Лагiдна брама украинский

Я останній раз грюкнув по брамі, та знесилено відступився. Піт заливав мені очі, лоскотно котився по шиї та вздовж спини, руки тремтіли від втоми. Десь у далечині корабля почувся шелест, він наблизився, став ясніший – справжній голос лісу, так, якби я насправді стояв під величезними деревами, приємний прохолодний вітерець дмухнув мені в обличчя, як наче десь поблизу відчинили двері на вулицю, навіть щебет якихось пташок іноді було чутно і запах хвої. «Ти знов знущаєшся?» - ледь прошепотів я, але він почув і все зникло. Навколо знов панувала тиша, повітря навколо мене стало як завжди нерухомо. Напевно він не знущався, лише виконав моє чергове бажання – мені ж так кортіло нарешті вдихнути свіжого повітря, почути ті пахощі та звуки що були зовні. Але ж я сам хотів опинитися для того там! «Тупа тварюка!» - вигукнув я у відчаю і просто долонею дав ляпаса брамі. Сьогодні вона була твердою, жодної подряпини на поверхні не лишилося від моїх марних зусиль. Як прикро – нарешті дістатися Землі і не мати змоги вибратися з цієї консервної банки через нестачу розуму у її желейного мозку. Або у мого власного… Або у нас обох…
Чому ти не чуєш, не можеш зрозуміти мене зараз, Корабель?
Ти ж почув нас у глибинах космосу, коли ми благали про допомогу на Марсі! Ти ж врятував нас від загибелі, зрозумів чим ми дихаємо, що їмо та надав нам все необхідне для життя! Ти навіть розібрався звідки ми є, і доставив нас на нашу рідну Землю, то ж чому тепер тримаєш нас у полоні?! Я вважав тебе добрим друзякою з першої нашої зустрічі, невже я помилявся? Я згадав той день, коли ми вперше зустрілися із Кораблем після тієї страшної аварії на нашій станції…
Після аварії на нашій станції пройшло вже більше доби, кисень в балонах закінчувався, і допомоги, здавалося, чекати нізвідки. І тут з'явився ти – промайнув над обрієм палаючою зіркою і  зупинився на пагорбі неподалік. Ми поспіхом видрали з єдиного марсохода, який ще був на ходу все зайве, ледве втиснулися в нього всі семеро - так що верхній люк не зачинявся тому, що з нього стирчав шолом Мартинова скафандра і повною ходою помчали до тебе. Про що ми тоді думали, коли вкотилися у твій величезний двостулковий люк, відкритий, як гостинно розчинені ворота? Адже з першого погляду було ясно, що то аж ніяк не земний корабель. Та ні про що ми не думали! Раділи, що кисню в балонах вистачило! Ми навіть не здивувалися, коли після зачинення брами тиск навколо нас став повільно підвищуватися і приміщення наповнилося повітрям, яким ми могли дихати. Ми сприйняли як належне те, що у суцільних стінах довгого коридору з'являлися двері, а за ними виявлялися каюти з усім, що нам було необхідно. То вже потім настала черга розуміння цього великого дива, що ти створив, коли я годинами просиджував перед прозорою стіною  у великій кімнаті, яку ми назвали командорською рубкою, хоч нічого справді схожого на панелі керування тут не було. Взагалі нічого не було окрім цієї стіни, за якою гойдалося мутно-жовте желе. Бульбашки у ньому здавалися мені іноді оченятками, які вдивляються в моє обличчя, а іноді – радісними посмішками. Я намагався почути твої думки, але нічого не відчував. Жодного невідомого пейзажу, або навіть якогось незнайомого образу не промайнуло у мене в голові за всі ці довгі місяці нашого спілкування. Ти не схотів ділитися зі мною своїми спогадами, але ж читав мої думки та чудово розумів і мене, і моїх товаришів. Я впевнений, що ані кают, ані всіх тих приладів для нашого життя, не існувало в тобі доти не з’явилися ми. То був би неймовірний збіг, щоб все так співпало. Ти напевно створював все це із власних нутрощів майже миттєво за нашими бажанням. А ми навіть не відчули подяки, дивувалися та раділи лише дрібницям на зразок гітари, яку знайшов Богдан просто серед коридору, або тієї спітнілої пляшки пива, що якось вранці з’явилася на столі біля Маркового ліжка. Він тоді всім показував її, казав, що саме таку бачив у своїх снах вже майже півроку…  Так, ти завжди був гостинним господарем і випереджав всі бажання своїх гостей. Чому ж саме тепер, коли ми дісталися до бажаної цілі ти взявся вередувати?   Адже ми так раділи, коли вперше зрозуміли, шо ти летиш саме до Землі, а ще більш – коли без перешкод ти вийшов на орбіту та приземлився! Тоді ми з нетерпінням чекали відчинення брами кожної миті, але ж спливали години, а ми залишалися у полоні. Нашу радість змінило здивування, і навіть розпач. Я спочатку намагався розмовляти з тобою, умовляв нас звільнити, але все марно.
За останній тиждень я перебрав купу варіантів, щодо способу пояснити Кораблю що ми вже вдома і все що нам треба – це лише відчинити цю кляту браму, але жоден з них не дав порозуміння. Дехто з команди і особисто капітан висловлювали мені своє незадоволення, але що я мізг зробити?!. Адже я всього лише слухач, а не комунікатор. Мене навчали відчувати думки інших істот, та пояснювати їх поведінку, аж ніяк не спілкуватися із ними! У мене завжди були проблеми із соціалізацією, навіть із членами команди мені простіше було спілкуватися мовчки, у крайньому випадку – через рапорти.  Д о речі, капітан Дрюон взагалі з першого дня нашого прибуття на Землю наполягав на силовому рішенні, я опирався як міг, бо не втрачав надії домовитися із Кораблем, а ще  - боявся розлютити його. Бо хто зна – якою буде реакція на пошкодження? Може викачає кисень з помешкань, або полетить у відкритий космос подалі від Землі. Але мої спроби домовитись по хорошому із кораблем одна за одною потерпали невдачу, …
За кілька днів всім набридло милуватися розкішними видами покритих лісом сопок у ілюмінатори, не маючи змоги вибратися звідси, ніхто вже не вірив у те, що корабель добровільно відчинить браму, навіть я сам. Мені лишилося лише визнати свою поразку, та погодитися із рішенням більшості, тому із вчорашнього дня всі ми по черзі у різний спосіб намагалися зламати, або хоч пошкодити цей величезний люк, який став перешкодою до волі. Спочатку декому здавалося, що у тому є сенс – після того, як із залишків нашого марсоходу було видрано вісь від колесної пари, Богдан за її допомогою кількома ударами розтрощив ту виступаючу частину на брамі, яка відрізнялася кольором, та знаходилася саме посередині, де величезні стулки притискалися одна до одної. Ми всі чекали, що вони після того розкриються, або хоч трохи посунуться, після того, як цей прилад посередині буде знищено. Але ж – ні. Замість того щілина між стулками покрилася піною, яка мов гума тепер відштовхувала кожний новий удар. А на спробу зрізати її ножем відповіла здригуванням по всій довжині та стала твердою наче діамант, а може навіть ще твердішою. У всілякому випадку леза об неї ламалися не завдаючи їй шкоди. Через кілька годин тією ж речовиною покрилася уся брама, так, що без звуку поглинала удари Миколи, який залишився довбати її вночі. Несподівано ці перетворення декого навіть надихнули, мовляв – якщо воно хоч якось реагує, то може таким чином можна буде дістатися потрібної дії – тобто відчинення брами врешті-решт. Я на то мав свою особисту думку, але не поспішав її висловлювати. Річ у тім, що коли ще капітан Дрюон вперше віддав наказ довбати браму, мені на думку спало, що корабель ще може прийняти нас за божевільних, і перед очима стала десь бачена психіатрична лікарня, палата і стіни гумовим покриттям, прив’язані до ліжка пацієнти. І от десь так і вийшло, добре хоч зранку ніхто не виявився прикутим до власного ліжка, або зачиненим у своїй каюті. І на тому спасибі. Адже у тому, що Корабель читав наші думки я не мав сумніву, щодо моїх особистих – так це точно. Хіба шо от із інтерпретацією тих думок іноді виходила плутанина. От як позавчора, коли на тайгу падав дощ. Я тоді довго дивився на бурхливе зелене море на екрані зовнішнього спостереження - там верхівки дерев колихалися од вітру під низькими хмарами, наче справжні хвилі. Я щільно притискався до прохолодного скла, і мені здавалося, що я навіть відчуваю вологе духм’яне повітря. Я уявляв, як було б добре опинитися просто неба, і відчути ті дощові краплі… Так ясно те собі уявляв, що навіть не одразу зрозумів, що на мене насправді падає дощ просто тут і зараз! Здоровезні краплі рясно сіялися зверху та зникали на підлозі, я разом вщент змок весь з маківки аж до шкарпеток, голосно вилаявся, вибіг з рубки до коридору, та марно я намагався сховатися від тієї зливи – дощ падав скрізь, і мені тоді дісталося лайки від усіх. Я вже потім благав вимкнути той імпровізований дощ, зовсім недоречний в середині космольоту. Але цього разу корабель або не чув мене, або ж насміхався – дощ припинявся досить повільно, ще й за три години потому рідкі поодинокі краплі деколи падали мені на потилицю. Здається, саме тоді розлючений Дрю наказав готуватися до штурму брами. Безглуздого, божевільного штурму. Але я не міг далі опиратися більшості, і от тепер, як настала моя черга, то я вже третю годину поспіль металевим уламком намагаюся як не пробити браму, то хоч достукатися до розуму або совісті Корабля, я йому, здається, то все байдуже. 
Мій відчай змінився порожнечею. Останнім часом зі мною таке траплялося – ніяких бажань, або навіть думок, повнісіньке безсилля, таке, що здавалося – якщо я не сяду просто зараз, або хоч не притулюся до якоїсь стіни, то мої ноги не втримають мене і я повалюся навзніч.
Зазвичай я намагався у такі моменти концентруватися на якихось простісіньких діях, щоб подолати заціпеніння, бо не можна ж було здаватись, підводити усю команду! Але зараз я був надто стомлений, щоб сперечатися, байдужість охопила мене, я знесилено обперся спиною на браму, і тільки но притиснувся до гуми, як вона лагідно обхопила мене з обох боків. Все сталося так швидко, що я навіть не встиг злякатися та відскочити –  вона поглинула мене повністю, а за мить я вже опинився зовні! Я дивився на білі хмаринки на блакитному небі і шаленів від того неосяжного простору – адже кілька місяців поспіль я провів у цьому залізному горіху, кострубатий бік якого повільно пропливав повз мене догори. Знизу мене наче підтримувала м’яка лагідна долоня – пелюсток від брами на тоненькому павутинні повільно опускав мене до землі, так що я міг нарешті роздивитися все довкола. Корабель височів над скелястим пагорбом на трьох підпорах доволі високо, навіть верхівки велетенських дерев не могли дотягувалися до нього. То ж мабуть, він навмисне так став, щоб не зашкодити, не зламати жодної гілочки! Якби оце нам вдалося відчинити браму, яким чином ми мали б спуститися? – стрибати надто високо – десь так тоді міркував я сам собі. А в який бік треба тепер йти, щоб дістатися найближчого міста? Напевно нас шукатимуть, адже хтось мав би помітити наш корабель, а то може він ще й маяка якогось ввімкнув, та весь час передає сигнал? Тоді, звісно, є сенс залишатися тут, біля корабля, поки нас не знайдуть. А може, навіть у самому кораблі, адже у ньому є вода, їжа, та доволі безпечно – на таку висоту не дістанеться жодна хижа звірюка! То ж, здається, корабель не тримав нас у полоні, навпаки - він оберігав нас! Від наших власних безглуздих вчинків оберігав навіть тоді, коли ми, наче божевільні намагалися йому завдати шкоди! То вибач! Вибач усіх нас, дурних, друже!  – ще встигла промайнути у мене думка, та ось я вже опинився на галявині і на деякий час забув про все інше – бо під ногами нарешті була справжня земля, вкрита травою, та товстим шаром хвої, вона пружньо подавалася під моїми кроками,  легенький вітерець ніс різноманітні пахощі, з усіх боків на мене линули звукові хвилі – стрекотіння, шарудіння, шелест, посвист та щебет якихось пташок. Я із задоволенням пройшовся поміж дерев, здається, навіть гладив траву руками, нюхав якісь дрібні блакитні квіточки, потім обіймався з сосною, міцно притискаючись щокою до її теплого смолястого стовбура. Як я скучив за тобою, Земля! Невдовзі десь високо нагорі почувся гуркіт та привів мене до тями – крізь мереживо соснових гілок я побачив вертоліт, який нарізав широкі круги навколо корабля, брама якого нарешті була відчинена, а у її отворі галасуючи на всі лади махала руками та стрибала уся наша команда


Рецензии