02. 2015. Henry Lee

Генрі Лі.

 Червона пустеля простягається на сотні кілометрів.
 Вітер гуде в сухому повітрі, переносить на великі відстані хмари піску, які розсіюють і приглушують світло. Метушливо перебігають з місця на місце ящірки, мурахи і скорпіони. Демони з почорнілими від крововиливів гортанями і запалими очима зрідка шкандибають між повітряних течій.
 Генрі Лі сидить усередині великого кола, накресленого на піску. Як би сильно не бушував вітер, коло завжди залишається чітким і непорушним. Пухнасті вушка Генрі Лі флегматично смикаються, в’яло реагуючи на звуки.
 Коли Генрі Лі набридає сидіти і дивитись прямо перед собою, він лягає на землю і кладе свою голову на передні лапи, ліниво мружить очі.
 Генрі Лі знає, що ніхто не переступить чарівну межу його кола, ніхто не потрапить до його простору. І сам він не хоче покидати магічний притулок, свій власний придуманий дім, бо йому нема чого робити назовні.
 Але поява Мисливця, що прийшов з глибини пустелі, примусила Генрі Лі прокинутись і напружитись.Тіло Мисливця покрите шерстю, як і в Генрі Лі, але не чорною, а сірою, недбало зачесаною, скуйовдженою. Вигнутий хребет, голова нахилена до землі. Витягнутий писок з виразним підборіддям, хижий насмішкуватий оскал, невідривний уважний погляд.
 Мисливець ступав нечутними кроками, кружляючи навколо Генрі Лі, пробуючи потрапити всередину кола, відвертаючи голову від вітру. Коло було непроникним, і Мисливець пішов геть.
Але невдовзі прийшов знову.
Скалив зуби, кидав зацікавлені погляди і солодким голосом кликав:
- Виходь, виходь, Генрі Лі. Що тобі там робити в твоєму колі? Невже ж тобі не нудно там, запечатаному? Виходь, виходь, Генрі Лі, я щось розкажу тобі…

 Та Генрі Лі тільки сумно відповідав:
- За моїм колом ще нудніше, ніж усередині. Не буде мені добре там, назовні, і нічого цікавого ти не зможеш мені розповісти.
Мисливець крутився навколо, потім знову йшов геть.
Та коли Генрі Лі вже думав, що той не повернеться, лягав на землю і починав дрімати, Мисливець знову з’являвся і починав ходити біля кола.
- То може ти впустиш мене до себе? Впусти, впусти мене, Генрі Лі, розкажи мені щось.
Розкажи про свої дивовижні чари,
 як вони працюють, як примушують триматися на відстані всіх, хто намагається до тебе підійти.
Я буду твоїм приємним гостем, твоїм уважним слухачем. Впусти, впусти мене, Генрі Лі…

 Але Генрі Лі тільки зітхав у відповідь і сумно опускав голову.
 Вітер стогнав і завивав…
 Тоді Мисливець почав ставити пастки. Небезпечні пастки зі сталевими зубами і міцними мотузками. Мисливець тут же їх сам і майстрував, кожну старанніше за попередню, і кожна мала зв’язок з Мисливцем, всотувала в себе його енергію, пульсувала разом з ритмом його серця.
 Величезні квіти-очі, які підіймались на високих хитких стеблах і гіпнотичними поглядами-голками впивалися в Генрі Лі; пасма білого і легкого туману, тонкі і розгалужені, розростались фрактальними смугами, намагаючись прослизнути крізь чари кола; струмені води, що застигали в повітрі і коливались, опираючись поривам пустельного вітру; примарні постаті, що поставали навколо і шепотіли тихі й далекі слова, так ніжно, що хотілось підійти до них ближче, аби все почути; неясні обриси оголених тіл, що дивно вигинались і ритмічно рухались, причаровуючи і заманюючи.
Все це з’являлось відразу за межею кола Генрі Лі, як дивна розгортка магічних умінь Мисливця, напрацьованих ним за довгий час його життя.
 Генрі Лі дивився на Мисливця, дивуючись цій роботі, і погляд його ставав усе сумнішим.
- Виходь, виходь, мій холодний і неприступний Генрі Лі, і ми обидва виграємо у цій грі, і ніхто не постраждає. – примовляв Мисливець, повільно оточуючи коло Генрі Лі пастками.
Та Генрі Лі відповів:
- Ти вже постраждав. Тепер буде тільки гірше. Краще йди.
І замовкав, опускаючи пухнасті вуха, відвертаючи голову.
А Мисливець кружляв навколо, азарт полювання збурював його кров:
- Не заплющуй очі, Генрі Лі, дивися уважно на те що я маю. Це все для тебе.
Але Генрі Лі не помічав приманок. Перестав відповідати. Навіть не розплющував очей. Чітка лінія кола на піску проступила виразніше.
І стало гірше.
Мисливець з’єднаний з кожною пасткою невидими каналами.
Кожна квітка і маталева щелепа, що росте з піску, увімкнена в єдину мережу.
Тепер вони всі запульсували сильніше. По примарних тілах, сплутаних мотузках і пасмах туману пробігли іскри. Шерсть на тілі Мисливця настовбурчилась, ще сильніше скуйовдилась. Вуха засмикались неконтрольовано, верхня губа напружилась, оголюючи верхній ряд зубів в хижому оскалі.
Генрі Лі здивовано озирнувся, коли новий розряд пробіг через тіло Мисливця, його армію гібридних створінь і перейшов на його, Генрі Лі, магічне коло.
 І коло спалахнуло незнайомим світлом посеред пустелі, стривоживши і вразивши свого хазяїна. Повітря сколихнулось між Мисливцем і Генрі Лі, ніби всередині повітряних шляхів пустелі утворився окремий вітровий центр.
 Та він мовчав і не рухався, тільки напружено дивився, і чим довше залягала ця мовчанка, тим більше Мисливець втрачав контроль над своїм власним тілом і своєю енергією.
 І коли пастки металевими щелепами прорвали слабку волю свого творця і стиснулись на його власних стегнах, Генрі Лі відчув, як на його ногах відкриваються глибокі рани, пронизуючи тіло страшним болем.
Ривок довгих мотузок – вузли затягуються на плечах Мисливця – спалах розряду – захисне коло запульсувало і замерехтіло – плечі Генрі Лі починали боліти і терпнути.
Шерсть Мисливця вкривалась темними плямами від крові.
І, ніби в дзеркальному відображенні, краплі крові скрапували з колін Генрі Лі.
Привиди з тихими ніжними голосами обступили Мисливця і почали шипіти йому щось, їхні слова переривались, грубішали, тиснули на нього.
Голова Генрі Лі розколювалась від болю і шуму у вухах.
Мисливець закричав, і пастки живились його криком.
А коли сил кричати і опиратись вже не стало, він упав на живіт, обличчям у пісок. Мережа пасток спалахнула останніми слабкими розрядами, і на тілі Генрі Лі відкрилось ще два кривавих порізи.
Залишки приманок, очі на високих стеблах, пасма туману, все почало повільно засихати і помирати, завмираючи в повітрі. Вітер закидав їх горами червоного піску.
Генрі Лі, з вологими очима і посинілими пальцями, мляво зализував поранену шкіру, не звертаючи увагу на стіну з піску, яка поступово виростала, оточуючи його. На додаток до магічного кола, яке все ще світилось, магнітом притягуючи до себе піщинки з повітряних потоків.
Генрі Лі не знав, що сталося з Мисливцем далі.
Генрі Лі заплющив очі і лежав нерухомо, слухаючи, як згортається кров у ранках, як розсіюється шум в голові.
Генрі Лі був оточений колом, закритий стіною і захищений.
Вітер стогнав і завивав, стогнав і завивав, стогнав і завивав… Чорний птах літав високо вгорі, описуючи кола, а потім полетів геть…