Детство, детство - как оно теперь далёко...

      Босоногое детство, далёкое детство.
      Весёлой, беззаботной была детвора.
      Помню я свято рождения место.
      Давно это было, это было вчера.

      Душа хмелеет от любви
      К далёким босоногим временам.
      -Память,- воспоминания зови!
      Они с годами всё ближе нам!

      ВЛАДИМИР ЧУГАЙ.  2015г.

                СПОГАДИ  ПРО  ДИТИНСТВО…

     Вірю, у кожної  людини бувають хвилини в житті, коли твою душу огортає нудьга, невдоволення від невдачі, нерозуміння оточуючими (навіть близькими) твоїх намірів, твоїх думок. І настає депресія. Все валиться з рук, нема азарту, стаєш відлюдним, у думках занурюєшся в доволі похмурі спомини. Не знаю, як то відбувається у інших, але аналізуючи свої світовідчуття у такі хвилини, я вивів собі за правило – якщо ти тільки опинився в такому негативі, треба негайно переключати свої спогади.

     Давно помітив, що здатність зберігати і відновлювати в пам’яті старі враження на різних етапах життєвого шляху, дуже відрізняються один від одного. І що цікаво, у мене спогади про дитячі роки майже завжди – теплі, радісні, хоча знаю – ті далекі, післявоєнні роки були – ох, які тяжкі. Були і голод, і злидні, і знущання батька, і упереджене ставлення однолітків з-за національного питання. Згадуючи ті, вже далекі роки, я наче відтаю, наповнююся очікуванням щастя, передчуттям радості, впевненості в здійсненні своїх бажань. І в першу чергу, це пов’язано зі спогадами про діда Гордія (по батьковій лінії). На превеликий жаль, батька мами – діда Хаїма я не знав, він був розстріляний за п’ять років до мого народження, у Краківськім гетто. Про нього я можу робити висновок тільки на підставі теплих розповідей моєї мами.

     Під час літніх канікул, нас з братом Вовою, двоюрідною сестрою Олею та двоюрідним братом Вітьою відвозили в село Андріївку, на Богинщині, недалеко від славнозвісної Диканьки. І наставало, хай ненадовго, щасливе дитинство. В хаті діда Гордія завжди пахло полином, сухими травами (баба Параска завжди застилала долівку в хаті товстим шаром скошеної трави), медом і звичайно ж, свіжо замішаним тістом для випічки хліба. Баба Параска випікала дуже смачний хліб на капустяних листах в печі. А нам, дітлахам, на печі стелили постіль, і ми спали там усі разом.

     Ну і кілька слів, щоб охарактеризувати діда Гордія та бабу Параску. Звичайно ж, ця оцінка тільки моя і напевно упереджена. І все ж таки – незважаючи на негативні спогади про батька, який спотворив моє дитинство та юність, ставлення до діда Гордія – його батька, було навпаки – дуже шанобливе. Дід Гордій якось виділяв мене поміж дітей (але то мені можливо тільки ввижалося), він завжди відповідав, доволі докладно, на будь-яке моє запитання, залюбки розмовляв зі мною. Ввечері ми сиділи при гасовій лампі, за великим дубовим столом, дід читав свої сільськогосподарські книжки та журнали, а я уголос, для дітей, читав казки. Завжди перед поїздкою до села – набирав у бібліотеці кілька книг – казок.

     Я завжди з зацікавленням спостерігав як дід працює, а праця в нього не закінчувалася ніколи. То він мед качав на пасіці, а то з поваленого дерева, за допомоги стамески та довбешки (дерев’яного молотка) видовбував човна для риболовлі. Це був насправді такий трудяга – селянин, і своїм спокоєм, розумом, працездатністю він просто зачаровував мене. В селі не було такої праці, якої б не опанував дід і при цьому не досяг вершини майстерності. Коли я був ще зовсім малим, дід завжди брав мене з собою вигонити двох своїх корів зранку на леваду, на пасовисько, де найняті селянами чередники випасали громадську череду. Ми з ним ходили косити очерет, щоб він міг до зими підправити стріху на хаті, траву, щоб нагодувати кролів, свиней, свійську птицю. Це було звичайне селянське життя і воно мені дуже подобалось, більше того – дід завжди підхвалював мене за допомогу: “І щоб я оце робив без такого роботящого помічника?”

     Дід, до всього, був славнозвісним в селі рибалкою. Які то були смачні, смажені бабою Параскою, в’юни, коропи, язі, карасі, щуки! Я довго вмовляв діда взяти мене на риболовлю. Для цього потрібно було дуже рано прокидатися вранці, а діду шкода було мене будити. Та ось одного разу я таки прокинувся рано і умовив його взяти мене на риболовлю. Те захоплення, яке я відчув того дня, важко передати словами. Сонце тільки-но збирається з’явитися з-за обрію, повітря кристально чисте і напоєне пахощами трав, квітучих садів. Заливаються солов’ї, ми з дідом, не поспішаючи, чимчикуємо до плеса. Це недалеко, метрів зо двісті, вниз до заплавних лук, порослих високими заростями очерета. Дід несе весло та велику цеберку, мені довірено нести підсаку. Я ступаю поряд гордо та щасливо.

     В заплавних луках, місцеві рибалки, прокосили від очерету звивисту, доволі довгу водяну доріжку, по якій, на своїх особистих човнах мали змогу підпливати до своїх прикормлених та позначених, іменними буйками місць риболовлі. Як розповів мені дід, ці правила по дотриманню недоторканності приватних володінь на рибалці – суворо дотримуються всіма рибалками, і він не пам’ятав ні одного випадку крадіжки улову. Коли ми підплили до дідового місця, він показав три буйка, де в нього були занурені три ятера. Отоді для мене настав один з найщасливіших моментів дитинства. Коли дід витяг з води перший ятір, я був шокований, там було кілька в’юнів, пара великих коропів, великий язь та невеличка щучка. Зрозуміло, я був невігласом в питаннях риболовства та найменуваннях риб, але маючи такого діда і слухаючи його розповіді, це відклалося в моїй голові корисними знаннями на все життя.

     Дід довірив мені витягати рибу із ятера та складати її в цеберку – ото для мене було такииим щастям! Хоча, не обійшлося й без нервового стресу, коли діставав рибу з останнього ятера, короп вислизнув з рук, а я намагаючись його вхопити, ледь не перевернув човна. Дід встиг впіймати мене та утримати човен в рівновазі. І зразу ж розповів, що в цьому місці, глибина води в плесі сягає до десяти метрів, а температура води, навіть у літню спеку, не перевищує дванадцяти градусів.    

     Який же я був щасливий, коли ми, прив’язавши човна, йшли  з дідом додому. Він ніс повну цеберку риби, а я гордо чимчикував поряд з ним і щасливо всміхався, коли він розповідав зустрічному сусідові: “Ось з онуком наловили трохи рибки, хай баба насмаже та спече пиріг, так що заходь – пригощу”.

     Скільки ж я отримав  знань та навичок від мого діда Гордія. Це і вміння дбати про садок, вміння прищеплювати та вирощувати різний сортамент плодових дерев, він довгий час завідував величезним колгоспним садом. З захопленням спостерігав, як він працював на механічному, від електромоторів, млину, який сам сконструював та побудував. Мене завжди приваблювало, що він з усіма був рівним, ніколи не підвищував голосу. А якщо ми щось накоїли, а це бувало доволі часто, він карав нас кутком, але ми завжди знали, що то справедливе покарання. І завше ввечері, після покарання, наллє меду і погладить по голівці. Я завжди після цього розплакувався, а він мене заспокоював.

     А от баба Параска була зовсім іншою – суворою, чи що, ну не ласкавою. Хоча вона народила чотирьох синів та одну дочку, душевного тепла в ній не відчувалося. Правда, і злоби в неї не було, вона просто чесно виконувала свої жіночі обов’язки, як жінка, як мати, як бабця. Просто в мене вона не викликала такої поваги, як дід Гордій.

     І на завершення, хочу сказати: “Хай їм – моїм предкам, земля буде пухом! Царство їм Небесне! А ми будемо їх згадувати добрим словом! Вічна їм пам'ять!”

Copyright: Юрій  Чуповський       - 2019-й рік
Переклад українською мовою        - 2025-й рік