Пахнуть

Розчулився, читаючи монолог Магди про осінній вітер. Про каву з корицею, яку так бажано смакувати, виходячи на балкон. Маленькими ковточками, потім загортаючи себе ковдрою. І далі - лише один на один зі словами якогось чужака. Тільки ці малесенькі солдати його невідомоі арміі. Ні мета його війни, ні жодна деталь якоісь незначної чи вирішальноі битви. Нічого. Тільки ці крихітні воіни, які страждають, або радіють, посміхаються один одному чи виють як звіри насамоті. Розчулився, перестав ковтати текст маленькими ковточками, далі зір біже вже крізь легку пелену туману, галопом, не помічаючи вже нічого окрім самого бігу, току думок автора, биттю його серця, вкладеного поміж строк, поміж подихів, яких не розчути, але які раптом так близько до тебе, до твого серця, до твоєї шкіри, якщо навіть все це і не так, і не відбудеться ніколи насправді, не зіткнуться світи, не буде ніякого ворохтіння. Хай це буде все такою чарівною брехнею. Але воно буде. Воно вже є. Крізь пелену сліз - легке тремтіння долоней. Жаль, яка краще щастя. Відвертість автора, яка краще його світла. Авжеж в ній стільки тіней, стільки рухів невідомого, такого справжнісінького й несамовитого! Стільки того, що мало тобі не дістанеться! Як гарно бігти очима по цім строкам, посередині ночі, між ніхто і ніде. Між таємницею та відвертим наіздом. Між тобою, та мною. Що залишається? Лише ці строки. Ці спогади, ці візерунки мрій. Ці млинці, які ніколи не скуштувати. Але ж вони так пахнуть, так пахнуть!