СНИ

 

     1962 рік

     Коли ніч спускається з неба, приходять сни в кедах.
     Хлоп'ячі кеди приносять за пазухою запахи пізнього літа, коли дорослі трави вже зів’яли. І, забувши про вічні проблеми, я йду за тими снами кудись туди, де я вільний, не затиснутий в стінах, куди ніколи не дійдуть поїзди, не долетить літак... Де літо – назавжди і ростуть кульбаби... Де ходить годинник-маятник, але час стоїть... Де болять лише коліна, а серце не болить.
     Де хочеться казок забутих з дитинства про чарівне і страшне, про добре і вічне, про звірів і про ляльок з душею людською.
     У тих краях, де зірки не гаснуть, де старіти не час, мої сни в хлоп'ячих кедах підчиняють собі всі поля і вітри.

     Там повітря над полем наповнене шелестом великих і маленьких крил, цвіріньканням, гудінням, дзижчанням, шурхотом трави, піснями вітру, кониками, що здається витіснять сюди ще хоч тоненький писк комара - зараз же все лопне по невидимих швах і тисячі блискучих осколків розлетяться в усі боки.

     Календар там тільки відривний і в ньому завжди – «липень»...
     І ввечері додому чекає мама, а не радіо з буряками-новинами й зведенням з піонерського «фронту». І там завжди пахне пиріжками... 

     Але там немає страху і смерті... І немає пам'яті - кому потрібна пам'ять?
     Там - поля і луки, струмки, ліси і гори. Там старий будинок біля річки, де, зарившись в білястий пісок носом, на прив'язі дрімає човен,… І кіт лежить на дров’яному cтосі  з гарячим від сонця оксамитовим боком,.. І тягучий, як смола, пустий і довгий вечір, і купаються мухи в глечику з молоком, і між рамами вікон червоніє калина,.. І у дворі солодко пахне скошеною м'ятою,..

     Подивлюсь - тяжчають від вологи вії,.. Раптом розумію, що всі істини світу - прості... Як світло, що з білого паперу.
 
    Там – мої сни в хлоп'ячих кедах,.. А за футбольними воротами ростуть кульбаби... Трави ще не зів’яли... Там я - дитина. Мені – 12.

     P.S. …Це було «вчора», рано вранці, милим і безбашним, до країв наповненим тієї божевільною відвагою, яка розпирає, змушуючи щось голосно кричати на бігу, іржати, розмахуючи над головою сорочкою, точно прапором, щоб з нальоту звалитися з містка в зелену мулисту воду, відбивши худі ребра і, розполохавши враз змовкають жаби. А потім, важко дихаючи, намагатися вгамувати, десь в горлі серце, тому, що все добре! Напевно, це і є щастя...
     Сниться сон, і в цьому сні я кудись йду з мамою і татом, тримаючи їх за руки. Я щасливий просто від того, що ми всі разом, своєю маленькою дружною сім'єю, і ніяка сила на світі не може нас розлучити.
      Може, навіть я знову йду в перший клас. І знову мені назустріч крокує блакитноока золотокоса осінь, і летять голуби, і старшокласник несе на плечі першокласницю, мою майбутню сусідку по юності, старанно дзвонить в наш перший шкільний дзвінок. І дитинство на цей раз не йде, а тільки починається.