Знев рена

Зневірена

Вона сиділа одна за столиком вуличного кафе. Біля неї — великий келих темного пива, а в очах — безодня, в яку неможливо зазирнути. Душа спустошена, знеболена, зневірена. Їй було байдуже, що про неї думають цієї миті. Власне життя не мало сенсу. Трохи раніше вона намагалася зрозуміти, чому така нещасна. Часто дивлячись на себе, витирала помаду з губ рукою й розмазувала по люстерку, аби замалювати обличчя, яке там бачила. Вона не любила його, не любила себе. Не любила свого тіла, бо його було забагато, так їй здавалося. Навколо ходили дівчата високі, стрункі, гарні, веселі, хизуючись власною жіночністю, а вона була не така, мала звичайну зовнішність. Не важливо, що складає вірші, пише поеми, вміє шити, вишивати й багато чого. «Кажуть, талановита. Та кому все це потрібно сьогодні? — розмірковувала. — Я живу не в тому часі, не в тому місті, й узагалі моє життя — то є помилка». З такими думками вона часто сиділа за келихом.
Із хлопцями їй не таланило. Вони лише намагалися використати її. Це було боляче, бо кожне невдале знайомство призводило до розпачу й додавало нових розчарувань. Молодою вона намагалася показати себе, вдягаючись яскраво, аби привернути увагу, правда, інколи то було занадто, але ж компенсаторно. Так хотілося, щоб хтось нарешті звернув на неї увагу, побачив красу... «Марно! Усе марно!» — вважала вона.
Творчість спонукала її до розвитку у сфері літератури, що вона робила з однією метою — бути цікавою. Як активна учасниця всіх літературних посиденьок, там дозволяла собі звеличитися, щоб відчути себе кращою від усіх. Вона перестала любити людей, бо дратували її, а вони не любили її. Тоді перестала довіряти, бо її використовували, і здавалося, це коло звужувалося, готове затягнути зашморг.
Життя тривало, а вона була самотня в цьому світі. Уже минули юність і молодість — чекати на краще не було ніякої надії.
Коли Ангеліна сиділа за келихом пива, до неї підсіла немолода, але вихована й приємної зовнішності жінка. Ангеліна зморщилася, однак не заперечила. Вона взагалі не любила гарних облич. Вони її дратували.
Жінка, яка підсіла, уважно вивчала меню, їй хотілося швиденько перекусити. «Зголодніла!» — голосно й весело, звертаючись до незнайомки, промовила вона. Та сиділа невдоволена, із застиглим поглядом, як у ящірки, навіть з якоюсь кривою посмішкою. Жінка помітила це, але не відреагувала. Вона приємно усміхалася й коментувала враження щодо назв страв.
«Цікаві назви придумали, навіть весело читати! — жінка роздивлялася сторінки меню, вирішуючи, що ж їй з’їсти. — А, ось!.. Справді смішно! «Одинока скумбрія». Ну й вигадають же!»
Нарешті Ангеліна тихо, але грубим, майже чоловічим голосом процідила крізь зуби: «Мабуть, це я...». І знову нахилила келих, зробивши ковток, роздивляючись напій, наче бачила вперше.
Жінка зробила паузу, покликавши офіціантку для свого нехитрого замовлення. Це був якийсь салатик зі шпинатом і прохолоджувальний напій.
Ангеліна, спостерігаючи, думала про те, як можна вгамувати голод травою: «Чи в неї грошей не вистачає, чи вона вегетаріанка?!»
Погляд Ангеліни був колючий і холодний. Жінка, яка сиділа навпроти, запитала: «Чому ви любите пиво? Невже в нього якийсь особливий смак?» Ангеліна вирячила свої сірі очі й декілька хвилин мовчала, дивлячись на незнайомку, не розуміючи, що їй треба від неї. Зробивши новий ковток, не відводячи погляду, зухвало відповіла: «Колір подобається!» Спокійно реагуючи, жінка промовила: «Тепер зрозуміла, чому я так не люблю пива! Насправді то колір мені не подобається. До речі, коричневий колір означає войовничість. А я не люблю війну. Я люблю мир, сонце, райдугу, людей!» Умить Ангеліна перебила: «Навіть таких, як я, сп’янілих і грубих любите?»
Не дочекавшись відповіді, роздратовано заявила: «Не ві-рю-ю!» — «Так, ви здивуєтесь, але я насправді люблю таких ще більше, а знаєте, чому? Тому що ці люди нещасливі, хоча зовсім не погані. У них зболілася душа від негараздів. Вони тонкі й дуже чутливі. Ось і ви також». Ангеліна недовірливо дивилася на незнайомку. «Що ви знаєте про мене взагалі?! — голосно спитала. — Я щаслива, бо вільна від усіх зобов’язань, від сентиментальностей, від ваших порад. Я не чутлива! Я нічого не відчуваю, бо не хочу!» У неї заблищали очі, які наповнилися ледь помітними сльозами. Незнайомка зрозуміла, яке вогнище спалює цю ще молоду жінку. Вона як лікар своєю розмовою продіагностувала співбесідницю.
У цей час офіціантка принесла замовлення для незнайомки, яка насправді була психотерапевтом і вивчала людей, їх природу, життя. Її звали Тетяна Олегівна. Вона взяла в руки виделку й ножа, вправно граючи ними, ніби музикант на своєму інструменті, й почала куштувати салат. Після затяжної паузи Тетяна Олегівна дуже тихим і спокійним голосом, намагаючись заколисати в Ангеліні всі сили зла, які не давали спокою, нарешті промовила: «А знаєте, в чому справжнє щастя? Щастя не буває вільним, воно завжди має зобов’язання. Коли ми робимо щось необхідне, корисне для наших близьких, рідних, друзів, коханих, від цього маємо щастя».
Ангеліна обурилася: «Цікаво! А коли вони не бажають спілкуватися зі мною або роблять це через силу? Ніхто з них нічого доброго для мене не намагався зробити! То що?»
Жінка їла свій салат. Після нової паузи продовжила розмову: «А ви спробуйте зрозуміти просте правило життя. Ніколи не чекайте, що хтось вам щось винен. Але самі завжди віддавайте, бо то ваше, яке належить вам, і тільки ви можете цим розпорядитися. Чим більше віддаєте, тим більше буде повернуто вам щастя. Вас не люблять? А ви навчіться не звертати увагу на це. Головне — вбачати в кожній людині краще і самій навчитися любити. Легко любити тих, хто любить нас, проте далеко не кожний вміє любити, коли до нього ставляться інакше. Це вищий щабель справжньої любові. Якщо вам важко це робити, то означає, що ви виснажена й спустошена, з вашого серця витікла любов, а ви не знаєте, як поповнити її, аби було чим поділитися. Насправді це дуже просто. Робіть звичайні речі, які приноситимуть радість іншим, а від того буде радість вам. Коли ви це спробуєте неодноразово, зрозумієте: то приємна і проста річ. Люди після цього не зможуть ставитися до вас негативно — це аксіома життя. Коли хтось намагається на вас кричати або говорити неприємні речі, спробуйте щиро усміхнутися — побачите диво. Людина не може протидіяти любові, добру, щирій усмішці. Це головний ключ від щастя, і я вам його дарую».
 Тетяна Олегівна усміхнулася, ніжно дивлячись на співбесідницю. Та кілька хвилин мовчала, трохи приголомшена цією розмовою, а потім сказала: «Я так розумію, що ви вчителька? Вирішили викласти мені урок? Я вже доросла дівчинка, щоб навчатися». «Ні. Ви не вгадали. Я не вчителька, а така сама учениця, як і ви, лише маю трішечки більший досвід. Навчатися слід усе життя. Я також навчаюся багатьох речей, які ще маю збагнути. Навчання робить нас молодшими, принаймні дає таке відчуття».
Ангеліна випила своє пиво, покликала офіціанта для розрахунку, підвелася, щоб піти геть.
«Пробачте, будь ласка, що завантажила розмовою, — промовила Тетяна Олегівна. — Чи можна запросити вас на концерт камерної музики? Я маю вільний квиток, ще не встигла нікому запропонувати його. Може, підемо разом? Ви не пошкодуєте! Музика — це ліки для душі, вони здатні лікувати своїми вібраціями й звуками. У музиці схована вся філософія, яка дає нам можливість замислитися багато про що».
Ангеліна знову здивовано подивилася на співрозмовницю й відповіла: «Дякую, але я не люблю камерної музики, так що без мене! Бувайте!» Жінка майже навздогін повідомила час, місце, де має відбутися концерт, і якщо все-таки Ангеліна змінить рішення, то вона її чекатиме.
Тетяна Олегівна помітила, що Ангеліна трохи «пом’якшала» в процесі розмови, хоча намагалася відповідати своєму звичному образу. Тому психолог вирішила здійснити ще одну спробу й допомогти Ангеліні подолати депресивність, запросивши на зустріч.
Залишившись наодинці, Тетяна Олегівна проаналізувала нещодавню розмову. Жінка, яка сиділа з нею поруч, має певні проблеми, викликані різними причинами, але головна причина — вона сама. Чомусь люди вміють загнати себе в глухий кут, у таке душевне спустошення, що не дозволяє зрозуміти і знайти для себе головне. Вони занурюються в образи і знущаються над собою.
Якщо все-таки Ангеліна прийде, а щось Тетяні підказувало, що жінка прийде, то вона спробує їй допомогти.
Тетяна як психолог добре розумілася на подібних типажах. Під час короткої розмови вона вже встигла відчути цю жінку. По-перше, очевидно, що Ангеліна невдоволена собою, не любить людей. Звісно, як можна полюбити інших, коли не здатна любити себе? Зазвичай людина, яка не має в собі любові, негативно ставиться до навколишнього світу. Невдоволення зростає, тоді настають депресивність, розлад психіки, який часто закінчується психіатричною лікарнею, а ще гірше — самогубством. Ці люди потребують особливої уваги й тепла. Їхню зневіру можна подолати тільки через любов.
З цими думками Тетяна закінчила трапезу й викликала офіціантку. Подякувавши за смачну страву й увагу, попрямувала додому, аналізуючи по дорозі поведінку дивної особи.
Тиждень в обох жінок промайнув швидко — як завжди, в роботі, у справах.
У суботу Тетяна збиралася на концерт. Зайвий квиток нікому не стала пропонувати — сподіваючись, що все-таки зустріне любительку пива. Вона, до речі, не спитала імені співрозмовниці. Ситуація тоді не сприяла. Так мало бути, як сталося.
Тетяна Олегівна неспішно йшла вулицею міста, вдивляючись в обличчя людей, намагаючись «читати» їх. Вираз обличчя міг багато про що розповісти, головне — бути проникливою та уважною. Незбагненними для психолога були люди, що мали невиразні обличчя. Приміром, безхатьки. Вони живуть між нами, хоча немовби зовсім з іншої планети. Збирають якесь сміття, не зрозуміло, задля чого потрібне. Брудні, нечесані, смердючі. Яким чином людина може так жити?! Це була для неї загадка. Задля чого безхатьки в цьому світі, що накоїли їхні прабатьки, якщо нащадки мають таку жахливу долю?! На ці питання здатен відповісти лише Господь Бог.
Назустріч бігла заклопотана й щаслива молодь. Поспішаючи, про щось сперечалися, перебиваючи один одного, потім весело сміялися. То були студенти.
Щаслива пора, подумала Тетяна. Попереду в них — усе життя, та в кожного своя доля. Вони легкі, бо їхні душі ще чисті й сповнені любові.
Тетяна Олегівна вже дійшла до колегіуму, де мав бути концерт. Уважно оглянула навколо людей, сподіваючись побачити незнайомку. Проте її не було. Ще почекала кілька хвилин й зрозуміла, що помилилася у своєму передчутті. Тетяна пройшла всередину, де були зайняті майже всі місця. Тихенько знайшла своє місце й сіла, аби сконцентруватися на творчості, завдяки якій завжди отримувала насолоду й звільнялася від усіляких думок.
Вокальний жанр камерної музики вражає дивними партіями голосів виконавців. Можливо, саме тому такому виду мистецтва притаманна здатність викликати ліричні емоції, різноманітні нюанси людських переживань — слухаючи, міркувала Тетяна. Музика голосів наповнювала душу, долала втому, дозволяла торкнутися піднебесся.
Зала була невеличка й мала гарну акустику. Оглянувши слухачів, Тетяна несподівано побачила колишню співрозмовницю. Вона сиділа спереду зліва й уважно слухала, як злітають голоси у вокальних партіях. «Усе-таки прийшла!» — майнула радісна думка.
Коли концерт закінчився й Тетяна вийшла на вулицю, ще зачарована музикою, ззаду хтось торкнувся її ліктя. Озирнувшись, побачила цю жінку.
«Приємного вечора! Я так рада бачити вас тут», — доброзичливо, без будь-яких нарікань Тетяна звернулася до Ангеліни. Та у відповідь привіталася. «Вам сподобався концерт?» — знову защебетала Тетяна. Ангеліна була стримано-спокійна, лише кивнула головою на знак згоди. Затим промовила: «Я вирішила все-таки дослухатися вашої поради і прийти на концерт».
Далі вони вже йшли поруч, розмовляли й ділилися враженнями. Нарешті познайомилися, і Тетяна під час спілкування докладала таланту, аби допомогти розкритися новій знайомій. Доброзичливість і щирість психолога часто відчиняли двері, давно зачинені на іржаві замки. Найголовніше, вважала Тетяна, — бути відвертою і чесною. Будь-яка людина це відчуває.
Спілкуючись, жінки минали літні кав’ярні, магазини, й урешті Тетяна запропонувала: «А чи не з’їсти нам морозива? Або тортика з кавою? То як, Ангеліночко? Я пригощаю!» Ангеліна трохи зніяковіла. Але погодилася, кивнула головою нібито з недовірою. Коли вони сіли за столик й почали вивчати меню, Ангеліна раптом відклала його й заявила: «Я нічого не хочу!» «Чому?» — здивовано спитала Тетяна. «Тому що мені треба худнути, в мене зайва вага». Вона занервувала і почала дивитися вбік, наче когось намагалася там знайти.
Тетяна легенько взяла її за руку й промовила: «Ангеліночко, в тебе все гаразд. Ти маєш зрозуміти, що твоя вага з’являється через твої думки, але ніяк не від морозива чи тістечка. Подивися на це з іншого боку. Я б запропонувала іншу думку. Солодощі — гормон радості, він поліпшує настрій, тобто поліпшує наш емоційний фон. Отже, давай замовимо щось для настрою».
«Тоді пиво або вино!» — промовила Ангеліна. «Так, ви у всьому завжди маєте вибір, бо життя нам його пропонує. Але  дозволю собі продовжити думку про те, що пиво, вино й усе, що має алкоголь, приносить тимчасову радість. Загальмовує на якийсь час усі наші емоції».
Ангеліна сиділа кілька хвилин мовчки, врешті сказала: «Гаразд, переконали. Тоді морозиво. Спекотно дуже».
Жінки замовили морозиво й продовжили спілкування. Тетяні вдалося розговорити нову знайому, і вона розповіла їй дещо про себе. Виявилося, що Ангеліна пише вірші, вишиває бісером, в’яже, готує. Прочитала декілька своїх творів і приємно вразила Тетяну. «Ангеліночко, ви дуже цікава й талановита людина. Я навіть не сподівалася. У вас багата душа, однак ви її ховаєте за мурами неприступності, а це неправильно. Коли ми вперше зустрілися, в мене склалося про вас інше враження. Отож інколи навколишні люди нас сприймають інакше, не розуміючи й не намагаючись цього зробити. Краса жінки — не в зовнішності, зовсім ні, а в тому, щоб бути щирою. Зрозуміло, певною мірою. Але все-таки це дає людям можливість відчути внутрішню доброзичливість і глибину нашої душі».
Ангеліна слухала Тетяну вже уважніше, й було видно, що почуті слова відлунюються в її серці. Їй імпонувала ця жінка, Ангеліна відчувала бажання Тетяни зрозуміти її, хоча інколи ще заважали напруга й недовіра.
У цей час принесли замовлення, і жінки почали насолоджуватися смачною прохолодою морозива. Воно мало привабливий естетичний вигляд у дивовижній склянці. Там були викладені кольорові кульки, які зверху ще прикрашали свіжі фрукти з листочком духмяної м’яти. «Дивлячись на цей натюрморт, хочеться взяти пензлик і намалювати це на полотні або принаймні сфотографувати, аби залишити згадку про цей день», — промовила Тетяна. — «Так, справді гарно», — погодилася Ангеліна. Вона дивилася на морозиво, наче все ще вирішувала, їсти його чи ні: «Холодні кульки, спека літа, а ми сидим з тобою вдвох, розмова наша йде відкрита і зігріває нас обох...».
Тетяна зааплодувала: «Ангеліночко! Ти така талановита, я просто в захваті від тебе! Як чудово, що ми познайомилися!» Ангеліна нарешті усміхнулася так, що було помітно її щиру радість. Для Тетяни ця усмішка замінила всі слова, які могли б прозвучати у відповідь.
Обидві жінки радісно ласували холодним морозивом, жваво  спілкувалися. Навколо вирувало життя. Люди гуляли вулицями міста. Хтось сідав за столик, а хтось примостився на лавочку, щоб відпочити і просто подивитися на людей.
Дивно, але місця за столиками майже всі були зайняті. Люди відпочивали, милуючись красою літнього вечора. Бронзове світло наче покривало обличчя жінок, роблячи їх м’якими, ніжними і привабливими.
Несподівано до столика підійшов чоловік і звернувся до жінок: «Чи дозволять мені пані сісти за ваш столик? На жаль, вільних місць уже нема, і я вимушений напроситися». Він нахилився і чекав на відповідь.
Ангеліна подивилася на Тетяну, котра, помітивши погляд, сказала: «Якщо вам наше сусідство до вподоби, то ми не заперечуємо». Чоловік, роздивившись жінок, зазначив, що йому навіть приємно бути серед чарівних пані. Поки він вивчав меню й вирішував, що скуштувати, жінки немовби мовчки продовжили розмову, дивлячись час від часу одна на одну. Ангеліна подумала: «Треба зізнатися, симпатичний чоловік!» Цієї миті Тетяна подумала про те, що непогано було б закохатися новій знайомій. Кохання робить людину сильною, доброю, ніжною, щирою. Це те, чого так не вистачає Ангеліні. Ангеліна поглядом запитувала в Тетяни: «І як він вам?» Тетяна зрозуміла запитання й, мовчки дивлячись на чоловіка, затим на Ангеліну, підморгнула, непомітно усміхнувшись.
Чоловік зробив замовлення й звернувся до жінок: «Ну що, коли вже так розташувалися зірки і я тут з вами поруч, давайте познайомимося! Мене звати Андрій. Я музикант. А як звати вас?» Він веселим поглядом роздивлявся жінок. Тетяна назвалася першою. Після чого додала, що вона любить музику і вони щойно з Ангеліночкою відвідали концерт. Він подивився на Ангеліну, й вона трохи стримано назвала своє ім’я, не дивлячись у вічі чоловіку.
Схоже, Андрію було років за 50, худорлявої статури, волосся довге, охайно зібране ззаду в пучок і де-не-де трохи посріблене сивиною на скронях.
Він був у піднесеному настрої і продовжив спілкування.
«Цікаво, яка музика вас сьогодні тішила?» — дивлячись на стриману пані, спитав Андрій. Ангеліна, зрозумівши, що відповідь чекають від неї, коротко відповіла: «Камерна». «Так, це чудовий музичний жанр, але моя творчість належить до рок-музики. А ви як ставитеся до цього жанру в музиці?» — спитав Андрій, вивчаючи поглядом жінок. Тетяна відповіла, що рок-музика для неї важкувата, обтяжує надто великою енергією, хоча вона не заперечує її існування і нічого не має проти. Андрій, примруживши око, дивлячись уважно на Тетяну, продовжив: «Так, рок-музика володіє великою енергією і може дати людині свободу почуттів та руйнує застарілі норми. Це гімн молодості». Він засміявся і продовжив: «Я, наприклад, відчуваю себе юнаком, це додає мені сили й енергії». Слухаючи емоційного чоловіка, Тетяна весь час вивчала Ангеліну, яка сиділа стримано.
Тетяна зауважила, що цей жанр, мабуть, більш підійде Ангеліночці, тим більше, це ближче її творчій поетичній натурі.
«Цікаво! — вигукнув Андрій. Ви поетеса?»
Ангеліна несподівано для себе відчула, що зашарілася. Але, приборкавши свої почуття, відповіла, що пише вірші, а також прозу.
Андрій, уважно розглядаючи цю пані, запропонував їй щось прочитати зі своїх творів. Ангеліна трохи зніяковіла, а Тетяна, помітивши, вирішила допомогти їй, перевівши розмову в інше русло. Але тривала ця розмова недовго, й Ангеліна несподівано промовила: «Я можу прочитати свій улюблений вірш про примхи весни». Андрій радісно підтримав почин, сказавши, що то його улюблена тематика, а ще він любить вірші про кохання.
Так, це її поле, де Ангеліна грала й була розкута. Вона бачила, як уважно слухають її нові знайомі, що додавало впевненості. Це помітила й Тетяна. Вона спіймала цю хвилю, уважно й непомітно намагаючись «прочитати» Андрія. Бачила, як він зосередився, слухаючи Ангеліну. Коли вірш був прочитаний, Андрій вигукнув: «Браво!» Тетяна також підтримала.
«Вам справді сподобалося, чи ви проявили ввічливість?» —недовірливо спитала Ангеліна. «Навіть не сумнівайтеся, це було геніально!» — щиро відповів Андрій. Ангеліна трохи розслабилася, а Тетяна запропонувала створити їм з Андрієм творчий союз.
«Думка не позбавлена сенсу», — зазначив музикант. Ангеліна усміхнулася — її усмішка була по-жіночому чарівна і приваблива. Обличчя немов засвітилося сонечком, жінка випромінювала світло. «Нарешті! — подумала Тетяна. — Це те, що, мабуть, їй треба!»
Потім вони ще бесідували деякий час. Урешті Андрій, вибачаючись і дякуючи за таке несподіване, але приємне знайомство, поспішив піти. За декілька хвилин він повернувся. Жінки вирішили, що він щось забув, і вже оглядали місце, де чоловік сидів. Але Андрій попросив контакти нових знайомих, аби мати змогу запросити їх на свій концерт. Обом пані це сподобалося. Адже спілкування справді було приємним. Усі залишилися задоволеними.
Тетяна з Ангеліною ще трохи посиділи. По-жіночому поділилися враженнями щодо Андрія, і, слід сказати, Ангеліна стала більш контактною, розкутіше спілкувалася з Тетяною, навіть симпатизуючи їй. Жінки обмінялися телефонами й розійшлися по домівках, вже не гублячи надію на нову зустріч.
 У кожного своє життя і власні справи. Однак те, що має відбутися, обов’язково трапиться, на все свій час.
Минали дні, тижні, життя вирувало в кожного по-своєму. Періодично Тетяна телефонувала Ангеліні, вони спілкувалися, розповідаючи одна одній свої новини. Тетяна весь час непомітно працювала з Ангеліночкою, щоб допомогти їй побачити світ яскравим і кольоровим. Вона помічала, що поступово її нова знайома розкривалася.
Декілька разів вони зустрічалися удвох, щоб поїсти морозива чи випити чашечку духмяної кави. Кава — особливий напій, який супроводжує різні зустрічі: ділові, розважальні, побачення закоханих. Кава надає енергії, а смачна кава дарує радість і насолоду. У кавовому ароматі присутні шістсот пахучих речовин, при цьому дія прямо протилежна самому напою: запах не  збуджує наш організм, а навпаки — заспокоює, отака заміна валеріані.
За кавою Тетяна радила Ангеліні не нехтувати цим напоєм. Вона розповіла, що тим, хто зайнятий розв’язанням проблеми зайвої ваги, дієтологи рекомендують вживати каву для наповнення енергією, яку зазвичай набувають за рахунок жирів і вуглеводів. Адже будь-яка серйозна дієта передбачає вживання енерготоніків — таких, як кава. Інакше може не вистачити сил для ведення повноцінного активного способу життя. Тетяна подарувала Ангеліні кілька гарних рецептів приготування кави, яка приносить справжню насолоду.
Минув місяць відтоді, коли жінки познайомилися з Андрієм. Одного дня він зателефонував, аби запросити на свій концерт, стверджуючи, що буде радий знову побачити. Вони вже вирішили, що він давно забув про них, але так вважали Ангеліна з Тетяною, а не Андрій. Жінки завжди щось собі придумують, потім на те надумане починають ображатися, коли насправді все інакше. Що поробиш, така жіноча природа!
І ось цей день настав. Тетяна зателефонувала Ангеліні, щоб домовитися про зустріч. Вони обговорили, як їм слід одягнутися, щоб мати відповідний вигляд. На порозі був вересень. Теплий, ніжний, оксамитовий. Але прохолодні вечори вже нагадували про те, що літечко скінчилося. Шкода, бо воно легковажне й швидко втікає.
У призначений час зустрічі Тетяна чекала на зупинці свою нову знайому, яка чомусь затримувалася. «Дивно, — подумала Тетяна. — Я вважала, що вона прибіжить перша». Проте Ангеліни не було. «Що могло трапитися?» — ставила сама собі запитання Тетяна. Тоді вирішила зателефонувати, але марно. Вона не розуміла, як діяти в цьому випадку. З одного боку, не хотілося розчарувати Андрія, з іншого — як зв’язатися з Ангеліною? Уроешті вирішила піти на концерт сама, хоча б задля того, аби не образити Андрія. По дорозі весь час шкодувала, що поруч немає Ангеліни. Адже плекала надію, що між Ангеліною та Андрієм можливі стосунки. Тетяні здалося, що він чимось зачепив Ангеліну. Однак як пояснити те, чому вона не прийшла? Можливо, знову в ній заграли не ті ноти, всупереч собі вирішила не йти, тому й не відповідає на телефонні дзвінки, аби не пояснювати.
На літньому майданчику вже зібралося доволі людей. Це були люди різного віку, але переважно молодь. Тетяна одразу біля сцени помітила високу постать Андрія, котрий спілкувався з якимось чоловіком. Вона просунулася серед натовпу, щоб привітатися. Андрій, повернувшись, побачив Тетяну, підійшов, шукаючи поглядом другу жінку. Тетяна пояснила: мабуть, щось трапилося, бо інакше Ангеліна прийшла б. Андрій подякував за підтримку, вибачився і піднявся на сцену. Натовп свистів і плескав у долоні, запрошуючи музикантів починати концерт. Коли нарешті вдарив барабан і зазвучала електрогітара, публіка зустріла музикантів радісними вигуками.
Першим виконували блюз. Глядачі захиталися в такт, емоційно підхоплюючи мелодію. Тетяна згадала про термін «rock», який, очевидно, є скороченням від «rock’n’roll» і дослівно перекладається як «хитатися, трястися».
Саме цієї миті вона почула дзвінок і, побачивши, що телефонує Ангеліна, поспішила вийти з натовпу. Ангеліна повідомила, що знаходиться в лікарні. Чути було погано, але Тетяна все зрозуміла. Нову знайому збила машина. Тетяна кинулася до лікарні, куди Ангеліну відвезли на обстеження. По дорозі «впіймала» таксі й за кілька хвилин уже була поруч з Ангеліною. На превелике щастя, все обійшлося лише переломом лівої руки, на яку жінка обперлася, падаючи, коли її несподівано штовхнуло авто: вона переходила дорогу. Трохи подряпин, синців, однак це ще добре, що так сталося...
Ангеліна плакала, що все-таки вона нещаслива, адже так хотіла потрапити на концерт Андрія, проте не судилося. Знов треба було Тетяні проводити психотерапевтичні сеанси з приборкання негативних емоцій.
Коли лікарі зробили все необхідне, Тетяна допомогла Ангеліні дістатися до квартири, пристосуватися в новому незручному положенні. Тетяна намагалася її заспокоїти, пообіцяла, що завтра обов’язково прийде.
Пізно ввечері, коли Тетяна вже була вдома, пролунав дзвінок від Андрія. Він хотів спитати про враження від концерту, але Тетяна повідомила неприємну звістку. Андрій засмутився і сказав, що намагався зателефонувати Ангеліні, однак безрезультатно. Тоді Тетяна промовила: «Звичайно, вона засмучена, що так сталося. Дуже поспішала, бо хотіла потрапити на ваш концерт». Поспілкувавшись, вони домовилися щодо Ангеліни.
Зранку у вікно засвітило яскраве сонечко, яке хотіло розбудити стомлену від важкої ночі жінку. Звичайно, спати було нелегко через загіпсовану руку. Тільки під ранок Ангеліна, якось пристосувавшись, заснула.
Ранок був невеселим для жінки. Вона згадала невдалий день, який перекреслив усі надії на зустріч з Андрієм. «Чому зі мною таке трапляється?! Я якась невдаха по життю!» Поплакавши трохи, стала пробувати працювати однією рукою. Було досить незручно, але добре, що хоч ліва рука в гіпсі, а не права. Близько одинадцятої ранку зателефонувала Тетяна. Вона намагалася підняти бойовий дух, говорячи про те, що люди все життя живуть і без рук, і без ніг, при цьому ще й малюють картини й вишивають, виконують хатню роботу.
Це не дуже втішало Ангеліну, але було приємно, що нарешті хтось піклується про неї. Вона встигла полюбити Тетяну за її легкий, теплий характер. Почала дослухатися до її слушних порад. Тетяна пообіцяла: як тільки буде вільна, неодмінно відвідає Ангеліну. Спитала, які продукти треба купити, рекомендувала не виходити сьогодні з дому.
Ангеліна того дня навіть вірш написала про таку невдаху, як вона. Під вечір — дзвінок у двері. «Здається, Тетянка прийшла!» — зраділа Ангеліна й пішла відчиняти двері... Ледь не сіла від несподіванки. Перед нею стояв Андрій з букетом білих троянд і з гітарою через плече. Це був постріл у саме серце! Вона навіть нічого не могла сказати, не відводила погляду від гостя. Андрій зрозумів, що вразив своїм сюрпризом, і заявив: «Доброго вечора, Ангеліно! Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет йде до гори. Саме це прислів’я свідчить про мою появу». Щасливий від свого вчинку, він вручив букет білих троянд і, опинившись у кімнаті, продовжив: «Не треба дякувати, бо троянди я купив, щоб ви мене привітали після концерту, який приніс для вас із собою. Аякже! Ви обіцяли бути на концерті, та бачите, як вийшло. Нічого! Не буває лиха без добра. Інакше яким би чином я до вас потрапив?» На обличчі Андрія засяяла широка усмішка.
Ангеліна, оговтавшись, нарешті вимовила: «Хіба таке можливо?! Я не можу повірити! Як ви мене знайшли?» «Це було нескладно, — відповів Андрій. — Але сьогодні, незважаючи на ваші неприємності, ми зробимо свято».
Раптом задзвонив телефон: це Тетяна вибачалася, що, на жаль, непередбачувані обставини не дають змоги сьогодні прийти. Правду кажучи, Ангеліна навіть зраділа, що ніхто не заважатиме спілкуванню з цим чоловіком.
Вечір промайнув на одному подиху. Андрій грав на гітарі свої улюблені твори, Ангеліна читала вірші, затим вони пили каву, і Андрій, узявши на себе функцію офіціанта, весь час прислуговував Ангеліні. Вона світилася від щастя, а в душі вже боялася, що цей щасливий сон може скінчитися. Ангеліна прагнула дізнатися, чи має Андрій родину, та не наважилася почути цього вечора те, що могло б її засмутити. Андрій був дуже милим, легким, доброзичливим і веселим весь вечір. Він бачив, що вразив жінку, й ще більше радів. Ангеліна забула про свій вигляд, про зламану руку, яка ще боліла, бо відчула панацею, яка лікувала душу й тіло жінки.
Урешті день скінчився, за вікнами темніло, Андрій почав збиратися. «Уже пізно, мені час іти». — «Вас чекають удома?» —наважилася спитати Ангеліна. — «Ні, Ангеліночко. Я музикант, і, як вітер, не знаю, куди понесе мене життя завтра. Мабуть, я дуже легковажний, але такий, який є». — «Ви чудовий! Навіть не знаю, як можу віддячити вам за свято, яке ви для мене зробили. Я за все своє життя не мала більшого щастя!» Така відверта, чиста, щаслива, як ніколи, Ангеліна ладна була пережити ще один перелом, аби зламати своє попереднє життя задля цього вечора. Почуття накрило її з головою. Вона дивилася на Андрія і раділа, що він був вітром, — подобався їй таким. Ангеліні вже сорок років, а вона ще не мала ні родини, ні дітей, та й справжніх друзів у неї до цього не було.
Андрій пішов додому з піднесеним настроєм, а вона стояла, притулившись до дверей, по обличчю текли сльози. То були сльози щастя.
Ангеліна знову довго не могла заснути, але вже від емоцій, які переповнювали її. Вона згадала Тетяну й ще раз зраділа: добре, що не змогла прийти. Так мало бути. Мабуть, то був знак, який подарував їй надію.
Андрій обіцяв зателефонувати, і це була саме та ниточка, яка простяглася поміж ними.
Дорогою додому він розмірковував про всі події, які сталися з ним. Про двох зовсім різних і цікавих жінок. Тетяна гарна, мудра й вихована, але вона старша за нього років на десять. Ангеліна талановита, однак нещасна сама по собі. Це він відчув, а ще Тетяна дала зрозуміти. Зовні Ангеліна нічим не вирізнялася, й нічим би не зачепила Андрія, однак подія, що трапилася з нею, підштовхнула його на благородний вчинок. А ще в цьому допомогла Тетяна. Це вона відправила до Ангеліни, щоб поліпшити жінці настрій. Вона знала, що Андрій сподобався їй, і змогла дуже вміло викликати в душі музиканта співчуття, вигадала несподівані власні справи, аби Андрій вирушив у гості сам. Він збагнув це й вирішив допомогти водночас і Тетяні, й Ангеліні.
Життя музиканта насправді було непередбачуване, Андрій —вітерець, який дає прохолоду душам, що палають у вогні. Він мав внутрішнє благородство, з повагою ставився до жінок. Жодній з них, з ким були стосунки, нічого не обіцяв, але був поруч стільки, скільки до цього прагнула його природа. Жінки шкодували, коли він їх залишав, але вчиняв це красиво.
Андрій думав про Ангеліну й розумів, що вона в захваті від нього. Йому було приємно бачити її очі, які світилися щастям. І хотілося щось добре зробити для цієї жінки. Вона невибаглива, і йому здалося, що не стала б від нього вимагати багато. Спілкування з нею було досить цікавим. А він цінував стосунки з розумними жінками. Тому визначив для себе: допоки Ангеліна в такому стані, він зможе їй допомагати, до того ж подібні зустрічі не обтяжують, а заряджають.
Так розпочалася їхня дружба, яка нікого не зобов’язувала. Андрій щовечора приходив до Ангеліни, й вона була щаслива. Він умів догодити жінці. Інколи приносив квіти, цукерки, а ще влаштовував свята, проявляючи неабиякі фантазії. Її життя змінилося, і вона ні на що не дорікала. У Ангеліни з’явилася гарна мотивація, щоб схуднути. Заради цього чоловіка вона ладна була ходити пішки, не їсти тістечок, не пити пива, й узагалі жінка змінювалася кожного дня, який приносив їй довгоочікуване щастя. Між ними не було близьких стосунків, але вона раділа з того, що мала. Звичайно, дуже хотілося, щоб цей чоловік належав тільки їй. Але розуміла: з «вітром» таке неможливо.
Коли зняли гіпс з руки, вони разом влаштували свято. Ангеліна була щаслива, адже тепер може пригостити його своїми улюбленими стравами. Вона пам’ятала, що шлях до серця чоловіка лежить через шлунок, і тепер за накритим столом чекала на Андрія,  коли той обіцяв, що прийде.
З Тетяною спілкувалися частіше по телефону, бо обидві були зайняті. Тетяна знала про стосунки між Андрієм та Ангеліною й тихо раділа. Навіть інколи давала поради Ангеліні щодо підходу й розуміння чоловіків.
У певний момент Андрій зрозумів, що звикає до Ангеліни. Дуже здивувався, що з ним це відбувається. «Мабуть, старію!» — промайнула думка, і він усміхнувся. Насправді хотілося вже якоїсь стабільності й затишку. Так збіглося: його вікові потреби й ця невибаглива любляча жінка поруч. Він бачив її палаючі очі, бажання догодити, відданість.
 Якось увечері приніс їй букет — сім червоних троянд. Раніше Андрій дарував білі, жовті, рожеві й ніколи не дарував червоних. Троянди були особливі — з довгими стеблами й величезними чашечками квітів. Коли Ангеліна побачила цей букет, у неї в душі щось сколихнулося. Вона ні на що не розраховувала, але цей незвичайний букет про щось свідчив. «Можливо, якась особлива подія його спонукала до такої розкоші», — припустила. Він умів дарувати друзям радість.
Зайшовши, Андрій промовив: «Привіт! Ангеліночко, це для тебе. Знаю твоє питання, та нічого говорити не стану. Про все дізнаєшся пізніше. Я тобі розповім».
Ангеліна, вражена букетом, усе-таки не втрималася: «Яка краса! Андрію, скажи лише, ці квіти подарували твої прихильниці?» Андрій, усміхаючись, весело відповів: «Не вгадала. Не питай, більше нічого не скажу. А взагалі я дуже зголоднів і хочу їсти. Дещо купив по дорозі й хочу повечеряти сьогодні у твоєму товаристві. Не заперечуєш?»
Ангеліна радісно відповіла, що відтоді, як вони познайомилися, завжди радіє їхньому спілкуванню і дружбі. Вона дивилася на нього такими віддіними очима, як не дивилася на нього жодна з жінок у його житті. Андрій відчув жагу її бажань і зрозумів, що також бажає її. Ось таку гарячу, просту й відкриту.
Підійшов, ніжно обійняв і, поцілувавши в щічку, запропонував: «Пішли, сонечко, щось приготуємо і, можливо, я дещо тобі розповім».
На кухні Андрій дістав зі своєї сумки шампанське, цукерки, а ще сир, ковбасу й дещо святкове. Ангеліна трохи розгубилася. Інтуїція підказувала, що подія дуже серйозна. Промовила: «Андрію, це все так святково. Можливо, з’їси вареного? У мене свіжий борщ з білими грибами». Не відводила від нього погляду, намагаючись прочитати по коханому обличчю, що відбувається. Андрій знову ніжно обійняв її за плечі й, дивлячись прямо в очі, відповів: «Твій борщ неперевершений, і я його їстиму, але свято все-таки буде».
Вона вже внутрішньо тремтіла від його дотиків, від погляду, який пронизував до самого серця. Ангеліна думала про те, що цей чоловік зводить її з розуму. І як це можна приховати, аби не відштовхнути його?! «Я не королева твого життя, пробач, але обожнюю тебе, не можу більше існувати без тебе. Тільки будь поруч, більше нічого не треба. Ні, я брешу собі. Так, мені треба, але я не сподіваюсь на те», — подумки говорила Ангеліна.
Вони разом накривали на стіл, а коли все було зроблено, Андрій витяг з пакета дві червоні свічки, поставив посередині стола й запалив. Ангеліна боялася коментувати. Вона завмерла в очікуванні. Він відкоркував шампанське, й саме в цей час пролунав дзвоник на вхідних дверях. Ангеліна засмутилася, що так невчасно це сталося. «Відчини, сонечко, хтось прийшов», — промовив Андрій. «Але я нікого не чекаю», — засмучено відповіла Ангеліна, однак пішла. Коли відчинила двері, заграла гучна музика — на порозі квартири стояла група музикантів, які грали блюз.
«Що це за свято?!» — радісно й розгублено запитала Ангеліна, дивлячись на Андрія, що підійшов ззаду. «Це сюрприз. Так завжди робимо, коли хтось з нас хоче освідчитися в коханні». Ангеліна, здається, почала розуміти: це все — для неї й заради неї. «Я тебе кохаю і бажаю, щоб ти стала моїм надійним другом і дружиною». Він обійняв її з усією пристрастю, почав цілувати в губи. А музиканти вже були непотрібні, й вони розтанули, як вранішній туман. Андрій довго цілував Ангеліну біля відчинених дверей, але то було байдуже, бо для них відкрився весь світ, і вони віддавали свої почуття, не соромлячись нікого.
Коли нарешті Ангеліна трохи отямилася, запитала Андрія: «Любий, чи це не сон? Можливо, мені наснилося? Я так про це мріяла!» «Ти найкраща у світі жінка, і я тебе бажаю. А насниться тобі, коли ми підемо у спочивальню — там бачитимеш кольорові сни. Я подарую тобі їх. Хочу зробити тебе щасливою. Завжди мріяв зробити в цьому житті щось важливе». Ангеліна почала палко цілувати його, затим подивилася у вічі й спитала: «Хіба здатен це зробити вітер?» Усміхаючись, провела лагідно рукою по щоці, чекаючи на відповідь. Андрій сказав: «Тільки вітер здатен розпалити в жінці вогнище почуттів. Вітер може бути лагідним, ніжним, отож я буду таким, а ти кохай мене з усією пристрастю. Сьогодні офіційно прошу твоєї руки. Нарешті я зможу стати жонатим чоловіком. Ходімо пити шампанське!»
Обійнявшись, сіли за стіл, і Андрій несподівано промовив: «Я хочу свій перший тост випити, пробач, не за тебе». Ангеліна щиро здивувалася. «Цей тост я хочу випити за Тетяну Олегівну, бо, якби не вона, я б не розгледів діаманта. Вона вміло й потаємно змогла мені його показати». Ангеліна розчулилася до сліз. Зрозуміла, кому вони з Андрієм мають бути вдячні за спільне щастя. Тільки зараз Ангеліна збагнула, як вправно й тихо Тетяна Олегівна допомогла їм обом бути поруч, залишаючись сама в темряві.
Минув рік, як Андрій з Ангеліною побралися. Тетяна навіть не могла передбачити, наскільки вона змінить долі цих двох людей. Ангеліна народила хлопчика. Після пологів схудла й мала чудовий вигляд. Андрій був на сьомому небі від щастя. Їх було не впізнати! Адже щастя завжди прикрашає будь-кого.