Гайдамака

За мотивами однойменного оповідання Валер’яна Підмогильного
Усі події є вигаданими, за збіг з реальністю автор не несе відповідальності

Навколо все темно. Очі стиснуто пов’язкою дуже сильно, що через тиск я відчуваю нестерпний головний біль. Судячи з усього, мене привели до льоху на якійсь присадибній ділянці. Це відчувається через відсутність підлоги. Замість неї – промерзла земля, від якої йде дуже сильний холод, що особливо відчутно взимку і у чому я маю змогу переконатися особисто.

Руки вже заніміли від відведення назад, до того ж щільно зв’язані мотузки довершили свою справу. Я не міг поворухнути жодним пальцем.

Зима накладала свій відбиток – холод проникав крізь поверхню одягу (тканини, що мали захищати тіло, слугували лише провідником), захоплював тепло у кінцівках, а вимушений нерухомий стан лише підсилював ці процеси. Зуби вже припинили тріскотіти, проте мокрота в роті тільки набирала оберти. Здавалося навіть, що згодом кров захолоне і всі внутрішні органи замерзнуть.

Теплі речі (навіть светр) разом з коштовностями, грошима та смартфоном відібрали якісь невідомі люди з червоними пов’язками. Прикмети їхніх облич вказували чи то на алкоголічну чи то на наркотичну залежність, а також на ведення напів- чи повністю маргінального способу життя. Хоч я й не є прибічником теорії Чезаро Ломброзо щодо визначення прикмет злодія через риси обличчя але маю-таки визнати, що їхня мова та поведінка вказували на ці ознаки.

Добре, що хоч поблизу були люди, судячи з постави та погляду – колишні військові, або ж колишні співробітники органів МВС, можливо навіть органів служби безпеки, перед ними вони поводили себе як слухняні шавки.

Я бачив людей таких самих як я, або чимось схожих на мене. Серед затриманих були й дівчата – так послідовники «нового порядку» дивилися на них з неприхованою хтивістю. Лише поява колишніх офіцерів припинила це беззаконня.

Проте декотрим поталанило менше за мене: декількох хлопців вони відверто побили, а тих, хто пручався вони дубасили чоботами з усією люттю, не жаліли навіть лежачих. Найбільше не поталанило тим у кого у вимові відчувався український акцент. Що трапилося з ними далі я не знав.

Особисто мене один з них вдарив дуже болісно у сонячне сплетіння, інший плюнув мені скуйовдженому в обличчя та хотів помочитися, й вже приготував своє приладдя. Порятунок прийшов від таких самих, але водночас не схожих на них. Кремезні хлопці, вірогідно спортсмени, яких в дискурсі останнього часу називають «титушками». Єдине, що робить їх спільниками – червона пов’язка. На моє щастя, чи то субординація, чи то звичайний страх перед начальством, чи то підлабузництво, чи усе разом взяте, але свою затію він покинув.

Пізніше мені накинули на очі чорну пов’язку, яка не залишала жодного просвіту, а руки грубо відвели назад й перев’язали мотузкою. Воля до спротиву та бажання боротися за своє життя вже остаточно покинули мене, тому я просто прямував вперед під поштовхами конвоїра, не знаючи, що чекає на мене у майбутньому, яке летіло назустріч з шаленою швидкістю потяга-експреса. Напевне приблизно так само було революційного 1917го року, коли раптом маргінали та представники дна захопили владу.

За кілька годин (принаймні так мені здалося) за мною зайшли й наказали йти вперед мовчки, не ставлячи жодних запитань.
Йшли десь хвилини зо три. Увесь час прямо, не звертаючи нікуди і ніде не зупиняючись.

Коли ми прийшли, то мені нарешті розв’язали руки, а з очей було знято тугу пов’язку: яке це щастя відчувати полегшення від фізичного тиску. В ту ж мить в очі одразу вдарило яскраве холодне світло світлодіодних ламп. А я нарешті відчув тепло опаленого приміщення.

Очі ще навіть не встигли звикнути як слід, як ззаду мене без жодних слів штовхнули вперед. Там я мав змогу розгледіти кремезного чоловіка 40 років, у формі спецпідрозділу МВС «Беркут»; наказ про розформування якого я встиг прочитати за день до мого затримання. Скільки минуло часу після тих подій я не знав. До того ж, зараз переді мною стояла небезпека набагато серйозніша.

А мокрота в легенях все посилювалася. Навіть гірше  - мені почало ставати гаряче. Чи то була звичайна застуда, чи щось серйозніше я не мав ґадки.
На лівому рукаві у нього гордо майорів герб Автономної Республіки Крим і він ніби навмисно увесь час проводив їм перед моїм обличчям. Судячи з його погон він був підполковником.

Страх, який пройняв мене всього, помножений на шоковий стан, повністю паралізує інтелект, перетворюючи розумну особу та кмітливого юнака на забитого дурня. А знання іноземних мов, комп’ютера, вміння грати на акордеоні та кермувати автівкою, забуваються, поступаючись місцем простому муканню.
- Ай-ай-ай! Как нехорошо поступили! Нельзя же так с живым человеком – трохи насмішкувато мовив він російською мовою.
Я мовчав. Не стільки від страху, скільки від різкої зміни температури та слабкості.
- Да не прикидывайся, рэволюцыонэр! Ты же знаешь русский.
Говорити мені було важко. Я настільки замерз та застудився, що замість слів в мене вирвалося лише «Кхе!», «Кхе!»
Після чергового кашляння мені нарешті було запропоновано сісти.

Хоча я очікував жорстокої розмови, з матюками, тортурами й приниженням, усе пройшло нормально. Підполковник комусь задзвонив по стільниковому телефону і до кабінету швидко занесли тарілку гарячого супу, гарячий чай з малиновим варенням. Все це було запропоновано мені.

Виходило так, що не вся міліція складалася з так званих «мусорів», які були патологічними садистами та бидлом, що дірвалося до влади. А може це лише відома гра в доброго та поганого поліцейського.

Після чергового кхекання я попрохав аркуш паперу та ручку.
- Не надо. В этом нет нужды – відповів мвсник.
- Мне очень тяжело говорить – сказав я російською. – Я лучше буду отвечать Вам письменно.

Мені було протягнуто п’ять чи шість аркушів А4 та кулькову ручку.
- Опиши всё полностью до твоего задержания. Включая то, как и почему ты оказался в аэропорту – сказав він.
- А… на чьё имя… писать? – я спитав, роблячи паузи.
- Это не заявление пока. Напиши всё в деталях, а дальше я решу, что и как. И не вздумай ничего скрывать! Ты и так уже успел серьёзно наследить.

А й справді, звідки і як я опинився там? Теорію ймовірності досі не розгадано, хоча спроби йдуть від Блеза Паскаля та П’єра Ферма, а XXI сторіччя з усіма новітніми технологіями так і не наблизилось, незважаючи на розширення методології. Можливо, щоб відповісти на це запитання варто для початку розповісти усю передісторію моїх походжень?

Тремтячою рукою я почав водити по паперу перетворюючи закорлючки на літери, що складалися в слова, які, в свою чергу, перетворювалися на речення.
Моя свідомість потроху вимальовувала події минулих днів, які семантично транслювали аркуші паперу. Я автоматично телепортувався у 2013й рік.

2 липня 2013го року став для мене особливим днем. Бо саме тоді у селищі міського типу Врадіївці, що знаходиться в Миколаївській області стався заколот проти міліцейського свавілля. Тоді подібні акції прокотилися по всій Україні. Я не готувався спеціально, навіть не читав ані в Інтернеті, ані дивився чи слухав в ЗМІ про цю подію. Я просто проходив повз центр міста, аж раптом цікавість зупинила мене. Підійшовши ближче, я почув про жахливі події й спробу заколоту десь в населеному пункті півдня України.

Спочатку я довго дивився, а потім спитавши дозволу в організаторів, приєднався. Пізніше місцеве  телебачення навіть взяло в мене інтерв’ю щодо акції та її мети. Що я казав не пам’ятаю, окрім, хіба що, що міліція забуває про свій обов’язок і що навіть у 1990-ті роки бандити й ті дотримувалися понять (звісно якщо це не були відверті відморозки).

Пізніше коли дивився на себе відчував легкий сором. Оскільки через нервове напруження замість впевненої розповіді вийшло щось незрозуміле.
Однак, відчуття єдності з суспільством, почуття себе людиною, а не гвинтиком викликає особливе непередаване відчуття. Так я й почав приймати участь у мітингах, де перетиналися мої інтереси та інтереси спільноти людей.
Так продовжувалося до 22 лютого 2014го. Того дня мені стало просто моторошно. Раптом виникло відчуття, нібито своїми бажаннями викликав демона зі сферу ефіру – найвищої стихії. А як змусити повернутися його назад я не знав.

Спочатку втік президент, далі деморалізована міліція припинила виконувати свої обов’язки, через що вся країна перетворилася на таке собі Гуляй-поле; проте вже на другий день все змінилося – мешканці усіх областей України почали створювати загони самооборони. Через кілька днів пішли чутки начебто готується вторгнення. Розпочатися воно має десь з півдня, можливо навіть з Криму.

Здавалося навіщо мені потрібно ризикувати заради інтересів політичних сил, проте я переконав себе, що на кону стоїть майбутнє України, а не гаманці олігархів. Треба діяти, навіть якщо страшно.

Я вирішив розмістити декілька постів у соціальних мережах, а далі розпочав збір інформації. Моїм пунктом старту (як виявилося й фінішу) стало місто Сімферополь, столиця Автономної Республіки Крим.

На вокзалі все пройшло ідеально – навіть вдалося почути думки місцевих підприємців, що були налаштовані проукраїнськи. А от у аеропорту ситуація виявилася зовсім протилежна; щойно я вийшов з маршрутки та почав мандрувати повітряною гаванню, як мене заглушив крик: «Эй, бля, стой!» Я не відповів й пішов далі, але за це мені в голову прилетіла ззаду цегла, а спереду переді мною наче дерево виріс кремезний молодик, та почави молотити руками та ногами.

«А дальше Вы знаете» - так закінчилося моє оповідання. Щойно поставивши крапку, я передав написане підполковнику. Він, в свою чергу, запалив сигарету та почав ретельно вчитуватися в кожний рядок.

Дочитавши до кінця та загасивши сигарету, офіцер суворо подивився на мене та замахнувся, я ж почав прикриватися руками, він відвів руку, сказавши: «Хлипковат ты для революционера, готового идти на баррикады».

Далі було викликано караул та наказано видати мені речі й гнати під три чорти.
- Считай, что ты сорвал джек-пот – сказав мені на прощання офіцер МВС. Як я дістався до дому не пам’ятаю. Це було друге народження.

Щойно мене випустили – у мене було відчуття невідомості. А потім я розсміявся як одержимий. Десь хвилин зо п’ять так тривало допоки мене підсрачниками не погнали звідти, жбурнувши в слід особисті речі та теплий одяг. Йдучи навпомацки я дістався траси, назвав водієві автівки, що зупинився, адресу, я просидів усю дорогу мовчки.

Одразу після того я пішов до найближчої крамниці і купив собі дві пляшки горілки. Я пив без закуски, доки в мене не почалося запаморочення.
Проспав я годин з шість. Після чого мені стало холодно. Я загорнувся у ковдру щільніше і пролежав в такому стані доки вранішнє світло похмурого ранку не зазирнуло до кімнати.

Два дні я боявся виходити на вулицю – навіть вийти надвір було найвищим вчинком. Настільки сильним було потрясіння. Потім потроху звикав до нової реальності, що розпочалася набагато раніше за березень.

Після цього в мене повністю пропало будь-яке бажання існувати разом з політикою, так і громадською діяльністю.

Ще місяць мені знадобився, щоб оговтатися остаточно від того, що сталося. Велика дяка родичам та друзям, що були поруч. Це не дало мені остаточно з’їхати з глузду. Займатися старою діяльністю я більше не міг, тому влаштувався звичайним продавцем до взуттєвої крамниці. Через рік я повністю перепрофілювався, ставши працівником туристичної галузі.

Ті алкаші та наркомани, які просто вступили до лав дружинників, щоб знущатися над більш слабкими хто не допився, або не стирчався загинули влітку 2014го на Донбасі «смертю хоробрих». Хоча декотрі не змогли позбутися своїх звичок, тому знову повернулися до буцегарні.

Самих дружинників реформували, ті, хто залишився – продовжив службу вже як Народне Ополчення.

Підполковника, прізвища, ім’я та по-батькові якого я так й не спитав, я побачив якось коли був на відпочинку в Сімеїзі. Життя в нього налагодилося, про що говорила його срібляста автівка BMW 7-Series у кузові G11 з номерами Санкт-Петербургу та Iphone X у його супутниці, яка більше підходила йому в дочки. Зустрічатися, а тим більше розмовляти зі старим знайомим кортіло все менше, тому я пішов звідти не обертаючись.

Що сталося зі мною? Я теж прийшов до успіху у нових реаліях. Коли я побачив у тому, що сталося Божественне проведення, то вирішив займатися більш корисними справами, а саме підприємництвом, поєднуючи це громадською діяльністю з допомогою людям з обмеженими фізичними можливостями, існуючи з політикою у перпендикулярному співіснуванні.