Айстра

       АЙСТРА.
    
 Стояв погожий осінній день. Сонечко яскраво світило, однак вже не дуже гріло.Люди, що проходили повз паркан, були  вдягнені  по-осінньому.
 На клумбі  , де росла яскрава, мов Жарптиця, квітка було  небагато квітів і вона дуже пишалася, коли перехожі зупинялися, щоб помилуватися її красою!
 Ось зупинилася дівчинка в пухнастій шапочці і в захваті вигукнула, - Мамо, поглять яка АЙСТРА! Як зірка ! Ні, як бенгальський вогник! Давай її візьмемо собі,- попросила мала.
- Ні, не можна, - відповіла мама.
-Чому?- розчаровано мовила дочка.
- Ну, по-перше , це чужа клумба, за нею господиня доглядала, трудилася! А по-друге, навіщо її зривати? Нехай і інші помилуються нею.
Вони пішли собі далі, а квітка ще дужче запишалася. Вона взнала своє ім`я- АЙСТРА, і дуже цьому зраділа!
 АЙСТРА! АЙСТРА!- в захваті повторювала сама до себе.
А може й справді є  на небі зірка з такою назвою? ,- замріяно розглядала вона вночі зоряне небо.-Он їх стільки там!!!
Однак вночі ставало  вже зовсім  незатишно! Часом навіть морозець пощипував Айстру за її яскраві щічки.
І от, одного дня, прийша господиня і звернулася до пишних та гордих Жоржин, що росли неподалік.
- Ну що, мої красуні! Давайте я вас викопаю, та віднесу до погреба. Бо, вже скоро настануть морози, ви тут змерзнете, пропадете!
Вона обережно зрізала гілочки з пишними голівками квіток, зібрала їх в гарний букет, викопала з землі їхні корінці-картоплинки, та й пішла собі.
-А я?! А мене?! – аж підстрибнула  Айстра, ледь не зламавши свою ніжку. – Я ж теж, замерзну, пропаду! - ледь не плачучи, ображено гукала вслід господині.- І ніхто більше не помилується моєю красою, - заплакала, зронивши кілька своїх ніжних пелюсточок.
- Не бійся! Не плач! Не сумуй! – раптом почулись звідусіль чиїсь голоси.
-Хто це? - здивовано роззиралась Айста довкола себе.
- Це ми, твої братики й сестрички. Але ми вже давно відцвіли. В землі лишилися лише наші корінці. Я, наприклад, Нарцис, а поряд мене росте Тюльпан. Нас тут багато, так що не бійся, тобі не буде самотньо.
-Еге! Так ви ж в землі, вам не холодно, а я тут, сама! – знов заплакала Айстра.
-То не біда, - мовила ще якась квітка, що скромно схилила свого грамофончика до землі.-Прийде час, ми струсимо своє насіннячко на землю і воно спокійнісінько перезимує собі на грядці.
-Тебе теж не будуть ховати до погреба?- запитала вона сусідку.- А як тебе звати?
- Я Петунія, - відповіла квітка. – Кожного року я так роблю і, бачиш, жива! – засміялась вона до Айстри.
- І що, тобі не холодно!?- недовірливо глянула на подругу Айстра.
- Ні, - відповіла та.- Бачиш? Над нами ростуть дерева? - підняла вона вгору свого грамофончика.- То наші старші брати. Вони скинуть своє листячко, прикриють нас від зимових морозів.
-Так, так, - зашуміли, захитали вітами дерева.- Не бійся. Всі разом- ми сила! Ніщо нам не страшно, коли ми підтримуємо одне одного.
- Так! Правильно! Разом нам і лихо не біда! – почулися знову звідусіль голоси.- А прийде весна і ми знову будемо радувати всіх перехожих своїми  квітами!
- Спасибі вам, друзі! – радо роззиралась Айстра, втираючи заплакані щічки.- Тепер і зима не страша! Я й не знала, що в мене скільки друзів! Чому я вас ніколи не бачила ?
- Тому, що квітнемо ми в різний час, - відповів Тюльпан.- Ми, з Нарцисом,  розпускаємо свої квіти  рано навесні, Петунія квітне майже все літо, а  ти ось, зараз – восени.
-Бо, яке наше головне покликання? Радувати людей!- весело зауважив Нарцис. - От мий робимо це з великим задоволенням, але кожен в свій час! Нам раділи навесні, а зараз – милуються тобою, Айстро! Тож насолоджуйся своє порою, поки є така нагода. Бо мине й твій час! Всміхайся людям і яскравому сонечку,а нам час спати. До зустрічі навесні!