Котлети

З чим може асоціюватися кохання..? Те саме кохання: романтичне, ніжне, «допоки смерть не розлучить»… В кожного свої асоціації. Що там зазвичай..?  Квіти, вечеря при свічках, два келихи, романтична подорож Кудись… Такий собі опосередкований стандартний комплект…  Звісно, в кожного можуть бути свої непересічні історії, особисті спогади. Саме такі особисті непересічні були у нього. Ні, все вищеназване (квіти, свічки, подорожі…) теж було, але найніжніші, сповнені світлим щемом спогади про Кохання вкарбувалися в його пам’ять… котлетами. Котлетами та тюфтельками…
Тої суботи він прокинувся рано, хоча зрештою, просто як завжди… Шість годин, саме така була тривалість його сну, що прийшла з роками, більше – аж ніяк… Ну, хіба що трохи потрафити лінощам вихідного ранку, зайву годину провалятися у ліжку, але спати вже зась. Того ранку вилежуватися бажання не було, тож після звичного вранішнього – гальюн, ванна, він одразу пішов до кухні. Нашвидку зварив кави, посмакував і до діла… Фарш був приготований ще звечора. Зразу відділив меншу частину, то тещі на тюфтельки, до більшої доклав всі необхідні інгредієнти, пательню на вогонь, на пательню олію, процес пішов… Коли досмажував другу порцію, до кухні зайшла Вона. «Добрий ранок» - «Добрий…» - відповіла вона кволо. Притримуючись за стінку, сіла на табурета у куточку. Знявши котлети з пательні, він повернувся до неї і спитав – « Як почуваєшся»? – «Не дуже»… «Зараз досмажу третю пательню і поїдемо до лікарні» - «Та ні, мабуть ні… Не впевнена що у такому стані потрібно їхати». Він трохи розгублено перепитав: «Ну як же ж, треба ж…» - «Ні, давай вже завтра». «Ну, дивись…» - невпевнено відповів. До лікарні треба було їхати на так звану «промивку» - обов’язкову реабілітаційну процедуру після «хімії». Ці «хімії» та «промивки» за кілька років стали звичними реаліями їх життя. Лейкоз. Діагноз зовсім випадково виявився через кілька місяців після того, як одного вечора їх стосунки із приязно-приятельських раптово перейшли на зовсім інший, «дорослий» рівень.
Спогади, спогади… Той «перехід» тягне на окреме оповідання, та зараз не об тім. Одного вечора на початку грудня вона зателефонувала йому і доволі буденним голосом повідомила, що сьогодні її не буде вдома, бо вона їде в «больнічку». Наче й нічого такого, але він вловив незвичні нотки трему в її голосі. Коли содзвонилися наступного разу, вона, після розпитувань все ж вимовила те страшне слово… Лейкоз. Потім… Потім було багато чого, але менш ніж за рік вони були разом. Спогади…

Цього ж ранку він смажив котлети, вона сиділа і мовчки дивилася на нього.
- Котлету будеш?
- Ти що, хочеш, аби я померла?
Він винувато знизав плечима – річ у тім, що незмінний супутником «хімії», це токсикоз, всі «приємності» якого вона зараз і відчувала. Але ж запах..! Добіса приємний запах смаженого на той час вже заповнив весь простір кухні. Хвилин за п’ять почулося:
- А давай, спробую.
- Тримай.
Перегортаючи котлети він потайки спостерігав, чи все гаразд… Наче все, їсть із задоволенням… Коли ж з пательні знімалася остання вже порція, вона трохи грайливо (наскільки це можливо у її стані) сказала: «Нехай я помру, але ще одну таки з’їм». При цих словах він аж розквітнув. Вона може їсти те, що він зготував. Їй подобається. Не все так погано. На той час, як до’їдалася друга котлета, дійшла черга і до тюфтельок. «Ага… Рис приварений, цибуля пасерована, зелень посічена» - чи то бубонів під ніс, чи взагалі, промовляв у себе в голові. Тюфтельки були для тещі, що вже кілька місяців не підводилася зі свого диванчика. Альцгеймер. Остання стадія. Таке, наче б і зневажливе слово «овоч», але ж як ще скажеш..? Саме з-за тещі вона зараз була вдома, а не в лікарні.
- За мамою треба доглядати, буду амбулаторно.
- Я можу чудово робити це сам.
- Ні, мама буде ніяковіти…
- Та вона вже нічого не розуміє…
- Тихо, ти… Може почути. Розуміє…
І що тут на це скажеш..?
  Взагалі, як на його погляд, ліпити тюфтельки не було жодного сенсу, все одно вони потім розминалися виделкою і згодовувалися тещі з ложечки. Та нехай; її перфекціонізм  вже став для нього звичним, тож і сприймався як належне. Тим більш, що куховарити він любив, це родинне…  Батько, брат, були ще ті кулінари, не минуло це захоплення і його.
Зненацька він відчув її руку, це вона, підійшовши ззаду, якось особливо ніжно, ледь-ледь торкнулася його спини. «Що?» - спитав обертаючись. «Нічого…» і слабкими тихими кроками пішла до спальні.
Це було суботнього ранку, у понеділок вона таки лишилася у лікарні, а в середу він готував для неї рибну юшку (кажуть, допомогає виводу токсинів), та скуштувати цю страву їй вже не судилося. Ніколи. Тому котлети…