Кронос укра нською

Тінь Балаклави над Кроносом.
(переведено пока частично, еще часть на украинском: Балаклава, а полная версия сейчас пока на русском: Кронос 1 - Тень Балаклавы над Кроносом)
Що ж воно таке! Знову ліворуч від мене стіна будинку хитнулася і на ній з'явилися гілки, покриті синім листям. Навіть шелест листя було трохи чутно. Наівть ще й птахи якісь щебечуть. А які у нас тут в місті пташки можуть бути? Ворони хіба що каркають, ну, може, горобці ще іноді цвірінькають ... Я зупинився і хитнув головою. Навколо знову була дзвінка тиша морозного ранку. Гілки зникли, сіра стіна стояла поруч, та здавалася навіть дуже реальною, он і тріщина од вікна тягнеться, подекуди на ній іній в променях ранкового сонця виблискує. Рука моя сама потягнулася перевірити її надійність, відчути холодну шорсткість бетону ... Але ні, що то за дурниці! Я, раптом злякавшись, відсмикнув руку і сховав у кишеню. Вже не знаю, що такого загрозливого мені примарилось, але я відсахнувся від будинку і ноги самі понесли мене подалі від стіни. Відійшовши на пристойну відстань я озирнувся - будинок як будинок. Про всяк випадок я тепер намагався дивитися тільки вниз, на вторований сотнями чоботів сніг, але мені все ж іноді здавалося, що десь зовсім поруч, правору, або ось зараз – ліворуч, хитаються гілки, покриті густим синім листям.
До того ж в мене з самого ранку голова боліла неймовірно, дихати вже було абсолютно нічим, піт заливав очі, я вже розстібнув куртку, але легше від цього не стало - мабуть у мене таки піднялася температура. Сніг морозно скрипів під ногами, виблискуючи діамантовим пилом на сонці, а мені було так жарко і задушливо! Перед очима пливли райдужні кола, повітря було таким важким і в'язким, немовби я йшов по пояс у воді. Здавалося я вже не в змозі зробити ані кроку, зараз ноги остаточно відмовлять і я сяду в найближчий замет. Але в голові в такт крокам пульсувало: додому, потрібно дістатися додому! Тому я, як заведений автомат переставляв ноги. Зняти б зовсім і куртку і шапку! Я завернув до зупинки, бо звичайна дорога до власного будинку зараз здавалася мені дуже довгою, дійти пішки уявлялося просто неможливим.
Що цікаво - незважаючи на досить пізній ранок на зупинці, та й на всій вулиці не було жодної душі, та й машин теж не було. Але ця дивна обставина мене якось не здивувала, так, відзначилася десь у свідомості. На стінах старих будинків я боковим зором іноді помічав - знов проступають контури дерев, мені навіть чувся шум гілок десь високо вгорі. Але як тільки я повертав голову – видіння зникало. Це у мене маячня почалася від високої температури - вирішив я, точно я захворів, треба було вдома залишатися!
Але ж Пал Санич, наш математик, звичайно ні за що не повірив би у такий збіг - щоб саме сьогодні, коли контрольна, я несподівано захворів, тому я й поперся до школи. Ну от і добре! Я ж чесно намагався дійти на ту бісову контрольну! Хоча ще з самого пробудження було ясно, що потрібно було мені залишатися в ліжку і зовсім нічого робити я не можу, окрім як хворіти на суворому дотриманні постільного режиму, як сказала б наш дільничний лікар. Так от нема ж того! Потягло мене почуття громадянської совісті! А тепер, коли остаточно стало ясно, що я не в змозі не те що контрольну писати, я й пересуваюсь хитаючись, ледве переставляючи ноги, і мені тепер доводиться з півдороги розгортатися на 180 градусів і з величезними труднощами тупати додому. Доплентавши до автобусної зупинки, я не дивлячись жбурнув на лавку рюкзак і вже повернувся до неї спиною, маючи намір сісти, але мій зад замість холодної дошки супроти очікування торкнувся чогось м'якого, позаду раптом голосно зойкнуло і величезна кудлата сіра тінь понеслася геть. Я оторопіло проводив поглядом собаку, навколо знову попливли сині дерева, і тоді я закрив очі і в знемозі опустився просто в замет, завалюючись спиною до ліхтарного стовпа. Останнє, що пам'ятаю, перед тим, як моє бідне свідомість остаточно занурилася в пітьму - під плечем було несподівано м'яко ...
Отямився я, схоже, не скоро. Прямо перед моїм обличчям на зеленій гілці сидів величезний, розміром білше за мою долонь, метелик. Він ворушив дзеркально-перламутровими крилами і дивився на мене. От присягаюся! Саме розглядав мене, я це ясно відчував і ще подумав - у нас таких не буває. І такого синьо-зеленого листя на деревах у нас немає, особливо взимку - так це точно. І тоді я сам у себе запитав: «Якщо У НАС - це ТАМ, то ТУТ - це де саме?». І якийсь маленький, тоненький голосок мені відповів - це ТУТ. Отакої! В мене дійсно почалися глюки, гарненько! Голова моя, втім, не боліла, а ось пити - хотілося і було дууже жарко. Останнє, проте було якраз зрозуміло - навколо точно не зима, відверто кажучи - навпаки, літо в нашому розумінні. Ні снігу, ні заметів біля будинків, і самих будинків, до речі, теж навколо не було. Тобто відключився я на зимовій площі, а прокинувся (або як раз ще не прийшов до тями?) на літній лісовій галявині. Одягнений я був як і раніше, по-зимовому, а сонечко таки припікало крізь гілки дерев – тому і жарко мені було, і пити хотілося. Коли я зняв куртку і светр, мені прямо дихати легше стало. Я було завагався - чи не зняти й футболку, скрізь мокру від поту, та вирішив почекати - і на мені протряхне. Дзеркальний метелик, схоже, був не з лякливих, він кружляв навколо, сідаючи то на одну, то на іншу гілку біля мене, а одного разу навіть сів мені просто на голову! І тільки-но я розвісив свій знятий одяг на гілки, обтрушую джинси від сухого листя, не те щоб від великої необхідності, а так, аби чимось руки зайняти поки слушна думка з'явиться - в сенсі, що робити далі. Так ось в цей час метелик прямо агресивно по відношенню до мене налаштувався. Відлетить подалі, розвернеться і пікірує на мене. Я звик про метеликів думати, як про істот нешкідливих, у всілякому разі безпечних, а тому не дуже злякався, але рукою відмахувався, значить. І чую - кличе мене хтось тим же ж тоненьким голоском. Причому я його чую, як наче через перешкоди на радіо, здалеку звідкись. І каже він мені начебто десь так – «Ходімо, швидше! Йдемо, треба йти!» Я і навколо озирнувся і вгору подивився - нікого. Крім метелика того, звісно. Я пару кроків за ним зробив, він від захвату аж ніби застрибав, вгору та вниз злітає, ну, бачу – радіє вже, як може. І голос у мене в голові гучніше – «Молодець! Ходімо, треба туди! Треба швидше!» Ну, то я й пішов за ним слідом. У мене ж, взагалі інших варіантів і немає, можна сказати, я абсолютно вільний до п'ятниці або навіть більше. Метелик делікатно летів у просвіти між дерев, огинаючи зарості кущів і низько звисаючих гілок, а я петляв слідом за ним, намагаючись не відставати. Я ще подумав, що добре було б свої речі забрати, якщо загубляться - мати ж з розуму зійде! Але коли озирнувся - побачив позаду лише одноманітні стовбури дерев і зрозумів, що шукати вже марно і навіть трохи засмутився. Але, врешті-решт я так собі вирішив – може то я сплю і ось це все мені зараз тільки наснилося?! Чи варто уві сні турбуватися про таку дрібницю як куртка? І тут же забув про неї і попрямував рішуче вперед вже не озираючись.
Йшов я за цим метеликом - він то попереду летить, напрямок вказує, то на плече мені присяде, і сам собі так думав - без інопланетян тут не обійшлося. Інакше, як пояснити моє переміщення на іншу планету? Звичайно ж на іншу, я ж відчуваю – не наша це Земля. У нас зараз зима, сніг. Хоча, звичайно, не скрізь, у тропіках теж спека. Але скажіть, хто б міг мене на Землі так акуратно вирубати і миттєво перенести в тропіки, а потім ще й кинути напризволяще? Хоча не зовсім кинули - метелик все ж таки, і може не зовсім миттєво, може мене накачали чим завгодно, якоїсь капості вкололи і я вже місяць в свідомість не приходив. Як дізнатися? У розвідників в кіно в таких випадках борода відростала. У мене через малолітство борода не росла, а ось нігті, до речі, могли б! І тоді я зупинився і став пильно розглядати власні нігті. І навіть розплився усмішкою від полегшення, бо зовсім вони не відросли. Ось на правій руці, на великому пальці я вчора обламав півнігтя, так все й залишилося, а від того поранення не за місяць, за тиждень вже б і сліду не залишилося. Чомусь мене цей факт підбадьорив. Якось не радувала мене перспектива несвідомо валятися декілька місяців у чужому ворожому розпорядженні. Хоча, хто знає, в чиєму я зараз розпорядженні і як надовго. У ворогів, у друзів? Я зітхнув сумно, і в моїй голові той же маленький голосок луною відгукнувся
– У друзів, у друзів! Надовго, надовго!
Я спробував вступити в діалог із метеликом, але це було майже як з автовідповідачем. Я питаю його:
– Де саме я?
– Тут! - Відповідь дуже точна.
– Куди ми йдемо? – питаю.
-Туди!
- А навіщо?
- Нас там чекають
- Хто саме?
– Усі! 
-Ще довго йти?
-Скоро!
Змістовна розмова, нічого сказати. Втім, дійсно, незабаром дерева стали рідшати і я вийшов на узлісся. Прямо переді мною широко розкинулася помаранчевий степ. На скільки вистачало погляду, попереду стелилися пологі пагорби, вкриті невисокою жорсткою травою незвично жовто-червоного кольору. Метелик пурхнув праворуч, я - за нм, тільки-но обігнули ми пишний кущ і прямо перед собою я побачив строкату компанію казкових персонажів. Прямо на траві закинувши руки за голову лежить високий хлопець у чорному - високі чоботи, штани, сорочка і плащ, стягнутий на грудях срібною пряжкою, і довге чорне ж волосся. Ну, цей-то, не рахуючи одягу, був ще цілком цивільного вигляду, а ось поруч із ним розташувалися кадри покруче. Ліворуч сиділи двоє поменше, майже карлики, але дуже широкі в плечах, в червоних сорочках, підперезані широкими коричневими шкіряними ременями, в коричневих широких штанях, і маленьких чобітках, у обох - довге руде кучеряве волосся і пишні бороди. Причому у одного з них і волосся і борода заплетені у товсті коси, зав'язані веселенькими блакитними стрічками! Справа істота і зовсім чудернацька -  голе по пояс, покрите якоюсь щетиною, обличчя має майже людське, проте дещо дивне - великий рот, широкий ніс, але вуха - ті взагалі ніяк не людські, швидше за все - свинячі, непропорційно великі, загострені, до того ж покриті довгою жорсткою щетиною! Ну так от стою я і деякий час їх тупо роздивляюся, а вони - мене, відповідно. Мені й не страшно - вони всі посміхаються весело, і взагалі, нічого такого загрозливого в них немає. Я навіть десь полегшення відчув, зрадів навіть, що хоч когось зустрів і тепер все з'ясується. Ну, і звичайно ж, знову подумав, що все це тільки сон. А в голові у мене вже ніби радіо галасує - купа голосів всяких, окремі фрази на кшталт – «прийшов нарешті! Гарний хлопець, знайшовся! Тепер все у нас вийде!» - І далі все таке інше. Причому голоси різні і говорять одночасно. Метелик тим часом сів на плече до чорного і завмер. І я як би за ним слідом до чорного підійшов, я так зрозумів він у них головний, зараз все мені розкаже, та й до кого ще підходити із запитаннями, чи не до цього ж зі свинячими вухами? Сів я з ним поруч - а чого стояти якщо всі сидять? Він, все так же посміхаючись мене за руку бере і я чую в голові чийсь голос: «Якщо б ти вдома залишався, з’явився б одразу тут ...» а рота ж він чогось не відкриває, просто посміхається і все! А я ж відразу і не зрозумів, що то його голос! По боках озираюся, навіть вгору машинально глянув. Кажу йому:
- Я – Роман! А ти хто? Та оті всі? - тут я хитнув головою в бік його супутників. - А він у відповідь мені продовжує посміхатися, а в голові той же голос продовжує своє:
- Я – Аймар! Ти ж мене не слухаєш, я тобі все хочу пояснити, то не перебивай, слухай!
 Тут я зрозумів - це він зі мною думками розмовляє, а я як той телепат, значить, їх читаю! І кажу ж йому по нормальному, по-людськи:
 - Це ти зі мною думками говориш? А нормально ти можеш говорити, щоб я зрозумів, що це ти насправді говориш?!
Тоді він розсміявся і сказав нормально, вголос:

- Я твою мову ще не вивчив, то мені легше думками розмовляти. І ти ж нашої ще не знаєшь. А тобі не все одно, як саме я говорю насправді? Головне ж - що і як ти зрозумів. Чи не так? Ну що таке розмова по-твоєму? Струс повітря звуковими хвилями? Я можу і зовсім не відкривати рота, а ти зрозумієш, що я хотів сказати. - Тут він перестав відкривати рот, а я ось навпаки, відкрив рота в прямому сенсі від подиву. Тому, що в моїй голові, ну або де там ще, у вухах, продовжував лунати той же голос, хоча обличчя навпроти жодним своїм м'язом не ворушилося:
– Головне - то зрозуміти один одного, причому зрозуміти бажано саме так, як я хочу, щоб ти зрозумів , а для цього голос, звук, тобто, часто і не потрібен. Ти ж розумієш свою маму, коли повертаєшся додому пізно, тобі одного погляду на неї достатньо, щоб вже зрозуміти, сердиться вона чи ні. Тобто, це якщо ти в цей час хочеш її зрозуміти, тоді слова і не потрібні. А ось якщо ти зайнятий своїми думками, проблемами, просто втомився, то скільки б слів вона не говорила, ти не почуєш і не зрозумієш жодного. Тому, що не хочеш. Ти ж розумієш свого кота? Коли він голодний, наляканий, веселий? Він не говорить в твоєму розумінні, але хоче, щоб ти його зрозумів і вже додає зусиль! –
Кіт насправді живе не у мене, а у бабусі, але в принципі таки да, Альф вміє настояти на своєму. Якщо вже йому гуляти захочеться або там риби, він волає так, що не зрозуміти його важко. І далі ми говорили вже кожен як кому зручніше, він - мовчки, а я – бува і вголос, тому що іноді я просто не встигав відкрити рота, тільки подумаю щось спитати - а вже його відповідь у мене в голові. Треба сказати, «мовчки» говорити було зручніше, швидше чи що. Ну, ніби як він мені швиденько картинки відразу показав, навіть кіно, замість того, щоб довго описувати всі предмети та події. А так, мені відразу стало багато чого зрозуміло.
Кіно, значить, виходило таке: Місце, в яке я потрапив - Це не наша Земля, але називав Аймар її теж Землею. Живуть тут і люди, такі самі, як ми, і гобліни (той, зі свинячими вухами, тобто це я його гоблином назвав, Аймар його назвав Генька, може це його особисте ім'я, а може то їх місцева назва) і гноми - це та пара, міні-вікінгів яких я бачив поруч з Аймаром. Це на кшталт «прості смертні», а є ще й непрості. Аймар називав їх Творцями. Вони можуть дуже багато чого - створювати погоду, тварин, я так зрозумів у них у кожного ніби як вузька спеціалізація, але деякі бувають і «широкого профілю» створюють цілі світи. У мене навіть виникла підозра, що нашу Землю хтось із них створив, а потім геть забув про неї. Але не у всіх із них добре виходить, то чи від недбалості, так би мовити від недбайливості, а може і за яким злим наміром одне з таких творінь Творця Архона вступило в крайні протиріччя з населенням міста Бальїк Аве. Творіння ці, на мій погляд, вкрай погані - зовні схожі на павуків і називаються архі. Жили вони собі в глибоких печерах в скелях поблизу Бальїк Аве, поки гарячі термальні підземні джерела в цих самих печерах не стали остигати з якоїсь причини. Чи то інший Творець який-небудь втрутився, то чи скельне зрушення відбулося само по собі (хоча наскільки я зрозумів, саме по собі як раз нічого не відбувається), а може час прийшов охолонути тим джерелам. А тільки наслідки вийшли далекосяжні. Для розмноження цих архів-павуків потрібно щоб їх яйця, гидотні такі павітінні кульки, перебували в теплі тривалий час. Місяць або рік - я не зрозумів. І для цього самого ті архі пристосували жителів Бальїк Аве. Жах. Вони тепер всі в павутині, замість одягу і прямо на них ці самі павукові яйця. Ходячі такі інкубатори. Це у них начебто культ, місія, адже так їх переконали. Всі інші справи люди позакидали, у тому числі і власних діточок. До речі, багато з них йдуть у гори і там живуть буквально дикими зграями, таких здичавілих Аймар називав зарками. Так мало ще того, популяція архів останнім часом збільшилася, мабуть завдяки турботам жителів того міста, Бальїк Аве, і тепер архі готують наступ на сусіднє місто, Кронос. Коротше кажучі, їхня мета – весь той світ своєю павутиною обтягнуть. А цей, з дозволу сказати, Творець - Архон, сволота рідкісна, замість того щоб своїм творінням лапи-то вкоротити, щоб людей не гнобили, або хоча б умови для своїх потрвор створити десь подалі від людей, у скелях  (ну на це я так зрозумів Архон просто не здатний, ще не того рівня Творець) щоб архі людям жити не заважали, так він замість цього своїм архам всіляко допомагає! Забезпечив їх чи телепатією, чи гіпнозом, щоб вони людей могли у рабстві тримати, значить. Правитель того міста - Горкан – знаходиться вже давно під впливом архів, сам весь в павутині і ніяких рухів  проти них не робить. Сусідні міста нейтралітет тримають, проти законної влади Горкана втручатися в їхні справи не хочуть. Дурниця, звісно, але ж то порядок у них такий заведено, його порушувати не можна, бо якась там рівновага навернеться. А щоб звільнити жителів Бальїк Аве і позбавити сусідів від загрози поневолення баками одна надія була на сина Горкан - Рема. Він змалку втік у гори, до Зарку, та й я б втік від такого каліцтва, хто в своєму розумі таке терпів би? Його звідти вивіз Аймар, він його наставником був, та сподівалися вони за допомогою жителів і Творців Кроноса оголосити Рема законним правителем, коли він успішно якісь випробування на Творця здасть, і займе трон замість схибленого папінькі Горкана. І тоді він може звільнити Бальїк Аве від архів. Та й тут неузгодженості почалися – Рем невдовзі став замість ненависті до архів деяку лояльність проявляти - і павутина, мовляв, у них гарна і ніжки у них такі рівненькі та довгі (тьху, гидота яка!) Зрозуміло стало, Архон на нього дистанційно якось впливає і свого таки доб'ється - остаточно Рема під контроль візьме. Рем досить слабкий в цьому відношенні, імунітету у нього немає. І тоді Аймар знаходить мене - я начебто хоч і з іншого світу, але є прямим нащадком Горканів, по материнській лінії. (Ось тобі й маєш! Моя маманька з Творців родом! Я чув, правда, про неї, що вона - творча особистість, в'яже шкарпетки вона добре, готує краще за всіх кого я знаю, вірші якісь там пише, придумувати вона - майстер, але щоб вона - з Творців? ...) Як це так могло статися я не зрозумів, але для Творців це ніби як звичайна справа - з одного світу в інший пройтися. А пряма спадкова лінія - це дуже важлива справа, виявляється. Я - то генетично несу пам'ять про всі знання Творців лінії Горканів, в мені сили неміряно, а тому мене будь хто підтримає в будь-який визвольній війні. До того ж я, за словами Аймара, якраз маю імунітет від чужого впливу - навіюванням не піддаюся. Мама моя завжди казала, що мене переконати неможливо, як втовкмачиться мені чого в голову - не проб'єш. Особисто її це чомусь дратувало. А воно виявляється і непогано ж зовсім. Коротше, на мене великі ставки зроблені. Я навіть зрадів, що я такий важливий. То приємно ж,  жив-жив собі простий хлопець, як міг собі містечко в своєму дворі під сонечком відвойовував, а тут ось, виявляється місця скільки мого! Є де розгулятися! Я і голову вище здійняв і спину рівніше тримати став. Кажу
- Гаразд, згоден, допоможу я вашому світу, мені він теж подобається, який без архів був.
Аймар не те щоб зрадів або там зітхнув полегшено, а поблажливо так примружився. І тут до мене дійшло, що у мене щось ніхто і не питав моєї згоди, висмикнули мене сюди буквально з теплого ліжка для вирішення своїх якихось проблем - мусиш вирішувати. А якщо ні, тоді що? Я і додому-то не знаю як потрапити, без допомоги Аймара – аж ніяк! А він побачив що я хвилююся, чи може щось на обличчі помітив, або мої думки мабуть прочитав - це він майстер (треба, до речі запитати у нього як так зробити, щоб хоч іноді прикривати свою бошку від цього читання, хочеться іноді побути наодинці зі своїми думками, бува таке), та заспокоїв мене:
- Ти не наші проблеми вирішуєш, а свої. У тебе є сила, але ти не вмієш нею користуватися, Тобі потрібна впевненість і ти її отримаєш. Ніж з найтвердішою сталі не зможе нічого різати, поки не буде гостро заточений, так і ти не можеш поки долати перешкоди.
Спасибі тобі на доброму слові! - кажу, -  А зараз я, значить, тупий як дерево?
- Це можна виправити. – посміхнувся він.
 Я дуже стримано подякував йому за надану можливість, так би мовити, блиснути, сам поки не знаю чим.
- Якщо призначене - виконуй - несподівано густим басом пробурчав гном.
- Призначено - робити треба свою справу - підтакнув Генька, широко розпливаючись в усмішці тонкогубим ротом.
- Я чи довго планую тут у вас бути? – спитав я нарешті - Мене вдома мама шукатиме. Бува, якщо я лише на годину додому спізнюся, вона вже всіх друзів встигне обдзвонити. Мені до вечора дома треба бути.
- Не хвилюйся, там є, кому тебе замінити. Я ж тобі про те і кажу: Тебе поміняли на Рема. Тебе - сюди, а його - туди. Так безпечніше.
- Тобто що значить - безпечніше? Кому безпечніше? Йому або мені? – схвильовано випалив я.
- Та обом вам. І нам. Всім. Якби вас тут було двоє - баланс, рівновагу б було порушено, Великі Творці це помічають одразу. Стали б шукати причину і шукали б недовго, повір. А якщо вас поставити поруч - хто є хто для них вже відрізнити не важко.
- Ну а якщо не ставити поруч, отже, твої Великі Творці і не розберуть підміни?
- По-перше, Рема вони давно не бачили, а по-друге - ті, хто був поруч із ним останнім часом, або залишилися у горах, або вже мертві, або це я, і взагалі міняти втілення - особливий дар Горканів, це всім відомо і нікого не здивує. А для того, щоб ти встиг дізнатися все, що потрібно і підготуватися до зустрічі з Творцями і магами на випробування Зрілості ми пройдемо по долині Мрій. Прямо зараз ти ще не готовий там опинитися.
- Гаразд. Я зрозумів, що тут у вас все добре. Але ж мене непокоїть моя власна мама! Вона що, по-твоєму не відрізнить Рема твого від мене, рідного сина? Та чи ти знаєш, що мені буде за такі жарти?
- Ні, не відрізнить – запевнив мене Аймар – Тому що Рем - геній втілення, це у них спадкове.
- Перевтілення? Прикидається талановито, як актор?
- Та ні, саме втілюється. Як би тобі так зрозуміліше ... Він дійсно стає тим, ким його у даний момент хочуть бачити. Втілює очікування поруч присутніх. – нетерпляче пояснював Аймар.
- А якщо цих поруч .. багато і очікування у всіх різні? А деякі і самі не знають чого від мене чекати? Тоді що робити? – зацікавлено спитав я, щоб вже розібратися у тому досконало -У мене от із цим, наприклад проблеми, кажуть що я непередбачуваний. Я сам іноді не знаю чого від себе чекати.
- Виконуються очікування тих, чия воля сильніше. – знизав плечими Аймар. – Так роблять Горкани, але то не завжди доречно.
- Мама завжди каже, я вже й сам став так думати, що не виправдовувати очікувань людей, що тебе оточують - то недобре.
- А то вже залежить від того, із якою метою вони тебе оточили! – розсміявся Аймар – Не переймайся, все добре, дивись-но:
І він показав мені мою власну кімнату…
- Ромчику! Прокидайся! Вже майже на пів сьому! – лунало за дверима.
Рем розплющив очі, прислухаючись до звуків, шо долинали з за стіни. Вчора він навіть не роздивився як слід кімнату, в якій опинився і де саме йому тепер доведеться жити. Перенесення пройшло вдало, а решта була неважливою. Адаптація потребувала від нього не стільки фізичних зусиль, скільки концентрації та розумового напруження, тому він почував себе вщент виснаженим і охоче одразу ж скористався порадою Ваніча перейти у сплячий режим на перші години перебування на новому місці. – Він впав як був на ліжко, задля маскування накрився ковдрою, та запустивши копіювання пам’яті Романа, пролежав до самого ранку не рухаючись. Сьогодні, при тьмяному світлі зимового ранку кімната здавалася йому навіть меншою, ніж вночі. Не кімната, а якась комора. І так само - скрізь якісь шафи понаставлені понад стінами, і навіть по всіх горизонтальних поверхнях якихось різноманітних приладів та предметів навалено. Жодного вільного місця! У цю кімнату дракону, навіть маленькому, навіть із складеними крилами не влізти в жодному разі! Як цей бідолашний хлопчина тут мешкає? Його пам’ять саме зараз завершила копіювання, об’єм інформації з’явився вражаючи невеликим навіть для 15 земних років, але поки ще налаштування не завершилося, під час ідентифікації людей, предметів, та формулювання відповідей на будь які запитання, може ще буде гальмувати. Але ж, зранку і справжній Роман дуже жвавими реакціями не відрізнявся, тому затримка з відповідями може бути сприйнята як цілком природна. Тому, щоб не викликати підозру, він голосно відповів так само, як зазвичай Ромчик:
-Щас, мамо! Я вже йду!
- Досить щаскать, знову запізнишся! Бігом вмиватися! 
Більша частина дій Романа, якого відтепер Рему належало зображати, повторювалося кожного дня практично без змін, і взагалі визначалося декількома простішими алгоритмами, відтворити які було не дуже важко.
Ранковий алгоритм передбачав зайти до сусіднього, зовсім маленького приміщення, яке іменувалося ванною кімнатою, де потрібно було провести деякі маніпуляції із металевими штуками таким чином, щоб побігла вода. Після того треба було намочити обличчя, шию, голосно промовити: «Ой, холодна!», після того деякий час у тій воді хлюпатися. Потім треба перекрити доступ води у зворотньому порядку маніпулюючи тими самими металевими штуками, та витерти все скрізь намочене підручними засобами. Зовсім безглуздий звичай – відзначив сам собі Рем, але ж у цілому із цією справою він впорався. Деякі складнощі викликало непередбачене алгоритмом питання, яке пролунало за дверима:
- А чого це ти холодну? Вчора ж гарячу вже дали?
На такі випадки, як цей, коли сенс питання цілком був незрозумілий, та не мав по собі спонукання до дії, було передбачене знизування плечима без звукового супроводу. Що він і зробив. Олена Петрівна того не бачила, але, мабуть така відповідь її цілком влаштувала, тому що вона більш нічого не питала, та й взагалі не наполягала на якійсь іншій відповіді.
Коли Рем вже повернувся до так званої своєї кімнати, вдягнув те, що зазвичай зранку на себе вдягав Роман, його знов покликали:
- Сніданок на столі! Сідай їж, бо прохолоне, а я вже побігла! У нас за спізнення ввели штрафи, уявляєшь? Я пішла, чуєшь? Ромчику, ти де там? – Олена Петрівна зовсім не потребувала на відповідь, взагалі, сам факт присутності сина, навіть, мабуть більш як звичного елементу домашнього інтер'єру, ніж як співрозмовника, її заспокоював, давав їй відчуття комфорту та впевненості. Ремові довелося вийти із своєї кімнати у передпокій – невеличку кімнатку, де було занадто багато дверей. Там він побачив жіночку, трохи менше за нього на зріст, яка всупереч сказаному зовсім нікуди не бігла, навіть не йшла, а зайнята була вдяганням на себе різного одягу зверх того, що вже був на неї. Кілька раз вона торкалася за ручку тих дверей, що були ближче до неї – мабуть, все ж таки збиралася бігти.  А потім, оглянувше себе у дзеркалі на дверцятах шафи, та мабуть не задовільнена побаченим, зітхнула, та нахилившись почала ще взувати щось кумедне собі на ноги. Але весь той час вона іноді зверталася до нього:
-А ти чого вчора рано спати завалився? Я прийшла, ти вже дрихнешь - невиразно бурмотіла вона собі під носа у незручній позі взуваючи і застібаючи чоботи, -  Рем скористався універсальною відповіддю - знизав плечима, Олена Петрівна з під ліктя знизу вгору ще раз пильно глянула на нього, - У тебе чи голова не болить? Температури немає? А ну дай, спробую - вона випросталася, рішуче зробила крок до нього, хутко простягла руку вперед і притиснула долоню до Ремова лоба. Він втиснувся спиною у стіну і заплющив очі від несподіванки, приготувавшись до найгіршого, але простягнута рука болю не завдала, навпаки - дотик був легким і навіть приємним. Про всяк випадок Рем у відповідь ще раз знизав плечима. Очевидно, така відповідь разом із результатом досліджень його власного чола її цілком влаштувала, судячи по тому як вона задоволено зітхнувши перемістила свою увагу знову до дзеркала, оглянула себе, сказала своєму відображенню «Ну, добре, то я пішла», поправила зачіску на голові і на цей раз дійсно відкрила двері і пішла до сходів. Рем, старанно намагаючись точно і в повному обсязі виконати сценарій трохи запізно пробурмотів їй услід: «І тобі удачі, мамо» Вона вже крокуючи по сходах обернулася, махнула йому рукою, відповіла: «А? Чого тобі? Збирайся, бо запізнишся!» і цокаючи підборами поспішаючи побігла вниз, вниз і зовсім зникла з очей.  І тоді вже Рем завершив алгоритм «проводжання» замикаючи двері. Він був дуже задоволений собою – ця жіночка спокійнісінько пішла собі на роботу, навіть не помітивши що її власного сина замінив Рем, то схоже - він чудово впорався! Справедливості заради треба б сказати, що деякі дії були виконані трохи запізно - такі як махання рукою, розтягування рота у посмішку – все це треба було б робити ще до того, як вона пішла, але то все були дрібниці! …
Якщо врахувати, що це був перший контакт, Рем зробив все чудово! Для першого разу просто відмінно впорався! І все це всього через кілька годин після перенесення, з чужою накладеною пам'яттю, у новому, чужому і навіть можливо – у ворожнечому середовищі! Він пройшовши кілька кроків опустився на табурет біля кухонного столу ... Тепер коли ця мама звільнила його від своєї присутності, він може трохи розслабитися, відпочити і розробити план виживання на цій планеті на найближчі ... Рем і сам не знав скільки днів або місяців, або навіть ... Ні, все повинно закінчитися набагато швидше, це не може розтягнутися на роки. До випробувань і коронації залишилося зовсім мало часу. Пальці його лівої руки, що лежала на столі, що називається машинально стали відбивати якийсь ритм. Рем здивовано втупився на власну руку. Це що за новина?! Який безглуздий прояв чужої пам'яті! Треба ще придивитися до цих дивних звичок. Взагалі цей світ досить кумедний, має багато цікавих речей. Та й мама ця - не так вона вже й стежить пильно за ним, не завдає занадто багато клопоту. Може все і обійдеться. Може і світ цей зовсім не такий ворожий… Звісно - тіснувато тут, але ж ніби як безпечно. Та й виходу іншого не було, залишаючись у Кроносі, він би точно не витримав ... Справді - стиснення або зупинка часу на цілій планеті могли б привернути увагу, викликати ускладнення.
Але ж годі сидіти! Що там попереду? Сніданок якийсь? Це ще шо за випробування? Перевірка пам'яті Ромчика виявила, що все, що знаходилося перед ним на столі на двох тарілках треба було йому запхати собі в середину. Жах крився не стільки у кількості, або якості їжі, справа була у тому, що за звичаєм не тільки Рем, але й усі мешканці його світу хоч трохи вищі за розвитком від тварин, вживали внутрішньо тільки окремі елементи, які потребувалися задля функціонування організму. Втім, на тарілці, що стояла перед ним зараз, окрім невиличкої кількісті корисного, було занадто багато зайвого. Але ж, щоб не привертати уваги Романівої матусі, треба було якимось чином позбавитись цього сніданку, не завдаючи шкоди собі. Скануючи довкілля, Рем дізнався, що за стінами його будинку по мерзлій землі шкутильгає тварина, яка залюбки утилізує будь-яку їжу, а ж ось і ще декілька тварин! От і добре! Рем переніс, тобто телепортував, все істівне, що знайшов на столі на паркан біля дому. Яєшню - на превелику радість облізлому змерзлому коту, а гречану кашу та хліб обліпила ціла купа горобців. От і добре! Із сніданком покінчено! 
 Попереду ще чекала не менш важлива та важка справа – треба було відвідати так звану школу. Рем старанно виконав алгоритм збирання: деякий час посидів за столом біля чудернацького приладу – компьютеру, пометушився по кімнаті хапаючи та кидаючі різноманитні речі, деякі із яких вдягнув на себе, деякі розпихав по кишенях, та нарешті вийшов на вулицю.
Зовнішнє середовище справило на Рема не дуже приємне враження. Температура повітря була набагато нижча, ніж у його власному світі, небо було затягнуто сірими хмарами, зверху сипалася якась холодна мерзотна речовина, під ногами – склизька поверхня, на якій доволі складно було пересуватися. А до того ж, пройшовши декілька кроків він відчув, як йому у потилицю щось штовхнуло, по спині та за комірець посипалася така ж біла холодна капость. То було не дуже боляче, але досить несподівано. Озирнувшись він побачив хлопця, який стрибками наближався до нього, волаючи:
- Привіт, Ромчик! – на ходу він підхопив жменю тієї ж білої речовини з під ніг, зліпив ще один сніжок, та знову жбурнув. Але від цього Рем вже зміг відхилитися, сам собі подумавши - Дивні якісь звичаї вітання у цьому світі.    
Хлопець щиро посміхався, мабуть радіючи його бачити, окрім кидання сніжками іншої погрози у його вигляді Рем не помітив, тому вирішив, що звідти бігти не має сенсу, а накладена пам'ять вже ідентифікувала цього хлопчиська як Семена, який жив у цьому ж будинку, та ще й вчився із Романом у одному класі, і взагалі вони були друзями.
Семен, підскочивши до нього, штовхнув Рєма так, що той не втримався на склизькій поверхні та повалився навзніч. Незграбно повертаючись він підводився, намагаючися витягти з пам'яті Романа якийсь алгоритм на цей випадок, тому тимчасово йому доводилося зберігати мовчання.
- От же ти дурко нетямуще! – Семен схоже був здивований такою його поведінкою, але замість співчуття чомусь розвеселився та голосно розсміявся. Добре, хоч штовхатися більше не став, ще й допоміг вилізти з замету.
-Ти сьогодні прямо як дівчисько! Не прокинувся ще? – казав він до нього, стряхуючи ту білу речовину, яка виявилася снігом, навіть дбайливо підійняв комірець на Романовій куртці. Але Рем тут вже засумнівався – може це він зробив навмисне, бо залишки снігу посипалися всередину по шиї, а потім танучи ще й покотилися холодними краплями по спині. Дуже неприємне відчуття! Рєм нарешті підібрав відповідні слова, та подав голоса:
- Облиш мене!
- Та чого ти? Диви яка погода чудова! Снігу насипало скільки! – відповів Семен. То було дивно, але схоже на те, що він справді у захваті від цієї холоднючої капості, та взагалі від цього похмурого ранку. Рєм вирішив свої особисті думки з цього приводу не висловлювати, та й взагалі не сперечатися, а тому ввімкнув автопілот, який було орієнтовано цілком на пам'ять Романа. До речі, сам Роман досить часто користувався ним – автоматично збирався, ходив до школи, та ще багато чого робив. Хоча, скоріш за все, він саме так свою поведінку не називав. Але ж то було дуже зручно – практично не докладаючи зусиль, та без зайвих роздумів можна рухатись заведеним чином, як завжди – кожного дня одні й ті самі дії та розмови. А Рем натомість зосередився на спостереженні ті вивчанні місцевих звичаїв, бо саме для нього скрізь були вражаючи несподіванки…
А в цей самий час Роман мандрував у іншому світі…
…Йшли ми завжди гуськом, причому мене ставили чомусь у середину, можливо, щоб я не відстав, та не загубився десь. Попереду мене рухались тихо, практично безшумно обидва гноми, потім Аймар, а позаду - Генька. Здавалося, вони не йдуть, а летять над стежкою, а у мене ж під ногами раз у раз, шаруділо, тріщало, як я не старався - то на гілку наступлю, то спіткнуся об камінь. Ледве помітна стежка звивалася між величезними сірими стовбурами дерев, які як монументальні колони підтримували купол з гілок високо вгорі, там, де крізь листя просвічувало сонце. Насправді вгору я поглядав рідко, все більше під ноги, та на широку, обтягнуту чорним спину Аймара попереду себе. А він, здавалося, як привид швидко і безшумно плив між густими невисокими кущами, іноді я відставав, і він майже ховався від мого погляду за гілками. Тоді я додавав швидкості. У всякому разі намагався. Не те, щоб боявся відстати і загубитися - мене ж не кинуть. Аймар весь час озирався назад, та й Генька позаду сопів мені в потилицю, просто не хотілося здаватися слабаком. Гноми-коротуни і ті чешуть попереду, зовсім з очей зникли, а я що ж? Я ж опора і надія всього цього світу! Тупотіли ми так не зменшуючи темпу, швидким кроком кожен день досить довго, пару раз тільки привали робили після крутих підйомів, мабуть, для того, щоб я міг віддихатися. Їм-то що, ні в кого навіть піт не виступив, а я весь мокрий, футболка до спини прилипла, очі аж вилазять від напруги, боки ходять як у полковій коняці. Словом, тяжко мені, але мовчу, прагну виду не подавати. Але через деякий час я до всього іншого ще й схотів бути корисним. За цими всіма подіями якось не до того було спитати, але того разу на привалі, вже увечері, я звернувся до Аймара:
Може б чогось допомогти?
То розпали багаття – охоче погодився він.
Я назбирав сухих гілочок, склав їх гарненько, та звернувся до нього по сірники, а він знизав плечима здивовано, та каже:
- Які ще сірники? Навіщо?
- А як же я розпалю вогонь? – у свою чергу здивувався я.
- Ну, наприклад, спробуй зробити так - Аймар підняв суху гілочку і пару секунд дивився на її кінчик. Сучок зашипів і спалахнув як сірник!

- Я і пробувати не буду, не можу я так. – обурився я.

- Ось, це те про що я говорив. У тебе немає впевненості в тому, що ти це зможеш. Навпаки, ти впевнений що це неможливо!

- А що, хіба я можу?

- Запросто. - Він коротко глянув ще раз на палаючу гілку і вона відразу згасла, тільки остання тоненька цівка диму простяглася білої ниточкою і тут же розтанула. Тоді Аймар простягнув гілку мені - візьми, спробуй. Взяти-то я взяв, а ось пробувати ... Ну, дивлюся я на цю гілку, а далі що?

- Ти не просто дивись. Ти відчуй, як на гілці пішла реакція окислення, виділяється тепло, додай температури ...

- Яка реакція, у мене з хімії все життя трійки! І ті з жалю ставили, не знаю я ніяких реакцій!

- Найцікавіше, що ти ЗНАЄШ. - Тут він пильно подивився мені в очі і у мене в голові наче ліхтарик засяяв. Стало все так ясно і в цьому світлі дійсно з'явилася купа значків, картинок, причому, що найдивніше, я прекрасно розумів їх значення і дійсно ЗНАВ !!! От би так на контрольній! Ну, гаразд, мабуть я знаю, що має статися в цій гілці, але як саме зробити, щоб вона таки сталася, ця реакція, як сказав Аймар, окислення ?! Дивився-дивився я на ту гілку, вона так і не зайнялася, навіть не задимілася. Жбурнув я її в сторону, навіть коментувати не хотілося. А що тут скажеш, і так зрозуміло - не можу я запалювати. Аймар ніби й не засмутився і не здивувався, а спокійно так перевів розмову на іншу тему, мовляв, рухатися зранку будемо он в тому напрямку звідси і до заходу, там стоянку зробимо. А я сидів, машинально крутив у руці якусь гілочку, якось замислився про те, як ми підем, як знову прийде вечір і ми всі біля багаття сидимо… І раптом у мене в руці гілочка спалахнула! Ура! В мене вийшло! Вперше я сам зміг хоч щось створити без допомоги Аймара! Я хутко підвівся та розпалив багаття.
Увечері ми ще довго сиділи біля вогнища. День був не те щоб яскравим по частині вражень, швидше монотонно-виснажливим. Я сидів, прихилившись до Генькіного волохатого боцку та дивився на згасаюче багаття. У мінливих червоно-чорно-біло-золотих плямах мені вважалися фігури людей і дивовижних тварин. Вони з'являлися, рухалися і зникали, змінюючи один-одного. Вугілля багаття холоднішало і віддавало мені своє тепло…
…Навдовзі ми дісталися Кроноса. Нам показали наші покої, але я змушений був сидіти весь час у своєї кімнаті, Аймар весь день вештався десь на перемовинах, так, що я навіть почувся покинутим, та скучив за ним. Тож ввечері я пішов до його кімнати, але двері було зачинено. Я тихенько пошкрябався. Ніякої реакції. Потім постукав голосніше, ще голосніше - з тим же успіхом. Кісточки на моїх кулаках вже нили, попереджувально повідомляючи про можливі ушкодження, якщо я буду продовжувати з такою ж ретельністю. Шкода, але ж своя шкура близько до тіла, тим більш - навіщо псувати її без будь-якої користі для справи? Є ж методи ефективніше. Я повернувся до дверей спиною і став стукати у двері підошвою черевика. Удари підкованого каблука гулко віддавалися в кам'яних склепіннях коридору. Нарешті за спиною заскреготав засув і двері під моїм плечем подалися. Для того, щоб її відкрити і протиснутися, довелося налягати всім тілом, а ще й вітер жбурляв мені в обличчя дощ. Як тільки я відпустив двері, вони зачинилися під поривом вітру і автоматним затвором брязнув засув. Навколо висіла пелена туману, і стіни і стеля зникли, низько над головою нависали похмурі хмари, в сірій імлі попереду темнів силует - прямо на жорсткій сухій траві сидів Аймар. Я, зігнувшись майже навпіл, долаючи пориви вітру, який холодними мокрими долонями штовхав мене назад до дверей, пішов до зігнутою фігуриі. Деякий час відстань між нами не скорочувалася, як ніби я йшов вгору по ескалатору, що їде вниз. Я від обурення стиснув кулаки і покрокував швидше. Аймар з’явився прямо переді мною якось несподівано, вітер зник, наче вимкнули, тільки накрапав дрібний дощ. А я від несподіванки забув все, що хотів сказати, в голові крутилося банальне: нічого страшного, все минає... Аймар сидів, обійявши руками коліна і опустивши голову, краплі дощу стікали по волоссю, що закривло обличчя. Я присів поруч, торкнув рукою його плече. З'явилося тужливе відчуття власної непотрібності і безглуздості всього, що я збирався сказати. Аймар підняв голову і дивлячись повз мене кудись у далечінь, в сіру пелену промовив:
Не треба жаліти мене, ти нічого не зміниш. Я дуже спізнився, я вже нічим не можу допомогти. Ніхто не може. Архі вже готують наступ.  - Дощ пішов сильніше, Аймар додав – він збожеволів, ти навіть уявити не можеш, як це страшно, коли з магами трапляється таке. Руйнуються гори, квітучі долини перетворюються в пустелі, гаснуть зірки, з'являються з небуття монстри і демони. Все це через мене! Я спізнився! Який же я ідіот! Сліпий глухий ідіот! Нехай би мені було боляче, є і буде! Та це все не має значення! Ніякого! Я прийшов сюди допомогти Кроносу, але вже нічого не зробишь! Якби ж тільки я не гаяв стільки часу із тобою, тут можна було б звести два, навіть три ряди укріплень! - Аймар стукнув кулаком по траві поруч із собою, хмари над нашими головами з жахливим гуркотом роздерло сотнею блискавок, а дощ тепер полив суцільним потоком. Від спалахів блискавок, чи з якоїсь іншої причини у мене в голові зовсім прояснилася картина того, що відбувається. Із найближчих міст до Кроноса вже приїхала деяка підмога: не тільки люди, але й гноми, гобліни, навіть славетний Ооодін, той, що під час битви може стати цілим військом у тисячу воїнів, копіюючи сам себе, але то було занадто мало. Вісті від розвідників надійшли дуже невтішні. Найближчим часом ціла хмара летючих, повзучих, великих та малих павуків насунеться на Кронос і дехто, та майже всі вважають, що сил задля оборони не вистачить, та ще й немає чвже часу зводити укріплення, та чекати на допомогу із інших міст. Я звісно, почувався винуватим, хоча ще не розумів у чому саме. Але ж треба було хоч щось вигадати!
- А чому не можна вселити їм, щоб вони не нападали? – спитав я Аймара.
- Та не піддаються вони нашому навіюванню, вони налаштовані на Архона, а тих, хто проти нього, вони просто не чують
- Чому?
- Може, поле захисту дуже сильне. Нам не пробити. Залишається тільки фізичний вплив. Там, де не виходить навіювання, залишається тільки так.
- Фізичний вплив - це знищення?
- Авжеж, знищення.
- І вони нас - теж йдуть знищити?
- Ну, кого зможуть - знищать, а на кого подіє їх навіювання - ті будуть використані.
- Як інкубатори для павуків?
- Так, як інкубатори. Кронос як і Бальїк Аве затягнуть павутинням.

- То чому ж люди не пішли з Бальїк Аве?

- Діти йдуть. Їм ще нічого не шкода, вони ще не бояться змін, а дорослим шкода покинути рідні місця, будинки, усе, що створено їх руками. А потім вже пізно - вони під навіюванням.
- Так мавп ловлять. – несподівано сам для себе ляпнув я.

- Яких ще мавп? – Аймар потроху заспокоювався, дощ майже припинився, навіть скрізь туман вже проглядали стіни кімнати і це мене втішало, тому я натхненно став розповідати:

- Ну, може і не ловлять насправді, може мавпи все ж розумніші. Чим люди. Байка така є. Щоб зловити мавпу, на галявину ставлять глечики з горіхами. Мавпа запустила лапу в глечик, схопила горіх, а витягнути її з горіхом не може – горлянка у глечика вузька, лапка з горіхом не проходить. Тут люди і вискочили з кущів. Мавпі шкода було кинути горіхи, а втекти з глечиком не може - важкий. Так ось і зловили її, а все через її жадібність.

- А перевернути глечик і висипати горіхи мавпа не здогадалася?

- Напевно ні. Не встигла. - Зітхнув я, - Так і люди піймалися. На власну жадібність.

- Та облиш це. Куди їм іти було із власного міста? У Кронос? Так архі ось-ось і сюди доберуться. То не вихід - втеча.

- А де ж вихід? Чекай, чекай ... А від чого павуки біжать, чого вони бояться?

- Це не павуки, це архі. Вони нічого не бояться. Вони запрограмовані на певні дії. У них немає інстинкту самозбереження, є тільки марнославство. «Ідеальна форма життя». У воді, на суші, в повітрі.

- Ні-ні, постій. Я не в сенсі «бояться», я в сенсі «дохнуть». І боятися при цьому їм зовсім необов’язково, головне, щоб ця погань передохла. Так? Що маємо? Вони - комахи? А комахи гинуть при низькій температурі! Ну або не гинуть, але в сплячку впадають точно. Взимку я жодного павука, навіть мухи жодної живої не бачив. А в Антарктиді їх взагалі по-моєму немає. Точно!

- Яке ще взимку? Якою Антарктиді?
- Ну взимку, коли холодно - сніг йде, річки замерзають. - Я як міг намагався згадати зимові прикмети, щоб Аймар заглянув у мою пам'ять і побачив сам, що таке зима. - Ви ж мене сюди з зими витягли, я ще в теплій куртці був, пам'ятаєш?

- А хто у вас зиму робить? Може, їх сюди? – Аймар помітно пожвавішав, кімната вже зовсім повернулася до свого звичайного вигляду, навіть пілога була сухою! Дивно! Тому я вирішив, що я на вірному шляху і став розповідати далі:

- Та звісно ж, ніхто! Зима приходить просто, вона сама. -
- Само нічого ... – кваппливо заперечив Аймар.
- Добре Добре! Я пам'ятаю! Ну, не сама, а такий порядок, закономірність, це пора року, коли Земля далеко від Сонця, апогей там, перигей. Ну і де-не-де досить низькі температури. Зима називається. Не скрізь, але є у нашому світі таке існує.

- Значить, вашу орбіту спеціально так розрахували, щоб пори року змінювалися?

- Ну да, напевно, спеціально. Може бути - зовсім невпевнено сказав я. Мені це ось якось ніколи раніше не спадало на думку. Саме у такому сенсі.

- Боюся, що нам так швидко не знайти Мага, який змінить нашу орбіту. - Зітхнув Аймар. - Це неможливо. Все так розрахувати ... Та й небезпечно. - Занадто багато що зміниться на планеті.

- Та зачекай ти орбіти міняти! Заморозки у нас бувають не тільки взимку! Холодний циклон прийшов - і хлоп, все помідори на дачі померзли. – наполягав я на свєму.

- Які помідори? На якій дачі? Це ще навіщо?

- Та не суть важливо! І ні до чого тут помідори. Просто не обов'язково зиму всюди робити, потрібно температуру повітря знизити ненадовго саме у Кроносі. Щоб павуків знищити. Вони замруть від холоду. Їх тоді як сухі гілки можна буде зібрати і спалити. - Я вже бачив засніжене поле засіяне нерухомими архами і весело посміхався.

- Немає в нас таких Магів. – знов вперто відповів Аймар.
- Ну то й що, як немає! Тут же нічого складного, ти ж сам у своїй кімнаті туман з дощем тільки-но робив, пам'ятаєш?

- Так це не я робив, то в мене на душі похмуро, капосне було, ось і навколо туман з дощем …

- Ну, а як саме в тебе на душі має бути, щоб навколо холодно стало? – спитав я.

- Не можу я робити те, чого не знаю і не бачив ніколи! -

- Так ти у мене подивися - я навіть вперед голову нахилив, щоб Аймар краще роздивився, що там у мене в пам'яті.

- Та читав я твою пам'ять, там багато всього, та ще так намішано, що важко вибрати основні значення. – відмахнувся Аймар.

- Добре, давай разом спробуємо - я прямо вже тремтів від нетерпіння, у мене завжди так буває, коли я займаюся якоюсь новою ідеєю. Я закрив очі, мені так чомусь легше зосередитися, і став візуалізувати, представляти тобто, як стіни кімнати покриваються інеєм, мерзне ніс, з рота пара йде - мене Аймар вчив, що якщо не можеш задати точні параметри процесу, ну чи не знаєш іх, або дуже довго їх задавати, потрібно точніше візуалізувати бажані наслідки. Тут важливо врахувати якомога більше цих самих наслідків і небажані блокувати, ну не будемо про погане. Загалом не знаю скільки часу я так уявляв, мабуть недовго, але ж тут якийся різкий тріск такий трапився, я аж сіпнувся - дивлюся - прямо переді мною на столі - склянка з водою стояла,  то вона розколовся, а на столі калюжка, розколотий навпіл стакан і шматок льоду. А стіни кімнати, стіл - скрізь в інеї, навіть вікна обмерзлі візерунками! -Отримайте! У нас все вийшло! - Кричу це я значить від радості, схопився но ноги, руками махаю.
- Склянку навіщо бити було? - Аймар підійшов і торкнув пальцями крижинку, половинка склянки хитнулася і відвалилася на підлогу, з дзвоном розсипавшись на безліч дрібних осколків.

- Та ну то й що! Тобто, вибач мені, звичайно, але це ... це не я, це лід, тобто вода, вона коли замерзає, розширюється і розриває свою ємність – поспішав я виправдвтись. - Розумієш, лід - це та ж вода, але при замерзанні, коли температура нижча нуля, вона розширюється, ну і коли розшириться до можливої ;;межі займаного обсягу, ось цього стакана, наприклад, їй далі нікуди розширюватися. Ось вона і розриває цей обсяг, який займала, - я навіть розсміявся, до того у мене повчальний тон вийшов, я себе таким розумним відчув, ніби аж зверхньо на Аймара дивлюся, самому цікаво стало.

- А ось наслідки ти не все врахував - злегка остудив мій запал Аймар.

- Ой, теж мені, наслідки, якась склянка, головне – що спроба вдалася. Можна ж було взяти що завгодно - стакан там, або пляшку, кухоль, відро навіть може,

- Ось і брав би відро! Або кухоль свій! – Склянка прозора в мене одна єдина була, як я тепер в гуртку побачу, що вода чиста ?! Він таки не прозорий! – вкрай обурився Аймар.
- А за смаком води ти не відчуваєш?
- Ні!
- Тоді яка тобі різниця?
- Буває різниця!
- І взагалі це дурниця, головне у мене вийшло!
- Що вийшло? Склянку розколоти? – Аймар махнув у мене перед носом половинкою склянки, він все ніяк не хотів розділяти мій захват, не розумів моєї геніальної ідеї.
- Воду заморозити! Температуру повітря знизити до мінусової! - Я все-таки сподівався пояснити йому мету експерименту, - При такій температурі всі комахи на Землі дохнуть! Розумієш? Ну?
- Ну? - Повторив Аймар, продовжуючи сумно розглядати залишки свєї дорогоцінного склянки.
- Та забудь ти про неї, притягну я тобі зі своєю Землі купу таких склянок! Ну вибач, забув я про це розширення, треба було враховувати, а я поквапився. Дивись, фокус у чому - павуки це ж комахи? Так?
- Так - погоджуючись кивнув він.
- Значить, якщо мороз вдарить вони нахрен здохнуть!

- Куди?

- Всюди здохнуть! Ось де стояли - там впадуть і все! Як мороз вдарить…

- Чим вдарить, куди?

- Скрізь! Ну там де треба, де ті архі у наступ підуть! Температура там знизиться тобто нижче нуля! Ось, дивись, як на вікні!

- Ось так? - Аймар задумливо чіпав морозні візерунки на шибці, які вже почали підтавати. - А ти зможеш хіба всюди знизити температуру?

- Ну, не знаю - ентузіазм мій потроху став стихати - але ідея-то! ну, погодься, А?

- А ще хто це ... Той, як ти казав… Під ... охне?
- Здохне?
- Ну, так, на зразок того.
- Ніхто - зовсім розгубився я - ну ніхто не повинен, принаймні, теплокровні, ті не бояться морозу, ну ми ж не надовго. Рослини хіба, може, ну то вони потім виростуть!


- Добре, гарна ідея – погодився Аймар - Але наслідки не всі прораховуєш, ну це прийде з досвідом. - Не втримався, таки додав він ложку дьогтю. – Але ж їх не можна випускати з уваги, часом наслідки настільки жахливі, що краще б і не робити зовсім нічого.

- Гаразд, давай врахуємо всі можливі наслідки. Річка замерзне, так це й не погано, в ній водяні павуки можуть бути. Потрібно тільки з річки прибрати всі човни, а то розчавить льодом. Квіточки неморозостійкі всякі можуть здохнути, земноводні жаби, комахи, то природно. Але ж звідки я знаю, що ще тут водиться ?! І взагалі, навряд чи у мене вийде заморозити весь Кронос і ще долину на додачу. Кімната ж маленька, простір до того ж замкнутий. А в долині вітер. Теплий. Сонце гріє. – Я втратив впевненість і зовсім скис, все виявлялося так складно.

- Простір ми тобі замкнемо, не хвилюйся, сонце теж можна хмарами прикрити. На допомогу тобі кілька магів знайти можна. А ось із жителями долини що робити? Як ти говориш, земноводні-комахи загинуть. Треба попередити, щоб утеплилися. Але ж так чутка і до Бальїк Аве дійде, архі на наш хитрий план протидію придумають. – розмірковував Аймар.

- Почекай, але ж не обов'язково попереджати про холод, оголоси, що буде спека, нестерпно буде жарко, засохнути прямо можна. Ось нехай живність і забереться, про наступ же мабуть всі вже чули? – гаряче відповів я. Ми ще деякий час сперечалися по деталях, але взагалі мій план було прийнято!

…Деякий час Рему вдавалося не привертати особливої уваги до себе, користуючись Романовим повсякденним досвідом –він ходив, щось слухав, навіть щось відповідав на якісь прості питання. Але ж від несподіванки ніхто не застрахований, вона трапляється кожного разу там, де ти менш за все до неї готовий, а цього разу це сталося саме вдома – у найнебезпечнішому місті!
Рем саме сидів, як звичайно кожного вечора біля компьютера, із яким він нарешті потоваришував, коли Олена Петрівна голосно покликала його із своєї кімнати, де вона майже кожного вечора дивилась якісь шоу по телевізору:
- Ромчику, подивись-но, чи картопля сварилася?
Рем швидко визначив, що мова йдеться про якусь їжу, яка готується зазвичай на кухні. Але, коли він підійшов, та став придивлятися у каструльку, яка булькотіла як скажена, вимагаючи, щоб він дав обгрунтовану відповідь на поставлене запитання. За алгоритмом треба було потикати картоплю виделкою і таким чином все визначити. Але ж у якому саме випадку вона вважається саме «свареною»? Насправді картоплю можна було вже сміливо тикати не тільки виделкою, але й ложкою, настільки вона розварена була, але Рем не міг знати тих кулінарних подробиць, тому ніяк не міг прийти до остаточного рішення - готова вона чи ні. До сих пір якось не довелося йому жодного разу в житті зустрітися ні з сирою, ні з вареною картоплею, а через відсутність практики, а також теорії аналіз був утруднений. У його голові йшла посилена робота - накладена пам'ять Ромчика досліджувалася уздовж і поперек, але в ній якщо і були якісь відомості про картоплю і їжу взагалі, то були вони настільки розмиті і затерті іншими яскравими враженнями, що рівно нічого корисного щодо методів приготування картоплі і визначення ступеня її готовності вивудити звідти не вдалося. Зрештою, Рему довелося виходити з припущення, що з плином часу в процесі варіння окремі картоплини повинні за визначенням мами «Сварюватися», тобто з'єднуватися одна з одною, а маса в каструлі навпаки - все більше розвалювалася на частини, особливо в тих місцях, де він уже тикав її виделкою - там від неї вже відділилися пластівці і плавали в вируючої воді. Коли він перейшов до семантичного порівнянні слів зварилася - розвалилася в кухню увійшла мама Ромчика – тобто Олена Петрівна. Ледве кинувши погляд на каструльку, вона заголосила - Та що ж ти стоїш, вогонь же прикрутити треба, он воно вже розварилася вся, хоч пюре тепер роби, приспав ти тут, чи що? Слова свої вона супроводжувала активними діями: однією рукою вимкнула газ, і вихопила у Рема кришку каструльки, в іншій руці вже у неї з’явився рушник, і ось уже кипляча вода ллється у мийку.
Ось-но дивись - обурено продовжувала вона, з гучним стуком поставивши каструльку на стіл прямо під ніс Рему і відкидаючи кришку в бік. Від каструльки йшла пара в її надрах виднілася біла маса, обпливаючи по краях каструльки на дно, місцями з цієї маси височіли деякі окремі картоплини.
Рем всім тілом відчував хвилю роздратування, яка йшла від цієї жінки, він втиснувся спиною в стіну біля холодильника, звільняючи тим самим їй місце для маневрів по маленькій кухні, проте був зачеплений таки її ліктем. Що викликало новий сплеск обурення:
- Та шо ж ти став як стовп! Як зі своїми йолопами - як ураган несе, а як що я кажу зробити - гальма включаються у тебе прямо! Невже ж мати не шкода - прийдеш втомлена, рук не чую, нема того, щоб сам щось прибрав, посуд вимив, хоч за собою б - такий бардак весь час - не перелізеш! Нема в тебе ні краплі громадянської совісті! –
Рем остаточно втратив сюжетну нитку її розповіді, абсолютно не розумів, до чого тут громадянська совість і що від нього вимагається прямо зараз. Треба сказати в такі моменти, а бували вони не так вже й рідко, Олена Петрівна і сама не змогла б чітко сформулювати, що саме і від кого вона вимагає. Її промова неслася бурхливим, каламутним потоком, змітаючи всі заперечення і аргументи, причому реагувала вона на них так само, як будь-який потік на перешкоду - рівень різко підвищувався, скипали буруни, вивертаючи з коренем й виносячи геть подалі із собою залишки логіки і здорового глузду, та ще й оголюючи якісь стародавні забуті образи. Вона вже хвилин через п’ять мабуть і сама забувала із чого все то почалося і взагалі що до чого, бо кілька раз її доповідь доволі круто змінювала напрямок на сюжетних поворотах, котрі були абсолютно непередбачувані для неї самої. Взагалі, всі ці тиради зводилися до банального: «Господи! Та за що ж мені це все?!» Це питання було риторичним, відповіді не вимагало, ніяких вказівок до дії не містило, а тому здавалося Рему цілком безглуздим.
 На щастя, аналіз поведінкових шаблонів Ромчика до цього часу вже завершився повністю і їх було накладено на власну особистість Рема: тепер в будь-яких ситуаціях він несвідомо чинив так само, як Ромчик. А той у таких випадках просто зникав з дому - тихенько звалював на вулицю, перечекати поки відгримить буря. Просто йшов прогулятися по вулицях, або до когось із друзів на пару годин, зазвичай цього вистачало, щоб гнів Олени Петрівни не зустрівши заперечень заспокоївся сам собою. Рем, що правда, трохи забувши про місцеві звичаї, зник в прямому сенсі слова. Останньою фразою, яку він почув, було:  «Та шоб ви всі провалилися, іроди! Я ото як проклята і ніякої тобі ...» На щастя для Олени Петрівни в цей самий час її погляд був спрямований на каструлю з нещасливою картоплею, яку вона саме тоді старанно збивала товкучкою, а коли вона підняла очі в черговий раз - сина біля стіни вже не було. Тобто він був, але стояв уже на вулиці якраз під вікном кухні, а не на тому місці, де вона чекала його побачити - у куточку між мийкою і холодильником.
- Знову змотався чи шо? Як тільки встиг прошмигнути? - Спантеличено пробурмотіла вона, озираючись на всі боки - Навіть не вечеряв! – Олена Петрівна подивилася в коридорі, прочинила двері в Ромчикову кімнату і клацнувши вимикачем переконалася – його немає і тут.
- Слова не скажи, ти ба який, відразу тільки - мельк! Як його із цими діточками ... - продовжувала вона вже тихіше обурюватися, повертаючись до каструлі з картоплею. Зникнення єдиного слухача мабуть не було приводом терміново припиняти виступ - все що накопичилося у неї в душі, вимагало негайного виходу назовні…
Рем постояв під вікнами власної кімнати, розглядаючи темну громаду будинку, подекуди прикрашену сяючими віконцями. На вулиці було сиро, під ногами хлюпала рідка каша з підталого за день снігу. Крізь туман розмитими жовтими плямами просвічували ліхтарі. Перспектива двогодинного гуляння по вулиці зовсім не радувала. Куртку і черевики з коридору він відразу телепоровав без труднощів, але це не зовсім рятувало - і в куртці було досить непрємно, сирий холодний вітер задував по рукавах, забирався знизу і зверху - за комір. Де б пересидіти ці пару годин? Можна було б повернутися таким же чином в свою кімнату і прикинувшись табуретом постояти у куточку, біля чудово теплої батареї. Але тоді ж доведеться слухати нескінченні закиди і риторичні запитання Олени Петрівни. Рем навіть зіщулився, і на цей раз не від холоду. Він якраз оглядав де саме світяться вікна дев'ятиповерхівки, розмірковуючи - до кого б доречно було зайти на вогник, як грубий поштовх в плече вивів його зі стану задумі.
- Ромчику! Ти чо тут вікна гіпнотизуєшь? - Поруч стояв Семен
- Та я от хотів до тебе зайти - зрадів Рем.
- Ну то й і що, зайшов? Так? А тобі маманя сказала, що я на тренуванні? Так? Ну, ходімо, немає більше тренувань. - Сьомка зітхнув і понуро опустивши голову попрямував до свого під'їзду.
Поки вони піднімалися сходами він розповів сумні новини:
- Макар, ну, тренер наш, сказав віддали наш Палац Спорту під казино, Льовкіну.

- Якому Льовкіну? - із ввічливості підтримав розмову Рем.

- Ну ти про Левкіна чув же? Ну цей, царьок місцевий, з грязі в князі, кажуть, років п'ять тому на ринку ще кавунами торгував, а тепер он воно як вознісся! Так, на лапу дав, зрозуміло ... Чернецький цей, сука виконкомівська, рідну матір продасть, не те шо ... Ну і підписав він договір... Макар сказав рішення виконкому це вже ... Все, прихватизували наш Палац, коротше. Ти уяви тільки-но! - Рем тут же сумлінно представив все, що зміг знайти в Семенівій голові і жахнувся разом із ним. І поки вони піднімалися сходами зовсім зневірився. Семен продовжував виливати свою досаду, додаючи все нових подробиць до й без того сумній картині - Прикро ж як! Один же ж на весь район спорткомплекс був ... і той прикрили. Розважальний тепер Льовкін стане робити ... казино та шинків їм все мало. А нам куди тепер? Пиво пити по під'їздах? Нічого ж не залишилося! Мені навесні на кандидата Макар обіцяв ... А там би і майстра спорту може б зробив... Все тепер накрилося! І кандидат, і майстер! - Він з досадою тріснув кулаком по перилах, які відгукнулися співчутливим гулом у відповідь - Ех ... Та на Макара самого шкода дивитися, йому то що тепер? В охорону? Ща, погодь ... Я ключі знайду - вони якраз зупинилися біля його дверей, і Семен почав обмацувати кишені - А, ось! Ти роззувайся і до мене проходь відразу, а то маман пристане, ага? Рем кивнув і пошепки повторив слідом за ним - Ага. Сьома майже безшумно відчинив двері, просунув всередину голову і прислухався - на кухні гуркотів телевізор, провідні телешоу змагалися в дотепності, масовка в телестудії вибухала реготом і оплесками - А, можна без конспірації, заходь – він запрошуючи махнув широкою долонею і став розшнуровувати свої військового зразка берци.
- Маман на шоу якесь чергове підсіла, ну й добре, хоч до мене не пристає - Уф, пожерти от тільки тепер не вийде. Ти як? Сильно голодний? А то я зараз,  там маман на кухні щось може готувала ...
- Ні-ні, - в паніці захитав головою Рем, побоюючись перспективи спілкування ще й з Семенівою маман, на сьогодні йому вражень і від своєї, тобто від Олени Петрівни, цілком вистачало.
- Ну, то дивись сам, - не став умовляти він, і пішов у свою кімнату – я ж після школи пошамати встиг, перед тренуванням за дві години полагається... Ех, капець моїм тренуванням тепер. Це ж кінець життя! Спортивного так це точно! І ніяк само не вплинеш на них! -  у повнісінькому розпачі Семен знесилено повалився на свій диван і зі злістю стукнув кулаком подушку.

- Чому це не вплинеш? Ти навіювання пробував? Може б я той ..? У них захист є? Ні? – Рем все то випалив і тут же затнувся, розуміючи, що, перейнявшись дружнім співчуттям до товариша, практично здає себе, що називається з потрохами. Семен уважно подивився на нього, чекаючи продовження, і не витерпівши сам перервав тривалу паузу.
- Що? Пробувати що саме треба? - Повільно, з розстановкою сказав він, і навіть підвівся на дивані від зацікавленості, допитливо вдивляючись в очі Ремові, а в голові у нього крутилося: Ай да Ромчик! На кого ж у нього вихід є? Так не може бути, я б знав, він все б розтріпав, він не такий, щоб секрет приховати, у нього ж завжди душа нарозхрист! Хоча ... Може у родаків його хто козирний є? Щас він сам все викладе! - І Рем здався під його гіпнотичним поглядом, втілився в того, ким його бачив Семен, і запинаючись став викладати.
- Ну навіювання на цього, який сука виконкомівська, який мати продасть і Палац ваш, на нього ж можна вплив зробити?
- Як саме? - Обережно запитав Сьомка
- Щоб Палац не продавав цьому, який кавунами - дивуючись нетямущості Семена відповів Рем.
- Настукати по голові їм чи що? Так я і сам би хотів то! Ми б із хлопцями зібралися та їм би - Тут Семен з таким почуттям саднув кулаком подушку, що з неї вилетіло кілька дрібних білих пір'їнок і стало ясно, що він вже як слід би кому треба зарядив. Але він тут же понуро зітхнув і продовжив - Так воно ж все одно безглуздо! Знайдуть, нас посадять. Або взагалі не знайдуть ... Вони такі ... А їм же ж хоч би хни - все одно своє зроблять.
- Та я не про це ось, фізичне - скривився Рем, і постукавши себе по лобі пояснив - Я про цей ось вплив, як його у вас - пси-хічний, пси-хологічний.
- Шото темниш ти, Ромчик, викладай щас же, хто такий впливати може! - Втративши терпіння вигукнув Сьомка, і переконливо ще раз зарядив кулаком у подушку.
- Ну як, я можу, наприклад - розгублено пробурмотів Рем.
- Та шо ти там можеш - розчаровано скривився Семен і тим самим зачепив його за саме що ні на є болюче. Рем зціпив зуби, так що жовна на вилицях ворухнулися, і тут же гордовито підняв голову, зверхньо глянув на того, який саме сидів перед ним на дивані і несподівано для Сьомки запитав:
- Тобі бутерброд з сиром або з ковбасою ліпше?
- І з ковбасом, і сиром - оторопіло відповів Семен і теж запитав - Ми до тебе йдемо чи що? Або ти до моєї маман на кухню? Я тобі відразу кажу, краще б до тебе ...
-Ні, зараз вона сама сюди принесе, чай і бутерброди, ті самі, які ти там любиш - так само спокійно і гордовито, навіть, мабуть, зухвало відповів Вік. І не встиг Сьома скроїти гідну відповідь, яка пояснювала б товаришеві всю неможливість того, що він тут наговорив, тому як відвернути від телешоу його мати було абсолютно неможливо! Цього не зміг навіть зірваний кран у ванній минулого тижня, цілу годину так і била вода, поки ведучий не з'ясував від кого дитина цього разу народилася у запрошеної зірки! Та й потім Семену самому довелося перекривати воду на стояку, бігти до сусіда, шукати ключі і прокладки. Поки це все крутилося у нього в голові, двері розчинились і впустили звуки бурхливих оплесків з телевізора і його огрядну матусю із підносом у руках, на якому стояла тарілка з бутербродами і гуртки із чаєм. Піднос вона поставила на стіл і тут же без пояснень вийшла, навіть не глянувши ні разу на них обох. Сьомка проводив її поглядом, і запитав запинаючись:
- А як це ось? Це ти? - І додав, показуючи руками то на двері, за якими зникла його мама то на піднос, що стояв на столі - Все оце ось ... - і тут же схопив бутерброд з тарілки і став його жувати.
- А ти кажеш впливати не можу - хмикнув Рем самовдоволено - Ще й як можу!
- І давно це ти? Таке оце ось - він невизначено повів рукою в повітрі ... - Не схоже це на тебе, дивний ти якийсь сьогодні. Слухай, а тебе самого по голові не вдарили? Кажуть, буває після струсу мізків всіляке, може тебе в лікарню треба? У тебе голова не паморочиться? Ти кажи все чесно, не бійся!
І Рем чесно відповів, що він - це не Ромчик, що їх поміняли місцями. Сьомка було хотів обуритися по такому приводу, що він несе дурниці, але поперхнувся чаєм, закашлявся, а після заперечувати передумав. Він мовчки дожував бутерброд і вже тоді запитав, та й то, не з великого інтересу, а більше із ввічливості:
- А навіщо це все? Ну, міняти вас? Ти не думай, я вірю звичайно, але якось воно не той...
- Я б не впорався там, розумієш, - зітхнувши, відповів Рем, і помітно було, що говорити це йому важко і дуже соромно, він навіть відвернувся і став дивитися в темний туман за вікном. - Я не підходжу для того випадку.
- А Ромчик наш, цей бовдур, значить підходить? - Хмикнув Сьома недовірливо.
- Начебто так - не дуже впевнено відповів Рем, - Я б дуже хотів, щоб він впорався, і тоді я зможу повернутися до себе, а він - до вас.
- А що ж такого ти там завалив?
- Та нічого особливого. Просто… У нас дуже давно не було ні воєн ні загарбників, то ми – мирний народ, а мій дідусь, мій батько, весь рід наших правителів - всі стали м’якими, тобто стають кожного разу такими, якими їх хочуть бачити. Ну, щоб і я теж не став – то мене сюди ...
- Ну, то й шо такого? То є добре! – знизав плечима Семен.
- Але людина ж не завжди хоче того, що дійсно потрібно! - З жаром заперечив Рем.
- Буває, всі ж бува помиляються, але так-то воно й непогано – бубонів Сьома із набитим ротом.
- Але не всі мають право на помилки! Мій батько, та й я теж - ми не маємо права.
- А чого це так?
 - Кажу ж тобі – бо він - правитель Бальк Юве, ну і я – теж маю бути. - Понуро буркнув Рем.
- Оце так! Це ж мрія усіх народів! Шоб правитель був такий як хочеться і робив все що народ захоче! Та я б тоді! Це чудово!
- Та не дуже, насправді саме зараз я не можу погодитись із населенням мого міста. – важко зітхнув Рем – Мені прикро це казати, але зараз мій народ власно хоче самогубства, вони підтримують цих потвор, архів, які їх знищують!
- Вони такі гидкі? – обережно спитав Семен.
- Дивись сам – відповів Рем і подивився йому в очі. Зараз же Сьома побачив палац білого каменю, візерунки по стінах, а біля однієї із них стояла черга – люди повільно просувалися до якогось немовби віконця у стелі. А звідти висувалися якісь дивні прилади, схожі на довгі колінчасті палиці, вони тягнули згори сріблясту нитку, обмотували того, що дійшов черги таким чином, що у нього лишалися вільними лише самі руки та усміхнене обличчя. Потім той, замотаний відійшов і здійнявши руки зробив крок уперед слідуючий. Сьома на мить припустив, що то такий механізм для пошиття одягу, і тілько-но хотів сказати, що немає нічого поганого у тому процесі, тим більш, що люди стоять веселі, посміхнені – мабуть то все їм подобається! Але ж потім зображення повернулося таким чином, що він побачив той «механізм» нагорі – там сидів величезний павук, а ті колінчасті довгі палиці були його лапами, він тягнув павутину, та обмотував нею кожного…
Сьома здригнувся від огиди, та заплющив очі і похитав головою, щоб відігнати гидке видіння, а потім сказав:
- Дивні звичаї у твоєму місті. Чому вони на це погодилися?
- Іх переконали, що то є досконалість. Так звана – «Велика місія». Ці люди позбулися всіх своїх радощів, навіть покинули сім’ї, дітей, та живуть тільки заради обслуговування цих потрвор. Якщо це можна вважати життям. Архі мають величезний вплив, на жаль. – опустивши голову сумно відповів Рем.
- Із цим треба щось робити, так не можна! 
- Я теж так вважаю… Правитель повинен робити не те, що хочеться хоч би комусь ось зараз, а думати на 10 років вперед, на 10 поколінь наперед! Інакше у важкі часи, як саме тепер, коли до нас архі прийшли - біда буде. Ось нас і поміняли - зітхнувши додав Рем.
- Ну, а Ромчик же чим кращий за тебе?
- Він не змінюється, як я, кожен раз. Він такий як є залишається і не слухає, і не чує нікого.
- Це так, він такий! Впертий! Нас тут таких багато! - Самовдоволено посміхнувся Сьомка.
- Може й багато, але щоб ще і спадкоємцем Горканів був - такого лише одного знайшли. - Ніби між іншим зауважив Рем і тим самим трохи зменшив Сьомкіної гордості. Йому це явно не сподобалося, і він якось відразу розсердився на цього Рема і втратив інтерес до всіх цих подробиць іншого світу. Та й з якого дива йому чужі проблеми здалися? Своїх чи мало? Ось хоч би і Палац цього спорту! І цей теж мені - приперся про своє скаржитися, прямо на сльозу пробиває. А навіщо? Якщо наш Ромчик там вашею колотнечею рулить, значить ти тут замість нього давай! А то взявся він мені тут зуби заговорювати. Нічого цього вголос Сьомка сказати не встиг, а тільки подумав, ну і звичайно всім виглядом висловив, а вголос роздратовано випалив:
- Ну а ти що ж, зовсім незграбний, нічого не можеш?
- А що треба?
- Так то - нічого, просто цікаво - зніяковів Семен - У нас в кіно показують прибульців, або супергероїв, так у них там телекінез, телепортація. Ну, я розумію, то все вигадки.
- Чому, це я можу - незворушно сказав Рем і гуртки разом з підносом піднялися над столом і закружляли в повітрі.
- Вау! Оце так! - Захопився Сьомка і очі його засяяли непідробним захопленням. – А шо ж ти прибіднявся?
- Та, дурниця це все, це у нас всі можуть - зітхнув Рем і гуртки з підносом обережно і повільно опустилися на колишнє місце - це ж не спеціалізація, а так, базове.
- А цього, свого спеціального, у тебе немає? -
- Чому, я і своє можу. У мене багато чого є – Можу думки читати, хто чого хоче, і потім втілювати ще це все, ну і сам втілююсь, якщо комусь того дуже потрібно.
- Це так, це може згодитися - схвально зауважив Сема.
- Звичайно! Добре б ще, щоб від мене хотіли чогось хорошого. - Сумно завершив він.
- Не переживай, я поганого не пораджу! - Запевнив Сьомка. Він відчув небувалу відповідальність перед несподівано відкритими можливостями і глибоко замислився. У нього ще не було впевненості в тому, що Палац Спорту можна врятувати, що тренування продовжаться і все буде як раніше, але принаймні ясна і чітка перспектива перетворення спорткомплексу на казино зблідла і розпливлася. Шиплячий бікфордів шнур згас, може ще й не вибухне? Може його спортивний світ, в якому він жив і який так любив і не завалиться, вистоїть? Поміркувавши він запитав:
- А .... Тобто і на Чернецького так вплинути можна?
- Технічно так. Чому б то ні? - Знизав плечима Рем
- Так давай! Той ... впливай!
- А де він саме зараз?
- Звідки я можу знати? У себе вдома може. Або не вдома.
- Так і я не знаю
- А без цього ніяк?
- Ну, мені треба або його побачити, тоді я сам бі знайшов. Або знати хоча б де він. Я ж його зовсім не знаю! Як я його від інших відрізню? - Резонно зауважив Рем.
- Зро-зу-мі-ло - понуро і безнадійно протягнув Сьомка, тяжко зітхнув, відкинувся на дивані і промовив безглуздо дивлячись в стелю – Ясно, що нічого не ясно ...
- Можна ще через якийсь предмет впливати, на який він часто дивиться. - Квапливо став говорити Рем - Так навіть ще краще, я ж з ним поруч бути не можу весь час. Зараз я на нього вплину, а потім може хтось інший! Ну, цей з кавунами, наприклад, і знову ваш Палац продадуть.
- Це так, то він може. - Зітхнув Семен, все також дивлячись у стелю, але ідея з предметом вже захопила його, і він став перебирати підходящі варіанти - А на що він взагалі часто дивиться? Нааа ... Ні, це не піде… На годинник! Точно! На годинник всі ж дивляться! Хоча, це ж все одно його самого спочатку знайти треба, і годинників у нього цих може з десяток. А то ще й не один. А він цей самий ще й десь загубить... По п'яні - так запросто! Леська розповідала, як він портфель із документами і печатками десь посіяв, у неї ж мати секретаркою у виконкомі ... Точно! Чуєш! - Він пожвавився, схопився, пройшовся по кімнаті, підхопив з тарілки ще один бутерброд, а в іншу руку - кружку з чаєм. З набитим ротом він продовжував розмірковувати - Треба у Виконкомі, прям там в кабінеті чогось зарядити ... Ну щось таке, що він бачить кожен раз! Цей ось, як його - тут він задумався, дивлячись на останній, що залишився на тарілці бутерброд із сиром, подивився на Рема, - Ти як? З сиром бушь? Вибачай, з ковбасою я все вже того ... - і побачивши, як той заперечливо похитав головою, з полегшенням заштовхав в рот і останній. Допивши чай, він виплюнув в долоню лимонні кісточки, потім колупнув чайною ложкою землю в горщику з кактусом, висипав їх туди і ложкою ж акуратно підрівняв землю.
- Це ти навіщо? - Запитав його уважно спостерігаючий за цими дивними маніпуляціями Рем.
- Ну, як ... Щоб виросли! - Переконливо відповів Семен, та ще й дбайливо плеснувши зверху на землю чаю з другої гуртки зауважив - Поливати тільки треба не забувати.
- Навіщо? - Губився в здогадах Рем.
- Ну, тоді виросте лимонне дерево, будуть ще лимони, прикольно ж! - Пояснював Сьома, для більшої достовірності показуючи руками - У нас на кухні ось такий лимон вже! Був ще один, і сестра на роботу потягла. Гаразд, то дурниця все. Гайда до Леськи! Вона і про Виконком, і про Чернецького все знає! У кабінет до нього потрапимо, глянемо на його предмети і там все придумаємо! - З цими словами він витер об штани долоні і вийшов в коридор, але зараз же повернувся і з досадою промовив:
- Реклама мабуть, мати із кухні виходить, прийдеться зачекати тут, бо помітить що я десь збираюся, ще причепиться.
- То я можу одразу нас перенести звідси на сходи, вона й не помітить – запропонував вихід Рем.
- Як це? – здивувався Семен.
- Треба тільки шкарпетки та куртки … - відповів Рем, і разом із цими словами перед ними з’явилися їхні речі, а коли вони взулися, та одягнулися, Рем простягнув ошалілому Семену руку и додав -  Тримайся –  і за мить вони дійсно опинилися на сходах у під’їзді.
- Ти ба! – скрикнув Сьома, здивовано озираючись – Оце так дива! Ти молоток! Та ми тепер! Ух! – і не в змозі ще щось додати від захоплення, він побіг вниз по сходах.

... Леся двері їм відчинила сама, кивнула мовчки і тут же зникла за поворотом вузького коридорчика. Десь в квартирі так само галасував телевізор, схоже і тут дивилися шоу Балахова, або інше, але якесь дуже схоже, хто їх розбере - всі вони однакові. Сьомка, який мабуть тут був не перший раз, скинувши кросівки, впевнено потягнув Рема за собою по коридору до Лесіної кімнати. Вона стояла біля вікна, спиною до них, опустивши обличчя в долоні, і судячи з того, як здригалися її плечі, та які долинали схлипування - плакала. Сьома здивовано здійняв брови і скорчивши питальний вираз на обличчі, і тицьнувши пальцем в сторону вікна беззвучно запитав у Рема:
- Чого це вона?!
Той звичайно відразу зрозумів, що вся справа в хом'яку, який вже не бігав в коліщатку, не шарудів газетами, як зазвичай, а лежав посеред клітки догори черевцем, мляво розчепіривши коротенькі лапки. Все це легко читалося в Леськиних жалібних думках, та й саму клітку, що стояла посеред столу, було прекрасно видно. На неї Рем і показав замість відповіді Семенові. Той натяку не зрозумів, чи вирішив, що зрозумів, але зовсім не так, як би треба було, а тому знизав плечима і рушив до Лесі:
- Лесь, ну чого ж ти так ... - він обережно торкнув її плече, а вона не обертаючись сказала у відповідь переривчастим заплаканим голосом:
- Дякую, Сьома, спасибі що прийшов ... підтримати ... Ти справжній друг - тут вона схлипнула і зовсім вже явно розплакалася.
- Та я ж розумію! Я сам той ... Теж - з готовністю підтакнув їй Сьома, а вона заридала вже зовсім голосно:
- Він такий! Такий був! -
- Та зрозуміло, всім шкода ... А думаєш мені оце як? - Внутрішньо дивуючись, що її, дівчину далеку від спорту так зворушила новина про спорткомплекс. - Ну ридати так ... Ти той ... Не того ... Чуєш?
- А тепер все! Все! Ніколи вже він! - Викрикнула Леся у відповідь з надривом і заревіла ще дужче.
- Так може ще якось, ми ж якраз ось чого! Ми ж і прийшли тому, чуєш ... - примирливо сказав Сьома.
- Як я тепер ?! - Захлинаючись сльозами пробурмотіла вона - Я вранці завжди до нього! Я йомууу! Несла пити ииіі! Та ще… еее… Печива ааа!
- Леся, ти шо? - Дуже здивувався Семен.
- А він! Він же! Хомічка коліщатко все крутив так весело! - відчайдушно продовжувала вона, - Коліщаткооо  крутииив. Ай, Хомічкааа, мммм ммаяя -Ааа
- Леська! Ти того? - Досить грубо сказав тоді зовсім приголомшений Сьома і, якби Рем не потягнув його за рукав і не ткнув носом в нещасну клітку з хом'ячком, напевно наговорив би Лесі зайвого. Чи не зі зла, звичайно, а від нерозуміння. Він же її хоч і вважав дурною дівчиною, як і всіх дівчат взагалі, але по можливості товаришував, особливо на контрольних з хімії, фізики і дуже - з англійської. Хоча міг, щоправда, іноді і дурепою жартома обізвати, при нагоді, на що вона зазвичай не ображалася. А зараз був якраз такий випадок, коли краще було не жартувати, Рем це прекрасно розумів і тому подумки звертався до нього - заткнутися, але навіювання саме на Сьомку чомусь погано діяли, мабуть таки він насправді був доволі вперта людина, а цього разу - так особливо, а тому Рем ще й робив страшні знаки Семену, стоячи прямо позаду нього, але той спиною їх, звичайно, не відчував зовсім. Що там говорити, Сьомка і взагалі особливою чутливістю не відрізнявся, а тому довелося його схопити рукою за комір і примусово розгорнувши в клітку до хом'яка носом ткнути. Треба сказати, він і після цього не відразу зрозумів, що робити, але хоча б не наговорив Лесі чогось зайвого, що було б недоречно в такий сумний момент. Рем показував то на хом'яка, то на Лесю, намагаючись донести до Сьоми зв'язок цих двох об'єктів, навіть показав рукою, як погладжують в повітрі, натякаючи, що Лесю треба пожаліти б зараз. Сьома начебто навіть зрозумів, зраділо закивав головою і, як справжній чоловік дії одразу ж поліз своїми лапами у клітку - гладити хом'яка. І тут Ремові довелося відштовхнути Семена від клітки, та покрутивши пальцем біля скроні вхопити його руку та направити безпосередньо до Лесіного плеча. Сьома здійняв очі до стелі, голосно зітхнув, показуючи як йому набридли всі ті дівочі церемонії, але опанував себе. Ну а далі вже він чудово впорався - погладжував, зітхав співчутливо і навіть пару раз досить переконливо повторив:
- Я ж розумію. Та ось же ж ... Я співчуваю ...

Леся, якій ця пантоміма за спиною зовсім не заважала ридати, мабуть вже вилила весь свій запас сліз, тому як схлипувати вона стала все рідше та тихіше, нічого вже не викрикувала, а тільки кивала іноді головою в такт Сьоминим співчуттям. Зрештою вона майже заспокоїлася і пішла вмиватися до ванної кімнати, а Сьома тим часом пошепки став радитися з Ремом, як врешті-решт відвернути Лесю від цього злощасного хом'яка і навпаки - повернути в потрібну сторону - до Виконкому тобто. Роман в подібних пригодах жодного разу не брав участі, а тому в його пам'яті нічого корисного на такий випадок не знайшлося. Рем, тим більше звісно, місцевих звичаїв не знав, але точно був упевнений, що будь-яка справу треба завершувати, інакше нова справа в голову ніяк не полізе. З цим Семену довелося погодитися, це навіть він розумів, що Лесі зараз недоречно розповідати про Виконком, про спорткомплекс, і хитромудрий план його порятунку, тому що в її заплакану голову точно зараз нічого не полізе, там усе геть хом’яком зайняте. І тоді Семен здраво розсудив, що найкращим завершенням цього всього буде - закопати прямо зараз хом'яка під Лесиним вікном на газоні. Зрозуміло віддавши йому всі почесті, щоб вона вже напевно заспокоїлася. Ну, а там, на вулиці - свіже повітря, може, їй і полегшає, і можна буде до Виконкому прогулятися і обговорити це саме - потрібне. Тому, коли Леся увійшла у кімнату, він відразу став говорити голосом впевненим, як про питання вирішене, що потрібно їй зараз одягати куртку і підуть вони всі разом Хомічку закопувати, якщо вже це його земне життя завершилося. Леся здивовано подивилася на нього і запитала:
- Прямо зараз?!
- Звичайно! - Кивнув Семен, і щоб розвіяти будь-які сумніви додав - Інакше тобі ж доведеться тут спати поруч із цим ось!
Вона зіщулилася, і хоч поставилася до його пропозиції спершу скептично, але заперечувати не стала, сказала тільки, що вона домовлялася із Дмитром ще у школі про алгебру, тому зараз ще й він повинен прийти.
- Це добре, Дімка - він голова! - Зрадів Сьома, який його дуже поважав, так, що навіть соромився питати домашку списати. Ну, щоб Дімон не подумав про нього, що він зовсім вже гальмо. А в такої серйозної справі як вилазка у Виконком Діма навіть дуже міг би допомогти. Чим конкретно Сьома поки не сказав би, але поруч із ним він завжди почувався впевненіше. Коли Леся вже натягнула светр, і зітхнувши взяла клітку в руки, він заперечив - Е, ні! Таку яму, щоб він з кліткою туди вліз, я без лопати не викопаю!
Леся клітку на стіл поставила і розгублено запитала
- А як тоді?
- Його треба в коробочку! - Впевнено сказав Семен і тут же ж, злякавшись, що Леся тепер затягне справу із пошуком цієї самої коробочки, хай їй грець, додав - Або в хустку загорнути. Деяким і так підходить.
- А йому підійде? - Засумнівалася вона.
- Точно підійде! - Запевнив Семен і витягнув з кишені зім'ятий картатий носовичок. Леся тільки-но мовчки на нього гидливо глянула і порившись дістала з шафи білосніжну хустинку з мереживами по краях. Розстелила його на столі поряд з кліткою і запитально глянула на Семена. Той розуміюче кивнув, вийняв хом'ячка з клітки, поклав на хустинку і дозволивши їй на прощання останній раз погладити його, загорнув краєчки і мало машинально не сунув собі в кишеню. Рем, помітивши замішання, забрав у нього з рук згорток, і вони пішли в коридор. Уже натягуючи кросівки біля дверей Семен згадав ще одну важливу річ і нагадав Лесі як про щось само-собою зрозуміле:
- Леся, ти ж ложку візьми, не забудь! - Але наткнувшись на її здивований погляд вже не так впевнено додав - Ну ... Або хоч виделку
- Ти що ?! - Обурилася вона, мабуть зовсім не про те подумав
- Так я ж той, землю як копати буду? Вона мабуть ще й мерзла. І потім же можна було б зверху ту ложку поставити, ну для пам'яті, квіточки там покласти ... Якщо хочеш, звичайно ... - виправдовувався Семен, а Леся презирливо хмикнув пішла геть і повернулася з якоюсь іграшковою лопаткою, яку сунула Семену у руку. Тут у двері подзвонили, а коли вона її відкрила на порозі з'явився Дімка. В руках він тримав маленький букетик пролісків і подивився на Семена із Ремом похмуро і невдоволено, він явно не очікував їх тут побачити. Сьома чомусь відчув себе застуканим на місці злочину і в своє виправдання лише мовчки показав йому лопатку. Леська навпаки, анітрохи не зніяковівши защебетала:
- Діма, як добре, що ти прийшов! А ми оце той, як раз Хомічку йдемо ... О, ти йому і квіточки приніс навіть! Хлопчики, які ви всі молодці! Я не знаю, як би я сама зараз була... - Розповідаючи таким чином, вона всіх виштовхала в коридор, двері закрила, і перша пострибала сходами вниз. Помітно було, що у ролі ведучої їй дуже зручно навіть у такий печальний момент.
Вийшовши з під'їзду, вони звернули праворуч і, пройшовши трохи вздовж будинку, якраз під вікном Лесіної кімнати зупинилися. Сьома запитав для пристойності:
- Тут чи що? - І не отримавши відповіді, виколупав ямку в землі, а Рем поклав туди невеликий пакуночок з хом'ячком. Після того, як ямка була засипана і зверху покладені квіточки, трохи мовчки постояли, і то було досить незручне мовчання. Рем послухав їх думки і нічого приємного там не знайшов: Дімка був роздратований: Якого дідька все так невдало! Тепер ці придурки влізли, знову нічого не вийде! У Семена майже терпець урвався: Скільки можна возитися із цим щуром? Вже давно б у Виконкомі були і все вирішили! Леся думала про те, що миленький пухнастий Хомічка лежить тепер в холодній брудній землі, а її чекає вдома порожня клітка і вже ніколи ... - загалом, схоже, вона збиралася розплакатися за новою. Коли вона схлипнула, Рем зрозумів, що пора втрутитися і заговорив, намагаючись надавати голосу побільше співчуття:
- Лесь, ти не переживай так, він виросте, треба поливати тільки
- Хто виросте? - Хором спитали Сьома і Дімка, а Леся тільки подивилася здивовано і ще раз схлипнула.
- Ну, Хом’якове дерево, ви ж хом'яка посадили - відповів Рем, дивуючись їх реакції - Якщо з лимона лимонні ростуть, з хом'яка ж ... - тут Сьомка затиснув рот і придушено засміявся в кулак, а Рем намагаючись не звертати уваги на його абсолютно неналежну поведінку продовжував - І будуть у тебе нові хом'ячки, клітина порожньою не залишиться, ти тільки поливати не забувай.
Леся вдавилася смішком, потім все-таки ще раз схлипнула, але, не маючи сили стримуватися, потім вже відверто розреготалася. Рем розгублено посміхався, дивлячись на них, не зовсім розуміючи, чим викликане такі веселощі, але теж був радий, що обійшлося без ридань і Сьома із Дімою не посварилися. Нарешті, Леся зовсім заспокоїлася і сказала:
- Ну, я тоді додому піду, ви ще підете до мене або як?
- Ні, Леся! Ми не підемо, і ти теж не той! - Пожвавішав і замахав руками Сьома - Ми з тобою щас до Виконкому підемо, справа є!
- Там немає нікого! З глузду з'їхав? -
- І добре, що немає, ходімо, я тобі все розповім! І Рем ось тобі каже - він обернувся, кивнув йому, запрошуючи його підтвердити, а потім і Дімку за рукав торкнув - Дімка, тут справа серйозна, ходімо!
Діма вагався, він не хотів нікуди йти з ними, але глянувши на Лесю, яку Сьома вже тягнув за руку, зітхнув і пішов слідом. На темних вулицях народу в цей час майже не було, але Сьома все одно раз у раз озирався і говорив так тихо, що Лесі доводилося на ходу ближче триматися до нього, щоб хоч щось розчути, і помітно було, що це дуже нервувало Дімку, який йшов ззаду . Рем йшов поруч із ним і намагався подумки його заспокоїти, переконуючи, що Семену сама по собі Леся зовсім не потрібна, а справа цілком у тих проблемах Палацу, який виконкомівська сука Чернецький продав якомусь продавцю кавунів.
- Загалом треба в кабінет Чернецького потрапити, ну і там Рем вже все що треба зробить! ... - тут Сьомка зарядив кулаком собі по долоні, і завершив виклад свого хитромудрого плану порятунку спорткомплексу, .
- Так що ж ти мені раніше не сказав! - Вигукнула Ленка - Я б ключі від кабінетів у матері з сумки витягла
- Якось я і не подумав - розгублено простягнув Сема і обвів поглядом всю компанію - Тааак, а тепер, тоді як?
- То щоб потрапити всередину?
- Так, навіщо ж ще!
- Без того можна, я все зроблю - відмахнувся Рем - Там всередині хтось був? Ось, ти була! У тебе пам'ять зовсім свіжа! - Він повернувся до Лесі, та пильно подивився їй просто в очі - Пригадуй, щоб я довго не рився
- Де це ти рився ?! - Леся неприязно на нього глянула і відсунулася подалі - Про що це він, Діма?
- Ніде, згадуй детально як ти туди заходила, і я це все побачу і вас проведу.
- Тобто, як? Без ключа? Ти зламати зібрався? А сигналізація? Охорона? - Захвилювався Дімка.
- Я не буду ламати, я так, крізь стіну вас протягну, ну або там - крізь двері, як вийде - спокійно, як про справу цілком звичайному сказав Рем, оглядаючи будівлю виконкому.
- Сьома, Леся, пішли звідси краще - відповів Діма, якому ця витівка вже абсолютно не подобалася.
- Спокійно, пацани! Він може, я сам бачив! Ну, це як би не справжній Роман - заквапився пояснювати Сьома, злякавшись, що весь план зірветься - тобто не зовсім наш Рома, він - там, а цього сюди!
- Сьомочка, ти не хвилюйся, все минає, ти головне заспокойся - спантеличено переглянувшись з Дімою, Леся торкнулася Сьоминої руки і квапливо заговорила - все добре буде, ти не хвилюйся! Ми зараз підемо додому, там все обговоримо і чаю ...
Сьома руку відсмикнув і обурено відповів:
- Та не хвилююся я! І не треба мені заспокоїтися! Самі заспокойтеся! Рем, чуєш? Покаж їм як ти це ... все ... - і штовхнув його кулаком у спину.
Рем, який їх абсолютно не слухав, занурившись у дослідження коридорів, кабінетів та інших переходів всередині виконкому, повернувся до них, побіжно оглянув, оцінюючи загострення пристрастей і підвівся у повітрі. Ну, як би злетів, але повільно і невисоко - це він спеціально, щоб Лесю не лякати. Тут же взяв Сьому за комір і без видимих ;;зусиль підняв і його, і там, в повітрі запитав у Сьоми:
- Так нормально?
- Нормально, вистачить! - Відповів той, розставивши для рівноваги руки в сторони, видно було, що без опори під ногами йому не дуже зручно розмовляти.
Рем тут же плавно опустився разом із ним на колишнє місце. Діма обережно ткнув пальцем його плече і від питань утримався, а Леся відразу заторохтіла:
- Ой, а як це ви? Це фокус такий? Це де тренують?
- Та ніде! Кажу ж вам, це Рем, він звідти - Сема ткнув пальцем вгору, Діма з Лесею подивилися куди він вказував і знову спантеличено перезирнулися.
- Не зовсім звідти - став пояснювати Рем, - Це як б не просторовий вимір
- З майбутнього ?! - зойкнула Леся
- І часовий вимір тут ні до чого - хитнув головою Рем.
- Але це виключно цікавий випадок! – захоплено додав Дмитро – Ти повинен нам розповісти про свій світ!
- Та яка вам різниця! - Втрутився Сьома - Головне він зараз тут і може ... Ну, що треба то і може! Потім базікати ще буде час! Давайте зараз вже ближче до справи... Тобто туди!
- Так, звичайно, мені тільки місце уточнити, - погодився Рем, йому теж не дуже хотілося пояснювати звідки він до них потрапив, з якої нагоди і як саме, а тому він зараз же став Лесю питати про речі більш реальні і для неї цілком зрозумілі - Кабінет цей самий де? Як ти туди потрапляла?
- Ну, я заходила, а на вході там вестибюль такий, з колонами, потім сходи ... - почала розповідати Леся, але він тут же перебив її:
- Так довго буде! Ти мовчки згадуй, тільки по порядку - і вони постояли трохи мовчки, а потім він сказав:
- Ясно. Проходи всі вільні ... Але там внизу хтось є, ось тут біля входу праворуч - великий, а нижче поверхом - дрібні, але їх багато.
- Не знаю - спантеличено відповіла Леся - А що там внизу? А! там їдальня! Значить, це миші - вони якраз дрібні!
- Це ще хто? - Спантеличено запитав Рем.
- Забий! - Відмахнувся Сьома
- Усіх ?! - Уточнив Рем серйозно.
- Ні! Йолопе! Не можна ж так буквально все сприймати! Я казав «забий» - у сенсі «не звертай на них уваги», наверх вони не підуть, це точно - запевнив Сьома, як людина, яка все знає.
- А вгорі охоронець, напевно, так він телевізор весь час дивиться, якщо не шуміти, так він і не помітить! – додала Леся.
- Тоді краще з цього боку підемо - Рем рушив уздовж ганку повз дверей до другого вікна, а вони потяглися за ним, і потім він знову спитав - Нам треба туди нагору, так? -
- Так, на третій поверх - кивнула Леся.
- Багато вас, я всіх не потягну на третій поверх, спробуємо так пройти, - він взяв Лесю і Сьому за руки, і сказав їй - А ти Дімку бери – Та й хитнувся до стіни. Та не просто до стіни, а крізь неї! Якби він не тримав їх міцно за руки, вони б напевно залишилися стояти на ганку, тому що кожному ж ясно - стіна тверда і якщо до неї стикнутися - голову розбити можна! Але нічого такого ніхто навіть подумати не встиг, коли він смикнув їх за собою - все зробили крок у тінь і виявилися у Виконкомівському коридорі. Там Леся приклала пальця до губ, і показала на тьмяне світло в дальньому кінці коридору, всі закивали головами, погоджуючись, що шуміти не варто, щоб не почув охоронець, і коли вона махнувши рукою навшпиньки побігла по коридору, всі так же тихо та хутко рушили за нею . В кінці коридору за колонами виявилися сходи. Вони слідом за Лесею пронеслися по них, перескакуючи через сходинки, потім по темному коридору третього поверху і захекавшись зупинилися біля дверей приймальні. Вона глянула на Рема і мовчки кивнула: Тут! - Той так само за руки втягнув їх у приймальню, і ось вже вони стоять в величезному кабінеті Чернецького. Світло вирішили не включати, його і так цілком вистачало – на вулиці під вікнами яскраво світилися ліхтарі. Леся по хазяйськи тут же підскочила до столу і гучно пошепки стала пропонувати:
- Ось календар! Він же на нього кожен день дивиться! Або ручки ось!
- Та він викине їх завтра і все! - Заперечив Сьома.
- Тоді монітор?
- Зламається – замінять.
- А стіл?
- А раптом він вирішить меблі тут поміняти?
Вони деякої час носилися по кабінету і сперечалися, але так і не вибрали нічого. Рем, який місцевих звичаїв не знав, а тому в обговоренні участі не брав, а Дімка весь цей час мовчки ходив уздовж стін і задумливо розглядав все, що них було понавішане. Тоді Леся, начебто обурена тим, що на її пропозиції не звертають уваги, почала наказувати Ремові:
- Там у сейфі договори мають бути, я бачила, як до мами сюди заходила, то треба саме ті, що про той Палац Спорту – видалити!
- Так, щоб зовсім – то не можна, баланс порушиться, можна тільки міняти. – відповів Рем
- От і добре! Міняй! Хай буде не договір продажу, а… А хоч би ремонту!  - як справжня секретарка, яка має досвід по угодах, зараз же знайшла рішення Леся.
- Точно! Там у роздягальні стеля тече – зрадів Сьома.
Рем, для якого всі ці події були скоріше розвагою, аніж пригодою, охоче погодився і зробив усе, що Леся вважала необхідним.
Але ж головне питання було попереду. Нарешті Сьома, який дуже сподівався на Дімину розумну голову, не витримав і прямо запитав:
- Думаєш штори на вікні зарядити варто? Або портрет?
- Ні, портрет президента не підходить, вони змінюються дуже часто.
- І то так. А що ж тоді?
- Герб краще! - Відповів Дімка і впевнено тицьнув пальцем у герб, що висів на стіні поряд з прапором.
- Так! Це точно надовго! - Зрадів Сьома - Давай Ромчик! Тобто Ремчик, або як там тебе...
І Рем, кивнувши підійшов ближче до цієї стіни, зосередився, і став пильно придивлятися до герба. Дмитро, який стояв поруч, давав поради:
- Ти ж зроби так, щоб перш за все про той продаж спорткомплексу геть забули, та про свої шкурні інтереси всілякі… А потім ще й зроби такий вплив, щоб навпаки – за всі громадські справи переймалися так, як за свої власні, або навіть більше, щоб то було саме головне у житті. Ти ж не тільки про Палац Спорту, ти про все інше теж нагадуй, щоб і Чернецький, та і взагалі будь хто, хто на нього хоч мельком глянув, зараз же сповнився добрих намірів, дбайливого ставлення, турботи до малих і старих, взагалі до держави.
 Леся тут же підскочила і хвилюючись стала шепотіти:
- А можна так, щоб він його де завгодно побачив і той ... згадував про це саме, про головне?
- Я спробую - відповів Рем зосереджено
- Точно! Ти роби таке, щоб на всіх впливало, хто не подивиться, не тільки на Чернецького, а то його теж змінять - і все, починаймо справу знову. - Радив Сьома
- Добре, тільки ви помовчіть трохи, а то відволікає - Рем відповів і повністю відключив пам'ять Ромчика, зосередивши всю увагу на своєму власному досвіді. Заряд впливу на всі зображення гербів він звичайно зробити не міг, навіть при швидкої оцінці їх виявилося занадто багато всюди. Але якщо зарядити хоча б оцей, що знаходиться у Виконкомі, досить потужним впливом, то при погляді на будь-яке схоже зображення з глибин пам'яті у кожної людини, яка хоч раз тут побувала, спливе відгомін цього впливу. Будь-яке зображення герба зіграє роль якоря і потягне за собою все інше. Леся і Діма стояли поруч, усвідомлюючи важливість моменту, а Семену мабуть стало нудно і він пішов подивитися у вікно. Що він там робив, що зачепив, чи навмисне потягнув віконну ручку або випадково торкнувся, як завжди, не подумавши - цього він і сам потім пояснити не зміг, а тільки раптом спрацювала сигналізація і десь унизу завила сирена. Леся скрикнула:
- Мамо!
Дімка схопив її за руку, збираючись захищати від усіх можливих небезпек, а Сьома кинувся до Рема, штовхнув у  його плече та наказав:
- Витягуй нас звідси швидше!
Тим же шляхом, взявшись за руки, вони вибралися з кабінету, але вже спускаючись сходами почули голос охоронця, а потім і побачили його - він стояв посеред вестибюля, озираючись на всі боки і кричав у рацію: «На першому чисто! Спрацювало на третьому поверсі! Зрозумів!» Після чого він зараз же побіг до дверей і впустив кількох людей в повній екіпіровці: касках, бронежилетах, та все таке інше.
- Швидко примчали, гади - прошипів Сьома - А інший вихід тут є?
- Є, але треба все одно через вестибюль повз них бігти - прошепотіла Леся.
- Вони нас не бачать, - досить голосно сказав Рем і у відповідь на страшні Лесіни пики і протягнутий під ніс Семенів кулак додав, широко посміхаючись - і не чують! Я блок поставив. Вони зараз один за одним побігають, сідаймо подивимся! - Після чого спокійнісінько сів на сходинку.
Прибулий наряд охоронців і насправді повів себе досить дивно. Ніхто з них до сходів, на яких вони влаштувалися не пішов, і навіть дивитися в їхній бік не став. Замість цього вони розосередилися по вестибюлю, пригинаючись обходили масивні колони, а один з них навіть вступив із однією у бій. Він наносив удари ногою з розвороту, налітав усім корпусом, руками, ліктем, навіть головою і знову ногою у стрибку! Працював він досить технічно, іноді відскакував, очевидно ухиляючись від уявного зустрічного удару, але потім знову і знову атакував нещасну колону. Мармурова плитка на одному кутку не витримавши тріснула і відвалилася. Декілька інших тим часом пригнувшись обходили хол з різних сторін, і нарешті зустрівшись стали відпрацьовувати спаринг. У коридорі ліворуч чувся тріск вибитих дверей, та поламаних меблів - мабуть інші прочісували кабінети першого поверху. Виглядало це досить кумедно, схоже на сцену з бойовика і зовсім не страшно, так, що Семен відверто радіючи став їх коментувати і давати поради. Але Лесі це все зовсім не подобалося і вона, скоро зрозумівши, що це Рем все влаштував, стала смикати його за рукав і вимагати припинити знущатися над бідолашною охороною:
- Ти навіщо це ?! Вони ж так покалічать один одного! - Обурено шипіла вона йому у вухо - біжимо звідси і припини це зараз же!
- Та я ж чо? Я нічого такого, я тільки цих самих ворогів їм туди підкинув, яких вони і самі шукати хотіли! Ну, примарних щоправда – то я навмисне, щоб від нас їх увагу відвернути - виправдовувався Рем.
- Годі вам сперечатися, весело ж! - Відмахнувся Сьома, і продовжував захоплюватися виставою - Дивись, як головою класно спрацював! Ех, мені б такий шолом!
- Так, якось негуманно це - підтримав Лесю Дімка, і вже із ним Сьома сперечатися не став, а зітхнувши пробурчав, що справді пора забиратися додому.
Коли вони побігли до виходу, охоронці на них також уваги не звертали, але ось у самих дверей вийшла заковика. Рем тримав за руки Лесю та Дімку, тому вони втрьох проскочили на вулицю через закриті двері, а ось Сьома, який біг слідом - залишився смикати замкнені замки. Сирена від цього знову завила і той охоронець, що стояв ближче, немов отямився, залишив колону у спокої і помчав до дверей. Семен, ще сподіваючись, що той його все так само не бачить, відскочив від дверей у кут і притиснувся до стіни, з якої тут же наполовину виліз Рем, схопив його за плече і прямо з-під носа підбігаючого охоронця поцупив за собою назад на вулицю. Сьома зараз же обернувся і на мить сунув руку по лікоть у стіну, вигукнувши:
- Ось тобі! Бовдур! -
Охоронець, побачивши, як раптово з'явився зі стіни і зараз же зник, Семенів кулак із догори здійнятим середнім пальцем, задумливо поскріб собі шолома, помацав рукавичкою стіну, а пізніше відобразив у рапорті цей факт таким чином: «Нападники використовували галюциногенний газ».
Сьома ж після цього всього із задоволеним виглядом обернувся і заявив усім:
- Як ми їх! Еге ж ?!!
- Та невже? Особливо ми - хмикнув Дімка
- Хлопці, біжимо вже звідси! Он ще наряди їдуть - схаменулася Леся, показуючи на машини з мигалками, які з’явилися з-за рогу і перша понеслася вниз по сходах і далі - до скверу ...
У темних алеях було зовсім порожньо. Крізь туман тьмяно світили жовті кулі ліхтарів. Леся, втомившись бігла вже зовсім повільно, Діма прилаштувався з нею поруч, Рем замикав процесію, а Сьома як справжній спортсмен вирвався далеко вперед. Нарешті, він здогадався озирнутись і Леся замахала йому руками, зупинилася біля лавочки і задихаючись промовила:
- Усе! Не можу більше! - Озираючись на всі боки вони переконалися, що погоні за ними ніякої немає і далі вже пішли не поспішаючи. Сьома турбувався, чи встиг Майк досить зарядити впливом герб і чи подіє воно на Чернецького, на що Рем відповів абсолютно впевнено:
- Все спрацює, не переймайся!
Може тепер, як цю важливу справу вирішено, ти вже розповіси нам, звідки ти взявся? – спитав Дмитро обережно.
А це так важливо? – намагався викручуватися Рем, але наполягали усі, і довго відпиратися не вийшло, тому він погодився – Добре, тільки розповідати то занадто довго, я краще вам покажу дещо із своєї пам’яті. Дивіться просто мені в очі.
Леся, Діма та Сьома стали напівколом напроти нього и дійсно побачили…
З темряви з'явилися обриси білястого берега, стали чіткіше, наблизилися, і ось уже морським вітром війнуло в обличчя і почулися глузливі крики чайок. І навіть шум прибою стало чітко чути. Скелястий берег здавався знайомим. Оті пагорби ліворуч, такі самісінькі, як біля входу в нашу Балаклавську бухту! Скелі насувалися величної громадою, все ясніше відкриваючи подробиці і деталі, і ніхто вже не сумнівався, що ліворуч - то мис Інжир капризно вигнув свою котячу спину. Але там, де були знайомі їм сосни, ялівці та кипариси, темно-синя зелень якихось дерев відтіняла химерно зламані білястого-жовті скелі. Захотілося скоріше опинитися там, почути сюрчання цикад, вдихнути на повні груди просочене ялівцевим духом повітря. Вони всі так любили цей куточок рідної землі з невеликими затишними гальковими пляжами, тут кожна стежина і кожен камінь були рідними і з дитинства їм знайомими. Точно! Аж ось і стародавня фортеці видніються справа біля входу в бухту. Але при найближчому розгляді виявилось, що фортеця не така вже й давня. У всякому разі, не руїна. Зовсім навпаки - над зубчастим краєм головної вежі гордо майоріли прапори, цілком собі справна кріпосна стіна з'єднувала між собою ряди веж поменше. Панорама зрушила праворуч і відкрила вхід до бухти. І тут все було інакше - лівий берег був заповнений замість наших сучасних прямокутних готелів зі скла та бетону невеликими будиночками з загостреними дахами. Вони, тісно притискаючись один до одного, піднімалися мало не на саму вершину гори. З правого боку вздовж широкої набережної в ряд стояли справжні казкові палаци! З премудрими вежами і терасами, каскадом спускалися вони до самісінького моря. Колірна гамма була дещо біднувата - білосніжні колони, жовто-сірі камені, все було ніби вибілене і випалено сонцем. Жодної зеленої гілочки, ні квіточки навколо. Навіть опущені вітрила на щоглах кораблів, що стояли біля причалу в бухті, були сріблясто-сірого кольору. Всім знайома курортна Балаклава виглядала набагато яскравіше за це місто, була наповнена музикою, людським гулом і дитячим сміхом. Тут же все нагадувало пишні, але занедбані, пилом притрушені театральні декорації. На цьому одноманітному, млявому тлі ледь-ледь можна було розгледіти поодинокі фігури людей, які спочатку навіть сприйняли за статуї, так як вони майже не рухалися і були також безбарвно одягнені - все суцільно загорнуті в білі тоги. А коли їм вдалося розгледіти на найближчому з них цей одяг, вони подалися жаху - це була павутина!? І на людях, і на щоглах кораблів замість вітрил, і на деревах замість листя?! Тут, підкоряючись їхньому пориву відсахнутися, зображення стало стрімко віддалятися від них. Ця фігура людини, загорнута в сріблясте стала вже зовсім маленькою, і ось вона вже ледь помітна на такій же сріблясто-сірій бруківці, і місто вже знову десь далеко, а будиночки з загостреними дахами і чудернацькими башточками стали дрібними. От і знову бачать вони Балаклаву здалека, немов іграшкове лялькове містечко, загублене між високих скель біля самого моря.
Потім з'явилося інше місто. Його білого каменю будинки з візерунчастими різьбленими фасадами, високі дахи яких чергувалися з зубчастими або загостреними башточками, увінчані вигадливими флюгерами були залиті яскравим сонцем. Всі будівлі в місті розташовувалися в строгому порядку - широкі вулиці, мощені білим і рожевим каменем, тяглися від моря по скелястих пагорбах, біля них тіснилися синьо-зелені алеї, на площах іскрилися на сонці дивовижні статуї під струменями фонтанів. Суворі білосніжні контури вулиць і площ відтіняли яскраві плями квітників. Коли зображення наблизилося, можна було розглянути людей, гоблінів і гномів, одягнених в строкаті наряди. Вони снували вулицями, танцювали на площах, сиділи на терасах і балконах - їх всюди було досить багато. А в широких, навстіж відкритих дверях і вікнах майстерень, які розташовувалися на перших поверхах майже кожного будинку, видно було, як працюють зайняті якимсь своїм ремеслом творці. На багатьох площах і перехрестях розташовувалися вуличні музиканти - найчастіше поодинці, рідше - групи з двох або трьох, а у самого моря - там, де набережна широкими ступенями урочисто опускалася до хвиль, біля низки кораблів з квітчастими вітрилами - там виднівся цілий оркестр. Звідси вулиця круто йшла на найвищий пагорб. З обох сторін оточена квітниками і зеленими арками, вона терасами і ступенями піднімалася до величного палацу. Його високі шпилі, численні вежі й портики хотілося роздивитися краще, але ось уже промайнув парадний вхід і стало видно величезний зал. У кольорових смугах світла, що лився крізь візерунчасті вітражі високих вікон видно було на невеликому підвищенні трон. Навколо нього за напівкруглими столами, в кріслах з високими різьбленими спинками розташувалося чимало народу. Той, що сидів на троні, вид мав зовсім не королівський і навіть не царський, одним словом - не схожий був на державну серйозну людину. Він розвалився поперек широкого сидіння, одну ногу закинув на бильце, а іншу підвернув під себе, рукою підпирав щоку і взагалі, здавалося заснув, не звертаючи уваги на шум, який стояв у залі. А говорили між тим про речі серйозні. Про те, що архі обов'язково підуть з Бальік Аве на Кронос. Що їх вже занадто багато і захоплення сусідніх міст - це для них лише питання часу. Говорили про те, що Кронос перший на їхньому шляху, і про те, що його не відстояти своїми силами ...
Зображення розтануло і навколо дітей знов постала темрява, що порушувалася лише тьмяним світлом далекого ліхтаря.
То це твій світ? – першим спитав Дмитро.
Так. Перше місто – то Бельїк Аве, А потім – то Кронос, він розташований майже поруч.
То дуже схоже на нашу Балаклаву, тільки будинки якісь дивні. Як ти казав? Баликава?
Хай буде по вашому, називай, як знаєшь – погодився Рем – Та й взагалі, у наших світів багато схожого.
Але ж там майже немає людей, і на них усіх якесь страхіття – додала Леся.
То павутиння. Там панують зараз архі, а люди, ті шо не встигли врятуватися, живуть під їхньою владою, тобто обслуговують цю наволоч.
А чого ж вони їх не виметуть, тих павуків? – здивувася Сьома.
Не все так просто. – зітхнув Рем. – вони лише схожі на павуків, а насправді - дуже розумні, багато чого вміють, Архон створив їх саме для панування, вони не знають, ані страху, ані болю, їм невідома любов.
То ваше місто було завойовано? – похмуро уточнив Сьома.
На жаль ні. Архон домовився із моїм батьком, правителем Бальїк Аве, переконав його, що то на краще для всіх жителів міста.
Продали, значить! І там скрізь винні гроші! – обурено скрикнув Семен.   
Гроші? Та ні, у нас взагалі такого немає, це вигадка виключно вашого світу, на мою думку – задля того, щоб примусити людей ворушитися, стимул досягати хоч чогось.
А який же у вас тоді стимул? –
Створити щось досконале. Хіба це не стимул?
Мабуть так
Ну і от Архон і переконав мого батька у тому, що архі, тобто його творіння – це саме і є досконалість, і заради них треба позбутися всього іншого. Співчуття, любові, навіть власних дітей.
Який жах! – скрикнула Леся.
От же падлюка – погодився Дмитро. – Але ж як така тупа потвора могла вплинути хоч на когось, тим більш на людину розумну, правителя?
На жаль Архон не такий вже й тупенький, він дійсно великий Творець, але останнім часом як з глузду з’їхав – про все забув, все покинув як зайве, тільки одними цими архами займався.
А хіба то погано? – обережно спитав Дмитро.
Так. Коли нічого не врівноважує Творця, коли він захоплений тільки чимось одним, а всі його здібності, всі сили спрямовані лише на одну мету, він може перетворити своє власне життя, все навколо на справжній жах. Він спалить у цьому вогнищі пристрасті і себе і власне оточення.
А яка ж у нього пристрасть? Жадібність?
Ні. Я розумію… Доволі часто у вашому світі панує саме жадібність, а у випадку Архона – це марнославство.
Невже ж він того не розуміє?
Звісно ж ні! Невріноважена нічим пристрасть завжди засліплює, будь то жадібність, або марнославство, або щось інше. Вона потребує всього навколо, і цю спрагу не можна нічим вгамувати – зітхнув Рем.
Сумні справи. То що ж із цим всім можна подіяти?
Якщо мене коронують замість мого батька, я звільню від архів своє місто! Я матиму на те право! Але ж мені треба до того ще пройти випробування, отже я тут щоб готуватися, щоб навчитися бути собою, не піддаватися впливу. А тоді вже я повернуся і у своєму світі укладу союз із Кроносом, та іншими проти Архона
А вони підтримають?
Звісно ж! Інші міста не згодні покласти своє життя на алтар Архонова марнославства. Але, поодинці вони не вистоять, архів вже занадто багато. Правителям міст треба об’єднуватись, а задля того треба дійти згоди, добровільно, без примушування. Такий вже заведено порядок спокон віку, його не можна порушувати, бо то гарантує рівновагу. Деякі правителі переконані, що треба битися, деякі ще вагаються. Архон багато на кого має вплив, перед ним не встояв наприклад мій батько, підтримав його, фактично віддав владу над нашим містом, і тепер там панують архі. Та ви ж все то бачили на власні очі – там все павутинням затягнуто... У Ваніча була така думка, що і я б не встояв перед Архоном, тому мене перенесли сюди, поміняли із вашим Романом. Він впертий, на нього ніякий вплив не діє, тому зараз там він замість мене намагається знайти підтримку для оборони Кроноса, а потім може і Бальїк Аве…
І як там наш Ромчик? В нього все виходить? – спитала Леся.
Я не маю змоги кожен день слідкувати, тільки іноді вночі мені насниться те, як він там діє. – відповів Рем. – Сам турбуюсь, як там і що.
То покаж! Хоч що небудь, я вже за ним таки скучив! – схаменувся Семен.
Добре, тримайся за мою руку, зараз побачиш, що у нього вчора сталося. Тільки то буде наче сон, наче ти сам там і є. Якщо злякаєшся, просто відпусти мою руку – і все минеться. – погодився Рем і простягнув Семенові свою долонь.
А я, мені можна? – спитав Дмитро.
Як знаєшь – знизав плечима Рем і простягнув іншу руку.
І я хочу! – скрикнула Леся, але тут вже Рем похитав головою заперечливо і сказав так:
Тобі краще не треба, то не для дівчинок, то ліпше тобі Дмитро потім розповість, якщо схоче.
Хлопці взялися за руки і відчули те саме, що Ромчик…
По плечах, по руках, та й по ногах теж - давить біль, поворушити не можу, очі начебто відкрив - а нічого не бачу, ні зірок, ні відблисків від багаття, ні навіть силуетів гілок на тлі неба. Намагаюся головою в паніці смикати - не можу, затиснута. Глибоко подумати що б це зі мною таке могло трапитися у мене не вийшло, з тієї простої нагоди, що почалася у мене паніка. Почав я судорожно сіпатися, в сенсі напружувати м'язи - без особливого результату. Тільки ще болючіше стало. Я начебто навіть кричати став, а може це мені так здавалося, що я кричу, а насправді я мугикав придушено з заткнутим ротом і обурювався подумки. Урочистих промов, зрозуміло в такій ситуації не виходить, ну, можливо то було щось на зразок: негайно звільніть! Приберіть від мене це все лайно негайно! Може навіть - Караул! Так як негайно нічого не трапилося паніка змінилася люттю. Я розлютився. Лякатися далі, ніж я вже був наляканий, було нікуди, у мене прямо напад клаустрофобії трапився, мені здавалося, що я задихнуся прямо зараз, а тому настала наступна стадія - фанатизму! і ось мене злість вже переповнила, здавалося у мене зараз кришку зірве, як з чайника, або я вибухну від злості - і я таки прямо вибухнув! Як виявилося згодом не тільки в переносному а й в самому прямому сенсі цього слова. Я спочатку побачив цей вибух неконтрольованої люті - білий сліпучий спалах, як народження наднової, я якось раніше бачив таке по телевізору, а в наступний момент я вже побачив зірки в небі над головою, відчув вологий прохолодний вітерець на щоці і почув, як віддаляється шерех і тріск гілок в кущах, а ще - стогони, схлипи і невиразні бурмотіння зовсім поруч. Руки і ноги мої оніміли і затекли, я крекчучи піднявся на лікті і озирнувся – скрізь біля мене розкидані якісь уривки чогось білого, зовсім поруч, за моєю спиною лежав Генька, як мені спочатку здалося - скорчившись, і до нього пробирається Ігрід, ось уже він обмацує Геньку, примовляючи щось заспокійливе. А той стогне... Мене захлеснула хвиля співчуття до Генька, я прямо фізично відчував як йому боляче, я підвівся і ступив до них і завмер від жаху - Генька НЕ ;;скорчився. Він взагалі лежав на спині рівно і нерухомо – звісно, те, що від нього залишилося – а залишилося близько половини, тому і здавалося, що він зігнувся навпіл. Аймар обдирав з нього залишки білого лахміття, тільки мельком глянув на мене та сказав:

-Розірвало… Бачиш, вибухом Геньку, вистежили архі нас, - тут мабуть він помітив, що я трохи не зомлів, і коротко по-діловому завершив - а ти йди до струмка поки, вмийся. Вони вже далеко, якщо і повернуться, то це не скоро буде.

Я оглянув себе - все навколо і я теж в якихось білих ганчірках, ступив назад не в силах відвести очей від цієї страшної картини: залишок Генька ворушить головою, стогне і єдиною рукою допомагає Алексу обдирати з себе білі волокна. Тріск і шурхіт справа змусив мене озирнутися - гноми тягли щось важке - ще одну частину Генька, видно, що їм було важко, тому і тягли волоком. Вибачте мене гноми, і ти Генька, вибач! Не зміг я вам нічим допомогти, а міг я тільки понестися напролом, подалі від цього жаху, стримуючи нудоту, через кущі, не розбираючи дороги до струмка. В голові щільним роєм мчали думки, я навіть руками махав, щоб їх відігнати, тут була і жалість до Генька і відраза до побаченої картині і каяття від того, що через мене його розірвало, я ні секунди не сумнівався в тому, що цей вибух я зробив. І ще був страх. Я все прискорював кроки, ніби намагався втекти від цього страху і від усіх цих безладних думок. І коли вискочив з лісу, я вже мчав з шаленою швидкістю, задихаючись від швидкого бігу і від ридань. Мабуть, я спіткнувся, не помітивши камінь у траві, і розтягнувся на весь зріст, дуже боляче забивши ногу об цей величезний валун. Я сів, потираючи забите коліно, а потім з силою тріснув цей сірий валун рукою, як ніби це через нього всі біди, в знемозі опустився на землю, молотив по каменю кулаками, а може і чолом. Не помічаючи болю деякий час я судорожно ридав, сховавши обличчя як в подушку в цей самий камінь, покритий місцями сірими лишаями моху. Перед очима, як не старався я їх міцно заплющити, миготіли то розірваний Генька, то зосереджені гноми, тягли Генькіну частину. Я мотав головою, намагаючись відігнати видіння, і розмазував по обличчю сльози, я кричав щось невиразне і стукав кулаками і начебто навіть лобом по каменю. У всякому разі, синець на лобі залишився. Сказати, що я був у відчаї - нічого не сказати. Я страшенно хотів додому. Прокинутися у себе в ліжку, у своїй кімнаті і забути це все як поганий сон. Я не хочу тут! Я не можу! Відпустіть мене! Навіщо мене сюди притягли? Я не вмію і не зможу нічого! Через мене Геньку - доброго, невинного, і наївного як дитина Геньку розірвало на шматки. Навіщо він загинув?! Я не хотів, я не знаю, як це вийшло, я просто злякався - нова хвиля відчаю і каяття накрила мене і я знову уткнувся обличчям в камінь, здригаючись від ридань. Аж ось я почув:
- Ні, ну скільки можна? То ворона сяде, напакостить, лисиці занадилися лапу задирати - територію мітити, ще й ти всю лисину соплями вимазав, засохне тепер, свербіти буде, май же ж совість - мені навіть почухатися нічим - рук немає! Дощу не дочекаєшся, від роси тільки розлад один ...

Я як був з відкритим ротом, так і застиг, тільки судорожно зітхнув і став озиратися по сторонах – ніде нікого, а той голос йшов саме від каменю. Гучний, сердитий і якийсь скрипучий, ніби старечий. Я зупинив погляд на камені - точно він говорив - в тріщинах і буграх я вже виразно розрізняв замшілі брови, приплюснутий горбистий ніс, навіть губи у складках моху ніби ворушились. Я від подиву навіть носом шморгати забув. А він також невдоволено продовжив:

- Чого розсівся, рот роззявив, піди до струмка, ноги ж в тебе є, води принеси та лисину мені обмий - свербить сил немає, занадилися бруднити хто завгодно.

Я кивнув декілька раз головою, мовляв, ага, вже йду, бо промовити нічого не зміг. Потім встав і позадкував до струмка, не зводячи очей від каменю. Думаю, отакої! Це у мене від потрясінь мізки набакир з'їхали, залишилося тепер з камінням ще розмовляти, а той як звичайний дід покрикує на мене:
- Та ти дивись, куди йдеш! Чого на мене витріщатися? Ще знову навернешься, чекай тоді від тебе води, йолопе, та швидше рухайся, чого ти як старий - ледве ноги тягнеш.

Я слухняно розвернувся, поскакав підстрибом вниз по схилу. У води я нахилився, уперся долонями в кам'янисте дно струмка, і, опустивши обличчя в воду, затамував подих і тримав так, скільки вистачило сил, потім пив жадібно хапаючи крижану воду губами. І тільки після того, вже сидячи набирав воду у долоні, лив на обличчя і знову пив. Я ще схлипував, судорожно переводячи дух, але істерика вже відступила. Думки ще текли безладно і плутано, але вже набагато повільніше. «Генька, милий друже мій, як же так сталося, вибач мені, я не знав, я не хотів, не думав, я просто дуже злякався, прости ...» Потім я набрав в складені долоні води і пішов до каменя. До нього було кроків 20, поки дійшов - ясна річ, залишилися одні краплі, довелося знову йти. На третій раз я, правда, допер своїм мізерним розумом зірвати у води і покласти в долоні великий лист, і на цей раз каменю дісталося води більше. Вода розтікалася по каменю, вбиралася у мох і якихось помітних ;;слідів на ньому не залишала, ну да якщо це йому на користь і в задоволення, мені ж не шкода. Бо камінь пирхав, ворушив своїми горбами і складками і дякував мені за доставлене задоволення:
- Ох - хо - хо, спасибі! Уважив старого, молодець, а то казав - не можу нічого! Ось і зміг і добре, коли руки-ноги є, працюють, все зможеш, голову ось, ще б голову працювати привчити і все тоді зможеш, все у тебе вийде. Спасибі, порадував, ну то біжи, годі вже.

На тому ми попрощалися з каменем і поплентався я назад до нашої стоянці. Чудернацький дід! Однак, хоча ні, то ж не дід - то камінь. З тим, що тут всі як люди розмовляють я вже звик, але ж камінь? А з іншого боку, і то добре – він хоч трохи відволік мене від тяжких моїх думок, а то ж я трохи розумом не зрушив з горя і з переляку.

Ще не дійшовши до стоянки я здалеку, через гілки кущів побачив сидячого Геньку, а поруч - ще якогось, маленького. Причому вони спілкувались. Зрозуміло, очам своїм я не вірив і бігом кинувся до них. Зрадів звісно, значить даремно я панікував, нічого такого страшного не наробив я, ура! Я не винен! Вони спочатку тріск почули від мого просування, а потім вже побачили мене і обидва замахали мені руками. Я повинен був у стрибку зупинитися від подиву. Видовище то було дуже цікаве. Один з них виявився невисокий, швидше карлик, з однією здоровою рукою, що здавалася величезною в порівнянні з іншою, маленькою, ніби як дитячою, крихітні ніжки дивом тримали його тіло, але ж голова! Генькіна голова як ні в чому не бувало щасливо посміхалася! Той інший - на нормальних ногах, з непропорційно маленьким торсом і малесенькій головою, також посміхався у весь рот, також з однією здоровою рукою, вже лівою, а інша в нього навпаки- крихітна. Але то все, звісно, дрібниці! Головне – Генька живий!
Кричати я став ще здаля, на бігу:

- Генька ! Генька! Ти мені вибач! Я не хотів, чесно!  То зненацька все так вийшло! То я злякався дуже!

А вони вже хлопали мене різнокаліберними лапами по плечах і лопотіли:

- Нічого, нормально все, тепер Гунька є, браток є мій, нормально-говорив той, що з Генькіной головою.

- Я Гунька, що від Генька! Мене не було раніше, тепер ось став! - Захоплено перебивав його той, що з маленькою головою.

Обидва вони виглядали задоволеними і щасливими, ніякої образи чи навіть прикрощі. Я з полегшенням перевів дух – Як добре, що все так чудово вирішилося!

Потім ми сиділи і обговорювали нічну пригоду. Дивна річ, зараз, при світлі дня все виглядало не так вже похмуро, ми вже сміялися згадуючи подробиці. По всьому виходило, що нас вистежили архі. Вночі, поки я спав, вони обплели мене павутиною, причому, судячи із залишків, встигли вони спорудити прямо-таки саркофаг навколо мене. Чи то щоб задушити, чи то з метою викрасти - тут думки моїх друзів розійшлися. А я, з переляку мабуть, таки відтворив насправді вибух, бачений мною по телевізору. Я так думаю, вибух я бачив потужний, бо місцеві новини я не дивлюся, а на федеральних усілякі дрібниці не показали б, у світових новинах майже кожен раз репортажі з палаючих точок світу транслюють. Кокон-саркофаг звісно ж, не був розрахований на будь які вибухи і його рознесло на шматки. Погано тільки, що поруч зі мною був Генька і ось його вибуховою хвилею відкинуло до дерева ... Буквально у різні боки розкидало. Однак і тут виявилося все не так і погано як мені спочатку здалося. Виявляється, гобліни відновлюються з будь-якої частини тіла, а відсутню регенерують. Взагалі вона відростає. Я вже не знаю, як би Гунька без рук, без голови весь той час жив, поки вони в нього не відросли б, але ж і Геньці незручно було б без ніг хоч би і деякий час пересуватися! То Аймар і зліпив із того, що було відсутнє кожному. А потім вони вже відростуть згодом до нормальних розмірів. Аймар надав обом гоблинам першу допомогу - розділив їх свідомість, ну щоб роздвоєння особистості у Геньки не вийшло - і став він двома самостійними гоблінами. Мені все це пояснювати відразу ніколи було, я ж, на думку Аймара не дуже постраждав, а тому й термінової невідкладної допомоги не потребував і щоб під ногами не плутався, був відправлений до струмка на водопій. Всіх моїх супутників супроти моїх очікувань дуже зацікавив незначний інцидент із каменем. Аймар змусив мене повторити все в найдрібніших подробицях, а потім ще перепитав кілька разів, уточнюючи, кожне слово. З його слів камінь цей - зовсім не камінь, а Граах - правитель грагхов, що жили аж вісім тисяч повних циклів тому в Межигіррі. А він ще й Великий Граах. Він може бути ким завгодно, а ось хочеться бути йому саме каменем. Він знає все про те що зараз є, що було і що буде, а йому особисто участі в цьому всьому брати вже нецікаво. З людьми спілкується зрідка, минулого разу його бачили на перехресті доріг з вказівними написами, тобто: «Праворуч підеш …» і далі таке інше. А то було ще півтисячі циклів тому, говорити він тоді не зволив, обмежився письмовими вказівками, а ось зі мною заговорив. Це велика честь, отже мою велику важливість підтверджує. Я, звичайно, не повірив, навіть думав, це вони мене так втішити хочуть, але коли ми всі прийшли на те саме місце на схилі біля струмка, а там і сліду каменю не виявилося, то є трава прим'ята там, де я сидів, за водою спускався, а каменю немає, як і не було – то мені довелося повірити. Не буває такого, щоб звичайний камінь вагою як найменше в півтонни зникає сам по собі безслідно. Мабуть, і насправді то був незвичайний камінь. Тільки от історія його, яку розповів мені Аймар, була невтішною. Під час перебування правителем досяг він і величі і слави, але якось так вийшло, що настав день, коли опинився він на цій вершині величі на самоті. Діти стали великими магами, пішли своїм шляхом, народи, що населяли державу прийняли рішення про розподіл, визнали інших правителів. Десь поділись друзі і зостався він на одинці. Відразу всі стали від нього далекі. Втім, як то все вийшло – невідомо, може й не так вже багато було у них спільного, але це вже не важливо. Обрав він собі іншу долю – то його воля…
Для Лесі, яка ображено озиралася навкруги, все це промайнуло майже за мить, а Дмитру із Семеном здалося, що пройшло кілька годин під час перегляду тієї пригоди. Але ж ось вони загомоніли один до іншого:
Ти ж ба, які дива! – перший отямився Сьома.
Та не хотів би я такого дива пережити – Чесно відповів Дмитро.
А що? Що саме ви там бачили? – підстрибуючи від цікавості спитала Леся.
Е… Краще не зараз… Я ліпше потім тобі розповім – відповів Дмитро, а Семен зробив вигляд, що і не чув нічого.
Ну, тоді вже нема про що базікати, - обурилася Леся, але, як жаліслива душа, ще згадала про бідних охоронців, і наполегливо вимагала від Рема розвіяти туман в їхніх головах, щоб вони перестали один на одного нападати і взагалі себе не покалічили. Рем її заспокоїв, сказавши, що як тільки вони звідти пішли, так відразу все і припинилося. Леся тут же своє  роздратоване хвилювання звернула до мами, яка напевно вже з’ясувала, що її немає вдома і доведеться їй щось зараз брехати. Діма делікатно нагадав Лесі, що брехати нічого не потрібно, тому що вона не просто так пішла з дому, а по важливій справі, хом'ячок – то ж  вагома причина?
- Точно! А я й забула зовсім! - Вигукнула Леся, але вже не сильно засмутилася від цього нагадування, плакати не стала, а тільки зітхнула сумно, глянувши на газон під своїм вікном, де покоївся її маленький пухнастий друг. Вони вже підійшли до її дому, і Дімка наполягав її провести - ну, щоб мама вже точно не хвилювалася, а Рем, послухавши думки кожного з них, рішуче сказав:
- Сьома, а твоя маман теж мабуть там хвилюється? Як би тобі не влетіло зараз. А то я можу тебе прямо звідси у твою кімнату телепортувати, вона й не помітить нічого! Якщо хочеш звичайно.
- Та ну? Ти ж казав, що не потягнеш навіть на третій поверх у Виконкомі ... - з сумнівом відповів Сьома.
- Так-то ж вас трьох треба було, а одного тебе я запросто! Поїхали? - Запитав Рем і простягнув йому руку
- Поїхали! - Відповів Сема, взяв його за руку, і через мить на темній вулиці залишилися стояти лише Діма і Леся.
…В той день Рем прокинувся як завжди, але вибиратися з ліжка не поспішав - Він довго лежав, дивлячись у стелю і ніякого бажання вставати у нього не було. Вся справа була в тому, що побачив він вночі уві сні. І звичайно, хотілося йому відмахнутися від цього і сказати самому собі - то всього лише сон! Як завжди говорив Роман, який був реалістом і ні в які сни ніколи не вірив. Але для Рема ці сни і були єдиним зв'язком з самою що ні на є його реальною реальністю! І справи в цій реальності виглядали якось вже зовсім гнітюче цього разу ... Він би, мабуть, і справді залишився вдома, і лежав би цілий день дивлячись в стелю або повернувшися носом до стіни, чекаючи ще якихось інших новин. Бо вплинути ні на що в своєму власному світі він звичайно не міг, але й робити щось у цьому світі, який сьогодні здавався йому особливо чужим, у нього теж ні бажання, ні сил не було. Та й яке це все мало для нього значення? Але Олена Петрівна вже пару разів заглядала до нього в кімнату, і остаточно вирішивши, що він захворів націлилася охоплювати його своєю турботою. А ще й, як на жаль, на роботу їй сьогодні в нічну зміну, а тому довелося б йому відчути цю турботу сповна - весь день вживати чай, бульйон, пюрешечку з котлеткою, а може навіть ще й гірчичники. Хоча ні, ці, здається все-таки не всередину, а зовнішньо. Втім, спокою до самої ночі взагалі не буде. Рем таким чином поміркував собі, та розсудив, що в школі відсидітися буде спокійніше. Тому він швидко упакувався в Романів шкільний одяг та попрямував до виходу, але вискочити трохи не встиг. Біля дверей його перехопила Олена Сергіївна:
- Ромчику! Ну чого ти! Захворів, так краще вдома!
- Та нормально я, мам. У нас ще сьогодні опитування по темі ...
- Шарф хоч одягни! Замерзнеш, поки дійдеш, а на ніч потім - температура! Ти бачив у вікно, як завірюха мете сьогодні зранку? – не вгамовувалася вона. Для того, щоб зрозуміти, що на вулиці погода мерзенна, Ремові не потрібно було навіть у вікно дивитися, він відчував це всією шкірою. Температура зовні опустилася набагато нижче нуля, а з неба знову полетіла біла холодна гидота, яку вітер крутив аби як, та жбурляв в обличчя перехожим. Тому, власне, йти по вулиці  він і не думав, а збирався переміститися з під'їзду відразу у шкільний коридор, але сперечатися не став і шарф слухняно повісив собі на шию.
- Стривай! - Схаменулася вона - А снідати? Я ж там котлетки!
- Я вже! Справді, я снідав! Дуже смачно! - Відповів Рем, подумки миттєво зазирнув на кухню, вилив з кухля чай у раковину, та кинув пару котлет з тарілки на вулицю до під'їзду, під ніс очманілому коту, а саму тарілку відправив в мийку - Я тільки посуд не мив, я потім як прийду, добре ? А то я вже спізнюся! Я побіг, мам! - Промовив він скоромовкою і вискочив на сходи. Олена Петрівна пройшла в кухню і виглянула у вікно, щоб помахати йому вслід рукою, але скільки не дивилася на запорошену снігом доріжку біля під'їзду, нікого там звичайно не побачила. Майк вже перенісся в кабінку шкільного туалету, тому що всі коридори перед початком уроку звичайно були сповнені снуючих учнів і з'явитися там зараз, не тільки не привертаючи уваги, а просто не врізавшись в когось, було складно.
Вже на першому уроці все пішло шкереберть. Рем, цілком зайнятий своїми невеселими думками, розглядав, як за вікном крутить хуртовина і геть забув, що потрібно було б блокувати Солому Боданівну. І даремно! Вона затіяла проводити опитування, і наприкінці уроку дісталася до Романіва прізвища в журналі.
- Ковальов! Чи ти не чув?! Скільки тобі повторювати?! Йди до дошки, ти там приспав, чи що? - Дратуючись казала вона, мабуть вже не вперше, а Рем, занурений в свої невеселі думки, хоч і не спав, абсолютно не звертав на неї уваги, і якби Дімка не ;;штовхнув його ліктем, і зараз би не почув нічого. Він вийшов до дошки, Боданівна поверх окулярів ще раз подивилась на нього суворим поглядом, та наказала:
- Бери крейду, пиши негайно!
Рем машинально взяв шмат крейди, спантеличено озирнувся навкруги, намагаючись прочитати у думках однокласників на яке саме запитання Солома чекає від нього відповіді, але ж ніхто про це не згадував навіть мигцем. Пів класу пошепки спілкувалися, один малював у зошиті, ще четверо гралися у якісь невідомі ігри, інші дивилися у вікна – у цих взагалі ніяких думок не було. Солома тим часом теж оглядала учнів, та роздратовано стукала олівцем по столу - відчувалося, що терпець у неї вже зараз урветься. Рем скоса на неї глянув, та не встиг як слід розібратися у її заплутаних думках, як вона до нього повернулася усім своїм корпусом на стільці, який жалібно застогнав, немов би попереджаючи, що він ось-ось розвалиться під непомірнім навантаженням, та спитала погрозливо:
Чого ти як стовбур завмер? А крейду?! Навіщо ти її в рота запхав?! – тут тільки Рем помітив, що дійсно гризе крейду, бо йому не вистачало кальцію останнім часом, а його організм скористався нагодою таким чином заповнити цей недолік. Він тільки-но хотів розповісти про те, яка корисна крейда, але Солома обурено проголосила – Ти знущаєся?! Що я питала?! Кажи зараз же!
Тут деякі учні зацікавилися подіями біля дошки, почулися тихенькі смішки, та коментарі, а Рем зробив фатальну помилку - він у розпачі випалив перше, що йому вдалося прочитати у Соломиной голові, сподіваючись, що саме на це питання вона від нього жадає відповіді:
- Де ж цей негідник вештається?
Це питання насправді дуже турбувало Соломію Богданівну із самого вчорашнього вечора, але ж вона ніяк не очікувала це почути отут у класі. Тому брови її миттєво злетіли догори, окуляри навпаки – поїхали до самісінького кінчика носа, рот відкрився і вона від несподіванки потягнула до себе повітря так, наче їй його не вистачало, а потім якось хрипко вимовила:
Що?! Та як ти?!... – і знов замовкла, тому Рем він квапливо заговорив:
Саме так! Не вистачає даних, я б міг дати повну обгрунтовану відповідь на ваше питання, як би ви зробили деякі уточнення – бурмотів Рем далі – Насамперед мені треба визначити про кого саме йдеться у цьому питанні: про вашого кота Мурчика, сина Богдана, або про сусіда Василя… - далі Рем не встиг нічого сказати, бо Соломія Богданівна скочила та заволала:
Це знущання! Я не дозволю! Щоденник! Батьків до школи! Я тобі! Директор! Я тобі таке влаштую  - невідомо, які кари вона ще б вигадала, але тут пролунав дзвоник. Учні, які зацікавлено спостерігали за цією виставою загомонили, загриміли стільцями, підводячись, а Соломія Богданівна, червоніючи наче мак, вискочила із класу. Рем пішов на своє місце, знесилено опустився на стілець, пробурмотів:
Що ж за день такий? Все таке невдале із самого ранку – відповів Рем, та завмер, закривши лице долонями.
Ну ти видав! – засуджуючи зауважив Дмитро.
До них зараз же підскочив Сьома:
А чого? Весело ж було! Мені сподобалося – реготав він.
 Припини! Бовдури! Хіба ж Соломія на таке заслуговує?! – заперечила Леся.
Ну чому, чому все так погано? – простогнав Рем.
- То це ти з-за неї чи що? Так у неї з голови все повилітає до завтра!
- Точно забуде! В неї пам’яті на дві години вистачає, навіть менше!
- Та вона вже забула, пам'ять я їй одразу потер, не в цьому справа – зітхнув Рем та подивився кудись далеко угору, а потім додав - У мене там все погано. 
- Та не переймайся! -
- Але це ж мій світ, розумієш!
- А що там такого?
- Так ось, дивіться - відповів Майк і показав ...
…Роман стояв на самому краю сторожової вежі. З цієї височини здавалося, що вона дістає неба, а зорі, які яскраво сяяли навколо, здавалося, можна збирати руками просто зараз. Він стояв, притулившись до шорсткого каміння, яке ще зберігало сонячне тепло...  Десь далеко внизу він чув брязкіт зброї та обладунків, бачив вогники багаття і сюди долинали голоси:
- Це точно мій останній бій. Я відчуваю... Ти мені меч мій поруч потім поклади - це моя остання воля ... Чи то ні! Ти ліпше його забери собі, я знаю, ти завжди хотів ... А я потім, у наступному житті тебе знайду і дізнаюся, що це ти по своєму мечу. Точно! Забери собі!
- Га? Чого тобі? – почулася сонна відповідь - Меч? То давай-но його сюди!
- Та не зараз, я ж кажу - потім, як мене вже приб’ють.
- Знову ти за своє! Скільки тебе пам'ятаю - перед кожним боєм одне те саме!
- Та ні, цього разу я точно відчуваю!
- Та звісно! Щоразу він відчуває!
- Дочекаєшся від тебе – незадоволено бурмотів той, що прокинувся.
- Цей бій точно останній, я напевно знаю! Мені вже трохи залишилося
- Якщо ти прямо щас пельку не стулиш, то зовсім небагато тобі лишилося - я тебе просто зараз тут прикінчу, та хоч би трохи задрімаю… - роздратовано відповів той і більше звідти нічого не було чути. 
- Ооодін, тобі добре, ти ж ... тобто ви ж ... ви ж ні страху, ні болю не відчуваєте – почулося з іншого боку.
- Чому ж ... Відчуваю ... І біль і смерть кожного з нас відчуваю. І страх є - тому як досі пам'ятаю як то все сталося…
- Кожного ?!
- Авжеж! Тому кожен з нас б'ється так, щоб вже якщо піти – то хоч би швидко. А ще… Щоб не задарма...
Раптом почулися тихі хрипкі голоси десь зовсім поруч:
- Скоро вони підійдуть сюди - я вже чую шурхіт їх лап і шелест крил.
- Вони ще далеко
- Як гадаєшь - цього разу буде штурм?
- Не знаю, але мені, звісно, не хотілося б
- Не хвилюйся, вистоїмо.
- Та я не за себе хвилююся! Ми-то вистоїмо, я ж чого – я так, міркую собі... Мені той… м'якотілих мені шкода. При кожному штурмі, я ж бачив, я ж чув їхній біль - вони гинуть, і на це сумно дивитися.
- Так, без них, без їхніх пісень та гомону було б нудно. Але ж навіть якщо… То будуть нові люди! Вони приходять завжди, не знаю звідки – вони з’являються завжди, проростають як мох на моїх боках.
- Мені теж їх шкода. Вони так мало живуть, але я кожного пам'ятаю - як він пробігав тут зовсім малюком, як зростав. Вони зростають швидко, не так як ми. Я пам'ятаю їх дитячий сміх, торкання малесеньких долоньок на моєму боці. І пісні ...
- Ти плачеш, Валун?
- Ні, що ти! То, мабуть, роса.
- Ти повинен бути твердим! Якщо при штурмі ти хоч на мить здригнешься і полетиш - і мені, і іншим не втриматися, стіна посиплеться, і загине набагато більше людей...
- Я твердий, не хвилюйся. Я твердий як скеля, від якої багато століть назад відколовся.
- Мабуть, що так, твій гострий край сьогодні особливо тисне мені в бочину.
- Ти ба!? І мовчав. То вибачай - так вже мене каменярі поставили.
- Та ні, то добре. Навпаки - вдало вийшло, за тебе хоч вчепитися можна, утриматися, якщо таран ... Воно, чуєшь, так бува – надійніше... Тут до тебе був округлий зовсім, я спочатку думав - одне задоволення поруч сидіти, а потім ... з пращі сюди валун прилетів, а за нього і не вхопишся - круглий зараза, гладенький - вивернувся і полетів, я ще втримався, а з того боку посипалося все ... і повалили в пробоїну ті, як їх ... Багато крові тоді на мені залишилося…
Голоси замовкли, я озирнувся на всі боки, але нікого не побачив, по долині потягнувся  туман, небо вже світлішало, а зорі згасали - займався світанок .. Я загорнув плащ щільніше і вже хотів спускатися до себе у покої, як поруч нечутно виникла Марка.
- Ти чого це так рано скочив?
- Та… Як то мені не спалося. Пора напевно вже йти отуди, під стіни замку?
- Тобі нема за чим - ти залишаєшся тут. – твердо відповіла вона.
- Як це?!
- Будете з Ванічем керувати з сторожової вежі
- Але ти ж казала!
- Так буде краще. Ваніч наказав. Не можна тобі зараз у долину. Вони вже знають, що ти десь тут, будуть шукати і знайдуть. Ні в якому разі не можна ризикувати.
- А Лайма? А Генька? Вони ж!...
- Ти хочеш їх усіх покласти? Коли тебе знайдуть – таке влаштують, навіщо з-за тебе їм гинути так нерозумно? Твоя задача ... Ти сам все знаєш. Перемога важливіше – спокійно промовила вона.
- Але я ж! Мій меч! І обладунки! Я готувався до бою! - Обурювався я, а десь всередині у мене ворухнулося полегшення, що мене не буде там, серед бою, і від цього мені було так гидко, що я з жаром став сперечатися! Я насправді зараз вважав, що мені потрібно битися! Тепер, коли Марка заявила, що мені там не бути, я був обурений цим, як ніби це була велика привілея! Я вже не боявся, я рвався в цей бій, як ніби це безпечна пригода, про яку я мріяв все життя!
- Кожен повинен бути там, де від нього буде більша користь, а не там, куди веде твоє марнославство! – жорстко відповіла Марка. А потім заспокоївшись, додала - Я розумію, твоя гордість тебе штовхає ... Я вірю, що ти був би прекрасний в бою ... Але і ти мені повір, ти можеш вирішити результат битви тільки тут, а якщо ти вийдеш на поле бою, може статися все що завгодно! Не можна ризикувати, там є кому воювати без тебе. Ти потрібен тут! І якщо виконаєш свій план - ми переможемо! Ми всі! Це ж дуже важливо, зрозумій! Якщо у тебе не вийде... якщо все піде якось не так... вони можуть прорватися сюди. Годі! Ми всі дуже сподіваємося, що все у тебе вийде.
- Але ж меч? Ти мені казала – потрібно, щоб всі його бачили -  його впізнають здалеку і всім дуже важливо...
- Він буде там, не хвилюйся. Займайся своєю справою, не відволікайся на такі дрібниці – вона посміхнулася, пішла до сходів, а вже звідти додала – До речі, твої обладунки мені якраз впору…
…Деякий час помовчали, а потім загомоніли всі разом, і хтось плескав його по плечах, хтось смикав за рукава, а він стояв і майже не чув нічого, все дивився кудись угору.
- Авжеж ...
- Та не переймайся ти так!
- Там же Ромка! Він, звісно, бовдур, але ж він впертий!
- Так, Ромчик щось винайде! Може вони якось ...
- Ти не втрачай надії! Воно ще той ...
- Все налагодиться! Треба почекати!
- Має бути все добре!
- Ти ж розумієш, вони там роблять все що можуть!
- Я розумію, я все розумію. Але ж… Чекати, склавши руки - це так важко! Зараз особливо, бо в цей самий час там вирішується доля мого світу – зітхнув Рем.
- Так воно, так…
- Чуєш, Ромчик, тобто Рем. А тобі вдома може краще…
- Там ця ... Маман сьогодні вдома, бо вона в нічну зміну. – відповів Рем
- Ну, а ти б у куточку якось, ти ж можеш цей, як його, блок зробити.
- Та я вже думав, так воно ж не вгадати що вона здійме. Минулий раз я на підлозі в килимок втиснувся, а вона його якийсь моторошною виючою машиною дерти стала. Я не те, щоб злякався, але неприємно було так, що я тоді на вулицю миттєво вилетів і навіть черевики не прихопив.
- Ясно. Шкода, що у мене бабуся хворіє, а то б до мене можна – співчутливо додав Дімка.
- А у мене батя з рейсу приїхав, там така метушня – розвів руками Сьома.
- Давай до мене! Мама пізно сьогодні, у неї звіти зараз, а там ще якісь досліди, то її точно не буде до самої ночі, я тобі ключ зараз – схаменулася Леся.
- Та не треба мені ключ, я так – зраділо посміхнувся Рем.
- Точно, забула зовсім. Ти там якщо захочеш їсти - на кухні все є.
- Я не захочу. Мені не треба. Мене б тільки не чіпали. – махнув рукою Рем і зник.
- Ну то давай. – відповіла Леся, але він вже того не почув.
Він перемістився в Лесіну кімнатку, скинув куртку, кросівки і з насолодою витягнувся на ліжку. Дуже скоро він занурив себе в сон, сподіваючись спокійно подивитися там свіжі новини зі своєї реальності, але і тут його в спокої не залишили. Вся справа була у тому, що блок він не поставив! Ця невелика кімнатка здалася йому настільки тихою і безпечною, що він про це навіть не згадав. Та марно. За тонкою стіною панельного будинку розташовувалася спальня майора Торецького. Власне, квартира його перебувала навіть не в Лесіному, а в сусідньому під'їзді, і формально він не був її сусідом, вони один одного не знали, і можливо, навіть ніколи не зустрічалися, але багатоквартирний будинок влаштований так, що майже за кожною стіною знаходиться інша кімната, а в ній - можуть бути люди. Далеко не всі могли вплинути на Рема, не так все було просто. Як мінімум, це мала би бути людина сильної волі, великої концентрації і звичайно вона повинна би була усвідомлено і цілеспрямовано до цього прагнути. Вірогідність знайти таку людину в цьому світі була близька до нуля. І звичайно, був би в цій кімнаті за стіною хтось інший, помилка Рема і не відіграла б ніякої ролі. Але весь надзвичайний розум, вся воля майора Торецького, який на жаль тоді опинився у безпосередній близькості від Рема, були якраз націлені на його пошуки. Тобто, він не знав, що шукає саме його, він думав про підступну банду, яка невідомо як дісталася до Виконкому і так само безслідно зникла. І тим не менше, помітно вплинула на життя міста. По-перше, був викрадений договір про приватизацію Палацу Спорту, що незаперечно випливало з показань свідка Кавуна. Тобто підприємця Левкина. Тьху ти, от же ж причепилося! Це звичайно не тільки тому, що він не так давно керував колгоспним ринком, але ще й тому, що сам був схожий на цей об'єкт торгівлі - такий же круглий, та ще й костюми носив смугасті... З усіх сейфів виконкому той договір зник, навіть з комп'ютерів зник, а слідів злому немає! Довелося навіть експертизу проводити цього єдиного примірника договору, що у Кавуна залишився, на предмет достовірності. І добре б він виявився підроблений, тоді б і справу закрити можна - мало що він собі навигадував. Але всі печатки та підписи виявилися справжніми! А сам голова Виконкому все заперечує, каже і не підписував, і взагалі не бачив, договора продажу і згадки не має у чому тут річ. Каже, була тільки угода про ремонт, ось і кошти надійшли! Ті самі, від Кавуна! Той своє доводить, репетує як скажений… Ось як таке може бути? Шановна людина таким жартувати не стане. А тут ще цей рапорт від служби охорони - «проникнення без злому, використовували галюциногенний газ». І це в офіційному рапорті! А вже те, що вони між собою говорять - так і згадати ніяково. «Величезні біороботи, летять і слідів не залишають, розчиняються в повітрі, проходять крізь стіни, а броня у них - суцільний кремінь - кулі відскакують і прицільним рикошетом все навколо вражають». І не вірити б, так факти ж - три переломи, сім кульових, причому всі з нашого табельної, осколкових десяток, шолом кевларовий у одного з такою вм'ятиною, як ніби на нього ківш екскаватора опустили. Та ще й збитку там накоїли, весь перший поверх розтрощено, ремонту тисяч на сто тепер – звісно ж, списувати на когось доведеться! І при цьому жодна камера стеження нападників не зафіксувала! Про таке спорядження майор Троїцький навіть не чув, а це значить - секретні розробки! Може цих диверсантів тому і заслали сюди – перевірити те все у польових умовах ... Ох, точно це диверсійна група була - більше нікому! Охоронців цих, теж звичайно, перевірили, але експертиза у жодного з них ніяких слідів психотропних не показала. І весь кримінал в місті вже перешерстили, та на жаль - у всіх алібі залізне, не підкопаєшся, і про залітних ніхто нічого не чув. І головне ж - мотиву до сих пір ніякого! Ніхто на цей Палац більше не претендує. Ну, працює він, звичайно, як і раніше, опечатувати-то його ніхто не став, але кому від цього може бути вигода ?! Він зроду збитковий був і висів каменем на балансі міста. Залишалося думати про нечисту силу або руку Держдепу. Майор Торецький був все життя атеїстом, в нечисту силу ніколи не вірив і тепер не став. А тому залишалася тільки ця версія, яка при всій своїй неймовірності і була єдиною. Але все ж вона була. У школі міліції про Держдеп нічого не розповідали і в своїй практиці майор ніколи з ним не зустрічався, всі його уявлення про цю могутньої структурі грунтувалися на закордонних бойовиках з розряду «Агент 007» і «Місія нездійсненна». Згідно отриманих з них відомостям він і малював собі той образ. Круті плечі, голені потилиці... Операція «Перехоплення» поки що нічого не дала. Значить вони ще десь тут - причаїлися. Або готуються до нової атаки? Тягуче очікування не давало спокою майорові. Він був напоготові дати відсіч будь якому ворогу, який тільки посягатиме на рідне місто. «Я тебе наскрізь бачу, падлюко підступна – бач чого надумав: вночі пролізти до самою основи міста – у Виконком! Думав нашу владу порушити! Та я тебе з під землі витягну!» - стискаючи щелепи міркував Торецький. Його думки летіли на всі боки, у тому числі крізь тонку панельну стіну і нарешті досягали Рема. Тому через деякий час він непомітно для себе поступово перетворювався на те саме, яке уявляв собі майор.

- Рем, ти як тут? Рем! Ти спиш чи що? Ми вже тут... - Леся зазирнула у кімнату і зараз же відскочила, зачинивши двері.
- Ти чого? - Здивувався Сьома
- Там ... там хтось… - чомусь пошепки відповіла вона
- Хто ще?! - Так само пошепки хором запитали Дімка і Сьома, але вона тільки знизала плечима, витріщалася круглими очима і мотала головою у відповідь.
- Дай, я сам - рішуче відсунув її від дверей Діма зробив крок вперед і теж заглянув в кімнату. І теж відсахнувся, обережно причинивши двері.
- Що там? - Втрачаючи терпіння запитав Сема.
- Там не він. Це не Рем, тобто.
 - А хто?
- Амбал якийсь.
- Чи Кавун своїх надіслав?
- Та ну, того не може бути… як би він знайшов?
- Я нікому ні слова! Чесно-пречесно - шепотіла Леся злякано
- А Рем тоді як? – схаменувся Сьома.
- Десь забіг мабуть. – знизав плечима Дімка.
- Та ну, він би якось нам маякнув, слід залишив. Там нічого такого?
- Не знаю, я тільки його ... – відповіла Леся розгублено.
- Відійдіть! – сказав рішуче Сьома, та крадькома підійшов до дверей, прочинив зовсім трохи і деякий час дивився в вузьку щілину, а потім все ж відкрив, несподівано голосно покликав і ступив вперед:
- Рем! Друже! Ти чого це? Нервуєся через Боданівну? - Далі він вже нічого сказати не встиг, тому, що був збитий з ніг і покладений в дуже незручну позу на підлогу, а руки його, вивернуті за спину, тримав той, кого він називав Ремом, і який навалився на нього своєю величезною тушею, впираючись у спину коліном.
- Йой! -скрикнула Леся і відскочила подалі в коридор і вже звідти заглядала в свою кімнату. Вона стояла, не в змозі відірвати погляд від дійсно знайомого їй светра з оленями, Романова улюбленого светра, який зараз був натягнутий чомусь на потужну широченну спину, а під нею десь там на килимі борсався Сьома і здавленим голосом бубонів:
- От тобі й дурити! Рем! Я ж нормально до тебе ... Ти чого це ось ... - розмовляти, уткнувшись носом в колючий витоптаний половічок було дуже незручно, Сьома все намагався вертіти головою, щоб якось скосивши очі побачити обличчя того, який навалювався на нього зверху. З коридору тим часом волали хором:
- Справді, Рем, жарт безглуздий, припини! Ти ж спокійний хлопець, тобі на цю школу завжди пофіг ... Або ти через Кронос переймаєся? Як там? Новини є? - Миролюбним тоном підтримував Сьому Дімка, витягаючи тонку шию він заглядав у кімнату, але підійти ближче все ж не наважився.
- Рем, Ремчику, будь ласка, миленький, відпусти Сёмку, ну будь ласка - з глибини коридору жалібно лепетала Леся, не відриваючи погляду від синіх оленів на светрі.
І горби м'язів на цій широкій спині обм'якнули, вона відсунулася в сторону, в самий кут кімнати, звільняючи Сьому.
- Сьома, ти як? - Запитав Дімка і озираючись по сторонах пішов до нього. Сьома крекчучи піднявся, потер шию і невпевнено покрутив головою.
- Начебто цілий. - Нарешті відповів він. В кімнату заглянула Леся.
- Рем, це ти?
- Так. - Незнайомим, грубим басом відповів Рем, він сидів на підлозі, закривши обличчя долонями і якось весь зменшувався, так, що светр поступово обвисав на ньому, як нібито повітряна кулька.
- А ти навіщо це?
- Не знаю. Це не я. Там, за стіною цей ... Він хоче зустрітися зі мною ... Він знає, що це я в Виконкомі ... -, але голос його вже звучав як зазвичай і вид його все більше нагадував звичайного Рема. Волосся тільки було закоротке, але й воно витягувалося, росло, перетворюючись в його звичайну розпатлану шевелюру. Він піднявся, сів на Лесіне ліжко і провів рукою по стіні між книжковими полицями:
- Він там. Майор Торецький ... Він думає що я - диверсант, Держдеп ... - уважно розглядав дрібні квіточки на шпалерах на стелі, Рем насилу вимовив незнайомі слова.
- Який ще майор?! – здивувався Сьома.
- Майор Торецький, він розслідує справу викрадення договору з Виконкому, шукає тих зловмисників и майже знайшов – зітхнув Рем - Та ось, так сталося що він тут десь поруч, за стіною, він уявляє мене агентом Держдепу, от я і змінився, став таким, як маю бути на його думку, ви мені вибачте, що я вас налякав – додав він винувато.
- Ремчику, ти не слухай його! Той майор не правильно говорить, тобто думає, ти зовсім не такий! - тремтячим голосом залепетала Леся, помітивши, як його плечі під светром знову здійнялися і стали поширюватися.
- Так ... Я знаю ... Тепер знаю. Вже все минуло... - відповів Рем, повернувся до них і остаточно став колишнім.
- Рем, ти не того ... ти краще про Кронос думай - строго сказав Дімка.
- Так, ти не відволікайся на дурницю - боязко поглядаючи на стіну сказав Сьома - І той, відійди звідти, піди геть у крісло сядь!
- Як там твої, перемогли?
- Не знаю - зітхнув Майк. - Цей вліз і ... Все переплуталося. Я тільки пам'ятаю, що сьогодні нас поміняють знову. Опівночі…
- Значить, закінчилося все добре? - З надією запитала Леся.
- Може й так, а може навпаки ... А може бути Ваніч це ось все побачив, як я тут ... і вирішив, що мене тут не можна лишати... - Він знову закрив обличчя руками і тяжко зітхнувши сказав - Ох! Ти, Семене мені вибач.
- Гаразд, я ж чого. На тренуванні у нас ще й не так бува. – відповів той.
- Це добре, що вас тренують, що ти стримався, не став з переляку це ... ну, відображати атаку ... Інакше, якщо б ти сіпнувся, я б тобі шию звернув. Ну, тобто не я, а той ...
Дія дорівнює протидії, розумієш? А якщо дії нема, то й протидії немає... Якось так.
- Е ... Взагалі-то нас якраз тренують відбивати напади, я не встиг просто. Але, взагалі тактика цікава, треба запам'ятати…
Шкода, що майор сплутав Ремові сон, бо у його власному світі вийшло все дійсно добре:
Ваніч провів мене по вузьких гвинтових сходах на самий верх вежі, в невеликий зал з низькою стелею. У цьому круглому залі крім невеликого столу і грубо збитих крамниць нічого не було, зате всі стіни його між вузькими віконцями суцільно були обвішані мечами, алебардами і іншим, якимось невідомим мені зброєю. Ваніч зараз же сів на лавку і став відчужено дивитися у стіну. Перш, ніж дозволити мені втрутитися у хід подій, він повинен був простежити все варіанти розвитку, вибрати той, що більше підходить і тільки тоді, в найзручніший момент він дозволить мені привести свій план у виконання. Швидше за все то було правильно, і я не міг сперечатися з цим ... Але мені дуже важко було чекати, нічого не роблячи, коли там, зовсім поруч мої друзі б'ються з архамі, сидіти склавши руки - це дуже втомлює! Тим більш мене ще мучила невідомість. Ваніч, звичайно був в курсі всього, що там творилося, твориться і може створитися найближчим часом, але мені ж він нічого не казав! Я намагався виглядати в ці «віконця», але це мало допомогло. Вони були призначені для того, щоб стрілок вразив підлазити ворога і сам при цьому залишився цілий, а зовсім не для того, щоб стежити за всім ходом битви. На мій превеликий жаль ці бійниці в товстих кам'яних стінах вежі були влаштовані таким чином, що бачити через кожну можна було лише вузеньку смужку долини. У ній дуже складно було що-небудь побачити. Звичайно, я бачив, як спочатку наче чорна хмара насунулася на долину Кроноса від Балаклави, потім, як вона наблизилася, та розсипалася тисячами летючих та повзучих павуків, я вже бачив, як туди і назад і навіть вгору та вниз миготіли різні фігури, то наближаючись, то віддаляючись від нашої вежі, але зрозуміти хто зараз перемагає було неможливо. Я пробував визирати в різні бійниці поперемінно, але від цього не набагато легше було зрозуміти всю картину бою і взагалі - що ж саме діється у долині. Я просив Ваніча хоч би півстіни зробити прозорою, хоч четвертинку, щоб подивитися як там зараз наші, але він тільки відмахнувся і наказав мені не заважати йому і не висовуватися завчасно. Після того як, до однієї з бійниць підлетів і спробував до неї пролізти крилатий павук, на наше щастя тут же зметений драконом, я подумав, що Ваніч таки має рацію...
Нарешті Ваніч мене покликав:
- Пора! Тільки не з долини починай, тоді архі встигнуть відійти у гори і потім знову влаштують набіг або капость якусь. Вони ось і зараз дивися чого надумали, падлюки! - Прямо на стіні він показав мені карту з рухомими фігурками і став пояснювати:
- Струмок бачиш? Ось сюди, особливо в цей край свій мороз давай - квапливо говорив він, а я ніяк не міг розгледіти ніякого струмка, бачив озеро на скелястому пагорбі біля долини, але воно ж досить далеко, там і руху ніякого немає. Ваніч своїм корявим волохатим пальцем ткнув в цей самий ставок, та знову повторив - Починай звідси! Там архі греблю поставили, тому струмок розлився і вийшло оце таке водосховище. Зараз вони розбирають перемичку, вся ця вода хлине в долину і змиє наших. Вони не встигнуть вже відійти! Поспішай! Почнеш морозити звідси, лід утримає греблю, та й цих павуків клятих, що там копошаться притисне. А потім тягни мороз сюди, жени їх в цю низинку! Якщо вони насправді замруть від морозу, тут їх прикінчать!
Я стояв перед цією картою і намагався з усіх сил уявити мороз, лід, замерзлу воду - все загалом! Навіть бурульки і сніжинки згадав, але карта ніяк не змінювалася - значить там, біля гірського озера нічого не сталося. Лоб мій від напруги спітнів, по скронях покотилися струмки поту. Я був у розпачі! Ну чому саме зараз, коли дуже-дуже потрібно, нічого не виходить ?! Адже у мене виходило раніше! Ваніч дивився на мене деякий час, а потім я відчув торкання холодної та твердої, як камінь руки до мого чола, а іншу він поклав на мою спину. І я змерз! Замерз так, як ніби вискочив взимку на перерві на вулицю в одній сорочці, а там морозний, пронизливий вітер! Я так ясно побачив цю картинку: наш шкільний двір, замети в дальньому кутку, лід під ногами ... Лід! Я подумки потягнув цю картинку ширше і вгору, я штовхав цей лід туди, до скелястого обриву, до озера! На карту я тепер не дивився, і звичайно, не бачив, де воно, я швидше за все відчував, що ось там десь є, десь на краю долини за скелястим обривом має бути це саме озеро ... Потім Ваніч штовхнув мене трохи вперед і сказав:
- Добре! Встиг! Схопив воду твій мороз, вся ця гребля стала, та так, що павуки прямо в ній завмерли! Ах, краса а не картина! - Тут Ваніч навіть посміхнувся, що бувало вкрай рідко, і показав мені картинку ближче: На ній я побачив дійсно чудовий кадр - з замерзлого водоспаду абияк стирчали різні павукові частини і цілі павуки. Можливо, я встиг заморозити потік в останню мить, коли греблю вже майже розібрали і вода хлинула, щоб затопити долину. Може, павуки так і не зрозуміли, що зупинило річку? Видно було, що вони кидалися у воду, відтягали камені і крижані брили до останнього моменту, поки лід не скував їх і річку в єдине, монолітне ціле ...
- Просувати тепер треба сюди! Отак ось розтягуй свій мороз смугою і бери їх в кільце - припинив мої споглядання Ваніч, повернув на стіну карту долини і повів по ній кривим пальцем. Я кивнув і вже впевнено продовжив морозити.
Невдовзі все було закінчено. Навіть у вузькі щілини бійниць я тепер бачив лише мляве ворушіння - то гобліни волокли павукові лапи як оберемки хмизу, то дракон, навантажений купою павукових крил, та їхніх інших частин протягався. Мені, звичайно, теж хотілося туди, до них, але Ваніч строго глянувши на мене сказав:
- А воду у цьому озері-водоспаді хто під морозом тримати буде? Воно ж як розтане - вода зараз же сюди потече! Втопити всіх в долині надумав ?! Ну, біжи, біжи, разом там і поплаваєте.
Я зітхнув і знову став дивитися на карту з озером, подумки уявляючи собі його гладку крижану поверхню. Від нудьги я городив на ньому крижані тороси, вітром накидав візерунки з сніжинок - словом, розважався як міг до самого вечора. І тільки коли в бійницю навпроти мене заглянула перша зірочка Ваніч, задоволено крекнувши, сказав мені:
- Відпускай! - І навіть рукою по-моєму махнув, але в цьому я не впевнений, в темряві погано видно було. Зате коли він на стіні знову мені карту показав, я зміг оцінити його гумор: він збудував нове русло ріки від водоспаду таким чином, що вся ця вода з озера коли розтане хлине прямо через широкі вулиці і площі Бальік Аве до палацу, який займали залишки архів, а вже звідти - по широких східцях в море.
Я не встиг як слід помилуватися цією картиною, тому, що з'явився Аймар і чомусь замість поздоровлень, обмінявшись коротким поглядом з Ванічем, схопив мене за руку і потягнув за собою ...
- Я сьогодні повертаюся, тож ти завтра Ромчику там допоможи, розкажи, як тут все було. Він же не знає, буде плутатися – сказав Рем.
- Як це?! Ти вже зовсім звідси зникнеш? – схаменувся Семен.
- Ну так. Мене вже кличуть. – відповів Рем.
- Так може я прийду тоді? Увечері. – спитав Семен.
- Краще не треба – хитнув головою Рем.
- Я заважати буду?
- Навряд чи, але це тобі мабуть важко буде – знизав той плечима.
- Це буде ... Наче ти вмираєш? – стривожено спитала Леся.
- Ти про що? А це як твій хом'як. Ні! Я звичайно повинен відключитися і трохи посидіти в заданій точці, але це нормально. І закопувати мене не треба, будь ласка! - Розсміявся Рем - І взагалі не треба чіпати! Я тут зникну - там з'явлюся, а на моєму місці ваш Роман з'явиться!
- Ну, тоді тим більше треба поруч побути, а то ж Олена Птрівна якраз влізе, приставати почне невчасно, ти ж її знаєш! – зауважив Семен.
- Це так, вона може, колготна жіночка ... -  посміхнувся Рем.
- Ну от же ж! І я ж за те! А так я скажу ти спиш і все! Якщо вона щось надумає! – жваво підтримав Сьома.
- Гаразд, тільки ти посидь тоді тихенько і мене не чіпай. Треба б тебе екранувати якось – погодився Рем.
- Стривай-но! – схаменувся Дмитро, - Ти ж не встиг нам нічого розповісти про свій світ! Як там у вас? Мабуть технології потужніші за наші? Які у вас машини, прилади?
- Немає у нас ніяких машин, навіщо вони? – здивувався Рем.
- Отакої! То ви відстали від нас у розвитку – здивувався Дімка, та подивився зверха на Рема.

- Та чим пишаєшся-то? Ну, припустимо, немає у людини будь-якої можливості, або скажімо, вона обмежена, у вас як питання вирішують? Не можеш пересуватися - ось тобі інвалідне крісло-коляска, тобто машина, не можеш швидко пересуватися - швидкохідна коляска, перенести грузи – вантажівка, погано чуєш - слуховий апарат, не почуєш на відстані - радіо, телефон. І все таке інше в тому ж дусі. А чому б не заповнити відсутні можливості, якщо вже є в них потреба? Це ж набагато зручніше, ніж ці ваші інвалідні коляски!

- Десь ти звичайно правий, - ніяково відповів спантеличений Семен - Але ж не кожен же може як ти переміщатися, ця твоя телепортація, телепатія ... Я поки з тобою не зустрівся, взагалі думав, що це все фантастика, казки.
- Чому ж не кожен може? Ти ось теж зміг. – відповів Рем.
- Чуєш, Сьомка – схаменувся Дмитро – Дійсно, ти ж у Виконкомі того вечора, коли ми бігли вже звідти, ти ж начебто наостанок обернувся і руку в стіну сунув?

- Ага, я того мордатий фак показав! – задоволено згадав Сьома, та широко посміхнувся.

- Та мені байдуже, кому ти там що показав, як ти ЦЕ зробив? – допитувався Дімка.

-Шо я зробив? Фак? Отак от! - і він засунув під ніс Дмитрові руку з відстовбурченим середнім пальцем

- Та ти не мені під носа… Ти той… Як ти стіну рукою проткнув? – відмахнувся той.

- Не знаю, ось так і все. - Сьома знову повторив жест для переконливості.

- Ну що ти при цьому думав? - З досадою відсунув його руку від себе Дімка.

- Так не думав я взагалі нічого, показав і все! – розсердився Семен.

- Ну ти ... Сьома ... правильно про тебе Боданівна каже - бездумний! Ніколи ні про що не думаєш! І звіту собі ні в чому не віддаєш! – сказала Леся.

- Ну про що можна при цьому думати ?! Ну думав я - на тобі гад, маєш! Ну то й що тепер?

- Постривай, значить, як це зробити - руку в стіну сунути - ти не думав? Просто на емоціях -бах в стіну і все? – спитав Дмитро здивовано.

- Ну, а шо такого? Ми ж тільки з цієї стіни вийшли ...

- Ну якщо все так просто - покажи ще.

Сьомкін з готовністю звичним жестом знов сунув йому під ніс праву руку з піднятим догори середнім пальцем. Дмитро навіть відсахнувся, та розсердився:

-Та Ти не мені в ніс сунь, ти в стіну!

- Та вона ж той ... Вона ж бетонна .. Я так гадаю, нічого не вийде – розгублено пробурмотів той.

- Мій друг Сьома, ти робиш успіхи, на моїй пам'яті ти вперше спочатку подумав, перш ніж щось зробити. – зітхнув Дімка.
- Але ж там мені мабуть допомогав Рем – виправдався Сьома.

- Ні, це не я, це ти сам. – заперечив той. - Я мабуть просто допоміг тобі повірити, ти тому і не міг раніше, що вважав це фантастикою і казками. І не потрібно це тобі було. Ось, наприклад, навіщо вчитися ходити, коли є коляска? Хоча якщо чесно, я ось теж не все можу. Телепортація - це так, дурниця, спосіб пересування. Але якщо мені щось знадобиться, для користі мого, або вашого світу, то гадаю, він мені це і дасть, коли я готовий буду то прийняти, зможу розпорядитися цим. А з вами ця вся техніка злий жарт зіграла, на мою думку. Можливості не потрапляють в руки тих, кому вони не потрібні, або до тих, хто ними розпорядитися не вміє, діє для своєї дурної примхи і на шкоду цілому світу. Таких Світ обмежує, ніяка техніка йому не допоможе, та взагалі, той сам себе і обмежить і знищить, за допомогою тієї ж техніки, між іншим. Ось Дмитро, ти своїм малим сестрам, нерозумним ти б їм пістолета мабуть не дав?

- Вони тільки говорити починають, малі зовсім, я їм навіть ніж не дам, шкода ж їх.  Я от уявив собі, як вони все дрібними рученятами собі у рота сунуть, все до чого дотягнутися змогли, мене прямо пересмикнуло від одного твого припущення про пістолета у них в рученятах. – здригнувся Дімка.

- Ото ж і ти так само. – зітхнув Рем, а Дімка, дарма шо відмінник, почув себе йолопом. - А ви немає б вчитися та розвиватися, вигадуєте всякі пристосування, якийсь тупиковий шлях, мавпячий.

- Ги-и? Так це, виходить, що не мавпа в людини перетворилася, коли палицю взяла, а людина в мавпу? – зареготав Сьома.

- Ну, з мого боку виходить десь як ... Іноді може й так. Пробач, якщо я тебе образив. А тих із вас, хто все-таки йде по шляху якогось подібного до нашого світу розвитку, розвивають і використовують свої власні можливості, без будь-яких пристроїв, у вас чомусь вважають відхиленням від норми, ви називаєте їх - маги, йоги і ще невідомо як.
- Ну, то ж не у всіх таке є – відповів Дмитро. – От скажімо, у відсотках, як гадаєшь, скільки у нас таких?
- Всі – впевнено відповів Рем.
- Як ти кажеш, здатності ці у всіх є? - Недовірливо запитав Дімка і з сумнівом глянув на Сьомку. Рем на цей погляд уваги не звернув, йому це і не потрібно було, він і так всі їхні думки прекрасно читав, а тому відповів:
- У всіх, звичайно! Сьома ось, наприклад
- А чого це відразу я? - схаменувся той
- Сьома відмінно з матеріалом домовиться. Ну та ви ж самі бачили - Примирливо посміхаючись сказав Рем – Може не одразу із з крихким, на це йому ще терпіння не вистачить, він сам поки занадто жорсткий. А з м'яким каменем або з металом - запросто!
Сьома задоволено посміхнувся та задерши носа подивився на всіх зверхньо, ;;але тут же схаменувся і розгублено запитав:
- А як же це, спорт, змагання? Я ж думав…
- Ну, то це теж - твоя сильна сторона, а спорту у нас немає взагалі - змагатися з іншими, тому я в цьому не дуже розуміюся. - Поспішив його заспокоїти Рем.
- Як це немає? - Здивувався Сьома
- У нас кожен змагається сам із собою, з тим наскільки поліпшив свої власні досягнення. А який сенс змагатися з іншими? У всіх же різні стартові позиції, - посміхаючись знизав плечима Рем.
- Дійсно, а я якось і не думав про таке ... - розгубився Сьома від цього нового погляду на свої перемоги на рингу.
- А я? - Несміливо запитала Леся.
- Ти - муза, яка надихає на подвиги! Найкраще, що ти зробиш, буде зроблено руками тих, хто поруч із тобою. Загалом – ти геній спілкування! Це у тебе від мами має бути - Організувати - це твоє все!
Леся засяяла від задоволення, почувши це.
- Так, у мене так не виходить - зітхнув Димка і пояснив - Із спілкуванням тобто ...
- Тобі й не треба! - Запевнив його Рем. - У тебе своє. Ти чудово аналізуєш складні ситуації, робиш висновки, твоя пам’ять вже зараз утримує безліч всіляких знінь. Всі люди різні і це чудово! У команді ви здатні доповнювати один одного і вирішувати найскладніші завдання. Головне, щоб кожен був на своєму місці.
- Це точно! - Пожвавішав Сьома, почувши знайому тему - Якщо в команді хто добре в захисті грає, його не треба в нападники ставити! Він там таких дров наламати може! Не факт, але це часто буває!
Димка хмикнув, але сперечатися не став...
Але мені вже час йти – підвівся Рем.
Я з тобою! – підхопився Сьома – Я ж ще Ромчика зустріти хочу!
Добре – погодився Рем
Ти пішки, або як завжди? – спитала Леся.
Краще миттєво. – відповів Рем взуваючись, та натігуючи куртку.
То до побачення! – вона сумно зітхнула і простягнула йому вузеньку долонь.
Бувай, може ще до нас завітаєш – простягнув йому руку Дмитро. Вони потисли один одному руки, а потім Сьома, який стояв позаду, ледве встиг схопити Рема за плече, і вони залишили Лесіну кімнату…
Незабаром у іншому світі Роман…
…зайшов у печеру. У тіні високих склепінь віяло прохолодою і вогкістю. Під ногами хрустів кварцовий пісок. Аймар трохи пройшов вглиб печери, так, що вже й місячне світло майже не видно було. Тоді він стала обмацувати кам'яну стіну праворуч, а мені наказав зупинитися і чекати. Потім пройшов ще трохи, нахилився, стала вдивлятися собі під ноги і нарешті покликав мене до себе. Я підійшов і побачив, як внизу біля її ніг пробивається крізь пісок тьмяне сяйво. Аймар розгрібав пісок руками і світло ставало все яскравіше, поки нарешті не з’явився весь диск. Він схожий був на круглий піднос матового скла з візерунком по краю. Я очікував, що він відкриє цю кришку і під нею виявиться який-небудь колодязь або таємний хід, але Аймар наказав мені стати в центр і коли я ступив уперед і вже однією ногою торкнувся його, він тихо промовив: «Тобі пора». Я завмер, боячись поворухнутися, потім схопив його за руку, я не очікував, що все так швидко трапиться, всі слова з голови повиліли, і я тільки й зміг видавити: «Ну, ти не забувай, якщо щось трапиться ще… Ти мене поклич, я ... я завжди!» Він міцно стиснув мою руку своїми прохолодними пальцями на мить і тут же відпустив, та підштовхнула мене в плече до центру кола: «Пора! Це буде швидко!» Я стояв тепер у центрі, а сяйво від диска попливло в сторони, але замість освітлених стін печери, та Аймара, що стояв поруч, я побачив розмиті тіні і танцюючі смуги світла навколо, ще почув його оклик: «Побачимося!» І тут же втратив рівновагу - опора під ногами зникла, повітря навколо ставало в'язким, і якісь неясні тіні і тягучі звуки попливли спочатку повільно, а потім все швидше і швидше. Неприємне відчуття підкотило до горла, я потягнув комір рукою і задер голову вище і тут побачив вгорі і справа на тлі яскравого, білого сяйва темний силует, який ставав все чіткіше,  наближаючись до мене. Сам не знаю навіщо я став махати руками і ногами, намагаючись «доплисти» до нього. Дуже неприємно бовтатися невідомо де і не відчувати опори під ногами! Мені здалося, що якщо  мені вдастся дотягтися до цього темного, якщо я зможу зачепитися, то вже точно зможу вибратися! І я дотягнувся! Не зовсім так, як хотілося б - після мого чергового помаху руками я чутливо стукнувся об це темне головою, так що аж примружився і тут же скривився, та схопився обома руками за лоба і ... Відчув під своїм задом підлогу! Розплющивши очі, я виявив себе сидячим посеред своєї власної кімнати біля столу, об який я схоже і тріснувся. В голові ще трохи дзвеніло, а в очах було темно, але це безперечно, поза всяким сумнівом була моя кімната! Біля столу хтось сидів, та не звертаючи на мене уваги клацав на моєму власному комп’ютері, але хто саме я у темряві не розгледів. За вікном синіли чи ранкові, чи то вечірні сутінки, за стіною бубонів телевізор, а поруч - посеред мого ліжка затухаючи ще трохи світився той самий диск з мереживним краєм. Я потягнувся до нього рукою, але намацав лише пухнасту вовну смугастої ковдри - сяйво згасло і диск остаточно зник…