, худа, а невеличкі вуса доповнювали весь трагізм зовнішнього вигляду. Вона трималась поруч своєї більш ефектної подружки, стоячи трохи позаду.

- Мені сказали, що ви тут були разом з Максом. У нього телефон не відповідає. Ви не знаєте, куди Макс пішов? – запитала симпатична.

- Як Вас звати? – запитав я, посміхнувшись дівчині.

- Юля, - похмуро відповіла вона. – Я хотіла його побачити до того, як він…. Коротше кажучи, не встигла.

- Так, не встигли, - підхопив я.

- Просто, коли він тверезий, з ним ще можна розмовляти. Але потім….
Вусата подружка почала нервувати, дивлячись на мене.

- Юля, ходімо додому! – скиглила вона. Чорнява нервувала ще й тому, що їй раптом стало холодно, але щоб піти, їй була потрібна згода авторитетної красуні.
Було помітно, що Юля добряче стомилась за останній час, при чому стомилась морально. І тепер вмовляння її подружки ще більше її втомлювали, навіть, дратували.

- Аліно, йди сама. Я ще тут побуду. – великодушно мовила Юля, і вусачка, озираючись на мене з підозрою, вийшла з бару.

- Що питимеш? – поцікавився я у нової знайомої.

Це був перший крок до того, щоб через декілька хвилин сидіти за столиком разом та розмовляти по душам, наче її найкращою подружкою був я.

- Чесно кажучи, я навіть не знаю, чого я тут з тобою лишилась, – зізналась Юля. Вона після декількох пляшок слабоалкоголки, якими я її пригощав, почувалась більш розкуто й вільно.

- Тому що ти занадто стомлена, щоб бути несправжньою. Ти не в силах прикидатись. І зараз ти робиш те, що хочеш, - пояснив я Юлі.

- Звідки тобі знати, що я хочу? – дівчина з хитрим виразом обличчя влаштувала мені приватний екзамен. Я зазирнув їй в очі і відчув полум’яну пристрасть, жагу нових пригод.

- Тобі хочеться різноманітності, бо набридло сіре провінційне життя в цій дірі, з якої ти мрієш вирватись, але поки що не знайшла нагоди. Ти хочеш покінчити з минулим, щоб відкрити для себе нові горизонти. Ти прагнеш нових знайомств, але тобі не хочеться проблем у спілкуванні. Тому ти відчуваєш полегшення, що не змогла знайти Макса. Скоріш за все, ти хотіла з ним порвати стосунки. А в стосунках головне – невимушеність, хоча з ним такого не було. Лише стрес та очікування нових приступів ревнощів. Ну, і ще ти хочеш ще одну пляшку слабоалкоголки.

Юля посміхнулась. Вона обійняла себе за плечі, морщячись від холоду, але настрій в неї був вже краще.

- Слухай, умільцю читати чужі бажання, а ти сам чого хочеш? – лукаво запитала дівчина.

Я лише знизав плечима.

- Який сенс задавати питання, коли відповідь вже знаєш, - сказав я прямо. – Ти вже й сама відчула, що я хочу тебе. Прямо тут і прямо зараз.

Юля була вражена моєю відповіддю, і від несподіванки навіть розсміялась.

- Оце так! Умієш ти шокувати, - випалила вона.

- Ну а що. Життя коротке. Свої бажання треба здійснювати. Люди дуже люблять занадто все ускладнювати. Бери свою пляшку з собою і ходімо, - я встав з-за столу.

- Куди? – розгублено запитала Юля.

- До туалету, - відповів я цілком серйозним тоном.

Я повернувся та пішов. Юля деякий час лишалась сидіти за столом у повному оціпенінні.

Стоячи в туалеті, я роздивлявся брудний кахель та засмальцьоване дзеркало. У відрі для сміття було повно брудного паперу. Я нетерпляче пнув його ногою. Ось така вона, місцева романтика.

Через мить до туалету зайшла Юля. У неї був розгублений вигляд, її всю аж трусило. Вона, поставивши пляшку додолу, обережно обійняла мене за шию та поцілувала, ніжно і пристрасно. Ї тут її неначе підмінили. Нестримна жага близькості буквально керувала кожним її рухом, коли я знімав з неї одяг, продовжуючи цілувати. Ніжна ароматна шкіра пахла так солодко, що я вже не звертав уваги на тамтешню атмосферу. Рухи стали швидкими й нетерплячими, дихання – важким. І я вже не помічав, що в мене під ногами лежав весь одяг Юлі, а я цинічно по ньому топтався. Поступово стогін дівчини заповнив кабінку. Ми вже не намагалися вести себе тихо, а просто жадібно пили один з одного тілесну насолоду. Стогін Юлі перейшов на крик.

Коли все скінчилось, я обійняв Юлю ззаду, поцілував у шию і ніжно прошепотів на вушко:

- Сонечко, ти була просто неперевершена. Тепер ти вільна. Твій Макс тебе більше не потурбує. Він помер. Стрибнув з мосту. Стрибнув через тебе. Ось фотографія його тіла. Прощавай, моя Попелюшко.

І я на своєму телефоні показав Юлі фотографію тіла Макса. Вона від жаху спочатку нерухомо дивилась виряченими очима на екран мого телефону. По її щокам побігли чорні сльози. Потім дівчина почала ковтати повітря, прикрила долонею рота і затрусилась.

Я вийшов з туалету, залишивши Юлю там. Підійшов до сірої миші за барною стійкою, що сором’язливо  опустила очі, роблячи вигляд, наче нічого не чула. Я замовив собі ще пива.

Через хвилину в туалеті пролунав дзвін битого скла. Дівчина, невдоволено цмакнувши, поставила моє пиво на стійку, а сама неспішно пішла до туалету подивитись, що там розбилось. Як тільки вона увійшла, я зразу ж почув відчайдушний крик. Офіціантка з виразом жаху на обличчі вискочила з туалету. Її аж тіпало після того, що вона побачила в кабінці оголену Юлю, яка порізала собі вени уламками пляшки.

Машина медичної допомоги приїхала з запізненням. Так само, як і поліція. Я нікуди не поспішав, тому спокійно сидів і пив своє пиво. Мені було цікаво, що буде далі.
Нудний бар на околиці став осередком подій, які не так часто трапляються в цьому маленькому містечку. І хоч людей зараз важко чим здивувати, все-таки насильницька смерть молодої дівчини стала безпрецедентним випадком. Для молодого нахабного поліцейського я був останньою зачіпкою, оскільки інших відвідувачів в барі не було. Він підійшов до мене разом зі своїм мовчазним, ще недосвідченим напарником.

- Доброї ночі! Сержант Пилипчук. – діловито представився поліцейський. – Що тут сталося?

- Як це - що сталося? Померла дівчина, самі ж бачите, - спокійно відповів я.

- Жартуєте, шановний?! Документи покажіть, будь-ласка! – перейшов у наступ представник закону.

- У мене немає документів. Я сюди просто прийшов пива попити. – моє пояснення змусило копа почервоніти від люті.

- Ви що, не знаєте, що документи треба всюди з собою носити?! Я вас забираю до відділку. Ходімо в машину! – розкомандувався сержант Пилипчук.

- Ну, якщо ви цього хочете, - незворушно пробуркотів я, встаючи з-за столу.

- Давай, пішов! – прикрикнув з-за моєї спини коп.

Я зупинився. Його нахабство мені подобалося, але гра потроху затяглася.

- Послухайте, шановний,… хоча…, кого я обманюю. Про шану тут і мови немає. – почав я спокійним, майже вічливим тоном. – Ви ж все-таки представник закону. Зараз ви на завданні, а не на дискотеці у себе в селі Канава, в Вінницькій області, разом з вашими пациками-однокласниками. Поводьтеся чемно.
 
Почувши про село, Пилипчук вирячив на мене очі. Він подивився на напарника, який був здивований не менше. Скориставшись його оціпенінням, я продовжував.

- Я розумію, що в школі ви вчилися, м’яко кажучи, не дуже, і єдиний предмет, який вам вдавався – це була фізкультура. Та й до поліції вас дядя Володя засунув завдяки зв’язкам, бо більше нікуди було йти з такими навичками. Та й працювати не дуже хотілося. А ось залякувати й хизуватись перед іншими – мила справа. Ви б краще спробували розібратися, навіщо ця дівчина позбавила себе життя. Що було в неї в душі?

Сержант вийшов з оціпеніння та спробував керувати ситуацією, скориставшись своєю звичкою – агресивною поведінкою та заявою, що він – влада.

- Ви що собі дозволяєте?! Ви мені будете вказувати, що я маю робити?! – почав волати він, витягши пістолета з кобури та направивши його на мене.

- Наручники на нього одягни! – гаркнув Пилипчук своєму напарникові. Той виконав наказ, а я слухняно скорився.

- Та все, ходімо, ходімо. – я почав заспокоювати неврівноваженого носія уніформи. Демонстративно склавши руки за спиною, я пішов до виходу. Я чув, як позаду калатало серце розлюченого копа.

Вже сидячи в машині, я спостерігав, як поволі починало пітніти лобове скло. Пилипчук сидів за кермом і важко дихав. Він не міг відійти не стільки від шоку, що я вивалив про нього факти біографії, скільки від факту моєї непокори і того, що його спробували поставити на місце. Поруч з ним сидів напарник, обережно зазираючи у бокове скло, щоб крадькома подивитись на мене.

- Вибачте, шановний, як я можу до вас звертатися? – запитав я його. Молодий поліцейський від несподіванки здригнувся.

- Андрій…. Тобто, рядовий Яцько. – голос молодого поліцейського прозвучав вперше, і я вловив нотки хвилювання.

- Пане Андрію, про всяк випадок,… Ви ж знаєте, де знаходиться ключ від наручників? – ввічливо я звернувся до юнака.

- Що там за розмови?! – гримнув Пилипчук. Але було вже пізно. Ситуацію він не контролював.

- Так ось, пане Андрію. – продовжив я. - Сподіваюсь, що ви зможете легко знайти ключи від наручників та звільните мене, коли сержант Пилипчук зупинить машину та вистрелить собі в голову.

Рядовий Яцько озирнувся на мене переляканими очима. А сержант Пилипчук закричав, різко натиснув на гальма та, бризкаючи слиною, дістав пістолет і вистрілив собі в голову.

Я сидів на задньому сидінні і чекав, поки Андрій прийде до тями, хоча він не поспішав. Він просто сидів з відкритим ротом і кліпав очима.

- Зніми наручники, будь-ласка, та я вже піду, - спокійно звернувся я до нього.
Яцько дрижачою рукою дістав свій пістолет з кобури та направив на мене.

- Андрію. – я стримувався, як міг, щоб не тиснути на бідолаху. - Ти ж не хочеш зараз себе застрелити, так? Ну ось. Тоді зніми наручники.

Поліцейський з пістолетом в руках так і не зміг промовити ні слова. З його очей покотились сльози, а руки стали дрижати ще сильніше.

- Ну, тоді як хочеш, - все так же врівноважено сказав я, витягши руки з-за спини і протягнувши Андрію уламки наручників. – Все, мені пора. Привіт капітану Любченко.

Я спокійно вийшов з машини та пішов собі, відчуваючи на спині переляканий погляд рядового Яцька. Хай собі живе хлопчик. Поки що. Наступить і його черга. Нікуди він не дінеться, а тим більше – з такою роботою, де весь час приходиться домовлятися з власним сумлінням.

Який вдалий день. Урожайний. Троє за вечір. Такого зі мною не траплялося, мабуть, років двісті.
 
Перший був одержимий ревністю, друга знаходилась в полоні у похоті, а третій жадав влади та домінування над іншими. Які дрібні люди, а які в них амбіції та пристрасті. Інколи просто диву даєшся.

Обожнюю українську провінцію. Депресивну, похмуру, сповнену відчаю та смутку. Тому я люблю тут бувати більше, ніж у Києві. Я так розважаюсь. Подорожуючи по невеличким містам, шукаю темні душі і лише допомагаю їм дійти до прірви, куди вони йдуть самі. Інколи мене розпирає лють, і тоді хочеться предстати перед цими пихатими виродками у своїй справжній подобі. Шматувати їхні тіла своїми пазурами та розривати на шматки. Але я не можу. Не маю права. Скутий суворою забороною, бо ці жалюгідні створіння, бачите, наділені свободою вибору. Тому й змушений діяти обхідними способами. А роботи зараз багато. Дуже багато. Аж очі розбігаються. Люди ненавидять один одного, бояться, брешуть, і дико пишаються самі собою. У кожного є свій болючий мозоль. А моя справа – наступити на нього, поки його господар не пірне в темну безодню, звідки вже немає виходу. Ніколи.

(06.05.2018.)