Щоденник Старого Солдата. военна драма

Рахній Олександр
+380 95 8722708


АВТОР ІДЕЇ: Рахній Юрій


ФОРМАТ:
Фільм-Притча

ЖАНР:
Воєнна драма

КОНЦЕПТ:
У палаті на лікарняному ліжку лежить рясно забинтований молоденький БОЄЦЬ. Прокидається і просить легко пораненого СТАРОГО СОЛДАТА на сусідньому ліжку почитати йому хоча б що-небудь, бо він нічого не бачить. Так як нічого більш немає, Солдат починає читати йому свій потертий, вицвілий від часу щоденник. Він починається із запису: «Сьогодні мені приснилась ти. Вночі ми натрапили на засідку і ледь не потрапили в полон. Вже в розташуванні ми попадали замертво та поснули. І тоді я вперше тебе побачив». Солдат каже, що від жахіть війни його спасали лише думки про майбутню наречену. І коли вона йому приснилася, він почав вести щоденник, який став йому єдиним оберегом в той тяжкий час.

«Привіт, моя квітонько. Як справи, що там без мене поробляєш? Та щоб ти не робила і де б не була, головне, що ти є, саме в цю саму мить ти десь є. Це просто якесь диво – ти є, ось зараз, саме зараз коли і я є. Ти і я. Ми є. Коли я думаю про тебе – душі стає так легко… Просторо…». Каже, що мріяв повернутися з тієї чужої страшної війни, завести сім’ю, виховувати дітей, працювати. Але цьому не судилося збутися - він отримав важку контузію.

Боєць приходить до тями. ЛІКАР каже, що декілька тижнів він знаходився в комі. Виясняється, що він нічого не бачить, і на запитання Лікаря не може згадати хто він є. Повідомляють, що його в дуже тяжкому стані без документів з передової привезли волонтери, і поки що не вдалося встановити його особу. Амнезія і сліпота, ймовірно є наслідком порушення функцій зон мозку, що відповідають за пам’ять і зір. На його питання де дівся Старий солдат, йому відповідають, що за той час поки він знаходився у комі з ним нікого із військових не було. З ним стається приступ паніки: він переконаний, що тут з ним був солдат, що вони не кажуть йому правди, і звинувачує медиків, що ті з ним щось заподіяли. Бійцю дають заспокійливе.

З’являється Старий солдат, читає:
«Здрастуй, мамо… Коли я повернуся, я тільки це і скажу - Здрастуй… Мамо… І пригорну тебе до себе… Не плач, мамо… Я повернуся… Обов’язково повернуся. Інакше…»
Боєць: «То ти не оправився від контузії?»
Старий солдат: «Не одразу. Не зовсім одразу… Пізніше… Але потім все ж таки приїхав додому і обійняв свою матусю. А скоро і зустрів свою наречену. Ту саму дівчину, що снилася мені на війні».
В цей час їх розмову перебивають. Боєць прокидається від того, що Лікар міняє йому капельницю і знову коле заспокійливе. Боєць непритомніє.

Старий солдат приніс поїсти: «Підкріпись, друже…»
Боєць потроху їсть. Думає.
Боєць: «То як же все таки тобі вдалося тоді одужати?»
Старий солдат: «Перечитував і перечитував щоденник. Так потихеньку і вичухався».
Боєць замовкає.
«Почитай мені ще».
Солдат довго дивиться на Бійця, починає читати.

«Як зустріну тебе, то не знаю
Щось сказати чи вистачить сил
А допоки тебе обіймаю
І чекаю ось-ось буде мир»

Дівочий голос:
«Не журись ти за це, не печалься
Божа Матір тебе бережи
Головне ти живим повертайся
І нічого мені не кажи»

Біля ліжка Бійця сидить ще юна МЕДСЕСТРИЧКА.

«Мені тільки б тебе обійняти
Та відчути руку в руці
В степ широкий тебе зустрічати
Вийду ранком, чи пізно вночі

І від щастя я буду кричати
Ну, а зараз молитву шепчу.
Коли будеш додому вертати
Я зорею тобі просвічу»

Медсестра, заплакана, виходить.

Солдат витирає Бійцю сльозу на щоці: «Ей, козаче, облиш…».
Боєць: «Та ти, поет».
Солдат (сором’язливо):«Та ні… То, якось… Само…».

Старий солдат допомагає Бійцю підвестися, щоб подивитись у вікно: «Ти ж нічого не бачиш». Боєць(сухо): «Допоможи». Солдат допомагає і той завмерлими очима «дивиться» на прекрасний пейзаж за вікном. Питає, що там. Солдат розказує.
Боєць хапається за очі. Це Медсестра закапує йому.

Голос Старого солдата: «Привіт, моя рідненька. Чому ти не снишся мені. Приснись, прошу тебе. У мене все добре. Годують нормально. Живий. Як ти там… Скажи як ти?.. Не мовчи». В кадрі всі: Медсестра, Боєць і Старий солдат із закритим щоденником у руці. Затемнення.

Із затемнення. Лікар констатує, що ситуація з його пам’яттю та зором не покращується, тому він пропонує спробувати експериментальні ліки. Боєць погоджується. Йому вводять експериментальний препарат. Затемнення.

Із затемнення. Боєць лежить не рухаючись. День-ніч-день. Боєць ворушиться: «Ей, солдате, ти тут?!». Змучений та знесилений, порожнім поглядом дивиться в пусту сусідню койку: «Боєць, ти де! Скажи що-небудь! Не мовчи!!». В коридор із палати доноситься сильний голос Бійця: «Сестро! Сестро!!».
В палату до Бійця забігає Медсестра і бачить, що той марить. Вона робить йому укол, витирає піт, виходить.

Медсестра їде в автобусі й задумливо дивиться у вікно.
Голос Старого солдата:
«Коли мені важко, я завжди згадую про тебе, і на душі теплішає. Не то, щоб мені стає зовсім легко, але я знову розумію для чого я живу і чому мені треба неодмінно вижити в цій бійні. Я стаю обережнішим і це мене рятує. Сьогодні, виходячи з бліндажа, я одягнув бронік, чого зазвичай не робив. Тому я ще живий. Ти розумієш - я ще живий, тому що в мене є ти. Тому що ти мене оберігаєш. Все, скоро підйом. Ідемо на завдання…».

Медсестра зі слізьми молиться в капличці.

Заходить в палату до Бійця, закапує закриті очі, виходить.

З’являється Старий солдат: «Ну як воно, краще?» Боєць: Не знаю. Де ти був?». Солдат: «Та так, провідував побратимів… Скоро в дорогу». Боєць (тривожно): «Куди?!» Бійця будять.

Лікар говорить, що експериментальний препарат не спрацював – покращення немає. Медсестра: «Може, ліки ще не встигли подіяти?». Лікар тільки гірко хитає головою та сповіщає, що Бійця буде відправлено до адаптаційного центру інвалідів війни.
Боєць стійко приймає цю новину.

В палату заходить Медсестра. Боєць пустим поглядом недовірливо дивиться перед собою:
«Солдате, це ти?!!».

Медсестра, ледь стримуючи сльози, сідає поруч.

Голос Старого солдата:
«А тоді я познайомлю тебе з мамою. Вона в мене добра і красива… Ти на неї дуже схожа.
(Медсестричка плаче)
Мамо, я скоро приїду! Не сам, чуєш!
(Медсестра закриває очі)
Пам’ятаєш, як ти казала мені в дитинстві, коли я не хотів доїдати: «Доїдай, синку, бо жінка буде неохайна». І я доїдав… То ж, ми скоро будемо, мамо! Обоє! Чекай на нас!»

Боєць здригається і розплющує незрячі очі (Медсестричці): «Де ви це взяли?!». Медсестричка (здивовано): «Що?». Боєць (підіймається): «Те що ви прочитали. Це ж ви тільки що мені читали?!» Медсестричка: «Так. А що?». Боєць (аж здригається): «Це мій щоденник!». Медсестричка: «Ти пам’ятаєш?!». Боєць цитує, а Медсестричка те саме «читає» очима в щоденнику: «Мамо, вона охайна, добра і красива, як ти… Чекай на нас… Ми скоро будемо.» І продовжує: «Це я написав 14 жовтня, коли нас особливо рясно поливали «Градами». По щокам Медсестрички течуть сльози радості.

Боєць змарніло повертає голову і зустрічається очима зі Старим солдатом. Той без бинтів, вдягнений в чисту армійську форму, коротким помахом руки віддає йому честь. Боєць киває йому у відповідь. Потім повертає голову. Бачить перед собою Медсестричку. І його вицвілі очі оживають. Вона: «Ти бачиш?!».

Вони довго дивляться один на одного. Боєць: «Так це ти мені… Все читала?». Медсестричка посміхається.

Боєць дивиться туди, де тільки-но був Солдат.
Медсестричка: «Шукаєш кого?».
Боєць (зніяковіло): «Та… Ні…».
Медсестричка:
«Ти весь час звав його. Просив почитати… А потім ми знайшли твій щоденник».
Боєць радісно киває головою і ніжно вдивляється в глибокі, сіро-блакитні очі Медсестрички: «Я… Саша…»
Медсестричка (протягує руку): «Я… Ліза…»
«Ти… Сорочку не викинула?».
Медсетричка: «Ні. Зберегла».
«Можеш принести?»

Медсестричка приносить брудну і посічену осколками солдатську сорочку. Боєць бере і з підшитого тайничка на грудях дістає згорнутий лист паперу. Протягує його Медсестричці. Та розгортає його і завмирає. Там, на затертому та пом’ятому війною шматку щоденника, простим олівцем, від руки, намальована - вона.
Медсестричка плаче і припадає до грудей Бійця.
У Бійця по щоці течуть скупі чоловічі сльози. Він кріпко притискає Медсестричку до себе.


Вишколений стрункий Боєць вже на порозі шпиталю, знівечений але незламаний, вимовляє в трубку телефону: «Здрастуй, мамо… Це я… Твій син…».
Він слухає і плаче.

Закадровий голос Старого Солдата: «Здрастуй, мамо… Коли я повернуся, я тільки це і скажу. Здрастуй… Мамо… І пригорну тебе до себе. Не плач, мамо… Я повернуся… Обовязково повернуся… Інакше…».

На екрані кадри воєнної хроніки. Снаряди граду немов дощ рясно і нещадно покривають тисячі незламних бійців. Тисячі таких самих знівечених, але не зламаних Солдат.