Райський полонез украинский

З ранку падав дощ. З вікна навіть приємно було дивитися на блискучу мощену вулицю, на бурхливі струмки, які неслися обабіч, змиваючи весь бруд. Та зовсім інша справа – опинитися під цією зливою. Кожен, кого якісь обставини виженуть з під даху в цей ранок, намагався як на швидше повернутися до сухої теплої оселі. Пан Шервоцький, зітхнувши повернувся од вікна, та пішов знову міряти кроками свій просторий кабінет, кожного разу затримуючись біля викладеного візерунковим кахлями коміну, від якого цілющою хвилею котилося тепло.
- Пан професор, я не можу Вам заборонити, але не раджу втручатися у цю справу. Досить сорому на ці стіни. Я розумію, що Виговський був Вашим улюбленим учнем…
- Чому це був? Він і досі мій учень. – пенсне професора гнівно блиснуло.
- За цих обставин я змушений піти на виняткові міри – ретельно підбираючи кожне слово промовляв пан Шервоцький – мене непокоїть не тільки репутація нашого закладу, але й Ваша особиста, авжеж, будь які стосунки із вбивцею…
- Невже ви здатні в це вірити? – із сумним подивом спитав професор.
- Всі кажуть одне і те саме, всі обставини на це вказують, - мовляв таким чином пан Шервоцький зупинився біля високого вікна, знизав плечима, сиві брови його здійнялися догори,  – То чому ж я маю сперечатися?
- Бо то не є правдою – впевнено відповів професор. – Не може порядна людина в одну мить перетворитися на злочинця! Це нелогічно!
- Ви надто занурені у свою математику – зітхнув пан Шервоцький – життя набагато складніше, у людей завше немає ніякої логіки.
- Авжеж, поки що я не можу нічого довести… Я перепрошую, але сьогодні мої лекції припинено, саме зараз я змушений поїхати до маєтку Виговських.
- Пане Дерешу, це не є вашою справою,
- Справедливість – то є спільна справа порядних людей – тихо відповів професор.
- Плітки хутко поширюються, якщо ваше ім’я пов’яжуть із цим вбивством - вам довіку не відмити свою честь, вам прийдеться жити із цим тягарем, крім того, втративши пошану – ви втрачаєте роботу, я сподіваюсь це вам зрозуміло? – все помітніше нервувався пан Шервоцький.
- Якщо я знатиму, що невинну людину звинуватили і не зроблю нічого аби допомогти, мені теж прийдеться із цим жити – а це набагато важче. – відповів професор рішуче підводячись.
- То будьте обережні, допоможи вам Бог – зітхнув пан Шервоцький, протягуючи професору руку.
- На все добре – він коротко потиснув її, й високо здійнявши сиву голову вийшов із кабінету.
Професор Дереш так і не вдягнув старенького капелюха - пішов під дощем тримаючи його у руці,  навпростець по калюжах до тарантасу, який вже чекав його на розі Вірменської. Дзвони на ратуші саме відбили дев’ять, коли коні з гуркотом рушили по бруківці.
Біля маєтку Виговських, незважаючи на дощ зібралося чимало народу. Професор Дереш, проштовхавшись скрізь натовп піднявся по високих сходах до полісмена і після короткої розмови той відступив убік, дозволяючи йому піти до інспектора. Всі вікна і двері на першому поверсі було відчинено, плити білого мармуру та килими на підлозі затоптані брудними чоботами, скрізь гуляв сповнений дощової вологи та суму вітер. Ще недавно затишний будинок виглядав таким занедбаним, як наче життя залишило не тільки його господаря, але й саму оселю. Пан професор пройшов повз кімнати до вітальні, де сподівався погрітися біля великого каміну. Але марно, камін був нетоплений, і тут, як і скрізь було сиро та холодно. Тіло пана Виговського вже винесли, великий килим згорнутий лежав посеред кімнати, підкреслюючи спустошеність. За великим столом, заваленим паперами, сидів інспектор Сушко, тримаючи у руці люльку, дим від якої розповзався по всієї кімнаті.
- Пан інспектор – звернувся Дереш до поліціянта – мої співчуття, мені дуже прикро, що вам довелося завітати сюди з такої сумної нагоди
- Так, я теж приголомшений, пан Дереш – погодився інспектор підводячись і потискаючи руку професорові – напевно Шервоцький переймається що то скоєно вашим учнем? Я розумію, його. Така ганьба на все наше місто. Я сам ніколи б не думав що Роман підніме руку на батька. Але ж маєм те шо маєм… Ви дарма сюди їхали, можна було б надіслати запит на відділок, навіщо ж так турбуватись.
- Я, з вашого дозволу, все ж хотів би сам роздивитись. – ввічливо заперечив професор – я не заважатиму вам, хіба що може ви відповісте на декілька запитань, якщо буде на то ваша ласка.
- Звісно ж, чому б ні? – погодився інспектор.
- Я чув, що пан Виговський тільки вчора приїхав із Кракова із своєю молодою дружиною? То це є так?
- Дійсно. Я вже бачив вночі пані Ванду, вони одружилися лише місяць тому, у Кракові, де пан Виговський саме і жив останні роки, нарешті приїхали сюди, щоб вона познайомилася із його сином і така несподіванка… Вона до речі - дуже приємна пані, але зараз вона в такому розпачі після всього, що не могла навіть залишитися тут і поїхала до готелю, як вона сама мені казала «… щоб не бачити ані цього покидька, ані цей будинок, де все це сталося…»
- Перепрошую… Кажуть багато і все різне. А як саме то сталося? 
- Пані Ванда розповіла, що приїхали вони до маєтку близько о півдні, вона деякий час відпочивала, о шостій вийшла до обіду, то все підтвердила покоївка Соломія. Потім вони пішли сюди у вітальню, пан Виговський скучив за своїм роялем і нарешті хотів вразити її своєю грою. Але в неї розболілася голова, тому вона хотіла подихати свіжим повітрям і ще до обіду наказала кучерові запрягти коляску та проїхатися містом. Вчора насправді була чудова погода… Таким чином, вона вийшла, пройшлася садом, ще зустрівши садівника, старого Миколу, веліла йому нарізати троянд до вітальні, де саме грав на роялі пан Виговський. Микола так само все підтвердив, музику він чув - годинника при собі не мав, але казав, що сонце ще не сідало, коли вона поїхала. А потім, майже відразу, приїхав молодий пан, тільки но зайшов у дім, та підняв галас що батька вбито. Але ж крім нього, та його батька нікого не було у вітальні! То ж він сам підступно вбив його, та ще й відмовляється! Пані Ванда у розпачі. Вона звісно не сподівалась, що син зрадіє на молоду дружину батька, але ж такого ніхто не очікував! Такого звісно не можна було уявити навіть у страхіттях. – інспектор зітхнув и почав колупати свою згаслу люльку.
- А хто ще на той час був у маєтку? – спитав його професор.
- Кухар поїхав за провізією, бо пані Ванда зосталася незадоволена обідом, покоївка за її наказом теж пішла по крамницях, тож нікого мабуть не було. Коли Микола, почувши крик, заскочив у будинок, Роман сидів на килимі посеред вітальні, тримаючи батька, який вже стікав кров’ю. Зараз же ту коляску, якою він приїхав було надіслано за лікарем, але ж звісно, було занадто пізно. Куля влучила у саму скроню.
- А де ж той пістолет?
- Ще не знайдено, обшук триває. Мабуть Роман десь сховав його, щоб скоїти ще якийсь злочин. Пані Ванда дуже хвилюється, щоб він не застрелив її саму. Але я запевнив, що їй нема чого непокоїтися, Роман відтепер під надійною охороною. Він начебто не в собі зараз. - Спочатку, як ми приїхали все заперечував, а потім зовсім замовк. Ну, то в нього ще є час до суду визнати свою вину та покаятися. 
Нелогічно, зовсім то все нелогічно – пробурмотів професор, підвівся із крісла, у якому сидів весь цей час і пішов кругом по кімнаті. Зупинившись біля роялю він потягнув догори кришку, зазирнув у середину, та звернувся знов до інспектора:
- А хто закрив рояль? Це хтось із ваших?
- Не звернув уваги – відповів інспектор – та чи це має якесь значення?
В той час до вітальні увійшла покоївка із підносом у руках, на якому стояли тендітні філіжаночки із кавою. Вона мовчки поставила то все на стіл і вже було хотіла йти, але пан професор запитав її:
- Не могли б ви залишитися на хвилинку, будь ласка.
- Так – відповіла вона, зупинилася посеред кімнати, склавши руки на білому фартушку і схилила почервоніле від сліз обличчя.
- Чи не пам’ятаєте ви, коли останнім часом приходив настроювач рояля?
- Звісно ж, пам’ятаю. Перед Різдвом, п’ять років тому. До речі, саме сьогодні він повинен був прийти, мене ще вчора попередив пан Виговський, як приїхав, що його запрошено. Але тепер вже мабуть то нікому не треба.
- Невже з тієї пори жодного разу ніхто не грав на цьому роялі? – нібито здивувався професор.
- Ні. Потім, майже одразу після Різдва пані Виговська захворіла, та навесні померла. Тоді ще рояль перенесли з великої вітальні сюди, бо з тієї пори жодного разу гостей на бали не запрошували. Пан Виговський поїхав до маєтку у Краків. З того часу він приїздив лише тричі, на річницю її смерті, лише торік не приїхав. Але він ніколи не грав на роялі за всі ці роки. Жодного разу. А молодий пан Виговський зовсім не полюбляв ніколи музики, то навіщо ж даремно викликати настроювача?
- Логічно. – ледь помітно хитнув головою професор та обернувся до інспектора – подивіться-но сюди, всередині роялю повно пилу. Навіть на струнах. Якщо б на ньому грали саме вчора, то це виглядало б зовсім не так. До того ж якщо рояль було перенесено із іншої кімнати, він неодмінно потребує настроювача. Дивіться - там навіть декілька струн порвано.
- Але ж пані Ванда каже… На чому ж він тоді грав? Може пану Виговському так кортіло, що він не помітив - інспектор все ж підвівся та зазирнув у середину рояля, знизав плечима і додав – ще й садовник, Микола то все підтвердив. - - -Візницю, який пані Ванду тоді повіз на прогулянку, треба ще розпитати. – пробурмотів він собі під носа і розпалив свою люльку знов. Навколо нього одразу ж розповзлися клуби смердючого диму. Покоївка кашлянула декілька разів та спитала чи можна їй вже піти.
- Мабуть так, - відповів інспектор, замислено дивлячись у вікно.
- Хвилиночку, перепрошую! – зупинив її професор – пан інспектор, накажіть будь ласка, відчинити тут вікно. Бо якось то нелогічно – там по всіх кімнатах вікна відчинені, а саме тут, де повно диму все зачинено.
- Дійсно – погодився інспектор – зараз я сам відчиню!
- Обережно! – підскочила до нього покоївка, та посунувши важку портьєру в бік од вікна, відкрила підвіконня, на якому стояв ледве тримаючись на краєчку грамофон. - Вона підхопила його та переставила на стіл.
- Яка цікава річ – здивовано промовив професор
- Хіба ви вперше бачите таку штуку? – байдуже відгукнувся інспектор
- Звісно ні, але ж цей знайшовся так доречно… у тому самому місці, у той самий час…   
- Це пані Ванда вчора привезла, я ще хотіла одразу понести до неї в кімнату, разом із усіма валізами, а вона розсердилася, мовляв я можу розбити цінну річ, та сама власноруч принесла його саме сюди. – пояснювала покоївка, та виправдовуючись додала - Тобто я звісно не слідкувала за нею навмисне, а потім, як вона вже відпочивала перед обідом, я прибирала тут на першому поверсі, хотіла вікно відчинити отак само як зараз пан інспектор та й помітила…
- Дуже добре – бурмотів собі у вуса професор – то є дуже добре, Соломія, що ви помітили.
Він покрутив ручку збоку ящичка, придивившись уважно запустив, та поставив голку на кружляючу пластинку. Інспектор та покоївка, мовчки спостерігали за його діями. Аж коли із патефону почулася музика, а саме полонез у виконанні роялю, професор обернувся до них:
- Пан інспектор, чи не вважаєте ви за потрібне спитати у того садівника Миколи – цю саму музику він чув вчора, коли розмовляв із пані Вандою?
- Так, вважаю – відповів зніяковілий інспектор, а покоївка вже вибігла із кімнати, не очікуючи наказу. Тим часом у двері вітальні, почувши гучну музику у такий недоречний час почали заглядати, пошепки перемовляючись поліціянти. Інспектор, нарешті прийшовши до тями, розпорядився таким чином:
-Галушка! Швидше бери із собою ще двох! Зараз же знайти в готелі пані Ванду, та дивіться щоб не втекла! Обшукати її, та всі її валізи!
Ще не встигла зупинитися пластинка на патефоні, аж ось вже привела покоївка садівника Миколу, який озираючись на всі боки, та перехрестившись тричі, присягнувся, що чув вчора саме цю музику, навіть подумав, що це сам господар із раю заграв йому. А невдовзі привезли і розлючену пані Ванду, у валізі якої дійсно знайшли пістолет, та маленьку прострілену подушку…