Дiвчатка iз Зелених жабок. Частина 5

РИБАЛКА СПРАВА НЕПРОСТА

З самого ранку Оленка крутилась у сараї  біля дідуся, який перебирав своє рибальське начиння. Випитувала про гачки, розглядала поплавки, а потім знайшла дві маленькі вудки у дальньому кутку сараю.
– О, це для нас з Антусею? – запитала радісно.
–  Це вудки твого тата та дядька Андрія, – відповів дід Степан. – Вони як були малими, то з ними рибалили на річці за селом.
– Дідусю, а нас коли ти візьмеш на рибалку? Ми з Антусею теж хочемо навчитись рибу ловити.
– Коли? Коли? – пробубнів дід і, взявши рибальську сітку, вийшов на вулицю?
Оленка побігла слідом, як хвостик. Почекала поки дід розвісив сітку на паркані і знову за своє.
– То коли ми на рибалку підемо? Ти ще минулого літа обіцяв...
– Колись... – буркнув дід Степан у відповідь.
Оленка побігла до хати і вже через хвилину стояла перед дідом з календарем у руках. Він дивився на онуку здивовано.
–  Дідусю, коли наступить КОЛИСЬ? Покажи мені в який день, – і протягнула календар.
Бабуся розвішувала прання у дворі, дослухалась до тієї розмови і тихо посміхалась.
– Малі ще на рибалку ходити, – держав дід свою лінію.
– У минулому році ти так само казав, – не вгавала Оленка. – Так ми за рік підросли, я аж на 5 сантиметрів. І вже встигла перший клас закінчити з гарними оцінками. А Антуся на цілий рік старша. І довго ще нам чекати? У річці вся риба закінчиться, поки будемо збиратися.
– Тю ти, от вже причепа, – дід сплюнув спересердя. – І навіщо вам та рибалка. Це не для дівчат. Краще он в ляльки грайтесь чи пиріжки з піску ліпіть.
– Так ми ж не малеча, щоб у піску гратись. А обіцянки треба виконувати, бо діти перестануть вірити дорослим, – з образою вимовила Оленка і притиснувши календар до грудей, пішла до хати.
До самого обіду дівчинка сиділа вдома, і ні з ким не розмовляла. Через вікно вона бачила, як бабуся про щось говорила з дідом Степаном, а той невдоволено розмахував руками. Як Антуся кудись поїхала велосипедом. Як приходила сусідка баба Ганя. Далі дівчинці стало геть сумно. Вона лягла у ліжко та крізь вікно дивилась на небо. А по небу пливли великі та малі  риби-хмари і посміхалися...
– Вставай, Оленко, а то зі своєю образою до вечора проспиш!
Риби-хмари на небі зникли і дівчинка побачила бабусю. Вона погладила Оленку по голові.
– Підіймайся, обід вже готовий. Тільки тебе й чекаємо.
За столом всі сиділи мовчазні та якісь таємничі. Коли Оленка вмостилась на стільці, дід Степан почав розмову.
– Дівчатка, обіцянки, справді, треба виконувати. Так що через два дні ми йдемо на рибалку.
– Урааа! – в один голос закричали Оленка та Антуся.
– Рибалка – справа непроста і до неї треба ретельно підготуватися, – продовжив дідусь. – Про все я  розповім пізніше, а зараз усім смачного обіду.
Наступні два дні дівчатка з дідусем старанно готувались до рибалки. Для лову дід Степан вибрав для себе, Оленки  та Антусі поплавкові вудки –  одні з найпростіших риболовних снастей.
– Ось дивіться, – показував він дівчаткам, – поплавкова вудка складається з вудилища, закріпленої на ньому волосіні з поплавком, грузилом і гачком з приманкою. З допомогою вудилища приманка закидається у воду. Поплавець показує, коли риба починає клювати. Потім рибу підсікаємо, – дідусь показав як, – і виводимо на берег. Зрозуміло?
Сестрички дружно кивнули.
– А чим ми будемо рибу приманювати? – запитала Антуся.
– Правильне запитання, – посміхнувся дід Степан. – Не дарма кажуть: приманка хороша і рибалка шановна. Ми не будемо мудрувати, а візьмемо самі прості приманки – хлібні кульки та хробаків. Спочатку зробимо хлібну приманку. Треба взяти підсушений хліб, видалити скориночку, а середину розкришити і покласти в миску. Розмочити водою і можна додати смакової речовини. Коли хліб добре набухне, потрібно скатати з нього еластичні кульки. Підсушений хліб у нас є – так що за роботу.
Коли приманка з хліба була готова, дівчатка разом з дідусем пішли за сарай копати хробаків у кучі грунту та перегною.  Дід Степан розкопував грунт, а Оленка та Антуся шукали хробаків та складали їх у жестяну банку з невеликими отворами у кришці. Хробаків було багато, так що з роботою впорались швидко.
– От і все, – сказав дідусь, струшуючи землю з лопати. – Завтра можна і на рибалку.
У селі Зелені жабки ніхто не ловить рибу на ставку, бо там, як кажуть рибалки, серйозна риба не водиться. Усі  йдуть рибалити  на річку Стир, яка протікає за селом. Рано вранці, зібравши снасті і поклавши в рюкзак бутерброди та пляшку з молоком, трішки сонні дівчатка  разом з дідусем вирушили на річку. Від вранішньої прохолоди Оленка та Антуся зовсім прокинулись. Дідусь йшов швидко, так що сестрички ледве за ним встигали. Але від такої швидкої ходи зігрілись  та повеселіли. Вранці вода у річці була тиха. Небо відбивалось у воді, а вода, здавалося, відбивалась у небі. Принаймі, вони були такого схожого кольору, що майже зливались. На траві блищали крапельки роси і уявлялось, що це міріади зірок спустилися на землю.
На березі річки дідусь з дівчатками вибрали місце, розмістились  та  розмотали вудки. Потім дід Степан вчив Оленку та Антусю, що та як робити правильно. Коли всі приготування було закінчено,  а підживку насаджено на крючки, дідусь допоміг дівчаткам закинути вудки і сам примостився недалеко. Під час риболовлі треба дотримуватися тиші, щоб не злякати рибу і не порушити її спокій. Отож сиділи мовчки. Довкола теж стояла дивовижна тиша, тільки жаби «тріщали» в очеретах. Навкруги було дуже гарно, бо світанок вже відступив, відводячи за собою туман, а поплавці мирно погойдувалися на воді.
Спершу клюнуло у дідуся,  він витягнув карася. Оленка з Антусею із заздрістю подивились на  рибину і знову терпляче втупились на поплавці. Потім дід Степан витягнув ще два коропа. Рибу він ховав у відро та накривав сіткою, щоб до неї не дісталися мухи. У Оленки з Антусею було своє, трішки менше відерце, але воно було ще порожнє.
Чи то у діда Степана місце було прикормлене, чи вудка якась особлива, але вже скоро у його відрі лежало з десяток рибин. А дівчатка так і сиділи без кльову. Потім дійшла черга і до Антусі, вона упіймала карася і була дуже рада.  Далі дідусь та Антуся час від часу тягали з води карасів та червоноперок, а Оленка лише сумно спостерігала за ними. Нарешті і у неї поплавець сіпнувся і затанцював у воді. Дівчинка смикнула і витягла щось маленьке, тоненьке, схоже на черв'яка.
– Так це ж п'явка, – засміявся дідусь.
Він звільнив гачок, насадив ще одного хробака і закинув вудку. Після довгих хвилин очікування Оленка знову впіймала п'явку. А потім ще одну... Тільки в самому кінці рибалки дівчинці вдалось виловити невеликого карасика з обдертим боком. Оленка йому зраділа так, наче отримала найкращий подарунок у світі. Загалом у дідуся було майже повне відро риби, а у сестричок лише кілька невеликих рибин у відерці.
Поки Дід Степан з Антусею збирались до дому, Оленка пішла подивитись на  коня, який смакував травою на березі. Відерце з рибою вона поставила біля очерету. Дівчинка спостерігала, як кінь смішно жує траву та киває головою, відгагяючи мух. Раптом почула крик діда Степана і повернулась. Ой лишенько, побачила, як чапля, що ховалася в очереті,  їсть з відерця спійману рибу. Так і пропав весь улов Антусі та маленький карасик Оленки, а задоволена чапля полетіла додому.
– Ось така вона рибалка, – обняв дідусь похнюплену Оленку. – Тут гав не лови, а то можна і без риби залишитись.
Повертались додому мовчки. Оленка несла пусте відерце і думала про те, що дідусь був правий  – для рибалки ій ще треба підрости.  А ось Антусі вже можна рибалити,  і навіть риба про це знає та клює на наживку.
Вдома, почувшиту історію про чаплю, бабуся розсміялась і сказала, що тільки з Оленкою може трапитись така пригода. А риби, яку зловив дідусь, вистачило усім на вечерю, навіть кішкам було чим поласувати.