Балаклава.
(переведено пока частично, полная версия на русском - Кронос часть 1 - Тень Балаклавы над Кроносом)
- Гаразд, згоден, допоможу я вашому світу, мені він теж подобається, який без архів був. – відповів Роман Марку.
А той, не те щоб зрадів або там зітхнув полегшено, а поблажливо так примружився. І тут до Романа дійшло, що у нього ніхто і не питав згоди, висмикнули його до іншого світу для вирішення своїх якихось проблем - мусиш вирішувати. А якщо ні, тоді що? Він же і додому-то не знав як потрапити, без допомоги Марка – авжеж ніяк! А той, помітив деяке хвилювання, або його думки, мабуть, прочитав, та заспокоїв:
- Ти не тільки наші проблеми вирішуєш, а свої насамперед. У тебе є сила, але ти не вмієш нею користуватися. Тобі потрібна впевненість і ти її отримаєш. Ніж з найтвердішої сталі не зможе нічого різати, поки не буде гостро заточений, так і ти не можеш поки долати перешкоди.
- Спасибі тобі на доброму слові! – обурився Роман, - А зараз я, значить, на твою думку - тупий як дерево?
- Це можна виправити. – посміхнувся Марк.
Роман стримано подякував йому за надану можливість, так би мовити, блиснути, але сам поки ще не знав чим саме.
- Якщо призначене - виконуй - несподівано густим басом пробурчав гном.
- Призначено - робити треба свою справу - підтакнув Генька, широко розпливаючись в усмішці тонкогубим ротом.
- Я чи довго планую тут у вас бути? – спитав нарешті Рома про те, що найбільше його хвилювало - Мене вдома мама шукатиме. Бува, якщо я лише на годину спізнюся, вона вже всіх друзів встигне обдзвонити. Мені до вечора дома треба бути.
- Не хвилюйся, там є, кому тебе замінити. Я ж тобі про те й кажу: Тебе поміняли на Рема. Тебе - сюди, а його - туди. Так безпечніше. – переконливо зазначив Марк.
- Тобто, що значить - безпечніше? Кому безпечніше? Рему або мені? – схвильовано відповів Роман.
- Та обом вам. І нам. Всім. Якби вас тут було двоє - баланс, рівновагу б було порушено, Великі Творці це помічають одразу. Стали б шукати причину і шукали б недовго, повір. А якщо вас поставити поруч - хто є хто для них вже відрізнити не важко.
- Ну а якщо не ставити поруч, отже, твої Великі Творці і не розберуть підміни?
- По-перше, Рема вони давно не бачили, а по-друге - ті, хто був поруч із ним останнім часом, або залишилися у горах, або це я, і взагалі міняти втілення - особливий дар Горканів, це всім відомо і нікого не здивує. А для того, щоб ти встиг дізнатися все, що потрібно і підготуватися до зустрічі з Творцями і магами на випробування Зрілості ми пройдемо по долині Мрій. Прямо зараз ти ще не готовий там опинитися. – пояснив Марк.
- Я зрозумів, що тут у вас все добре. Але ж мене непокоїть моя власна мама! Вона що, по-твоєму не відрізнить Рема твого від мене, рідного сина? Та чи ти знаєш, що мені буде за такі жарти? – непокоївся Роман.
- Ні, не відрізнить – запевнив мене Марк – Тому що Рем - геній втілення, це у них спадкове.
- Перевтілення? Прикидається талановито, як актор? Моя мама це нараз помітить!
- Та ні, саме втілюється. Як би тобі так зрозуміліше ... Він дійсно стає тим, ким його у даний момент хочуть бачити. Втілює очікування поруч присутніх. – нетерпляче пояснював Марк.
- А якщо цих, які поруч .. багато і очікування у всіх різні? А деякі і самі не знають чого від мене чекати? Тоді що робити? – зацікавлено спитав Рома, щоб вже розібратися у тому досконало, щось йому підказувало, що потрапив той Рем у халепу, та ані трішечки він йому не заздрив - У мене от із цим, наприклад проблеми, кажуть, що я непередбачуваний. Я сам іноді не знаю чого від себе чекати.
- Виконуються очікування тих, чия воля сильніше. – знизав плечими Марк. – Але то не завжди доречно.
- Мені завжди кажуть, я вже й сам став так думати, що не виправдовувати очікувань людей, що тебе оточують - то недобре.
- А то вже залежить від того, із якою метою вони тебе оточили! – розсміявся Марк – Якщо то вороги – то навіть дуже добре їх здивувати непередбачуваним! Та не переймайся, все добре!
А для Рема той самий ранок у Романовій кімнаті починався таким чином…
- Ромчику! Прокидайся! Вже майже на пів сьому! – лунало за дверима.
Рем розплющив очі, прислухаючись до звуків, шо долинали з за стіни. Вчора він навіть не роздивився як слід кімнату, в якій опинився і де саме йому тепер доведеться жити. Перенесення пройшло вдало, а решта була неважливою. Адаптація потребувала від нього не стільки фізичних зусиль, скільки концентрації та розумового напруження, тому він почував себе вщент виснаженим і охоче одразу ж скористався порадою Ваніча перейти у сплячий режим на перші години перебування на новому місці. – Він впав як був на ліжко, задля маскування накрився ковдрою, та запустивши копіювання пам’яті Романа, пролежав до самого ранку не рухаючись. Сьогодні, при тьмяному світлі зимового ранку кімната здавалася йому навіть меншою, ніж вночі. Не кімната, а якась комора. І так само - скрізь якісь шафи понаставлені понад стінами, і навіть по всіх горизонтальних поверхнях якихось різноманітних приладів та предметів навалено. Жодного вільного місця! У цю кімнату дракону, навіть маленькому, навіть із складеними крилами не влізти в жодному разі! Як цей бідолашний хлопчина тут мешкає? Його пам’ять саме зараз завершила копіювання, об’єм інформації з’явився вражаючи невеликим навіть для 15 земних років, але поки ще налаштування не завершилося, під час ідентифікації людей, предметів, та формулювання відповідей на будь які запитання, може ще буде гальмувати. Але ж, зранку і справжній Роман дуже жвавими реакціями не відрізнявся, тому затримка з відповідями може бути сприйнята як цілком природна. Тому, щоб не викликати підозру, він голосно відповів так само, як зазвичай Ромчик:
-Щас, мамо! Я вже йду!
- Досить щаскать, знову запізнишся! Бігом вмиватися! - почулося звідти.
Більша частина дій Романа, якого відтепер Рему належало зображати, повторювалося кожного дня практично без змін, і взагалі визначалося декількома простішими алгоритмами, відтворити які було не дуже важко, тому ніяких труднощів не викликало.
Ранковий алгоритм передбачав зайти до сусіднього, зовсім маленького приміщення, яке іменувалося ванною кімнатою, де потрібно було провести деякі маніпуляції із металевими штуками таким чином, щоб побігла вода. Після того треба було намочити обличчя, шию, голосно промовити: «Ой, холодна!», після того деякий час у тій воді хлюпатися. Потім треба перекрити доступ води у зворотньому порядку маніпулюючи тими самими металевими штуками, та витерти все скрізь намочене підручними засобами. Зовсім безглуздий звичай – відзначив сам собі Рем, але ж у цілому із цією справою він впорався. Деякі складнощі викликало непередбачене алгоритмом питання, яке пролунало за дверима:
- А чого це ти холодну? Вчора ж гарячу вже дали?
На такі випадки, як цей, коли сенс питання цілком був незрозумілий, та не мав по собі спонукання до дії, було передбачене знизування плечима без звукового супроводу. Що він і зробив. Олена Петрівна того не бачила, але, мабуть така відповідь її цілком влаштувала, тому що вона більш нічого не питала, та й взагалі не наполягала на якійсь іншій відповіді.
Коли Рем вже повернувся до так званої своєї кімнати, вдягнув те, що зазвичай зранку на себе вдягав Роман, його знов покликали:
- Сніданок на столі! Сідай їж, бо прохолоне, а я вже побігла! У нас за спізнення ввели штрафи, уявляєшь? Я пішла, чуєшь? Ромчику, ти де там? – Олена Петрівна неначе зовсім не потребувала на відповідь, взагалі, сам факт присутності сина, навіть, мабуть більш як звичного елементу домашнього інтер'єру, ніж як співрозмовника, її заспокоював, давав їй відчуття комфорту та впевненості. Але от саме зараз Ремові довелося вийти із своєї кімнати у передпокій – невеличку кімнатку, де було занадто багато дверей. Там він побачив жіночку, трохи менше за нього на зріст, яка всупереч сказаному зовсім нікуди не бігла, навіть не йшла, а зайнята була вдяганням на себе різного одягу зверх того, що вже був на неї. Кілька раз вона торкалася за ручку тих дверей, що були ближче до неї – мабуть, все ж таки збиралася бігти. А потім, оглянувше себе у дзеркалі на дверцятах шафи, та мабуть не задовільнена побаченим, зітхнула, та нахилившись почала ще взувати щось кумедне собі на ноги. Але весь той час вона іноді зверталася до нього:
- А ти чого вчора рано спати завалився? Я прийшла, ти вже дрихнешь - невиразно бурмотіла вона собі під носа у незручній позі взуваючи і застібаючи чоботи, - Рем скористався універсальною відповіддю - знизав плечима, Олена Петрівна з під ліктя знизу вгору ще раз пильно глянула на нього, - У тебе чи голова не болить? Температури немає? А ну дай-но, спробую - вона випросталася, рішуче зробила крок до нього, хутко простягла руку вперед і притиснула долоню до Ремова лоба. Він втиснувся спиною у стіну і заплющив очі від несподіванки, приготувавшись до найгіршого, але простягнута рука болю не завдала, навпаки - дотик був легким і навіть приємним. Про всяк випадок Рем у відповідь ще раз знизав плечима. Очевидно, така відповідь разом із результатом досліджень його власного чола її цілком влаштувала, судячи по тому як вона задоволено зітхнувши перемістила свою увагу знову до дзеркала, оглянула себе, сказала своєму відображенню «Ну, добре, то я пішла», поправила капелюшка на голові і насправді - цього разу дійсно відкрила двері і пішла до сходів. Рем, старанно намагаючись точно і в повному обсязі виконати сценарій трохи запізно пробурмотів їй услід: «І тобі удачі, мамо» Вона вже крокуючи по сходах обернулася, махнула йому рукою, відповіла: «А? Чого тобі? Збирайся, бо запізнишся!» і цокаючи підборами поспішаючи побігла вниз, вниз і зовсім зникла з очей. І тоді вже Рем завершив алгоритм «проводжання» замикаючи двері. Він був дуже задоволений собою – ця жіночка спокійнісінько пішла собі на роботу, навіть не помітивши що її власного сина замінив Рем, то схоже - він чудово впорався! Справедливості заради треба б сказати, що деякі дії були виконані трохи запізно - такі як махання рукою, розтягування рота у посмішку – все це треба було б робити ще до того, як вона пішла, але то все були дрібниці! …
Якщо врахувати, що це був перший контакт, Рем зробив все чудово! Для першого разу просто відмінно впорався! І все це всього через кілька годин після перенесення, з чужою накладеною пам'яттю, у новому, чужому і навіть, можливо, – у ворожнечому середовищі! Він пройшовши кілька кроків опустився на табурет біля кухонного столу... Тепер коли ця, так звана, мама звільнила його від своєї присутності, він може трохи розслабитися, відпочити і розробити план виживання на цій планеті на найближчі ... Рем і сам не знав скільки днів або місяців, або навіть ... Ні, все повинно закінчитися набагато швидше, це не може розтягнутися на роки. До випробувань і коронації залишилося зовсім мало часу. Пальці його лівої руки, що лежала на столі, що називається машинально стали відбивати якийсь ритм. Рем здивовано втупився на власну руку. Це що за новина?! Який безглуздий прояв чужої пам'яті! Треба ще придивитися до цих дивних звичок. Взагалі цей світ досить кумедний, має багато цікавих речей. Та й мама ця - не так вона вже й стежить пильно за ним, не завдає занадто багато клопоту. Може все й обійдеться. Може світ цей зовсім не такий ворожий… Звісно - тіснувато тут, але ж ніби як безпечно. Та й виходу іншого не було, залишаючись у Кроносі, він би точно не витримав ... Справді - стиснення або зупинка часу на цілій планеті могли б привернути увагу, викликати ускладнення.
Але ж годі сидіти! Що там попереду? Сніданок якийсь? Це ще шо за випробування? Перевірка пам'яті Ромчика виявила, що все, що знаходилося перед ним на столі на двох тарілках треба було йому запхати собі в середину. Жах крився не стільки у кількості, або якості їжі, справа була у тому, що за звичаєм не тільки Рем, але й усі мешканці його світу хоч трохи вищі за розвитком від тварин, вживали внутрішньо тільки окремі елементи, які потребувалися задля функціонування організму. Втім, на тарілці, що стояла перед ним зараз, окрім невиличкої кількісті корисного, було занадто багато зайвого. Але ж, щоб не привертати уваги Романівої матусі, треба було якимось чином позбавитись цього сніданку, не завдаючи шкоди собі. Скануючи довкілля, Рем дізнався, що за стінами його будинку по мерзлій землі шкутильгає тварина, яка залюбки утилізує будь-яку їжу, а ж ось і ще декілька тварин! От і добре! Рем переніс, тобто телепортував, все істівне, що знайшов на столі на паркан біля дому. Яєшню - на превелику радість облізлому змерзлому коту, а гречану кашу та хліб обліпила ціла купа горобців. От і добре! Із сніданком покінчено!
Попереду ще чекала не менш важлива та важка справа – треба було відвідати так звану школу. Рем старанно виконав алгоритм збирання: деякий час посидів за столом біля чудернацького приладу – компьютеру, пометушився по кімнаті хапаючи та кидаючі різноманитні речі, деякі із яких вдягнув на себе, деякі розпихав по кишенях, та нарешті вийшов на вулицю.
Зовнішнє середовище справило на Рема не дуже приємне враження. Температура повітря була набагато нижча, ніж у його власному світі, небо було затягнуто сірими хмарами, зверху сипалася якась холодна мерзотна речовина, під ногами – склизька поверхня, по якій доволі складно було пересуватися. А до того ж, пройшовши декілька кроків він відчув, як йому у потилицю щось штовхнуло, по спині та за комірець посипалася така ж біла холодна капость. То було не дуже боляче, але досить несподівано. Озирнувшись він побачив хлопця, який стрибками наближався до нього, волаючи:
- Привіт, Ромчик! – на ходу він підхопив жменю тієї ж білої речовини з під ніг, зліпив ще один сніжок, та знову жбурнув. Але від цього Рем вже зміг відхилитися, сам собі подумавши - Дивні якісь звичаї вітання у цьому світі.
Хлопець щиро посміхався, мабуть радіючи його бачити, окрім кидання сніжками іншої погрози у його вигляді Рем не помітив, тому вирішив, що звідти бігти не має сенсу, а накладена пам'ять вже ідентифікувала цього хлопчиська як Семена, який жив у цьому ж будинку, та ще й вчився із Романом у одному класі, і взагалі вони були завзятими друзяками.
Семен, підскочивши до нього, штовхнув Рєма так, що той не втримався на склизькій поверхні та повалився навзніч. Незграбно повертаючись він підводився, намагаючися витягти з пам'яті Романа якийсь алгоритм на цей випадок, тому тимчасово йому доводилося зберігати мовчання.
- От же ти дурко нетямуще! – Семен схоже був здивований такою його поведінкою, але замість співчуття чомусь розвеселився та голосно розсміявся. Добре, хоч штовхатися більше не став, ще й допоміг вилізти із замету.
-Ти сьогодні прямо як дівчисько! Не прокинувся ще? – казав він до нього, стряхуючи ту білу речовину, яка виявилася снігом, навіть дбайливо підійняв комірець на Романовій куртці. Але Рем тут вже засумнівався – може це він зробив не співчуваючи, а навмисне? Бо залишки снігу посипалися всередину по шиї, а потім танучи ще й покотилися холодними краплями по спині. Дуже неприємне відчуття! Рєм нарешті підібрав відповідні слова, та подав голоса:
- Облиш мене!
- Та чого ти? Диви яка погода чудова! Снігу насипало скільки! – відповів Семен. То було дивно, але схоже на те, що він справді у захваті від цієї холоднючої капості, та взагалі від цього похмурого ранку. Рєм вирішив свої особисті думки з цього приводу не висловлювати, та й взагалі не сперечатися, а тому ввімкнув автопілот, який було орієнтовано цілком на пам'ять Романа. До речі, сам Роман досить часто користувався ним – автоматично збирався, ходив до школи, та ще багато чого робив. Хоча, скоріш за все, він саме так свою поведінку не називав. Але ж то було дуже зручно – практично не докладаючи зусиль, та без зайвих роздумів можна рухатись заведеним чином, як завжди – кожного дня одні й ті самі дії та розмови. А Рем натомість зосередився на спостереженні ті вивчанні місцевих звичаїв, бо саме для нього скрізь були вражаючи несподіванки…
…Деякий час Рему вдавалося не привертати особливої уваги до себе, користуючись Романовим повсякденним досвідом –він ходив, щось слухав, навіть щось відповідав на якісь прості питання. Але ж від несподіванки ніхто не застрахований, вона трапляється кожного разу там, де ти менш за все до неї готовий, а цього разу це сталося саме вдома – у найнебезпечнішому місті!
Рем саме сидів, як звичайно кожного вечора біля компьютера, із яким він нарешті потоваришував, коли Олена Петрівна голосно покликала його із своєї кімнати, де вона майже кожного вечора дивилась якісь шоу по телевізору:
- Ромчику, подивись-но, чи картопля сварилася?
Рем швидко визначив, що мова йдеться про якусь їжу, яка готується зазвичай на кухні. Але, коли він підійшов, та став придивлятися у каструльку, яка булькотіла як скажена, вимагаючи, щоб він дав обгрунтовану відповідь на поставлене запитання. За алгоритмом треба було потикати картоплю виделкою і таким чином все визначити. Але ж у якому саме випадку вона вважається саме «свареною»? Насправді картоплю можна було вже сміливо тикати не тільки виделкою, але й ложкою, настільки вона розварена була, але Рем не міг знати тих кулінарних подробиць, тому ніяк не міг прийти до остаточного рішення - готова вона чи ні. До сих пір якось не довелося йому жодного разу в житті зустрітися ні з сирою, ні з вареною картоплею, а через відсутність практики, а також теорії, аналіз був утруднений. У його голові йшла посилена робота - накладена пам'ять Ромчика досліджувалася уздовж і поперек, але в ній якщо і були якісь відомості про картоплю і їжу взагалі, то були вони настільки розмиті і затерті іншими яскравими враженнями, що рівно нічого корисного щодо методів приготування картоплі і визначення ступеня її готовності вивудити звідти не вдалося. Зрештою, Рему довелося виходити з припущення, що з плином часу в процесі варіння окремі картоплини повинні за визначенням мами «Сварюватися», тобто з'єднуватися одна з одною, а маса в каструлі навпаки - все більше розвалювалася на частини, особливо в тих місцях, де він уже тикав її виделкою - там від неї вже відділилися пластівці і плавали в вируючої воді. Коли він перейшов до семантичного порівнянні слів зварилася - розвалилася в кухню увійшла мама Ромчика – тобто Олена Петрівна. Ледве кинувши погляд на каструльку, вона заголосила:
- Та що ж ти стоїш, телепню! Вогонь же прикрутити треба, он воно вже розварилася вся, хоч пюре тепер роби, приспав ти тут, чи що? Слова свої вона супроводжувала активними діями: однією рукою вимкнула газ, і вихопила у Рема кришку каструльки, в іншій руці вже у неї з’явився рушник, і ось уже кипляча вода ллється у мийку.
Ось-но дивись - обурено волала вона, з гучним стуком поставивши каструльку на стіл прямо під ніс Рему і з грюкотом відкидаючи кришку в бік. Від каструльки йшла пара в її надрах виднілася біла маса, обпливаючи по краях каструльки на дно, місцями з цієї маси височіли деякі залишки окремих картоплини.
Рем всім тілом відчував хвилю роздратування, яка йшла від цієї жінки, він втиснувся спиною в стіну біля холодильника, звільняючи тим самим їй місце для маневрів по маленькій кухні, проте був зачеплений таки її ліктем. Що викликало новий сплеск обурення:
- Та шо ж ти став як стовп! Як зі своїми йолопами - як ураган несе, а як що я кажу зробити - гальма включаються у тебе прямо! Невже ж мати не шкода - прийдеш втомлена, рук не чую, нема того, щоб сам щось прибрав, посуд вимив, хоч за собою б - такий бардак весь час - не перелізеш! Нема в тебе ні краплі громадянської совісті! –
Рем остаточно втратив сюжетну нитку її розповіді, абсолютно не розумів, до чого тут громадянська совість і що від нього вимагається прямо зараз. Треба сказати в такі моменти, а бували вони доволі часто, Олена Петрівна і сама не змогла б чітко сформулювати, що саме і від кого вона вимагає. Її промова неслася бурхливим, каламутним потоком, змітаючи всі заперечення і аргументи, причому реагувала вона на них так само, як будь-який потік на перешкоду - рівень різко підвищувався, скипали буруни, вивертаючи з коренем й виносячи геть подалі із собою залишки логіки і здорового глузду, та ще й оголюючи якісь стародавні забуті образи. Вона вже хвилин через п’ять мабуть і сама забувала із чого все то почалося і взагалі що до чого, бо кілька раз її доповідь доволі круто змінювала напрямок на сюжетних поворотах, котрі були абсолютно непередбачувані для неї самої. Взагалі, всі ці тиради зводилися до банального: «Господи! Та за що ж мені це все?!» Це питання було риторичним, відповіді не вимагало, ніяких вказівок до дії не містило, а тому здавалося Рему цілком безглуздим.
На щастя, аналіз поведінкових шаблонів Ромчика до цього часу вже завершився повністю і їх було накладено на власну особистість Рема: тепер в будь-яких ситуаціях він несвідомо чинив так само, як Ромчик. А той у таких випадках просто зникав з дому - тихенько звалював на вулицю, перечекати поки відгримить буря. Просто йшов прогулятися по вулицях, або до когось із друзів на пару годин, зазвичай цього вистачало, щоб гнів Олени Петрівни не зустрівши заперечень заспокоївся сам собою. Рем, що правда, трохи забувши про місцеві звичаї, зник в прямому сенсі слова. Останньою фразою, яку він почув, було: «Та шоб ви всі провалилися, іроди! Я ото як проклята і ніякої тобі ...» На щастя для Олени Петрівни в цей самий час її погляд був спрямований на каструлю з нещасливою картоплею, яку вона саме тоді старанно збивала товкучкою, а коли вона підняла очі в черговий раз - сина біля стіни вже не було. Тобто він був, але стояв вже на вулиці якраз під вікном кухні, а не на тому місці, де вона чекала його побачити - у куточку між мийкою і холодильником.
- Знову змотався чи шо? Як тільки встиг прошмигнути? - Спантелічено пробурмотіла вона, озираючись на всі боки - Навіть не вечеряв! – Олена Петрівна подивилася в коридорі, прочинила двері в Ромчикову кімнату і клацнувши вимикачем переконалася – його немає і тут.
- Слова не скажи, ти ба який, відразу тільки - мельк! Як його із цими діточками ... - продовжувала вона вже тихіше обурюватися, повертаючись до каструлі з картоплею. Зникнення єдиного слухача мабуть не було приводом терміново припиняти виступ - все що накопичилося у неї в душі, вимагало негайного виходу назовні…
Рем постояв трохи під вікнами власної кімнати, розглядаючи темну громаду будинку, подекуди прикрашену сяючими віконцями. На вулиці було сиро, під ногами хлюпала рідка каша з підталого за день снігу. Крізь туман розмитими жовтими плямами просвічували ліхтарі. Перспектива двогодинного вештання по вулиці зовсім не радувала. Куртку і черевики з коридору він одразу телепоровав без труднощів, але це не зовсім рятувало - і в куртці було досить непрємно, сирий холодний вітер задував по рукавах, забирався знизу і зверху - за комір. Де б пересидіти ці пару годин? Можна було б повернутися таким же чином в свою кімнату і прикинувшись табуретом постояти у куточку, біля чудово теплої батареї. Але тоді ж доведеться слухати нескінченні закиди і риторичні запитання Олени Петрівни. Рем навіть зіщулився, і на цей раз не від холоду. Він якраз оглядав де саме світяться вікна дев'ятиповерхівки, розмірковуючи - до кого б доречно було зайти на вогник, як грубий поштовх в плече вивів його зі стану задумі.
- Ромчику! Ти чого тут вікна гіпнотизуєшь? - Поруч стояв Сьомка.
- Та я от, хотів той – до тебе зайти - зрадів Рем.
- Ну то й і що, зайшов? Еге ж? А тобі маманя сказала, що я на тренуванні? Так? Ну, ходімо, немає більше ніяких тренувань. - Сьомка зітхнув і понуро схиливши голову попрямував до свого під'їзду.
Поки вони піднімалися сходами він розповів сумні новини:
- Макар, ну, тренер наш, сказав віддали наш Палац Спорту під казино, Льовкіну.
- Якому Льовкіну? - із ввічливості підтримав розмову Рем.
- Ну ти про Левкіна чув же? Ну цей, царьок місцевий, з грязі в князі, кажуть, років п'ять тому на ринку ще кавунами торгував, а тепер он воно як вознісся! Так, на лапу дав, зрозуміло ... Чернецький цей, сука виконкомівська, рідну матір продасть, не те шо ... Ну і підписав він угоду... Макар сказав рішення виконкому це вже ... Все, прихватизували наш Палац, коротше. Ти уяви тільки-но! - Рем тут же сумлінно уявив все, що зміг знайти в Семенівій голові і жахнувся разом із ним. І поки вони піднімалися сходами зовсім зневірився. Семен продовжував виливати свою досаду, додаючи все нових подробиць до й без того сумній картині - Прикро ж як! Один же ж на весь район спорткомплекс був ... і той прикрили. Розважальний тепер Льовкін стане робити ... казино та шинків їм все мало. А нам куди тепер? Пиво пити по під'їздах? Нічого ж не залишилося! Мені навесні на кандидата Макар обіцяв ... А там би і майстра спорту може б зробив... Все тепер накрилося! І кандидат, і майстер! - Він з досадою тріснув кулаком по перилах, які відгукнулися співчутливим гулом у відповідь - Ех ... Та на Макара самого шкода дивитися, йому як тепер? В охорону? Ща, погодь ... Я ключі знайду - вони якраз зупинилися біля його дверей, і Семен почав обмацувати кишені – Ось вони! Ти роздягайся і до мене проходь відразу, а то маман ще почує, добре? Рем кивнув і пошепки повторив слідом за ним - Добре. Сьома майже безшумно відчинив двері, просунув всередину голову і прислухався - на кухні гуркотів телевізор, провідні телешоу змагалися в дотепності, масовка в телестудії вибухала реготом і оплесками - А, можна без конспірації, заходь – він запрошуючи махнув широкою долонею і став розшнуровувати свої військового зразка берци.
- Маман на шоу якесь чергове підсіла, ну й добре, хоч до мене не пристає - Уф, пожерти от тільки тепер не вийде. Ти як? Сильно голодний? А то я зараз, там маман на кухні щось може готувала ...
- Ні-ні, - в паніці захитав головою Рем, побоюючись перспективи спілкування ще й з Семенівою маман, на сьогодні йому вражень і від своєї, тобто від Олени Петрівни, цілком вистачало.
- Ну, то дивись сам, - не став умовляти він, і пішов у свою кімнату – я ж після школи пошамати встиг, перед тренуванням за дві години потрібно... Ех, капець моїм тренуванням тепер. Це ж кінець життя! Спортивного так це точно! І ніяк же не вплинеш на них! - у повнісінькому розпачі Семен знесилено повалився на свій диван і зі злістю стукнув кулаком подушку.
- Чому це не вплинеш? Ти навіювання пробував? Може б я той ..? У них захист є? Ні? – Рем все то випалив і раптом затнувся, розуміючи, що, перейнявшися дружнім співчуттям до товариша, практично здає себе, що називається з потрохами. Семен уважно подивився на нього, чекаючи продовження, і не витримавши сам перервав тривалу паузу.
- Що? Пробувати що саме треба? - Повільно, з розстановкою сказав він, і навіть підвівся на дивані від зацікавленості, допитливо вдивляючись в очі Ремові, а в голові у нього крутилося: «Ай да Ромчик! На кого ж у нього вихід є? Так не може бути, я б знав, він все б розтріпав, він не такий, щоб секрет приховати, у нього ж завжди душа нарозхрист! Хоча ... Може у родаків його хто козирний є? Щас він сам все викладе!» - І Рем здався під його гіпнотичним поглядом, втілився в того, ким його бачив Семен, і запинаючись став викладати.
- Ну навіювання на цього, який сука виконкомівська, який мати продасть і Палац ваш, на нього ж можна вплив зробити?
- Як саме? - Обережно запитав Сьомка
- Щоб Палац не продавав цьому, який кавунами - дивуючись нетямущості Семена відповів Рем.
- Настукати по голові їм чи що? Так я і сам би хотів то! Ми б із хлопцями зібралися та їм би - Тут Семен з таким почуттям саднув кулаком подушку, що з неї вилетіло кілька дрібних білих пір'їнок і стало ясно, що він вже як слід би кому треба зарядив. Але він тут же понуро зітхнув і продовжив - Так воно ж все одно безглуздо! Знайдуть, нас посадять. Або взагалі не знайдуть ... Вони такі ... А їм же ж хоч би хни - все одно своє зроблять.
- Та я не про це ось, фізичне - скривився Рем, і постукавши себе по лобі пояснив - Я про цей ось вплив, як його у вас - пси-хічний, пси-хологічний.
- Шото темниш ти, Ромчик, викладай зараз же, хто такий впливати може! - Втративши терпіння вигукнув Сьомка, і переконливо ще раз зарядив кулаком у подушку.
- Ну як, я можу, наприклад - розгублено пробурмотів Рем.
- Та шо ти там можеш - розчаровано скривився Семен і тим самим зачепив його за саме що ні на є болюче. Рем зціпив зуби, так що жовна на вилицях ворухнулися, і тут же гордовито підняв голову, зверхньо глянув на того, який саме сидів перед ним на дивані і несподівано для Сьомки запитав:
- Тобі бутерброд із сиром або з ковбасою ліпше?
- І з ковбасом, і сиром - оторопіло відповів Семен і теж запитав - Ми до тебе підемо чи що? Або ти до моєї маман на кухню? Я тобі відразу кажу, краще б до тебе ...
-Ні, зараз вона сама сюди принесе, чай і бутерброди, ті самі, які ти там любиш - так само спокійно і гордовито, навіть, мабуть, зухвало відповів Рем. І не встиг Сьома скроїти гідну відповідь, яка пояснювала б товаришеві всю неможливість того, що він тут наговорив, тому як відвернути від телешоу його мати було абсолютно неможливо! Цього не зміг навіть зірваний кран у ванній минулого тижня - майже цілу годину так і дзюрчала вода, поки ведучий не з'ясував від кого дитина цього разу народилася у запрошеної зірки! Та й потім Семену самому довелося перекривати воду на стояку, бігти до сусіда, шукати ключі і прокладки. Поки це все крутилося у нього в голові, двері розчинилися і впустили звуки бурхливих оплесків з телевізора і його огрядну матусю із підносом у руках, на якому стояла тарілка з бутербродами і склянки із чаєм. Піднос вона поставила на стіл і тут же без пояснень вийшла, навіть не глянувши ані разу на них обох. Сьомка провів її поглядом, і спитав запинаючись:
- А як це ось? Це ти? - І додав, показуючи руками то на двері, за якими зникла його маман то на піднос, що стояв на столі - Все оце ось ... – а сам вже схопив бутерброда з тарілки, та майже половину запхав собі до рота.
- А ти кажеш впливати не можу - хмикнув Рем задоволено - Ще й як можу!
- І давно це ти? Таке ось – мугикнув Сьома, бо розмовляти, одночасно жуючи йому було складно, то він невизначено повів рукою довкола. Нарешті він проковтнув ... - Не схоже це на тебе, взагалі - дивний ти якийсь сьогодні. Слухай, а тебе самого по голові не били? Кажуть, буває після струсу мізків всіляке, може тебе в лікарню треба? У тебе голова не паморочиться? Ти кажи все чесно, не бійся!
І Рем чесно відповів, що він - це не Ромчик насправді, що їх поміняли місцями. Сьомка було хотів обуритися з такого приводу, що він несе дурниці, але поперхнувся чаєм, закашлявся, а після - заперечувати передумав. Він мовчки дожував свого бутерброда і вже тоді запитав, не то щоб із великої цікавості, а більше із ввічливості:
- А навіщо це все? Ну, міняти вас? Ти не думай, я вірю звичайно, але якось воно не той...
- Я б не впорався там, розумієш, - зітхнувши, відповів Рем, і помітно було, що говорити це йому важко і дуже соромно, він навіть відвернувся і став дивитися в темряву за вікном. - Я не підходжу для того випадку.
- А Ромчик наш, цей бовдур, значить підходить? - Хмикнув Сьома недовірливо.
- Начебто так - не дуже впевнено відповів Рем, - Я б дуже хотів, щоб він впорався, і тоді я зможу повернутися до себе, а він - до вас.
- А що ж такого ти там завалив?
- Та нічого особливого. Просто… У нас дуже давно не було ані війни, ані загарбників. То ж ми – цілком мирний народ, а мій дідусь, мій батько, весь рід наших правителів - всі стали м’якими, тобто стають кожного разу такими, якими їх хочуть бачити. Ну, щоб і я теж не став – то мене сюди ...
- Ну, то й шо такого? То ж є добре! – знизав плечима Семен.
- Але людина ж не завжди хоче того, що дійсно потрібно! - З жаром заперечив Рем.
- Буває, всі ж бува помиляються, але так-то воно й непогано – бубонів Сьома із набитим ротом.
- Але не всі мають право на помилки! Мій батько, та й я теж - ми не маємо права.
- А чого це так?
- Кажу ж тобі – бо він - правитель Бальк Аве, ну і я – теж маю бути. - Понуро буркнув Рем.
- Оце так! Це ж мрія усіх народів! Шоб правитель був такий як хочеться і робив все що народ захоче! Та я б тоді! Це чудово!
- Та не дуже, насправді саме зараз я не можу погодитись із населенням мого міста. – важко зітхнув Рем – Мені прикро це казати, але зараз мій народ власно хоче самогубства, вони підтримують цих потвор, тобто архів, які їх знищують!
- Вони насправді такі гидкі? – обережно спитав Семен.
- Дивись сам – відповів Рем і подивився йому в очі. Зараз же Сьома побачив палац білого каменю, візерунки по стінах, а біля однієї із них стояла черга – люди повільно просувалися до якогось немовби віконця у стелі. А звідти висувалися якісь дивні прилади, схожі на довгі колінчасті палиці, вони тягнули згори сріблясту нитку, обмотували того, що дійшов черги таким чином, що у нього лишалися вільними лише самі руки та усміхнене обличчя. Потім той, замотаний відійшов і здійнявши руки зробив крок уперед слідуючий. Сьома на мить припустив, що то такий механізм для пошиття одягу, і тілько-но хотів сказати, що немає нічого поганого у тому процесі, тим більш, що люди стоять веселі, посміхнені – мабуть то все їм подобається! Але ж потім зображення повернулося таким чином, що він побачив той «механізм» нагорі – там сидів величезний павук, а ті колінчасті довгі палиці були його лапами, він тягнув павутину, та обмотував нею кожного…
Сьома здригнувся від огиди, та заплющив очі і похитав головою, щоб відігнати гидке видіння, а потім сказав:
- Дивні звичаї у твоєму місті. Але… Чому вони на це погодилися?
- Іх переконали, що то є досконалість. Так звана – «Велика місія». Ці люди позбулися всіх своїх радощів, навіть покинули сім’ї, дітей, та живуть тільки заради обслуговування цих потрвор. Якщо це взагалі можна вважати життям. Архі мають величезний вплив, на жаль. – схиливши голову долу сумно відповів Рем.
- Із цим треба щось робити, так не можна! - гаряче заперечів Семен.
- Я теж так вважаю… Правитель повинен робити не те, що хочеться хоч би комусь ось зараз, а думати на 10 років вперед, на 10 поколінь наперед! Інакше у важкі часи, як саме тепер, коли до нас архі прийшли - біда буде. Ось нас і поміняли - зітхнувши додав Рем.
- Але, хіба Ромчик чимось кращий за тебе?
- Він не змінюється, як я, кожен раз. Він такий як є залишається і не слухає, і не чує нікого.
- Це так, він такий! Впертий! Нас тут таких багато! - Самовдоволено посміхнувся Сьомка.
- Може й багато, але щоб ще і спадкоємцем Горканів був - такого лише одного знайшли. - Ніби між іншим зауважив Рем і тим самим трохи зменшив Сьомкіної гордості. Йому це явно не сподобалося, і він якось відразу розсердився на цього Рема і втратив інтерес до всіх цих подробиць іншого світу. Та й з якого дива йому чужі проблеми здалися? Чи то своїх власних замало? Ось хоч би і Палац цього спорту! І цей теж мені – приперся до нашого світу, про своє скаржитися, прямо на сльозу пробиває. А навіщо? Якщо наш Ромчик там вашею колотнечею рулить, значить ти тут замість нього давай! А то взявся він мені тут зуби заговорювати. Нічого цього вголос Сьомка сказати не встиг, а тільки подумав, ну і звичайно всім виглядом висловив, а вголос роздратовано випалив:
- Ну а ти що ж, зовсім незграбний, нічого не можеш?
- А що треба?
- Так то - нічого, просто цікаво - зніяковів Семен - У нас в кіно показують прибульців, або супергероїв, так у них там телекінез, телепортація. Ну, я розумію, що то все вигадки.
- Чому? Такі дурниці я можу - незворушно сказав Рем і склянки разом із тарілкою здійнялися над столом і закружляли в повітрі.
- Вау! Оце так! - Захопився Сьомка і очі його засяяли непідробним захопленням. – А шо ж ти прибіднявся?
- Та, пусте то все, це у нас всі можуть - зітхнув Рем і посуд обережно і повільно опустився на колишнє місце - це ж не спеціалізація, а так, базове.
- А що, цього, свого спеціального, у тебе немає? -
- Чому, я і своє можу. У мене багато чого є – Можу думки читати - хто чого хоче, і потім втілювати ще це все, ну і сам втілююсь, якщо комусь того дуже потрібно.
- Це так, це може згодитися - схвально зауважив Сема.
- Звичайно! Добре б ще, щоб від мене хотіли чогось гарного, корисного. - Сумно зауважив він.
- Не переймайся, я поганого не пораджу! - Запевнив Сьомка. Він відчув небувалу відповідальність перед несподівано відкритими можливостями і глибоко замислився. У нього ще не було впевненості в тому, що Палац Спорту можна врятувати, що тренування продовжаться і все буде як раніше, але принаймні ясна і чітка перспектива перетворення спорткомплексу на казино зблідла і розпливлася. Шиплячий бікфордів шнур згас, може ще й не вибухне? Може його спортивний світ, в якому він жив і який так любив і не завалиться, вистоїть? Поміркувавши він запитав:
- А .... Тобто і на Чернецького так вплинути можна?
- Технічно так. Чому б то ні? - Знизав плечима Рем
- Так давай! Той ... впливай!
- А де він саме зараз?
- Звідки я можу знати? У себе вдома може. Або не вдома.
- Так і я не знаю
- А без цього ніяк?
- Ну, мені треба або його побачити щоб впливати. Або знати хоча б який він, тоді я сам би знайшов. Я ж його зовсім не знаю! Як я його від інших відрізню? - Резонно зауважив Рем.
- Зро-зу-мі-ло - понуро і безнадійно протягнув Сьомка, тяжко зітхнув, відкинувся на дивані і промовив безглуздо дивлячись в стелю – Ясно, що нічого не ясно ...
- Можна ще через якийсь предмет впливати, на який він часто дивиться. - Квапливо став говорити Рем - Так навіть ще краще, я ж з ним поруч бути не можу весь час. Зараз я на нього вплину, а потім може хтось інший! Ну, цей з кавунами, наприклад, і знову ваш Палац продадуть.
- Це так, то він може. - Зітхнув Семен, все також дивлячись у стелю, але ідея з предметом вже захопила його, і він став перебирати підходящі варіанти - А на що він взагалі часто дивиться? Нааа ... Ні, це не піде, їх забагато… На годинник! Точно! На годинник всі ж дивляться! Хоча, це ж все одно його самого спочатку знайти треба, і годинників у нього цих може також з десяток. А то ще й не один. А він цей самий ще й десь загубить... По п'яні - так запросто! Леська розповідала, як він портфель із документами і печатками десь посіяв, у неї ж мати секретаркою у виконкомі ... Точно! Чуєш! - Він пожвавився, схопився, пройшовся по кімнаті, підхопив з тарілки ще один бутерброд, а в іншу руку - склянку із чаєм. З набитим ротом він продовжував розмірковувати - Треба у Виконкомі, прям там у кабінеті чогось зарядити ... Ну щось таке, що він бачить кожен раз! Цей ось, як його - тут він замислився, дивлячись на останній, що залишився на тарілці бутерброд із сиром, подивився на Рема, - Ти як? З сиром бушь? Вибачай, з ковбасою я все вже того ... - і побачивши, як той заперечливо похитав головою, з полегшенням заштовхав собі до рота й останній. Допивши чай, він виплюнув у долоню кісточки лимону, потім колупнув чайною ложкою землю в горщику із кактусом, висипав їх туди і ложкою ж акуратно землю підгорнув.
- Це ти навіщо? - Запитав його уважно спостерігаючий за цими дивними маніпуляціями Рем.
- Ну, як ... Щоб виросли! - Переконливо відповів Семен, та ще й дбайливо плеснувши зверху на землю чаю з другої склянки зауважив - Поливати тільки треба не забувати.
- Навіщо? - Губився в здогадах Рем.
- Ну, тоді виросте лимонне дерево, будуть ще лимони, прикольно ж! - Пояснював Сьома, для більшої достовірності показуючи руками - У нас на кухні ось такий лимон вже! Я б тобі показав, але ж там телевізор, маман – розумієшь?
- Так, я все бачу, все розумію – запевнив його Рем, пильно придивляючись до тієї стіни, за якою мала бути кухня.
- Був ще один, та вона його на роботу потягла. Гаразд, то дурниця все. Гайда до Леськи! Вона і про Виконком, і про Чернецького все знає! У кабінет до нього потрапимо, глянемо на його предмети і там щось вигадаємо! - З цими словами він витер об штани долоні і тільки-но вийшов у коридор, але зараз же повернувся і з досадою промовив:
- Реклама мабуть, мати із кухні виходить, прийдеться зачекати тут, бо помітить що я десь збираюся, ще причепиться.
- То я можу одразу нас перенести звідси на сходи, вона й не помітить – запропонував вихід Рем.
- Як це? – здивувався Семен.
- Треба тільки той, взуття, шкарпетки та куртки … - пробурмотів зосереджено Рем, і разом із цими словами перед ними з’явилися їхні речі, а коли вони взулися, та одягнулися, Рем простягнув ошалілому Семену руку и додав - Тримайся – і за мить вони дійсно опинилися на сходах у під’їзді.
- Ти ба! – скрикнув Сьома, здивовано озираючись – Оце так дива! Ти молоток! Та ми тепер! Ух! – і не в змозі ще щось додати від захоплення, він побіг вниз по сходах.
... Леся двері їм відчинила сама, кивнула мовчки і зараз же зникла за поворотом вузького коридорчику. Десь у квартирі так само галасував телевізор, схоже і тут дивилися шоу Балахова, або інше, але якесь дуже схоже, хто їх розбере - всі вони однакові. Сьомка, який мабуть тут бував неодноразово, скинувши черевики, впевнено потягнув Рема за собою до Лесіної кімнати. Вона стояла біля вікна, спиною до них, сховавши обличчя у долонях, і судячи з того, як здригалися її плечі, та які долинали схлипування - плакала. Сьома здивовано здійняв брови та скроївши питальний вираз на обличчі, і тицьнувши пальцем до вікна беззвучно спитав у Рема:
- Чого це вона?!
Той звичайно, відразу зрозумів, що вся справа у хом'яку, який вже не бігав в коліщатку, не шарудів газетами, як зазвичай, а лежав посеред клітки догори черевцем, мляво розчеперивши коротенькі лапки. Все це легко читалося в Леськиних жалібних думках, та й саму клітку, що стояла посеред столу, було прекрасно видно. На неї Рем і показав замість відповіді Семенові. Той натяку не зрозумів, чи вирішив, що зрозумів, але зовсім не так, як би треба було, а тому знизав плечима і рушив до Лесі:
- Лесь, ну чого ж ти так ... - він обережно торкнув її плече, а вона не обертаючись сказала у відповідь переривчастим заплаканим голосом:
- Дякую, Сьома, спасибі що прийшов ... підтримати ... Ти справжній друг - тут вона схлипнула і розплакалася гучніше.
- Та я ж розумію! Я сам той ... Теж - з готовністю підтакнув їй Сьома, а вона заридала вже зовсім голосно:
- Він такий! Такий був! -
- Та зрозуміло, всім шкода ... А думаєш мені оце як? - Внутрішньо дивуючись, що її, дівчину далеку від спорту так зворушила новина про спорткомплекс. – Але ж, вбиватися так не можна... Ти той ... Не того ... Чуєш?
- А тепер все! Все! Ніколи вже він! - Викрикнула Леся у відповідь з надривом і заревіла ще дужче.
- Так може ще якось, ми ж якраз ось чого! Ми ж і прийшли саме тому, чуєш ... - примирливо сказав Сьома.
- Як я тепер ?! - Захлинаючись сльозами бурмотіла вона - Я вранці завжди до нього! Я йомууу! Несла пити иий! Та ще… еее… Печива ааа!
- Леся, ти шо? - Дуже здивувався Семен.
- А він! Він же! Хомічка коліщатко все крутив так весело! - відчайдушно продовжувала вона, - Коліщаткооо крутииив. Ай, Хомічкааа, мммм ммаяя -Ааа
- Леська! Ти того? - Досить грубо сказав тоді зовсім приголомшений Сьома і, якби Рем не потягнув його за рукав і не ткнув носом в нещасну клітку з хом'ячком, напевно наговорив би Лесі зайвого. Чи не зі зла, звичайно, а від нерозуміння. Він же її хоч і вважав дурною дівчиною, як і всіх дівчат взагалі, але по можливості товаришував, особливо на контрольних з хімії, фізики і особливо - з англійської. Хоча міг, щоправда, іноді і дурепою жартома обізвати, при нагоді, на що вона зазвичай не ображалася. А зараз був якраз такий випадок, коли краще було не жартувати, Рем це прекрасно розумів і тому подумки звертався до нього - вимагав заткнутися, але навіювання саме на Сьомку чомусь погано діяли, мабуть таки він насправді був доволі вперта людина, а цього разу - так особливо, а тому Рем ще й робив страшні знаки Семену, стоячи прямо позаду нього, але той спиною їх, звичайно, не відчував зовсім. Що там говорити, Сьомка і взагалі особливою чутливістю не відрізнявся, а тому довелося його схопити рукою за комір і примусово розгорнувши в клітку до хом'яка носом ткнути. Треба сказати, він і після цього не відразу зрозумів, що робити, але хоча б не наговорив Лесі чогось зайвого, що було б недоречно в такий сумний момент. Рем показував то на хом'яка, то на Лесю, намагаючись донести до Сьоми зв'язок цих двох об'єктів, навіть показав повільними рухами у повітрі, натякаючи, що Лесю треба пожаліти б зараз. Сьома начебто навіть зрозумів, зраділо закивав головою і, як справжній чоловік дії одразу ж поліз своїми лапами у клітку – чухати за вушком та гладити хом'яка. І тут Ремові довелося відштовхнути Семена від клітки, та покрутивши пальцем біля скроні вхопити його руку та направити безпосередньо до Лесіного плеча. Сьома здійняв очі до стелі, голосно зітхнув, показуючи як йому набридли всі ті дівочі церемонії, але опанував себе. Ну а далі вже він чудово впорався – погладжував плече, зітхав співчутливо і навіть пару раз досить переконливо повторив:
- Я ж розумію. Та ось же ж ... Я співчуваю ...
Леся, якій ця пантоміма за спиною зовсім не заважала ридати, мабуть вже вилила весь свій запас сліз, тому як схлипувати вона стала все рідше та тихіше, нічого вже не скрикувала, а тільки кивала іноді головою в такт Сьоминим співчуттям. Зрештою вона майже заспокоїлася і пішла вмиватися до ванної кімнати, а Сьома тим часом пошепки став радитися з Ремом, як врешті-решт відвернути Лесю від цього злощасного хом'яка і навпаки - повернути в потрібну сторону - до Виконкому тобто. Роман в подібних пригодах жодного разу не брав участі, а тому в його пам'яті нічого корисного на такий випадок не знайшлося. Рем, тим більше звісно, місцевих звичаїв не знав, але точно був впевнений, що будь-яка справу треба завершувати, інакше нова справа в голову ніяк не полізе. І з цим Семену довелося погодитися, це навіть він розумів, що Лесі зараз недоречно розповідати про Виконком, про спорткомплекс, і хитромудрий план його порятунку, тому що в її заплакану голову точно зараз нічого не полізе, там усе геть хом’яком зайняте. Врешті-решт Семен здраво розсудив, що найкращим завершенням цього всього буде - закопати прямо зараз хом'яка під Лесиним вікном на газоні. Зрозуміло, перед тим віддавши йому всі почесті, щоб вона вже напевно заспокоїлася. Ну, а там, на вулиці - свіже повітря, може, їй і полегшає, і можна буде до Виконкому прогулятися і обговорити це саме - потрібне. Тому, коли Леся увійшла у кімнату, він одразу став говорити голосом впевненим, як про питання вирішене, що потрібно їй зараз одягати куртку, тому що підуть вони всі разом Хомічку закопувати, якщо вже це його земне життя завершилося. Леся здивовано подивилася на нього і запитала:
- Прямо зараз?!
- Ще б пак! - Кивнув Семен, і щоб розвіяти будь-які сумніви додав, вказуючи на клітку на столі - Інакше тобі ж доведеться тут спати поруч із цим ось!
Вона зіщулилася, і хоч поставилася до його пропозиції спершу скептично, але заперечити не спромоглася, сказала тільки, що вона домовлялася із Дмитром ще у школі про алгебру, тому зараз ще й він повинен прийти.
- Це добре, Дімка - то голова! - Зрадів Сьома, який його дуже поважав, так, що навіть соромився питати домашку списати. Ну, щоб Дімон не подумав про нього, що він зовсім вже гальмо. А в такої серйозної справі як вилазка у Виконком Діма навіть дуже міг би допомогти. Чим конкретно Сьома поки не сказав би, але поруч із ним він завжди почувався впевненіше. Коли Леся вже натягнула светр, і зітхнувши взяла клітку в руки, він заперечив - Е, ні! Таку яму, щоб він із кліткою туди вліз, я без лопати не викопаю!
Леся клітку на стіл поставила і розгублено запитала
- А як тоді?
- Його треба в коробочку! - Впевнено сказав Семен і тут же ж, злякавшись, що Леся тепер затягне справу із пошуком цієї самої коробочки, хай їй грець, додав - Або в хустку загорнути. Деяким і так підходить.
- А йому підійде? - Засумнівалася вона.
- Точно підійде! - Запевнив Семен і витягнув з кишені зім'ятий картатий носовичок. Леся тільки-но мовчки на нього гидливо глянула і покопирсавшися по шухлядках, дістала з шафи білосніжну хустинку з мереживами по краях. Розстелила його на столі поряд з кліткою і запитально глянула на Семена. Той розуміюче кивнув, вийняв хом'ячка з клітки, поклав на хустинку і дозволивши їй на прощання останній раз погладити його, загорнув краєчки і мало машинально не сунув собі в кишеню. Рем, помітивши то, забрав у нього з рук згорток, і вони пішли в коридор. Уже натягуючи кросівки біля дверей Семен згадав ще одну важливу річ і нагадав Лесі як про щось само-собою зрозуміле:
- Леся, ти ж ложку візьми, не забудь! - Але наткнувшись на її здивований погляд вже не так впевнено додав - Ну ... Або хоч виделку
- Ти що ?! - Обурилася вона, мабуть зовсім не про те подумавши.
- Так я ж той, землю як копати буду? Руки геть брудні будуть! Вона мабуть ще й мерзла. І потім же можна було б зверху ту ложку поставити, ну для пам'яті, потім ще колись квіточки там покласти ... Якщо хочеш, звичайно ... - виправдовувався Семен, а Леся презирливо хмикнув пішла геть і повернулася з якоюсь іграшковою лопаткою, яку сунула Семену у руку. Тут у двері подзвонили, а коли вона її відкрила на порозі з'явився Дімка. В руках він тримав маленький букетик пролісків і подивився на Семена із Ремом похмуро і невдоволено, він, мабуть, не очікував їх тут побачити. Сьома чомусь відчув себе застуканим на місці злочину і в своє виправдання лише мовчки показав йому лопатку, яку тримав поперед себе, притискаючи до грудей. Леська навпаки, анітрохи не зніяковівши защебетала:
- Діма, як добре, що ти прийшов! А ми оце той, як раз Хомічку йдемо ... О, ти йому і квіточки приніс навіть! Хлопчики, які ви всі молодці! Я не знаю, як би я сама зараз була... - Розповідаючи таким чином, вона всіх виштовхала в коридор, двері закрила, і перша пострибала сходами вниз. Помітно було, що у ролі ведучої їй дуже зручно навіть у такий прикрий момент.
Вийшовши з під'їзду, вони завернули праворуч і, пройшовши трохи вздовж будинку, якраз під вікном Лесіної кімнати зупинилися. Сьома запитав для пристойності:
- Тут чи що? - І не отримавши відповіді, порозгортав ногами сніг, та виколупав ямку у мерзлій землі, а Рем поклав туди невеликий пакуночок з хом'ячком. Після того, як ямка була засипана і зверху покладені квіточки, всі трохи мовчки постояли, і то було досить незручне мовчання. Рем послухав їх думки і нічого приємного там не знайшов: Дімка сопів похмуро, але був доволі роздратований: «Якого дідька все так невдало! Тепер ці придурки влізли, знову нічого не вийде!» У Семена на той час вже майже терпець урвався: «Скільки можна борсатися із цим щуром? Вже давно б у Виконкомі були і все вирішили!» Леся думала про те, що «миленький пухнастий Хомічка лежить тепер в холодній брудній землі, а вдома порожня клітка і вже ніколи ...» - загалом, схоже, вона збиралася розплакатися за новою. Коли вона схлипнула, Рем зрозумів, що пора втрутитися і заговорив, намагаючись надавати голосу побільше співчуття:
- Лесю, ти не переживай так, він виросте, не забувай поливати тільки.
- Хто виросте? - Хором спитали Сьома і Дімка, а Леся тільки подивилася здивовано і ще раз схлипнула.
- Ну, Хом’якове дерево, ви ж хом'яка посадили - відповів Рем, дивуючись на їх реакції - Якщо з лимона лимонні ростуть, з хом'яка ж ... - тут Сьомка затиснув рот і придушено пирснув у долоню, а Рем намагаючись не звертати уваги на його, як завжди, абсолютно неналежну поведінку продовжував - І будуть у тебе нові хом'ячки, клітина порожньою не залишиться, ти тільки поливай хоч іноді.
Леся вдавилася смішком, потім все-таки ще раз схлипнула, але, не маючи сили стримуватися, потім вже відверто розреготалася. Рем розгублено посміхався, дивлячись на них, не зовсім розуміючи, чим викликані такі веселощі, але теж був радий, що цього разу обійшлося без ридань і Сьома із Дімою не посварилися. Нарешті, Леся зовсім заспокоїлася і сказала:
- Ну, я тоді додому піду, ви ще підете до мене або як?
- Ні, Леся! Ми не підемо, і тобі теж не треба! - Пожвавішав і замахав руками Сьома - Ми з тобою щас до Виконкому підемо, справа є!
- Там немає нікого! З глузду з'їхав? – Ніч на дворі!
- І добре, що немає, ходімо, я тобі все розповім! І Рем ось тобі каже - він обернувся, кивнув йому, запрошуючи його підтвердити, а потім і Дімку за рукав торкнув - Дімка, тут справа серйозна, ходімо!
Діма вагався, він не хотів нікуди йти з ними, але глянувши на Лесю, яку Сьома вже тягнув за рукава, зітхнув і пішов слідом. На темних вулицях народу в цей час майже не було, але Сьома все одно раз у раз озирався і говорив так тихо, що Лесі доводилося на ходу ближче триматися до нього, щоб хоч щось почути, і помітно було, що це дуже нервувало Дімку, який йшов позаду. Рем йшов поруч із ним і намагався подумки його заспокоїти, подумки його переконуючи, що Семену сама по собі Леся зовсім не потрібна, а справа цілком у тих проблемах якогось Палацу, який виконкомівська сука Чернецький захопив, або продав якомусь продавцю кавунів.
- Загалом треба спочатку в кабінет Чернецького потрапити, ну і там Рем вже все що треба зробить! ... - тут Сьомка зарядив кулаком собі по долоні, і завершив виклад свого хитромудрого плану порятунку спорткомплексу.
- Так що ж ти мені раніше не сказав! - Вигукнула Леся - Я б ключі від кабінетів у матері з сумки витягла.
- Якось я і не подумав - розгублено простягнув Сьома і обвів поглядом всю компанію - Тааак, а тепер же ж, тоді як?
- То щоб потрапити всередину?
- Так, навіщо ж ще!
- Без того можна, я все зроблю - відмахнувся Рем - Там всередині хтось був? Ось, ти була! У тебе пам'ять зовсім свіжа! - Він повернувся до Лесі, та пильно подивився їй просто в очі - Пригадуй, щоб я довго не рився.
- Де це ти рився ?! - Леся неприязно на нього глянула і відсахнулася подалі - Про що це він, Діма?
- Ніде, згадуй детально як ти туди заходила, і я це все побачу і вас проведу.
- Тобто, як? Без ключа? Ти зламати двері зібрався? А сигналізація? Охорона? - Захвилювався Дімка.
- Я не буду ламати, я так, крізь стіну вас протягну, ну або там - крізь двері, як вийде - спокійно, як про справу цілком звичайну сказав Рем, оглядаючи будівлю виконкому.
- Сьома, Леся, пішли звідси краще - відповів Діма, якому ця витівка вже абсолютно не подобалася.
- Спокійно, пацани! Він може, я сам бачив! Ну, це як би не справжній Роман - заквапився пояснювати Сьома, злякавшись, що весь план зірветься - тобто не зовсім наш Рома, він - там, а цього сюди!
- Сьомочка, ти не хвилюйся, все минає, ти головне заспокойся - спантеличено переглянувшись з Дімою, Леся торкнулася Сьоминої руки і квапливо заговорила - все добре буде, ти не хвилюйся! Ми зараз підемо додому, там все обговоримо і чаю ...
Сьома руку відсмикнув і обурено відповів:
- Та не хвилююся я! І не треба мені заспокоїтися! Самі заспокойтеся! Рем, чуєш? Покаж їм як ти це ... все ... - і штовхнув його кулаком у спину.
Рем, який їх абсолютно не слухав, занурившись у дослідження коридорів, кабінетів та інших переходів всередині виконкому, повернувся до них, побіжно оглянув, оцінюючи загострення пристрастей і підвівся у повітрі. Ну, як би злетів, але повільно і невисоко - це він навмисно, щоб Лесю не дуже лякати. Тут же взяв Сьому за комір і без видимих ;;зусиль підняв і його, і там, у повітрі запитав Сьому:
- Так нормально?
- Нормально, вистачить! - Відповів той, розставивши для рівноваги руки в сторони, видно було, що без опори під ногами йому не дуже зручно розмовляти.
Рем тут же плавно опустився разом із ним на колишнє місце. Діма обережно торкнув пальцем його плече, але від питань утримався, а Леся відразу заторохтіла:
- Ой, а як це ви? Це фокус такий? Це де такому навчають?
- Та ніде! Кажу ж вам, це Рем, він звідти - Сьома ткнув пальцем вгору, Діма з Лесею подивилися куди він вказував і знову спантеличено перезирнулися.
- Не зовсім звідти - став пояснювати Рем, - Це як б не просторовий вимір.
- З майбутнього ?! - зойкнула Леся
- І часовий вимір тут ні до чого - хитнув головою Рем.
- Але це виключно цікавий випадок! – захоплено додав Дмитро – Ти повинен нам розповісти про все це, про свій світ!
- Та яка вам різниця! - Втрутився Сьома - Головне він зараз тут і може ... Ну, що треба то і може! Годі базікати, ще буде час! Давайте зараз вже ближче до справи... Тобто туди!
- Так, звичайно, мені тільки місце уточнити, - погодився Рем, йому теж не дуже хотілося пояснювати звідки він до них потрапив, з якої нагоди і як саме, а тому він зараз же став Лесю питати про речі більш реальні і для неї цілком зрозумілі - Кабінет цей самий де? Як ти туди потрапляла?
- Ну, я заходила, там вестибюль такий, з колонами, потім сходи ... - почала розповідати Леся, але він тут же перебив її:
- Так довго буде! Ти мовчки згадуй, тільки по порядку - і вони постояли трохи мовчки, а потім він сказав:
- Ясно. Проходи всі вільні ... Але там внизу хтось є, ось тут біля входу праворуч - великий, а нижче поверхом - дрібненькі, але їх багато.
- Не знаю - спантеличено відповіла Леся - А що там внизу? А! там їдальня! Мабуть, це миші - вони якраз дрібні!
- Це ще хто? - Спантеличено запитав Рем.
- Забий! - Відмахнувся Сьома
- Усіх ?! - Уточнив Рем серйозно.
- Ні! Йолопе! Не можна ж так буквально все сприймати! Я казав «забий» - у сенсі «не звертай на них уваги», наверх вони не підуть, нам ніяк не зашкодять, це точно! - запевнив Сьома, як людина, яка все знає.
- А праворуч - то охоронець, напевно, так він телевізор весь час дивиться, якщо не шуміти, так він і не помітить! – додала Леся.
- Тоді краще з цього боку підемо - Рем рушив уздовж ганку повз дверей до другого вікна, а вони потяглися за ним, і потім він знову спитав - Нам треба туди нагору, так? -
- Так, на третій поверх - кивнула Леся.
- Багато вас, я всіх не потягну одразу на третій поверх, спробуємо так пройти, - він взяв Лесю і Сьому за руки, і сказав їй - А ти Дімку бери – Та й хитнувся до стіни. Та не просто до стіни, а крізь неї! Якби він не тримав їх міцно за руки, вони б напевно залишилися стояти на ганку, тому що кожному ж ясно - стіна тверда і якщо до неї стикнутися - голову розбити можна! Але нічого такого ніхто навіть подумати не встиг, коли він смикнув їх за собою - все зробили крок у тінь і виявилися у Виконкомівському коридорі. Там Леся приклала пальця до губ, і показала на тьмяне світло в дальньому кінці коридору, всі закивали головами, погоджуючись, що шуміти не варто, щоб не почув охоронець, і коли вона махнувши рукою навшпиньки побігла по коридору, всі так же тихо та хутко рушили за нею . В кінці коридору за колонами виявилися сходи. Вони слідом за Лесею пронеслися по них, перескакуючи через сходинки, потім по темному коридору третього поверху і захекавшись зупинилися біля дверей приймальні. Вона глянула на Рема і мовчки кивнула: Тут! - Той так само за руки втягнув їх у приймальню, і ось вже вони стоять в величезному кабінеті Чернецького. Світло вирішили не вмикати, його і так цілком вистачало – на вулиці під вікнами яскраво світилися ліхтарі. Леся по хазяйськи тут же підскочила до столу і гучно пошепки стала пропонувати:
- Ось календар! Він же на нього кожен день дивиться! Або ручки ось!
- Та він викине їх завтра і все! - Заперечив Сьома.
- Тоді монітор?
- Зламається – замінять.
- А стіл?
- А раптом він вирішить меблі тут поміняти?
Вони деякий час носилися по кабінету і сперечалися, але так і не вибрали нічого. Рем, місцевих звичаїв не знав, тому в обговоренні участі не брав, а Дімка весь цей час мовчки ходив уздовж стін і задумливо розглядав все, що них було понавішане. Тоді Леся, начебто обурена тим, що на її пропозиції не звертають уваги, почала наказувати Ремові:
- Там у сейфі договори мають бути, я бачила, як до мами сюди заходила, то треба саме ті, що про той Палац Спорту – видалити!
- Так, щоб зовсім – то не можна, баланс порушиться, можна тільки міняти. – відповів Рем
- От і добре! Міняй! Хай буде не договір продажу, а… А хоч би ремонту! - як справжня секретарка, яка має досвід по угодах, зараз же знайшла рішення Леся.
- Точно! Там у роздягальні стеля тече – зрадів Сьома.
Рем, для якого всі ці події були скоріше розвагою, аніж пригодою, охоче погодився і зробив усе, що Леся вважала необхідним.
Але ж головне питання було попереду. Нарешті Сьома, який дуже сподівався на Дімину розумну голову, не витримав і прямо запитав:
- Думаєш штори на вікні зарядити варто? Або портрет?
- Ні, портрет президента не підходить, вони змінюються дуже часто.
- І то так. А що ж тоді?
- Герб краще! - Відповів Дімка і впевнено тицьнув пальцем у герб, що висів на стіні поряд з прапором.
- Так! Це точно надовго! - Зрадів Сьома - Давай Ромчик! Тобто Ремчик, або як там тебе...
І Рем, кивнувши підійшов ближче до цієї стіни, зосередився, і став пильно придивлятися до герба. Дмитро, який стояв поруч, давав поради:
- Ти ж зроби так, щоб перш за все про той продаж спорткомплексу геть забули, та про свої шкурні інтереси всілякі… А потім ще й зроби такий вплив, щоб навпаки – за всі громадські справи переймалися так, як за свої власні, або навіть більше, щоб то було саме головне у житті. Ти ж не тільки про Палац Спорту, ти про все інше теж нагадуй, щоб і Чернецький, та і взагалі будь хто, як на нього хоч мельком глянув, зараз же сповнився добрих намірів, дбайливого ставлення, турботи до малих і старих, взагалі до держави.
Леся тут же підскочила і хвилюючись стала шепотіти:
- А можна так, щоб він його де завгодно побачив і той ... згадував про це саме, про головне?
- Я спробую - відповів Рем зосереджено
- Точно! Ти роби таке, щоб на всіх впливало, хто не подивиться, не тільки на Чернецького, а то його теж змінять - і все, починаймо справу знову. - Радив Сьома.
- Добре, тільки ви помовчіть трохи, а то відволікає - Рем відповів і повністю відключив пам'ять Ромчика, зосередивши всю увагу на своєму власному досвіді. Заряд впливу на всі зображення гербів він звичайно зробити не міг, навіть при швидкої оцінці їх виявилося занадто багато всюди. Але якщо зарядити хоча б оцей, що знаходиться у Виконкомі, досить потужним впливом, то при погляді на будь-яке інше схоже зображення з глибин пам'яті у кожної людини, яка хоч раз тут побувала, спливе відгомін цього впливу. Будь-яке зображення герба зіграє роль якоря і потягне за собою все інше. Леся і Діма стояли поруч, усвідомлюючи важливість моменту, а Семену мабуть стало нудно і він пішов подивитися у вікно. Що він там робив, що зачепив, чи навмисне потягнув віконну ручку або випадково торкнувся, як завжди, не подумавши - цього він і сам потім пояснити не зміг, а тільки раптом спрацювала сигналізація і десь унизу завила сирена. Леся скрикнула:
- Мамо!
Дімка схопив її за руку, збираючись захищати від усіх можливих небезпек, а Сьома кинувся до Рема, штовхнув у його плече та наказав:
- Витягуй нас звідси швидше!
Тим же шляхом, взявшись за руки, вони вибралися з кабінету, але вже спускаючись сходами почули голос охоронця, а потім і побачили його - він стояв посеред вестибюлю, озираючись на всі боки і кричав у рацію: «На першому чисто! Спрацювало на третьому поверсі! Зрозумів!» Після чого він зараз же побіг до дверей і впустив кількох людей в повній екіпіровці: касках, бронежилетах, та все таке інше.
- Швидко примчали, гади - прошипів Сьома - А інший вихід тут є?
- Є, але треба все одно через вестибюль повз них бігти - прошепотіла Леся.
- Вони нас не бачать, - досить голосно сказав Рем і у відповідь на страшні Лесіни пики і протягнутий під ніс Семенів кулак додав, широко посміхаючись - і не чують! Я блок поставив. Вони зараз один за одним побігають, сідаймо подивимося! - Після чого спокійнісінько сів на сходинку.
Прибулий наряд охоронців і насправді повів себе досить дивно. Ніхто з них до сходів, на яких вони влаштувалися не пішов, і навіть дивитися в їхній бік не став. Замість цього вони розосередилися по вестибюлю, пригинаючись обходили масивні колони, а один з них навіть вступив із однією у бій. Він наносив удари ногою з розвороту, налітав усім корпусом, руками, ліктем, навіть головою і знову ногою у стрибку! Працював він досить технічно, іноді відскакував, очевидно ухиляючись від уявного зустрічного удару, але потім знову і знову атакував нещасну колону. Мармурова плитка на одному кутку колони не витримавши напору тріснула і відвалилася. Декілька інших бійців тим часом пригнувшися обходили хол з різних сторін, і нарешті зустрівшись стали відпрацьовувати спаринг. У коридорі ліворуч почувся тріск вибитих дверей, та поламаних меблів - мабуть інші прочісували кабінети першого поверху. Виглядало це досить кумедно, схоже на сцену з бойовика і зовсім не страшно, так, що Семен відверто радіючи став їх коментувати і давати поради. Але Лесі це все зовсім не подобалося і вона, скоро зрозумівши, що це Рем все влаштував, стала смикати його за рукава, вимагаючи припинити знущатися над бідолашною охороною:
- Ти навіщо це ?! Вони ж так покалічать один одного! - Обурено шепотіла вона йому у вухо - біжімо звідси і припини все це зараз же!
- Та я ж чого? Я нічого такого, я тільки цих самих ворогів їм туди підкинув, яких вони і самі шукати хотіли! Ну, примарних щоправда – то я навмисне, щоб від нас їх увагу відвернути - виправдовувався Рем.
- Годі вам сперечатися, весело ж! - Відмахнувся Сьома, і продовжував захоплюватися виставою - Дивись, як головою класно спрацював! Ех, мені б такий шолом! Кевлар!
- Так, але якось негуманно це - підтримав Лесю Дімка, і вже із ним Сьома сперечатися не став, а зітхнувши пробурчав, що справді пора забиратися додому.
Коли вони побігли до виходу, охоронці на них також уваги не звертали, але ж ось у самих дверей вийшла заковика. Рем тримав за руки Лесю та Дімку, тому вони втрьох проскочили на вулицю через закриті двері, а ось Семен, який біг слідом та не встих вхопити Лесю за руку - залишився смикати замкнені замки. Сирена від цього знову завила і той охоронець, що стояв ближче, немов отямився, залишив колону у спокої і помчав до дверей. Семен, ще сподіваючись, що той його все так само не бачить, відскочив від дверей у кут і притиснувся до стіни, з якої тут же наполовину виліз Рем, схопив його за плече і прямо з-під носа підбігаючого охоронця поцупив за собою назад на вулицю. Сьома зараз же обернувся і на мить сунув руку по лікоть у стіну, вигукнувши:
- Ось тобі! Бовдур! -
Охоронець, побачивши, як раптово з'явився зі стіни і зараз же зник, Семенів кулак із догори здійнятим середнім пальцем, задумливо поскріб собі шолома, помацав рукавичкою стіну, а пізніше відобразив у рапорті цей факт таким чином: «Нападники використовували галюциногенний газ».
Сьома ж після цього всього із задоволеним виглядом обернувся і заявив усім:
- Як ми їх! Еге ж ?!!
- Та невже? Особливо ми - хмикнув Дімка
- Хлопці, біжимо вже звідси! Он ще наряди їдуть - схаменулася Леся, показуючи на машини з мигалками, які з’явилися з-за рогу і перша понеслася вниз по сходах і далі - до скверу ..
У темних алеях було зовсім порожньо. Крізь туман тьмяно світили жовті кулі ліхтарів. Леся, втомившись бігла вже зовсім повільно, Діма прилаштувався з нею поруч, Рем замикав процесію, а Сьома як справжній спортсмен вирвався далеко вперед. Нарешті, він здогадався озирнутись і Леся замахала йому руками, зупинилася біля лавочки і задихаючись промовила:
- Усе! Не можу більше! - Озираючись на всі боки вони переконалися, що погоні за ними ніякої немає і далі вже пішли не поспішаючи. Сьома турбувався, чи встиг Рем належним чином зарядити впливом герб і чи подіє воно на Чернецького, на що Рем відповів абсолютно впевнено:
- Все спрацює, не переймайся!
Може тепер, як цю важливу справу вирішено, ти вже розповіси нам, звідки ти взявся? – спитав Дмитро обережно.
А це так важливо? – намагався викручуватися Рем, але наполягали усі, і довго відпиратися не вийшло, тому він погодився – Добре, тільки розповідати то занадто довго, я краще вам покажу дещо із своєї пам’яті. Дивіться просто мені в очі.
Леся, Діма та Сьома стали напівколом напроти нього и дійсно побачили…
З темряви з'явилися обриси білястого берега, стали чіткіше, наблизилися, і ось уже морським вітром війнуло в обличчя і почулися глузливі крики чайок. І навіть шум прибою стало чітко чути. Скелястий берег здавався знайомим. Оті пагорби ліворуч, такі самісінькі, як біля входу в нашу Балаклавську бухту! Скелі насувалися величною громадою, все ясніше відкриваючи подробиці і деталі, і ніхто вже не сумнівався, що ліворуч - то мис Інжир капризно вигнув свою котячу спину. А там, де були знайомі їм сосни, ялівці та кипариси, темно-синя зелень якихось дерев відтіняла химерно зламані білястого-жовті скелі. Захотілося скоріше опинитися там, почути сюрчання цикад, вдихнути на повні груди просочене ялівцевим духом повітря. Вони всі так любили цей куточок рідної землі з невеликими затишними гальковими пляжами, тут кожна стежина і кожен камінь були рідними і з дитинства їм знайомими. Точно! Аж ось і стародавні стіни фортеці видніються справа біля входу в бухту. Але при найближчому розгляді виявилось, що фортеця не така вже й давня. У всякому разі, не нагадувала знайомі руїни. Зовсім навпаки - над зубчастим краєм головної вежі гордо майоріли прапори, цілком собі справна кріпосна стіна з'єднувала між собою ряди веж поменше. Панорама зрушила праворуч і відкрила вхід до бухти. І тут все було інакше - лівий берег був заповнений замість наших сучасних прямокутних готелів зі скла та бетону невеликими будиночками з загостреними дахами. Вони, тісно притискаючись один до одного, піднімалися мало не на саму вершину гори. З правого боку вздовж широкої набережної в ряд стояли справжні казкові палаци! З премудрими вежами і терасами, каскадом спускалися вони до самісінького моря. Колірна гамма була дещо біднувата - білосніжні колони, жовто-сірі камені, все було ніби вибілене і випалено сонцем. Жодної зеленої гілочки, ані квіточки навколо. Навіть опущені вітрила на щоглах кораблів, що стояли біля причалу в бухті, були сріблясто-сірого кольору. Всім знайома курортна Балаклава виглядала набагато яскравіше за це місто, була наповнена музикою, людським гулом і дитячим сміхом. Але тут все нагадувало пишні, але занедбані, пилом притрушені театральні декорації. На цьому одноманітному, млявому тлі ледь-ледь можна було розгледіти поодинокі фігури людей, які спочатку всі навіть сприйняли за статуї, так як вони майже не рухалися і були також безбарвно одягнені - все суцільно загорнуті в білі тоги. А коли їм вдалося розгледіти на найближчому з них цей одяг, вони подалися жаху - це була павутина!? І на людях, і на щоглах кораблів замість вітрил, і на деревах замість листя?! Тут, підкоряючись їхньому пориву відсахнутися, зображення стало стрімко віддалятися від них. Ця фігура людини, загорнута в сріблясте стала вже зовсім маленькою, і ось вона вже ледь помітна на такій же сріблясто-сірій бруківці, і місто вже знову десь далеко, а будиночки з загостреними дахами і чудернацькими башточками стали дрібними. От і знову бачать вони Балаклаву здалека, немов іграшкове лялькове містечко, загублене між високих скель біля самого моря.
Потім з'явилося інше місто. Його білого каменю будинки з візерунчастими різьбленими фасадами, високі дахи яких чергувалися з зубчастими або загостреними башточками, увінчані вигадливими флюгерами були залиті яскравим сонцем. Всі будівлі в місті розташовувалися в строгому порядку - широкі вулиці, мощені білим і рожевим каменем, тяглися від моря по скелястих пагорбах, біля них тіснилися синьо-зелені алеї, на площах іскрилися на сонці дивовижні статуї під струменями фонтанів. Суворі білосніжні контури вулиць і площ відтіняли яскраві плями квітників. Коли зображення наблизилося, можна було розглянути людей, гоблінів і гномів, одягнених в строкаті наряди. Вони снували вулицями, танцювали на площах, сиділи на терасах і балконах - їх всюди було досить багато. А в широких, навстіж відкритих дверях і вікнах майстерень, які розташовувалися на перших поверхах майже кожного будинку, видно було, як працюють зайняті якимсь своїм ремеслом творці. На багатьох площах і перехрестях розташовувалися вуличні музиканти - найчастіше поодинці, рідше - групи з двох або трьох, а у самого моря - там, де набережна широкими ступенями урочисто спускалася до хвиль, біля низки кораблів з квітчастими вітрилами - там виднівся цілий оркестр. Звідси вулиця круто йшла на найвищий пагорб. З обох боків оточена квітниками і зеленими арками, вона терасами і ступенями піднімалася до величного палацу. Його високі шпилі, численні вежі й портики хотілося роздивитися краще, але ось уже промайнув парадний вхід і стало видно величезний зал. У кольорових смугах світла, що лився крізь візерунчасті вітражі високих вікон видно було на невеликому підвищенні трон. Навколо нього за напівкруглими столами, в кріслах з високими різьбленими спинками розташувалося чимало народу. Та, що сиділа на троні, вид мала зовсім не королівський і навіть не царський, одним словом - не схожа була на державну серйозну людину. Вона розвалився поперек широкого сидіння, рукою підпирала щоку і взагалі, здавалося, не звертає уваги на галас, який стояв у залі. А говорили між тим про речі серйозні. Про те, що архі обов'язково підуть з Бальік Аве на Кронос. Що їх вже занадто багато і захоплення сусідніх міст - це для них лише питання часу. Говорили про те, що Кронос перший на їхньому шляху, і про те, що його не відстояти своїми силами ...»
Зображення розтануло і навколо дітей знов постала темрява, що порушувалася лише тьмяним світлом далекого ліхтаря.
То це твій світ? – першим спитав Дмитро.
Так. Перше місто – то Бельїк Аве, А потім – то Кронос, він розташований майже поруч.
То дуже схоже на нашу Балаклаву, тільки будинки якісь дивні. Як ти казав? Баликава?
Хай буде по вашому, називай, як знаєшь – погодився Рем – Та й взагалі, у наших світів багато схожого.
Але ж там майже немає людей, а на тих, що я помітила - на них усіх якесь страхіття – додала Леся.
То павутиння. Там панують зараз архі, а люди, ті шо не встигли врятуватися, живуть під їхньою владою, тобто обслуговують цю наволоч.
А чого ж вони їх не виметуть, тих павуків? – здивувася Сьома.
Не все так просто. – зітхнув Рем. – вони лише схожі на павуків, а насправді - дуже розумні, багато чого вміють, Егон створив їх саме для панування, вони не знають, ані страху, ані болю, їм невідома любов.
То ваше місто було завойовано? – похмуро уточнив Сьома.
На жаль ні. Егон домовився із моїм батьком, правителем Бальїк Аве, переконав його, що то на краще для всіх жителів міста.
Продали, значить! І там скрізь винні гроші! – обурено скрикнув Семен.
Гроші? Та ні, у нас взагалі такого немає, це вигадка виключно вашого світу, на мою думку – задля того, щоб примусити людей ворушитися, стимул досягати хоч чогось.
А який же у вас тоді стимул? –
Створити щось досконале. Хіба це не стимул?
Мабуть так – знизав плечима Діма.
Ну і от Егон і переконав мого батька у тому, що архі, тобто його творіння – це саме і є досконалість, і заради них треба позбутися всього іншого. Співчуття, любові, навіть власних дітей.
Який жах! – скрикнула Леся.
От же падлюка – погодився Дмитро. – Але ж як така тупа потвора могла вплинути хоч на когось, тим більш на людину розумну, правителя?
На жаль Егон не такий вже й тупенький, він дійсно великий Творець, але останнім часом як з глузду з’їхав – про все забув, все покинув як зайве, тільки одними цими архами займався. От у чому весь жах!
А хіба то погано? – обережно спитав Дмитро.
Так. Коли нічого не врівноважує Творця, коли він захоплений тільки чимось одним, а всі його здібності, всі сили спрямовані лише на одну мету, він може перетворити своє власне життя, все навколо на справжній жах. Він спалить у цьому вогнищі пристрасті і себе і власне оточення – все, до чого дотягнеться!
А яка ж у нього пристрасть? Жадібність?
Ні. Я розумію… Доволі часто у вашому світі панує саме жадібність, але у випадку Егона – це марнославство.
Невже ж він того не розуміє?
Звісно ж ні! Невріноважена нічим пристрасть завжди засліплює, хоч жадібність, або марнославство, або щось інше. Вона потребує всього навколо, і цю спрагу не можна нічим вгамувати – зітхнув Рем.
Сумні справи. То що ж із цим всім можна подіяти?
Якщо мене коронують замість мого батька, я звільню від архів своє місто! Я матиму на те право! Але ж мені треба до того ще пройти випробування, отже я тут щоб готуватися, щоб навчитися бути собою, не піддаватися впливу. А тоді вже я повернуся і у своєму світі укладу союз із Кроносом, та іншими проти Егона
А вони підтримають?
Звісно ж! Інші міста не згодні покласти своє життя на алтар Егонова марнославства. Але, поодинці вони не вистоять, архів вже занадто багато. Правителям міст треба об’єднуватись, а задля того треба дійти згоди, добровільно, без примушування. Такий вже заведено порядок спокон віку, його не можна порушувати, бо то гарантує рівновагу. Деякі правителі переконані, що треба битися, деякі ще вагаються. Егон багато на кого має вплив, перед ним не встояв наприклад мій батько, підтримав його, фактично віддав владу над нашим містом, і тепер там панують архі. Та ви ж все то бачили на власні очі – там все павутинням затягнуто... У Ваніча була така думка, що і я б не встояв перед Егоном, тому мене перенесли сюди, поміняли із вашим Романом. Він впертий, на нього ніякий вплив не діє, тому зараз там він замість мене намагається знайти підтримку для оборони Кроноса, а потім може і Бальїк Аве…
І як там наш Ромчик? В нього все виходить? – спитала Леся.
Я не маю змоги кожен день слідкувати, тільки іноді вночі мені насниться те, як він там діє. – відповів Рем. – Сам турбуюсь, як там і що.
То покаж! Хоч що небудь, я вже за ним таки скучив! – схаменувся Семен.
Добре, тримайся за мою руку, зараз побачиш, що у нього вчора сталося. Тільки то буде наче сон, наче ти сам там і є. Якщо злякаєшся, просто відпусти мою руку – і все минеться. – погодився Рем і простягнув Семенові свою долонь.
А я, мені можна? – спитав Дмитро.
Як знаєшь – знизав плечима Рем і простягнув іншу руку.
І я хочу! – скрикнула Леся, але тут вже Рем похитав головою заперечливо і сказав так:
Тобі краще не треба, то не для дівчинок, то ліпше тобі Дмитро потім розповість, якщо схоче.
Хлопці взялися за руки і відчули те саме, що Ромчик…
«По плечах, по руках, та й по ногах теж - давить біль, поворушити не можу, очі начебто відкрив - а нічого не бачу, ні зірок, ні відблисків від багаття, ні навіть силуетів гілок на тлі неба. Намагаюся головою в паніці смикати - не можу, затиснута. Глибоко замислитися - що б це зі мною таке могло трапитися у мене не вийшло, з тієї простої нагоди, що почалася у мене паніка. Почав я судорожно сіпатися, в сенсі напружувати м'язи - без особливого результату. Тільки ще болючіше стало. Я начебто навіть кричати став, а може це мені так здавалося, що я кричу, а насправді я мугикав придушено з заткнутим ротом і обурювався подумки. Урочистих промов, зрозуміло, в такій ситуації не виходить, ну, можливо то було щось на зразок: «Негайно геть! Приберіться геть негайно!» Або може навіть – «Караул!» Так як негайно нічого не трапилося паніка моя змінилася люттю. Лякатися далі, ніж я вже був наляканий, було нікуди, у мене прямо напад клаустрофобії трапився, мені здавалося, що я задихнуся прямо зараз, а тому настала черга якогось божевілля! і ось мене шалена злість вже переповнила, здавалося у мене зараз кришку зірве, як з чайника, або я вибухну від злості - і я таки прямо вибухнув! Як виявилося згодом, не тільки в переносному а й в самому прямому сенсі. Я спочатку побачив цей вибух неконтрольованої люті - білий сліпучий спалах, як народження наднової, а у наступний момент я вже побачив зірки в небі над головою, відчув вологий прохолодний вітерець на щоці, та почув, як віддаляється шерех і тріск гілок у кущах, а ще - стогони, схлипи і невиразні бурмотіння зовсім поруч. Руки і ноги мої заніміли і стерпли, я крекчучи піднявся на лікті і озирнувся – скрізь біля мене розкидані якісь уривки чогось білого, а зовсім поруч, позаду - лежав Генька, як мені спочатку здалося - скрутившися, і до нього пробирається Марк, ось вже він обмацує Геньку, примовляючи щось заспокійливе. А той стогне... Мене захлеснула хвиля співчуття до Геньки, я прямо фізично відчував як йому боляче, я підвівся і ступив до них і завмер від жаху - Генька НЕ ;;скрутився. Він взагалі лежав на спині рівно і нерухомо – звісно, те, що від нього залишилося – а залишилося близько половини, тому й здавалося, що він зігнувся навпіл. Марк обдирав з нього залишки білого лахміття, тільки мельком глянув на мене та сказав:
-Розірвало… Бачиш, вибухом жбурнуло Геньку, вистежили архі нас, - тут мабуть він помітив, що я трохи не зомлів, і коротко по-діловому завершив - А ти йди до струмка поки, охолонь трохи, вмийся. Вони вже далеко, якщо і повернуться, то це не скоро буде.
Я оглянув себе - все навколо і я теж в якихось білих ганчірках, ступив назад не в силах відвести очей від цієї жахливої картини: залишок Генька ворушить головою, стогне і єдиною рукою допомагає Марку обдирати з себе білі волокна. Тріск і шурхіт справа змусив мене озирнутися - гноми тягли щось важке - ще одну частину Геньки, видно, що їм було важко, тому і тягли волоком. Вибачте мене гноми, і ти Генька, вибач! Не зміг я вам нічим допомогти, а зміг я тільки понестися напролом, подалі від цього жаху, стримуючи нудоту, через кущі, не розбираючи дороги до струмка. В голові щільним роєм мчали думки, я навіть руками махав, щоб їх відігнати, тут була і жалість до Геньки, і відраза до побаченої картини, і каяття від того, що через мене його розірвало, я ані на мить не сумнівався у тому, що все це я накоїв. І ще був страх. Я все прискорював кроки, ніби намагався втекти від цього страху і від усіх цих безладних думок. І коли вискочив з лісу, я вже мчав з шаленою швидкістю, задихаючись від швидкого бігу і від ридань.
Мабуть, я спіткнувся, не помітивши камінь у траві, і розтягнувся на весь зріст, дуже боляче забивши ногу об цей величезний валун. Я сів, потираючи забите коліно, а потім з силою тріснув цей сірий валун рукою, як ніби це через нього всі біди, в знемозі опустився на землю, молотив по каменю кулаками, а може й чолом. Не помічаючи болю, деякий час я судорожно ридав, сховавши обличчя як в подушку в цей самий камінь, покритий місцями сірими лишаями моху. Перед очима, як не старався я їх міцно заплющити, миготіли то розірваний Генька, то зосереджені гноми, тягли Генькіну частину. Я мотав головою, намагаючись відігнати видіння, і розмазував по обличчю сльози, я кричав щось невиразне і стукав кулаками і начебто навіть лобом по каменю. У всякому разі, синець на лобі потім залишився. Сказати, що я був у відчаї - нічого не сказати. Я страшенно хотів додому. Прокинутися у себе в ліжку, у своїй кімнаті і забути це все як поганий сон. Я не хочу тут! Я не можу! Відпустіть мене! Навіщо мене сюди притягли? Я не вмію і не зможу нічого! Через мене Геньку - доброго, невинного, і наївного як дитина Геньку розірвало на шматки. Навіщо він загинув?! Я не хотів, я не знаю, як це вийшло, я просто злякався - нова хвиля відчаю і каяття накрила мене і я знову уткнувся обличчям в камінь, здригаючись від ридань. Аж ось я почув:
- Ні, ну скільки можна? То ворона сяде, напакостить, лисиці занадилися лапу задирати - територію мітити, ще й ти всю потилицю соплями вимазав, засохне тепер, свербіти буде, май же ж совість - мені навіть почухатися нічим - рук немає! Дощу не дочекаєшся, від роси тільки свербіж більшає...
Як був я з відкритим ротом, так і застиг, тільки судорожно зітхнув і став озиратися по сторонах – ніде нікого, а той голос йшов саме від каменю. Гучний, сердитий і якийсь скрипучий, ніби старечий. Я зупинив погляд на камені, точно - це він говорив - в тріщинах і буграх я вже виразно розрізняв замшілі брови, приплюснутий горбистий ніс, навіть губи у складках моху ніби ворушились. Я від подиву навіть носом шморгати забув. А він також невдоволено продовжив:
- Чого розсівся, рот роззявив, піди до струмка, ноги ж в тебе є, води принеси та лисину мені обмий - свербить сил немає, занадилися бруднити хто завгодно. А того нема – щоб за собою прибрати!
Я кивнув декілька раз головою, мовляв, ага, вже йду, бо промовити нічого не зміг. Потім встав і позадкував до струмка, не зводячи очей від каменю. Думаю - отакої! Це у мене від потрясінь мізки набакир з'їхали, залишилося тепер з камінням ще розмовляти, а той як звичайний дід покрикує на мене:
- Та ти дивись, куди йдеш! Чого на мене витріщатися? Ще знову навернешься, чекай тоді від тебе води, йолопе, та швидше рухайся, чого ти як старий - ледве ноги тягнеш.
Я слухняно розвернувся, поскакав підстрибом вниз по схилу. У води я нахилився, сперся долонями в кам'янисте дно струмка, і, опустивши обличчя в воду, затамував подих і тримав так, скільки вистачило сил, потім пив, жадібно хапаючи крижану воду губами. І тільки після того, вже сидячи набирав воду у долоні, лив на обличчя і знову пив. Я ще схлипував, судорожно переводячи дух, але істерика вже відступила. Думки ще текли безладно і плутано, але вже набагато повільніше. «Генька, милий друже мій, як же так сталося, вибач мені, я не знав, я не хотів, не думав, я просто дуже злякався, вибач ...» Потім я набрав в складені долоні води і пішов до каменя. До нього було кроків 20, поки дійшов - ясна річ, залишилися одні краплі, довелося знову йти. На третій раз я, правда, допер своїм мізерним розумом зірвати у води і покласти в долоні великий лист, і цього разу каменю дісталося води більше. Вода розтікалася по каменю, вбиралася у мох і якихось помітних ;;слідів на ньому не залишала, ну да якщо від того йому користь та задоволення, мені ж не шкода. Бо камінь пирхав, ворушив своїми горбами і складками і дякував мені за таке задоволення:
- Ох - хо - хо, спасибі! Уважив старого, молодець, а то казав - не можу нічого! Ось і зміг і добре, коли руки-ноги є, та працюють… Не перймайся, все ти зможеш, голову ось, ще б голову твою працювати привчити і все тоді зможеш, все у тебе вийде. Спасибі, потішив старого, ну то біжи, годі вже.
На тому ми попрощалися з каменем і поплентався я назад до нашої стоянці. Чудернацький дід! Однак, хоча ні, то ж не дід - то камінь. З тим, що тут всі як люди розмовляють я вже звик, але ж камінь? А з іншого боку, і то добре – він хоч трохи відволік мене від тяжких моїх думок, а то ж я трохи розумом не зрушив з горя і з переляку.
Ще не дійшовши до стоянки я здалеку, через гілки кущів побачив сидячого Геньку, а поруч - ще якогось, маленького. Причому вони спілкувались. Зрозуміло, очам своїм я не вірив і бігом кинувся до них. Зрадів звісно, значить даремно я панікував, нічого такого страшного не наробив я, ура! Я не винен! Вони спочатку тріск почули від мого просування, а потім вже побачили мене і обидва замахали мені руками. Видовище то було дуже цікаве. Один з них виявився невисокий, швидше карлик, з однією здоровезною рукою, що здавалася величезною в порівнянні з іншою, маленькою, ніби як дитячою, крихітні ніжки дивом тримали його тіло, але ж голова! Генькіна голова як ні в чому не бувало щасливо посміхалася! Той інший - на нормальних ногах, з непропорційно маленьким торсом і малесенькіою головою, також посміхався у весь рот, також з однією здоровою рукою, вже лівою, а інша в нього навпаки- крихітна. Але то все, звісно, дрібниці! Головне – Генька живий!»
Для Лесі, яка ображено озиралася навкруги, все це промайнуло майже за мить, а Дмитру із Семеном здалося, що пройшло кілька годин під час перегляду тієї пригоди. Але ж ось вони загомоніли один до іншого:
Ти ж ба, які дива! – перший отямився Сьома.
Та не хотів би я такого дива пережити – Чесно відповів Дмитро.
А що? Що саме ви там бачили? – підстрибуючи від цікавості спитала Леся.
Еге ж бо… Краще не зараз… Я ліпше потім тобі розповім – відповів Дмитро, а Семен зробив вигляд, що й не чув нічого.
Ну, тоді вже нема про що базікати, - обурилася Леся, але, як жаліслива душа, ще згадала про бідних охоронців, і наполегливо вимагала від Рема розвіяти туман в їхніх головах, щоб вони перестали один на одного нападати і взагалі себе не покалічили. Рем її заспокоїв, сказавши, що як тільки вони звідти пішли, так відразу все й припинилося. Леся тут же своє роздратоване хвилювання звернула у інший бік, згадала про маму, яка напевно вже з’ясувала, що її немає вдома і доведеться їй щось зараз брехати. Діма делікатно нагадав Лесі, що брехати нічого не потрібно, тому що вона не просто так пішла з дому, а по важливій справі, хом'ячок – то ж вагома причина?
- Точно! А я й забула зовсім! - Вигукнула Леся, але вже не сильно засмутилася від цього нагадування, плакати не стала, а тільки зітхнула сумно, глянувши на газон під своїм вікном, де покоївся її маленький пухнастий друг. Вони вже підійшли до її дому, і Дімка наполягав її провести - ну, щоб мама вже точно не хвилювалася, а Рем, послухавши думки кожного з них, рішуче сказав:
- Сьома, а твоя маман теж, мабуть, хвилюється? Як би тобі не влетіло зараз. А то я можу тебе прямо звідси у твою кімнату телепортувати, вона й не помітить нічого! Якщо хочеш звичайно.
- Та ну? Ти ж казав, що не потягнеш навіть на третій поверх у Виконкомі ... - з сумнівом відповів Сьома.
- Так-то ж вас трьох треба було, а одного тебе я запросто! Поїхали? - Запитав Рем і простягнув йому руку
- Поїхали! - Відповів Сьома, взяв його за руку, і через мить на темній вулиці залишилися стояти лише Діма і Леся.
…В той день Рем прокинувся як завжди, але вибиратися з ліжка не поспішав - Він довго лежав, дивлячись у стелю і ніякого бажання вставати у нього не було. Вся справа була в тому, що побачив він вночі уві сні. І звичайно, хотілося йому відмахнутися від цього і сказати самому собі - то всього лише сон! Як завжди говорив Роман, який був реалістом і ні в які сни ніколи не вірив. Але для Рема ці сни і були єдиним зв'язком з самою що ні на є його реальною реальністю! І справи в цій реальності виглядали якось вже зовсім гнітюче цього разу ... Він би, мабуть, і справді залишився вдома, і лежав би цілий день дивлячись в стелю або повернувшися носом до стіни, чекаючи ще якихось інших новин. Бо вплинути ні на що в своєму власному світі він звичайно не міг, але й робити щось у цьому світі, який сьогодні здавався йому особливо чужим, у нього теж ні бажання, ні сил не було. Та й яке це все мало для нього значення? Але ж, Олена Петрівна вже пару разів заглядала до нього в кімнату, і остаточно вирішивши, що він захворів націлилася охоплювати його своєю турботою. А ще й, як на жаль, на роботу їй сьогодні в нічну зміну, а тому довелося б йому відчути цю турботу сповна - весь день вживати чай, бульйон, пюрешечку з котлеткою, а може навіть ще й гірчичники. Хоча ні, ці, здається все-таки не всередину, а зовнішньо. Втім, спокою до самої ночі взагалі не буде. Рем таким чином поміркував собі, та розсудив, що в школі відсидітися буде спокійніше. Тому він швидко упакувався в Романів шкільний одяг та попрямував до виходу, але вискочити трохи не встиг. Біля дверей його встигла перехопити Олена Сергіївна:
- Ромчику! Ну чого ти! Захворів, то полежав би краще вдома!
- Та нормально я, мам. У нас ще сьогодні опитування по темі ...
- Шарф хоч одягни! Замерзнеш, поки дійдеш, а на ніч потім - температура! Ти бачив у вікно, як завірюха мете сьогодні зранку? – не вгамовувалася вона. Для того, щоб зрозуміти, що на вулиці погода мерзенна, Ремові не потрібно було навіть у вікно дивитися, він відчував це всією шкірою. Температура зовні опустилася набагато нижче нуля, а з неба знову полетіла біла холодна гидота, яку вітер крутив аби як, та жбурляв в обличчя перехожим. Тому, власне, йти по вулиці він і не думав, а збирався переміститися з під'їзду відразу у шкільний коридор, але сперечатися не став і шарф слухняно повісив собі на шию.
- Стривай! - схаменулася вона - А снідати? Я ж там котлетки смажила!
- Я вже! Справді, я снідав! Дуже смачно! - Відповів Рем, подумки миттєво зазирнув на кухню, вилив з кухля чай у раковину, та кинув пару котлет з тарілки на вулицю до під'їзду, під ніс очманілому коту, а саму тарілку відправив в мийку - Я тільки посуд не мив, я потім як прийду, добре ? А то я вже спізнюся! Я побіг, мам! - Промовив він скоромовкою і вискочив на сходи. Олена Петрівна пройшла в кухню і глянула у вікно, щоб помахати йому рукою, але скільки не дивилася на запорошену снігом доріжку біля під'їзду, нікого там звичайно не побачила. Рем вже перенісся в кабінку шкільного туалету, тому що всі коридори перед початком уроку звичайно були сповнені снуючих учнів і з'явитися там зараз, не тільки не привертаючи уваги, а просто не врізавшись в когось, було складно.
Вже на першому уроці все пішло шкереберть. Рем, цілком зайнятий своїми невеселими думками, розглядав, як за вікном крутить хуртовина і геть забув, що потрібно було б блокувати Соломію Боданівну, а коротше кажучі – Солому. І даремно! Вона затіяла проводити опитування, і наприкінці уроку дісталася до Романіва прізвища у журналі.
- Ковальов! Хіба ти не чув?! Скільки тобі повторювати?! Йди до дошки, ти там приспав, чи що? - дратуючись казала вона, мабуть вже не вперше, а Рем, занурений в свої невеселі думки, хоч і не спав, абсолютно не звертав на неї уваги, і якби Дімка не ;;штовхнув його ліктем, і зараз би не почув нічого. Він вийшов до дошки, Боданівна поверх окулярів ще раз подивилась на нього суворим поглядом, та наказала:
- Бери крейду, пиши негайно!
Рем машинально взяв шмат крейди, спантеличено озирнувся навкруги, намагаючись прочитати у думках однокласників на яке саме запитання Солома чекає від нього відповіді, але ж ніхто про це не згадував навіть мигцем. Пів класу пошепки спілкувалися, один малював у зошиті, ще четверо гралися у якісь невідомі ігри, інші дивилися у вікна – у цих взагалі ніяких думок не було. Солома тим часом теж оглядала учнів, та роздратовано стукала олівцем по столу - відчувалося, що терпець у неї вже зараз урветься. Рем скоса на неї глянув, та не встиг як слід розібратися у її заплутаних думках, як вона до нього повернулася усім своїм корпусом на стільці, який жалібно застогнав, немов би попереджаючи, що він ось-ось розвалиться під непомірнім навантаженням, та спитала погрозливо:
Чого ти як стовбур завмер? А крейду?! Навіщо ти її в рота запхав?! – тут тільки Рем помітив, що дійсно гризе крейду, бо йому не вистачало кальцію останнім часом, а його організм скористався нагодою таким чином заповнити цей недолік. Він тільки-но хотів розповісти про те, яка корисна крейда, але Солома обурено проголосила – Ти знущаєся?! Що я в тобе питала?! Кажи зараз же!
Тут деякі учні зацікавилися подіями біля дошки, почулися тихенькі смішки, та коментарі, а Рем зробив фатальну помилку - він у розпачі випалив перше, що йому вдалося прочитати у Соломиной голові, сподіваючись, що саме на це питання вона від нього жадає відповіді:
- Де ж цей негідник вештається?
Це питання насправді дуже турбувало Соломію Богданівну із самого вчорашнього вечора, але ж вона ніяк не очікувала це почути отут у класі. Тому брови її миттєво злетіли догори, окуляри навпаки – поїхали до самісінького кінчика носа, рот відкрився і вона від несподіванки потягнула до себе повітря так, наче їй його не вистачало, а потім якось хрипко вимовила:
Що?! Та як ти можешь?!... – і знов замовкла, тому Рем він квапливо заговорив:
Саме так! Не можу, бо не вистачає даних! Але я б міг дати повну обгрунтовану відповідь на ваше запитання, як би ви зробили деякі уточнення – бурмотів Рем далі – Насамперед, мені треба визначити про кого саме йдеться у цьому питанні: про вашого кота Мурчика, сина Богдана, або про сусіда Василя… - далі Рем не встиг нічого сказати, бо Соломія Богданівна скочила та заволала:
Це знущання! Я не дозволю! Щоденник! Батьків до школи! Я тобі! Директору! Я тобі таке влаштую - невідомо, які кари вона ще б вигадала, але тут пролунав дзвоник. Учні, які зацікавлено спостерігали за цією виставою загомонили, загриміли стільцями, підводячись, а Соломія Богданівна, червоніючи наче мак, вискочила із класу. Рем пішов на своє місце, знесилено опустився на стілець, пробурмотів:
Що ж за день такий? Все таке невдале із самого ранку – відповів Рем, та завмер, закривши лице долонями.
Ну ти видав! – засуджуючи зауважив Дмитро.
До них зараз же підскочив Сьома:
А чого? Весело ж було! Мені сподобалося – реготав він.
Припини! Бовдури! Хіба ж Соломія на таке заслуговує?! – заперечила Леся.
Ну чому, чому все так погано? – простогнав Рем.
- То це ти з-за неї чи що? Так у неї з голови все повилітає до завтра!
- Точно забуде! В неї пам’яті на дві години вистачає, навіть менше!
- Та вона вже забула, пам'ять я їй одразу потер, не в цьому справа – зітхнув Рем та подивився кудись далеко угору, а потім додав - У мене там все погано.
- Та не переймайся! -
- Але це ж мій світ, розумієш!
- А що там такого?
- Так ось, самі дивіться - відповів Майк і показав ...
…Роман стояв на самому краю сторожової вежі. З цієї височини здавалося, що вона дістає неба, а зорі, які яскраво сяяли навколо, здавалося, можна збирати руками просто зараз. Він стояв, притулившись до шорсткого каміння, яке ще зберігало сонячне тепло вчорошнього дня... Десь далеко внизу він чув брязкіт зброї та обладунків, бачив вогники багаття і сюди долинали голоси:
- Це точно мій останній бій. Я відчуваю... Ти мені меч мій поруч потім поклади - це моя остання воля ... Чи то ні! Ти ліпше його забери собі, я знаю, ти завжди його хотів ... А я потім, у наступному житті тебе знайду і дізнаюся, що це ти по своєму мечу. Точно! Забери собі!
- Га? Чого тобі? – почулася сонна відповідь - Меч? То давай-но його сюди!
- Та не зараз, я ж кажу - потім, як мене вже приб’ють.
- Знову ти за своє! Скільки тебе пам'ятаю - перед кожним боєм одне й те саме!
- Та ні, цього разу я точно відчуваю!
- Та звісно! Щоразу він відчуває! – роздратовано відповів інший.
- Дочекаєшся від тебе – незадоволено бурмотів той, що прокинувся.
- Якщо я на висплюся, я ж не прокинуся зранку, та на бій не вийду! Годі вже вам! – обурився хтось з іншого боку.
- Не хвилюйся, хор Ооодіна всіх підніме – заспокоїли його.
- Цей бій точно останній, я напевно знаю! Мені вже трохи залишилося, я то чую. – наполягав той, перший.
- Якщо ти прямо зараз пельку не стулиш, то зовсім небагато тобі лишилося - я тебе просто зараз тут прикінчу, та хоч би трохи задрімаю… - роздратовано відповів другий і більше звідти нічого не було чути.
- Ооодін, тобі добре, ти ж ... тобто ви ж ... ви ж ані страху, ані болю не відчуваєте – почулося з іншого боку.
- Чому ж ... Відчуваю ... І біль і смерть кожного з нас відчуваю. І страх є - тому як досі пам'ятаю як то все із кожним сталося…
- Кожного?!
- Авжеж! Тому кожен з нас б'ється так, щоб вже якщо піти – то хоч би швидко. А ще… Щоб не задарма...
Раптом почулися тихі хрипкі голоси десь зовсім поруч:
- Скоро вони підійдуть сюди - я вже чую шурхіт їх лап і шелест крил.
- Вони ще далеко.
- Як гадаєшь - цього разу буде штурм?
- Не знаю, але мені, звісно, не хотілося б.
- Не хвилюйся, вистоїмо.
- Та я не за себе хвилююся! Ми-то вистоїмо, я ж чого – я так, міркую собі... Мені той… м'якотілих мені шкода. При кожному штурмі, я ж бачив, я ж чув їхній біль - вони гинуть, і на це сумно дивитися.
- Так, без них, без їхніх пісень та гомону було б нудно. Але ж навіть якщо… То будуть нові люди! Вони приходять завжди, не знаю звідки – вони з’являються, проростають як мох на моїх боках.
- Мені теж їх шкода. Вони так мало живуть, але я кожного пам'ятаю - як він пробігав тут зовсім малюком, як зростав. Вони зростають швидко, не так як ми. Я пам'ятаю їх дитячий сміх, торкання малесеньких долоньок на моєму боці. І пісні ...
- Чи ти плачеш, Каменюко?
- Ні, що ти! То, мабуть, роса.
- Ти повинен бути твердим! Якщо при штурмі ти хоч на мить здригнешься і полетиш - і мені, і іншим не втриматися, стіна посиплеться, і загине набагато більше людей...
- Я твердий, не хвилюйся. Я твердий як скеля, від якої багато століть тому відколовся.
- Мабуть, що так, твій гострий краєчок сьогодні особливо тисне мені в бочину.
- Ти ба!? І мовчав. То вибачай - так вже мене каменярі поставили.
- Та ні, то добре. Навпаки - вдало вийшло, за тебе хоч вчепитися можна, утриматися, якщо таран сюди влучить... Воно, чуєшь, так бува – надійніше... Тут до тебе був кругленький зовсім, я спочатку думав - одне задоволення поруч сидіти, а потім ... з пращі сюди валун прилетів, а за нього і не вхопишся - круглий зараза, гладенький - вивернувся і полетів, я ще втримався, а з того боку посипалося все ... і полізлі в пробоїну пакость... Багато крові тоді на мені залишилося…
Велетеньські крила змахнули десь неподалік, закриваючи зорі на небосхилі, почулося дряпання кігтів по каменю – то мостився дракон на вежі, що височила поруч. Голоси замовкли, я озирнувся на всі боки, але нікого не помітив, по долині потягнувся туман, небо вже світлішало, а зорі майже зблідли та поволі згасали - займався світанок…»
…Деякий час помовчали, а потім загомоніли всі разом, і хтось плескав його по плечах, хтось смикав за рукава, а Рем стояв і майже не чув нічого, все дивився кудись угору.
- Авжеж ...
- Та не переймайся ти так!
- Там же Ромка! Він, звісно, бовдур, але ж він впертий!
- Так, Ромчик щось винайде! Може вони якось ...
- Ти не втрачай надії! Воно ще той ...
- Все налагодиться! Треба почекати!
- Має бути все добре!
- Ти ж розумієш, вони там роблять все що можуть!
- Я розумію, я все розумію. Але ж… Чекати, склавши руки - це так важко! Зараз особливо, бо в цей самий час там вирішується доля мого світу – зітхнув Рем.
- Так воно, так…
- Чуєш, Ромчик, тобто Рем. А тобі вдома може краще…
- Там ця ... Маман сьогодні вдома, бо вона в нічну зміну. – відповів Рем
- Ну, а ти б у куточку якось, ти ж можеш той, як його, блок зробити.
- Та я вже думав, так воно ж не вгадати що вона здійме. Минулого разу я на підлозі в килимок втиснувся, а вона його якоюсь моторошною виючою машиною дерти стала, як скажена. Я не те, щоб злякався, але неприємно було так, що я тоді на вулицю миттєво вилетів і навіть черевики не прихопив.
- Ясно. Шкода, що у мене бабуся хворіє, а то б до мене можна – співчутливо додав Дімка.
- А у мене батя з рейсу приїхав, там така метушня – розвів руками Сьома.
- Давай до мене! Мама пізно сьогодні, у неї звіти зараз, а там ще якісь слідчі вештаються, то її точно не буде до самої ночі, я тобі ключ зараз – схаменулася Леся.
- Та не треба мені ключ, я так – зраділо посміхнувся Рем.
- Точно, забула зовсім. Ти там якщо захочеш їсти - на кухні все є.
- Я не захочу. Мені не треба. Мене б тільки не чіпали. – махнув рукою Рем і зник.
- Ну то давай. – відповіла Леся, але він вже того не почув.
Він перемістився в Лесіну кімнатку, скинув куртку, взуття, і з насолодою витягнувся на ліжку. Дуже скоро він занурив себе в сон, сподіваючись спокійно подивитися там свіжі новини зі своєї реальності, але і тут його в спокої не залишили. Вся справа була у тому, що блок він не поставив! Ця невеличка кімнатка, із блакитними дрібними квіточками на шпалерах, здалася йому настільки тихою і безпечною, що він про це навіть не згадав. Та марно. За тонкою стіною панельного будинку розташовувалася спальня майора Торецького. Власне, квартира його перебувала навіть не в Лесіному, а в сусідньому під'їзді, і формально він не був її сусідом, вони один одного не знали, і можливо, навіть ніколи не зустрічалися, але багатоквартирний будинок влаштований так, що майже за кожною стіною знаходиться інша кімната, а в ній - можуть бути люди.
Далеко не всі могли вплинути на Рема, не так все було просто. Як мінімум, це мала би бути людина сильної волі, великої концентрації і звичайно вона повинна би була усвідомлено і цілеспрямовано до цього прагнути. Вірогідність знайти таку людину в цьому світі була близька до нуля. І звичайно, був би в цій кімнаті за стіною хтось інший, помилка Рема і не відіграла б ніякої ролі. Але весь надзвичайний розум, вся воля майора Торецького, який на жаль тоді опинився у безпосередній близькості від Рема, були якраз націлені на його пошуки. Тобто, він не знав, що шукає саме його, він думав про підступну банду, яка невідомо як дісталася до Виконкому і так само безслідно зникла. І тим не менше, помітно вплинула на життя міста. По-перше, був викрадений договір про приватизацію Палацу Спорту, що незаперечно випливало з показань свідка Кавуна. Тобто підприємця Левкина. Тьху ти, от же ж причепилося! Це звичайно не тільки тому, що він не так давно керував колгоспним ринком, але ще й тому, що сам був схожий на цей об'єкт торгівлі - такий же круглий, та ще й костюми носив смугасті... З усіх сейфів виконкому той договір зник, навіть з комп'ютерів зник, а слідів злому немає! Довелося навіть експертизу проводити цього єдиного примірника договору, що у Кавуна залишився, на предмет достовірності. І добре б він виявився підроблений, тоді б і справу закрити можна – чи мало чого він там собі навигадував. Але всі печатки та підписи виявилися справжніми! А сам голова Виконкому все заперечує, каже і не підписував, і взагалі не бачив, договора продажу і згадки не має у чому тут річ. Каже, була тільки угода про ремонт, ось вона, і кошти вже надійшли! Ті самі, від Кавуна! Той своє доводить, репетує як скажений… Ось як таке може бути? Шановна людина таким жартувати не стане.
А тут ще цей рапорт від служби охорони - «проникнення без злому, використовували галюциногенний газ». І це в офіційному рапорті! А вже те, що вони між собою говорять - так і згадати ніяково. «Величезні біороботи, летять і слідів не залишають, розчиняються в повітрі, проходять крізь стіни, а броня у них - суцільний кремінь - кулі відскакують і прицільним рикошетом все навколо вражають». І не вірити б, так факти ж - три переломи, сім кульових, причому всі з нашого табельної, осколкових десяток, шолом кевларовий у одного з такою вм'ятиною, як ніби на нього ковш екскаватора опустили. Та ще й збитку там накоїли, весь перший поверх розтрощено, ремонту тисяч на сто тепер – звісно ж, списувати на когось доведеться! Краще б на якихось зловмисників… Не самім же охоронцям сплачувати? І при цьому жодна камера стеження нападників не зафіксувала! Про таке спорядження майор Торецький навіть не чув, а це значить - секретні розробки! Може цих диверсантів тому і заслали сюди – перевірити те все у польових умовах ... Ох, точно це диверсійна група була - більше нікому! Охоронців цих, теж звичайно, перевірили, але експертиза у жодного з них ніяких слідів психотропних не показала. І весь кримінал в місті вже перешерстили, та на жаль - у всіх алібі залізне, не підкопаєшся, і про залітних ніхто нічого не чув. І головне ж - мотиву до сих пір ніякого! Ніхто на цей Палац більше не претендує. Ну, працює він, звичайно, як і раніше, опечатувати ж його ніхто не став, але кому від цього може бути користь?! Він зроду збитковий був і висів каменем на балансі міста. Залишалося думати про нечисту силу або руку Держдепу.
Майор Торецький був все життя атеїстом, в нечисту силу ніколи не вірив і тепер не став. А тому залишалася тільки ця версія, яка при всій своїй неймовірності і була єдиною. Але все ж вона була. У школі міліції про Держдеп, та його диверсантів нічого не розповідали і в своїй практиці майор ніколи з ним не зустрічався, всі його уявлення про цю могутню структуру грунтувалися на закордонних фільмах на кшалт «Агент 007» та «Місія нездійсненна». Згідно отриманих з них відомостям він і малював собі той образ. Круті плечі, голені потилиці... Операція «Перехоплення» поки що нічого не дала. Значить вони ще десь тут - причаїлися. Або готуються до нової атаки? Тягуче очікування не давало спокою майорові. Він був напоготові дати відсіч будь якому ворогу, який тільки посягатиме на рідне місто. «Я тебе наскрізь бачу, падлюко підступна – бач чого надумав: вночі пролізти до самого серця міста – у Виконком! Думав нашу владу порушити! Та я тебе з під землі витягну!» - стискаючи щелепи міркував Торецький. Його думки летіли на всі боки, у тому числі крізь тонку панельну стіну і нарешті досягали Рема. Тому через деякий час він непомітно для себе поступово перетворювався на те саме, яке уявляв собі майор…
- Рем, ти як тут? Рем! Ти спиш чи що? Ми вже тут... - Леся зазирнула у кімнату і зараз же відскочила, зачинивши двері.
- Ти чого? - Здивувався Сьома
- Там ... там хтось… - чомусь пошепки відповіла вона
- Хто ще?! - Так само пошепки хором запитали Дімка і Сьома, але вона тільки знизала плечима, витріщалася круглими очима і мотала головою у відповідь.
- Дай, я сам - рішуче відсунув її від дверей Діма зробив крок вперед і теж заглянув в кімнату. І теж відсахнувся, обережно причинивши двері.
- Що там? - Втрачаючи терпіння запитав Семен.
- Там не він. Це не Рем, тобто.
- А хто?
- Амбал якийсь.
- Невже Кавун своїх надіслав?
- Та ну, того не може бути… як би він знайшов?
- Я нікому ані слова! Чесно-пречесно - шепотіла Леся злякано
- А Рем же тоді як? – схаменувся Сьома.
- Десь забіг мабуть. – знизав плечима Дімка.
- Та ну, він би якось нам маякнув, слід залишив. Там нічого такого?
- Не знаю, я тільки його бачила ... – відповіла Леся розгублено.
- Відійдіть! – сказав рішуче Сьома, та крадькома підійшов до дверей, прочинив зовсім трохи і деякий час дивився в вузьку щілину, а потім все ж відкрив, несподівано голосно покликав і ступив вперед:
- Рем! Друже! Ти чого це? Нервуєся через Боданівну? - Далі він вже нічого сказати не встиг, тому, що був збитий з ніг і покладений в дуже незручну позу на підлогу, а руки його, вивернуті за спину, його міцно тримав той, кого він називав Ремом, і який навалився на нього своєю величезною тушею, впираючись у спину коліном.
- Йой! -скрикнула Леся і відскочила подалі в коридор і вже звідти заглядала в свою кімнату. Вона стояла, не в змозі відірвати погляд від дійсно знайомого їй светра з оленями, Романова улюбленого светра, який зараз був натягнутий чомусь на потужну широченну спину, а під нею десь там на килимі борсався Сьома і здавленим голосом бубонів:
- Годі тобі й дурити! Рем! Я ж нормально до тебе ... Ти чого це ось ... - розмовляти, уткнувшися носом у колючий витоптаний половічок було дуже незручно, Сьома все намагався повернути голову, щоб якось скосивши очі побачити обличчя того, який навалювався на нього зверху. З коридору тим часом волали хором:
- Справді, Рем, жарт безглуздий, припини! Ти ж спокійний хлопець, тобі на цю школу завжди пофіг ... Або ти через Кронос переймаєся? Як там? Новини є? – Миролюбним, але тремтячим голосом підтримував Сьому Дімка, витягаючи тонку шию, він заглядав у кімнату, але підійти ближче все ж не наважився.
- Рем, Ремчику, будь ласка, миленький, відпусти Сьомку, ну будь ласка - з глибини коридору жалібно лепетала Леся, не відриваючи погляду від синіх оленів на светрі.
І горби м'язів на цій широкій спині обм'якли, вона відсунулася в сторону, в самий кут кімнати, звільняючи Сьому.
- Сьома, ти як? - Запитав Дімка і озираючись по сторонах пішов до нього. Сьома крекчучи здійнявся, потер шию і невпевнено покрутив головою.
- Начебто цілий. - Нарешті відповів він. В кімнату заглянула Леся.
- Рем, це ти?
- Так. - Незнайомим, грубим басом відповів Рем, він сидів на підлозі, закривши обличчя долонями і якось весь зменшувався, так, що светр поступово обвисав на ньому, як нібито повітряна кулька.
- А ти навіщо це? – спитав Дімка.
- Не знаю. Це не я. Я перетворився бо… Там, за стіною цей ... Він шукає мене ... Він знає, що це я у Виконкомі ... -, але голос його вже звучав як зазвичай і вид його все більше нагадував звичайного Рема. Волосся тільки було закоротке, але й воно витягувалося, росло, перетворюючись в його звичайну розпатлану шевелюру. Він піднявся, сів на Лесіне ліжко і провів рукою по стіні між книжковими полицями:
- Він там. Майор Торецький ... Він думає що я - диверсант, Держдеп ... - уважно розглядав дрібні квіточки на шпалерах на стелі, Рем насилу вимовив незнайомі слова.
- Який ще майор?! – здивувався Сьома.
- Майор Торецький, він розслідує справу викрадення договору з Виконкому, шукає тих зловмисників та майже знайшов – зітхнув Рем - Та ось, так сталося що він тут десь поруч, за стіною, він уявляє мене агентом Держдепу, от я і змінився, став таким, як маю бути на його думку, ви мені вибачте, що я вас налякав – додав він винувато.
- Ремчику, ти не слухай його! Той майор не правильно говорить, тобто думає, ти зовсім не такий! - тремтячим голосом залепетала Леся, помітивши, як його плечі під светром знову здійнялися і стали поширюватися.
- Так ... Я знаю ... Тепер знаю. Вже все минуло...
- Як це ти перетворився? Чи ти не сповна розуму? – потираючи потилицю спитав Сьомка.
- Я лише втратив рівновагу від того його переконання - відповів Рем, повернувся до них і остаточно став колишнім.
- То ти себе не контролюєшь? Це із тобою завжди таке? – злякалася Леся.
- Раніше – не міг, бо намагався виправдати очікування усіх, хто поруч. – тихо відповів Рем.
- От дурню! Чи ти сам не знаєшь який ти є? Хіба так можна – слухати кожного? – обурено сказав Дмитро.
- Мабуть, не знаю. До того ж, моє марнославство вимагало цього, а я не знав чим його врівноважити, як дати йому опір.
- А тепер? Такого більше не буде? – обережно спитала Леся.
- Не буде, я знайшов чим його врівноважити. Страхом! – запевнив її Рем.
- Як це? Чи ти Сьомку злякався? – недовірливо спитав Діма. – Нелогічно то якось.
- Не його самого, а наслідків - того, що міг би накоїти. Адже він мій друг! – відповів Рем, та додав – Коли вже втрачена рівновага, логіка не допоможе, швидко то все зупинити може лише якесь інше почуття, протилежна емоція.
- От і добре! – радісно скрикнула Леся, - Ти запам’ятай і тепер завжди так, обіцяй мені зараз же!
- Обіцяю. Я завжди, скрізь про це пам’ятатиму. І у свому світі – також. – урочисто промовив Рем.
- Рем, ти не того ... ти краще про Кронос думай - строго сказав Дімка, та подивився на нього з підозрою.
- Зараз вже краще, я повернув рівновагу, та вже можу витримати переконання майора, - запевнив той.
- Так, ти не відволікайся на дурницю - боязко поглядаючи на стіну сказав Сьома - І той, відійди звідти, піди геть у крісло сядь!
- Як там твої, перемогли? – поспіхом спитала Леся, щоб відволікти Рема.
- Не знаю - зітхнув Рем. - Цей Торецький вліз, і все... Все переплуталося. Я тільки пам'ятаю, що сьогодні нас поміняють знову. Опівночі…
- Значить, там закінчилося все добре? - з надією запитала Леся.
- Може й так, а може навпаки ... А може, Ваніч це ось все побачив, як я тут ... і вирішив, що мене тут не можна лишати...
- Але ж ти опанував себе! Якщо ти зміг то зробити зараз, напевно й надалі так само зможешь – заперечила Леся.
- Авжеж! Я б дуже хотів, щоб цей спадок Горканів більше не висів тягарем на моїй шиї, це так важко! А саме зараз, у такі важкі часи для Балаклави, то зовсім було недоречно. Я, навіть тут у вас, ледве лиха не накоїв - Він знову закрив обличчя руками і, тяжко зітхнувши сказав - Ох! Ти, Семене мені вибач.
- Гаразд, я ж чого. На тренуванні у нас ще й не так бува. – відповів той.
- Це добре, що вас тренують стримуватися, що не став ти з переляку... борсатися, чинити опір мені ... Інакше, якщо б ти сіпнувся, я б тобі шию зламав. Ну, тобто не я, а той ...
- Та ти шо? Навіщо? Я ж тобі ніколи – зітхнув Сьомка ображено.
- Я сам не хотів того... Але, як я рівновагу втратив, я нічого не розумів. Дія дорівнює протидії, розумієш? А якщо твоєї дії нема, то й протидії немає... Я зупинився саме тому. Якось так.
- Ти ба... Взагалі-то нас якраз тренують відбивати напади, я не встиг просто. Але, твоя тактика цікава, треба запам'ятати… - зніяковів Сьома.
Я сьогодні повертаюся, тож ти завтра Ромчику потім тут допоможи, розкажи, як тут все було. Він же не знає нічого, як тут я, що робив останнім часом, то ще буде плутатися – сказав Рем поспіхом, помітивши Семенів переляк.
Як це?! Ти вже зовсім звідси зникнеш? – схаменувся Дмитро.
- Ну так. Мене вже кличуть. – відповів Рем.
- Так може я піду з тобою, допоможу, та зустріну Ромчика? – спитав Семен.
- Краще не треба – хитнув головою Рем.
- Я заважати буду?
- Навряд чи, але це тобі мабуть важко буде – знизав той плечима.
- Це буде ... Наче ти вмираєш? – стривожено спитала Леся.
- Ти про що? А, це як твій хом'як. Ні! Я звичайно повинен відключитися і трохи посидіти в заданій точці, але це нормально. І закопувати мене не треба, будь ласка! - Розсміявся Рем - І взагалі не треба чіпати! Я тут зникну - там з'явлюся, а на моєму місці ваш Роман буде!
- Ну, тоді тим більше треба поруч з тобою бути, а то ж Олена Птрівна не на часі влізе, приставати почне недоречно, ти ж її знаєш! – зауважив Семен.
- Це так, вона може, колготна жіночка ... - посміхнувся Рем.
- Ну от же ж! І я ж за те! А так я скажу ти приспав трохи і все! Якщо вона щось надумає! – жваво підтримав Сьома.
- Гаразд, тільки ти посидь тоді тихенько і мене не чіпай. Треба б тебе екранувати якось – погодився Рем.
- Стривай-но! – схаменувся Дмитро, - Ти ж не встиг нам нічого розповісти про свій світ! Як там у вас? Мабуть технології потужніші за наші? Які у вас машини, прилади?
- Немає у нас ніяких машин, навіщо вони? – здивувався Рем.
- Отакої! То ви відстали від нас у розвитку – здивувався Дімка, та подивився зверха на Рема.
- Та чим тут пишатися? Ну, припустимо, немає у людини будь-якої можливості, або скажімо, вона обмежена, у вас як питання вирішують? Не можеш пересуватися у просторі - ось тобі інвалідне крісло-коляска, тобто машина, не можеш швидко пересуватися - швидкохідна коляска, перенести грузи – вантажівка, погано чуєш - слуховий апарат, не почуєш на відстані - радіо, телефон. І все таке інше в тому ж сенсі. А чому б не заповнити відсутні можливості, якщо вже є в них потреба? Це ж набагато зручніше, ніж ці ваші інвалідні коляски!
- Десь ти звичайно правий, - ніяково відповів спантеличений Семен - Але ж не кожен же може як ти переміщатися, ця твоя телепортація, телепатія ... Я поки з тобою не зустрівся, взагалі думав, що це все фантастика, казки.
- Чому ж не кожен може? Ти ось теж зміг. – відповів Рем.
- Чуєш, Сьомка – схаменувся Дмитро – Дійсно, ти ж у Виконкомі того вечора, коли ми бігли вже звідти, ти ж начебто наостанок обернувся і руку в стіну сунув?
- Ага, я тому мордатому фак показав! – задоволено згадав Сьома, та широко посміхнувся.
- Та мені байдуже, кому ти там що показав, як ти ЦЕ зробив? – допитувався Дімка.
-Шо я зробив? Фак? Отак от! - і він засунув під ніс Дмитрові руку з відстовбурченим середнім пальцем
- Та ти не мені під носа… Ти той… Як ти стіну рукою проткнув? – відмахнувся той.
- Не знаю, ось так і все. - Сьома знову повторив жест для переконливості.
- То що ти при цьому думав? - З досадою відсунув його руку від себе Дімка.
- Так не думав я взагалі нічого, показав і все! – розсердився Семен.
- От ти ... Сьома ... правильно про тебе Боданівна каже - бездумний! Ніколи ні про що не думаєш! І звіту собі ні в чому не віддаєш! – сказала Леся.
- Ну, про що можна при цьому думати ?! Ну, думав я - на тобі гад, маєш! То й що тепер?
- Постривай, значить, як це зробити - руку в стіну сунути - ти не думав? Просто на емоціях -бах в стіну і все? – спитав Дмитро здивовано.
- А шо такого? Ми ж тільки з цієї стіни вийшли ...
- А якщо все так просто - покажи ще раз.
Сьомкін з готовністю звичним жестом знов сунув йому під ніс праву руку з піднятим догори середнім пальцем. Дмитро навіть відсахнувся, та розсердився:
-Та Ти не мені під носа, ти в стіну!
- Та вона ж той ... Вона ж з бетону... Я так гадаю, нічого не вийде – розгублено пробурмотів той.
- Мій друг Сьома, ти робиш успіхи, на моїй пам'яті ти вперше за все життя спочатку подумав, перш ніж щось зробити. – зітхнув Дімка.
- Але ж там мені мабуть допомогав Рем – виправдався Сьома.
- Ні, це не я, це ти власноруч. – заперечив той. – Я, мабуть, просто допоміг тобі повірити, ти тому і не міг раніше, що вважав це фантастикою і казками. І не потрібно це тобі було. Ось, наприклад, навіщо вчитися ходити, коли є коляска? Хоча якщо чесно, я ось теж не все можу. Телепортація - це так, дурниця, спосіб пересування. Але, якщо мені щось знадобиться, для користі мого, або вашого світу, то гадаю, він мені це і дасть, я навчуся обов’язково, коли я готовий буду то прийняти, зможу розпорядитися цим. А з вами ця вся техніка злий жарт зіграла, на мою думку. Можливості не потрапляють в руки тих, кому вони не потрібні, або до тих, хто їм ладу не дасть, діє для своєї дурної примхи і на шкоду цілому світові. Таких Світ обмежує, ніяка техніка йому не допоможе, та взагалі, той сам себе і обмежить і знищить, за допомогою тієї ж техніки, між іншим. Ось Дмитро, ти своїм малим сестрам, нерозумним ти б їм пістолета мабуть не дав?
- Ти шо? Вони тільки говорити починають, малі зовсім, я їм навіть ножа, або чогось гострого не дам, шкода ж їх. Я от уявив собі, як вони все дрібними рученятами собі у рота сунуть, все до чого дотягнутися змогли, мене прямо пересмикнуло від одного твого припущення. – здригнувся Дімка.
- Ото ж і ти так само. – зітхнув Рем, а Дімка, дарма шо відмінник, почув себе йолопом. - А ви нема того, щоб б вчитися та розвиватися, вигадуєте всякі пристосування, якийсь тупиковий шлях, мавпячий.
- Ги-и? Так той, це ти натякаєшь, що то не мавпа в людину перетворилася, коли палицю взяла, а людина в мавпу? – зареготав Сьома.
- Ну, з мого боку виходить десь як ... Іноді може й так. Пробач, якщо я тебе образив. А тих із вас, хто все-таки йде по шляху якогось подібного до нашого світу розвитку, розвивають і використовують свої власні можливості, без будь-яких пристроїв, у вас чомусь вважають відхиленням від норми, ви називаєте їх - маги, або чаклуни казкові, йоги і ще невідомо як.
- Ну, то ж не у всіх таке є, щоб здібності надзвичайні – відповів Дмитро. – От скажімо, у відсотках, як гадаєшь, скільки у нас таких?
- Всі – впевнено відповів Рем.
- Як ти кажеш, здатності ці у всіх є? - Недовірливо перепитав Дімка і з сумнівом глянув на Сьомку. Рем на цей погляд уваги не звернув, йому це і не потрібно було, він і так всі їхні думки прекрасно читав, а тому відповів:
- У всіх, звичайно! Сьома ось, наприклад
- А чого це відразу я? - схаменувся той
- Сьома відмінно з матеріалом домовиться. Ну та ви ж самі бачили - Примирливо посміхаючись сказав Рем – Може не одразу із з крихким, на це йому ще витримки не вистачить, він сам поки ще занадто жорсткий. А з м'яким, із каменем або з металом - запросто!
Сьома задоволено посміхнувся та задерши носа подивився на всіх зверхньо, ;;але тут же схаменувся і розгублено запитав:
- А як же той, спорт, змагання? Я ж думав…
- Ну, то це теж я – про твою сильну сторону з погляду свого світу, а спорту у нас немає взагалі – такого, щоб змагатися з іншими, тому я в цьому не дуже розуміюся. – Поспіхом заспокоїв його Рем.
- Як це немає? - Здивувався Сьома
- У нас кожен змагається сам із собою, з тим наскільки поліпшив свої власні досягнення. А який сенс змагатися з іншими? У всіх же різні стартові позиції, - посміхаючись знизав плечима Рем.
- Дійсно, а я якось і не думав про таке ... - розгубився Сьома від цього нового погляду на свої перемоги на рингу.
- А я? - Несміливо запитала Леся.
- Ти - муза, яка надихає на подвиги! Найкраще, що ти зробиш, буде зроблено руками тих, хто поруч із тобою. Загалом – ти геній спілкування! Це у тебе від мами має бути - Організовувати - це твоє все!
Леся засяяла від задоволення, почувши це.
- Так, а у мене так не виходить - зітхнув Димка і пояснив - Із спілкуванням тобто ...
- Тобі й не треба! - Запевнив його Рем. - У тебе своє. Ти чудово аналізуєш складні ситуації, робиш висновки, твоя пам’ять вже зараз утримує безліч всіляких знань. Всі люди різні і це чудово! У команді ви здатні доповнювати один одного і вирішувати найскладніші завдання. Головне, щоб кожен був на своєму місці.
- Це точно! - Пожвавішав Сьома, почувши знайому тему - Якщо в команді хто добре в захисті грає, його не треба в нападники ставити! Він там таких дров наламати може! Не факт, звісно, але буває!
Дімка хмикнув, але сперечатися не став...
Але мені вже час йти – підвівся Рем.
Я з тобою! – підхопився Сьома – Я ж ще Ромчика зустріти хочу!
Добре – погодився Рем
Ти пішки, або як завжди? – спитала Леся.
Краще миттєво. – відповів Рем взуваючись, та натігуючи куртку.
То до побачення! – вона сумно зітхнула і простягнула йому вузеньку долоньку.
Бувай, може ще до нас завітаєш – простягнув йому руку Дмитро. Вони потисли один одному руки, а потім Сьома, який стояв позаду, ледве встиг схопити Рема за плече, і вони залишили Лесіну кімнату…
Незабаром у іншому світі Роман…
…зайшов у печеру. У тіні високих склепінь віяло прохолодою і вогкістю. Під ногами хрустів кварцовий пісок. Марка трохи пройшла вглиб печери, так, що вже й місячне світло майже не видно було. Тоді вона стала обмацувати кам'яну стіну праворуч, а мені наказала зупинитися і чекати. Потім пройшла ще трохи, нахилилася, стала вдивлятися собі під ноги і нарешті покликала мене до себе. Я підійшов і побачив, як внизу біля її ніг пробивається крізь пісок тьмяне сяйво. Марка розгрібала пісок руками і світло ставало все яскравіше, поки нарешті не з’явився весь диск. Він схожий був на круглий піднос матового скла з візерунком по краю. Я очікував, що вона відкриє цю кришку і під нею виявиться який-небудь колодязь або таємний хід, але Марка наказала мені стати у його центр, та коли я ступив уперед, і вже однією ногою торкнувся його, вона тихо промовила: «Тобі пора». Я завмер, боячись поворухнутися, потім схопив її за руку, я не очікував, що все так швидко трапиться, всі слова з голови повилітали, і я тільки й зміг сказати: «Ну, ти не забувай мене, а якщо трапиться ще… Ти мене поклич, я ... Я завжди!» Вона міцно стиснула мою руку своїми прохолодними пальцями на мить і тут же відпустила, та підштовхнула мене в плече до центру кола: «Пора! То буде швидко!» Я стояв тепер у центрі, а сяйво від диска попливло по сторонах, але замість освітлених стін печери, та Марки, що стояла поруч, я побачив розмиті тіні і танцюючі смуги світла навколо, ще почув її оклик: «Побачимося!» І тут же втратив рівновагу - опора під ногами зникла, повітря навколо ставало в'язким, і якісь неясні тіні і тягучі звуки попливли спочатку повільно, а потім все швидше і швидше. Неприємне відчуття підкотило до горла, я потягнув комір рукою і задер голову вище і тут побачив вгорі і справа на тлі яскравого, білого сяйва темний силует, який ставав все чіткіше, наближаючись до мене. Сам не знаю навіщо, я став махати руками і ногами, намагаючись «доплисти» до нього. Дуже неприємно бовтатися невідомо де і не відчувати опори під ногами! Мені здалося, що якщо мені вдасться дотягтися до цього темного, якщо я зможу зачепитися, то вже точно зможу вибратися! І я дотягнувся! Не зовсім так, як хотілося б - після мого чергового помаху руками я чутливо стукнувся об це темне головою, так, що аж примружився, та схопився обома руками за лоба і ... Відчув під своїм задом підлогу! Розплющивши очі, я виявив себе сидячим посеред своєї власної кімнати біля столу, об який я схоже і тріснувся. В голові ще трохи дзвеніло, а в очах було темно, але це безперечно, поза всяким сумнівом була моя кімната! Біля столу хтось сидів, та не звертаючи на мене уваги клацав на моєму власному комп’ютері, але хто саме я у темряві не розгледів. За вікном синіли чи ранкові, чи то вечірні сутінки, за стіною бубонів телевізор, а поруч - посеред мого ліжка затухаючи ще трохи світився той самий диск з мереживним краєм. Я потягнувся до нього рукою, але намацав лише пухнасту вовну смугастої ковдри - сяйво згасло і диск остаточно зник…
Балаклава украинская версия
© Copyright: Алла Массорова 2, 2019
Свидетельство о публикации №219012001174
Свидетельство о публикации №219012001174
Рецензии