Тень Миколи

Тінь Миколи
Оповідання про те, як на бійця Миколу було подано рапорт із підозрою у зраді, бо він не повернувся своєчасно із завдання і зник майже на тиждень.
але завдяки неформальній зустрічі із полковником йому вдається виправдатись, познайомити командуючого із своєю рятівницею - собакою Тінь.
Звинувачення знято, бійцю оголошують подяку.


Тінь Миколи
Двері грюкнули і понад білою парою з'явилася темна постать:
- Микола!
-Немає тут його! Двері зачиняй! - відгукнувся боєць, якій стояв навколішки перед грубою посеред кімнати.
-А де Микола? - наполягав той, шо у дверях, не соваючись з міста.
-Та зачини ж ти двері! Немає його тут! Про стоматолога пішов базікати із тінью своєю
-До стоматолога пішов?! - здівувався той шо стояв у дверях.
-Ти чи зайди чи геть вийди, а двері зачини зараз же! Ненатопишся на вас, я ж тільки но розпалив, зараз знов згасне - розсердився той, шо біля пічечки.
-Тьху на тебе, Василю, який ти противнючій -  Другий нарешті зробив крок у перед, прикрив за собою дверцята, та знов повернувся до Василя - До якого стоматолога Микола пішов? Кажи вже швидше! Його терміново викликають, бо той... Там Карпенко приїхав,   
-Іітіть! Санич! Шо ж ти! Перевірка?! расположеніє?!- ляснув собі по колінах Василь і схопився на ноги - Шо ж ти мені!
-Та до біса йому твоя перевірка з расположенієм разом?! Рапорт маойрчік наш на Миколу подав! Чув? Мовляв, перебіжчик з'явився, от Карпенко повз наші краї їхав та завернув, шоб того ...єто..., Миколу... То кажи вже швидше де він є! До якого в біса ще стоматолога?!
-От паскуда! Майорррчик! Сам же ж перший розгавкався, а як стрелити, так собаку! От за що? - А Микола отамочки он! Він на блоках, то він собаці своєї про стоматолога ... -він ще кричав де саме і про що розповидає Микола, а двері вже знов відкрилися, випускаючи кремезну фігуру, яка хутко метнулася на двір - Ти тільки той, поклич його здаля, чуєш, Саничу! бо шоб Тінь на тебе ще не кинулася - голосно волав Василь йому у спину, вже незважаючи на відкриті двері. Той не обернувся, як наче не чув, а може і справді не почув - його постать вже ледь видно було у синіх сутінках за пухнастими, вкритими інеєм кущами. 
-Микола! Ось ти де! Здоров! -  голосно обізвався Санич, здалеку побачивши Миколу на бетонному блоці
-І тобі не хворать, Сан Санич! - посміхнувся той, шо сидів, протягуючи йому руку.
-Ти чого це тут? - нібито із ввічливості поцікавився той.
-Та оце смалити кинув же, а звичка зосталась - вийти, посидіти, побазікати -
-Із ким же ти тут базікав ? Сам до себе?
-Чого ж це я сам? Зі мною завжди тепер Тінь моя - Микола легенько поплескав себе по коліну долонею і майже зараз на коліні тому з'явилася собача мохната морда, яка недовірливо скоса дивилася на Санича, але не гарчала.
-То це з за нього рапорт на тебе? - співчуваючи зітхнувши спитав Санич
-Це вона, дівчинка. А Рапорт із за того, шо сука він сам, а ще й на неі обзивається...За статтєвими ознаками звісно, може він кобєль, а за поведінкою - справжня сука він! А у неї цуценятка, троє тільки вижили. Товстопузі такі вже... У мене під ліжком зараз. - гаряче почав Микола, але стримався та продовжував спокійніше - тому шо відповідальності він боїться, все б йому по протоколу та зі свідками. Аж окрім неї немає ніяких свідків у мене.. завдяки неї я взагалі живий  - і він лагідно почухав собаче вухо.
-Я ж чого, бо там Карпенко приїхав, тебе викликають - схаменувся Санич
-Та там же майорчік? - скривився Микола - Не піду. - додав як відрізав.
-Ну звісно ж, там усі, та й тобі треба ж якось... тобто шоб... - покрутивши пальцями із нудьгою у голосі, майже жалісно забурмотів Санич. Мимоволі він опинився у доволі незручному становищі, бо йому ж був наказ від Карпенка : "Де той Микола? Давай його сюди!" І наказ треба було будь як виконувати, а ж ось Микола йти не хоче. Мойрчик звичайно ж падлюка, то всі знали, а Микола герой, із тім теж ніхто б не сперечався... Але ж наказ був, а субординація та все таке інше...
-Не хочу! - вперто додав та схилив долу сиву голову Микола
-Авжеж мабуть доведеться, майорчик ваш такого накатав, шо ти нібито зрадник, та ще й погрожував йому - 
-Та я ж не погрожував! Я ж йому намагався казати, а він не слухав тай слухать не хоче, тіко верещіть! А такого я взагалі! Ну трошки Тінечка на нього стрибнула, мене захищати, бо він так на мене волав, наче скажений! І навіть же не погризла, тільки но з ніг збила, легенько, тай й відскочила у кущі! А він же ще більш розходився, мовляв пристрелить її а мене під трибунал! А за що? От я тебе питаю? Він же сам! Шоб я після того! Шо йому, до біса, можна ще казать! - репетував Микола розмахуючи руками, а Санич озирався на всі боки, ще сподіваючись якось вмовити впертого Миколу, аж раптом угледів Карпенка у супроводі, який прямував просто саме до них.
- Аж ось! - скрикнув він і скочив із блоку на ноги.
-Здравія желаю!  - підвівся й Микола.
-Вільно, вільно, не на параді, - махнув рукою на них підходячи Карпенко - Чого це ти, герою, кажуть від шпиталю відмовився? - звернувся він до Миколи
-Та навіщо то? Якщо я там за тиждень у підполі оклигав, на холоді, та майже без води, невже ж я тепер тут дуба дам? Пусте то все, товаришу полковнику
-А у відпустку поїдешь?  - схиливши голову на правий бік Карпенко розглядував невеличкого мужичка, який стояв перед ним.
-Я у березні сподівався вже на дємбєль, чи коли там буде цього року? як раз би встиг картоплю садити, а шо тут вже залишилося - с понеділка вже лютий, а там і весна, туди-сюди і додому б поїхали із Тінечкою. Аби тільки б майорчик до неї не чиплявся! Вона дуже корисна! Вона зброю та міни на півметра у землю чує!
-Шо за Тінечка? -   здивувався Карпенко.
-То собака їхній, пане полковнику - підказав збоку Санич
-А де ж він? З за нього стільки галасу, а сам десь забіг? - озирнувся Карпенко навкруги. Собака непомітно зник, розчинився у сутінках, як і не було.
-Зараз я покличу - Микола тихенько промовив : Кс-кс-кс, так, як зазвичай котів зовуть, протягнув не обертаючись ліву руку вбік і під його долонею з'явився собака.
-Дикий він який у тебе, а чого це ти його як кота кличешь? - посміхнувся полковник
-Я її по всякому можу кликати, навіть якщо по пташиному тьохкну - біжить! Дуже зручно, щоб ніхто не здогадався, а якщо загроза яка, то вона ззаду наскочить, із ніг нападника зіб'є, знешкодить
-Та чув вже, - розсміявсь полковник, -  майорчік досі наляканий, аж тремтить, так вона його знешкодила
-Товариш полковник, я опитав особовий склад, собака не агресивний, нікому більше не завдав шкоди, навіть у кухаря майже нічого не поцупив, та й майорчику не завдав, тільки з ніг збив, бо той руками розмахував, ще й кричав на Миколу. Погрозливо. Собака мабуть так розцінив. І всі свідки хто був. Теж так само розцінили. - рапортував Сан Санич, стоячи трохи позаду.
-То виходить був не напад, а захист? - весело спитав Карпенко.
-Так точно! Причому цілком у межах допустимої самооборони! - також весело відповів Санич.
- То вона ще не звикла, тому й не довіряє, їй теж довелося... мабуть доброго від людей не багато бачила... це дівчинка, вона домашня, у неї хазяїни мабуть були... Колись. Вона мені ось що принесла, коли ми там були - Микола поліз у кишеню, витягнув із неї щось та протягнув на розкритій долоні вперед - на неї лежала дитяча іграшка, жовта гумова качечка. Тінечка ж мене врятувала, від контузії виходила, тепер от за мною скрізь як тінь слідкує, як я її саму тут тепер із діточками залишу? Її ж у шпиталь не пустять... Ми вже разом додому поїдемо, як дємбєль буде. І тільки от не кажіть мені шо вона лише собака! Вона розумніша за деяких! І взагалі, хай би воно що, але ж я - людина! То ж я повинен по людськи їй віддячити. Бо то шо ж вийде? Вона до мене із надлюдським милосерддям, а я до неї навпаки - ніби то нелюдь?
-Ну то ходімо, розповіси як ти сам наодинці склад підірвав, по яких санаторіях цілий тиждень прохолоджувався, де свідки поділися - Карпенко мотнув головою, розвернувся та рушив з місця.
-То може пішли до нас, товаришу полковнику, бо у штабі, для протоколу, там і розповідати нічого - Микола поспішав збоку, намагаючись встигнути за широкими кроками полковника, майже благаючі зазирав йому в очі знизу вгору - у нас тепло! Василь битої цегли натягав та на глині грубу склав, добре гріє!    
-А чого б то й ні? Може то і на краще, поза уставом, без протоколу. - демократично погодився Карпенко і повернув у той бік, в який настирливо показував Микола.
Через деякий час у тій самій кімнаті, де Василь нещодавна топив грубу, тепер за столом накритим веселою скатертиною товклося чимало народу, а кому не вистачило місця біля невеличкого столу, посіли на ліжках поруч. Василь, тепер підперезаний картатим фартушком, все порсався по своїх шухлядках, не присів ані на хвилинку, все відкривав консерви, накладав хрусткі огірочки, нарізав шматочками ковбасу та рожеве сало і як тільки на столі з'являлась порожня тарілка, зараз же знову на неї навалював порцію харчу, усім своїм виглядом показуючи, що хазяїн він справний, комора  - повна і нічого-нічогісінько йому не шкода для бійців. Лише коли Карпенко мимохідь глянув на спорожнілу свою кружку Василь на мить замислився, потім хутко пірнув до тумбочки, і вже звідти почувши командний полковничій голос: Міцного не треба, нам ще їхати! - тут же ж майже непомітно повернув у темний куточок шось загорнуте у газетку, пробурмотів собі під носа: Яке міцне? Немає у нас ніякого міцного! - а замість того вихопив на світ банку із варенням і голосно вигукнув: Хлопці! А кому ще кип'яточку? Хто чай з варенням, а хто із печивом? Вам пане полковнику три цукру або як?
Як би хтось мимохідь заглянув під той час до них, йому мабуть здалося б, що за столом Микола розповідає старим друзям байки про те, як на ставок за карасями їздив, а не про свою небезпечну розвідницьку вилазку.
- Я ж тоді чого сам піти у розвідку визвався? Бо як одного зустрінуть - питань менше, йде маленький старенький дідок, йде собі по своїх справах, ну хіба шо трохи випив зайвого
- Випив?! - майже зі жахом спитав хтось позаду
-А як же! Я із собою пляшечку домашньої завжди беру, ковтну для запаху, а язиком заплітатиму, як наче після півлітри як що той, якщо питатимуть. Ну, як начебто від кума йду, тобто. Я вже роздивився все - вони як раз почали розвантажувати ящики, дуже схоже що із боєприпасами, з машин у склад довго носили. Потім чи скінчили, чи замерзли, десь всі пішли. Та як раз і хмарно було, місяц молодий майже не видно на небі, вітер добре так крупу несе, на вулиці нікого! Ну, майже... Біля самого вже складу тільки  стоїть один, мерзне. Ну така влучна нагода! Гріх не скористатися! То я і вирішив трохи відхилитись від завдання, тобто перевищити... Воно ж як бува - сьогодні навезли вони боєприпаси, і народу замало, бо розвантажили та відпочивають може. Я прийду, все доповім. А через тиждень, та то ще й замало - поки майорчик операцію запланує, та все поузгоджує, вже буде зовсім інша справа, наші хлопці прийдуть - а там вже пусто, повивезли все, або ж навпаки - їхньої саранчі набіжить, не підступишься аж ніяк. Щей поляжуть задарма... А тут така нагода! Темно, жодного ліхтаря по вулиці, двері на чесному слові та один єдиний вартовий! Здоровезний що правда, мені б віч на віч не впоратися. Бо я ж із собою окрім ложки та вуглини і не брав нічого.
-Вуглини?
-Так, він вибере, бува, вуглину біля груби, яка більша та береже собі на рейди, ще свариться, щоб не чіпали. - озвався Василь, який саме підкладав у пічечку дрова.
-Дуже зручно, так! Якщо трапиться обшук - додому несу, піч топити, руки та обличчя вимастити - теж влучно, шахтар я, ГрОзом працював,  а зараз на копанках - пояснив Микола
-Яким грозом? Шо ти мелеш? - штовхнув збоку його сусід.
-Горно рабочий очистного забою! А саме головне, вуглина - це ж дуже зручна зброя! Якщо влучно вцілити, звісно.
-А чого ж зброю не брав? Автоматну чергу б дав із своїх кущів - зацікавився Сан Санич
-Звісно ж, не можна, бо почують, позбігаються, оточать, тоді вже нічого не вийде ! - Микола навіть здивувався, як то можна не розуміти очевидного.
-То виходить, боявся що викриють та вб'ють? - допитувався Санич
-Майже так. - посміхнувся Микола  - Шо у полон заберуть - боявся … А загинути, якщо швидко - то ні. Тоді б для мене особисто вся ця війна разом скінчилася із усіма турботами земними. Але ж я не яка небудь дєшовка, щоб задарма своє життя віддати, хотілося б після себе цей світ трохи кращим діточкам залишити, отож хоч трохи чищу від усякої гидоти...
-Бач ти який філософ - пролунало позаду
-Ото ж я вже навіть Бога благав, щоб оте стерво погрітися пішов, або хоч би придрімав трохи! Я ж там загалом дві або три години у кущах просидів, замерз вже зовсім! Тоді бачу - він цигарку прикурює, а воно ж вітер, ніяк в нього розпалити не виходить, пішов він од вітру, та саме у мій бік! Нахилився! А я тоді до нього майже бігом, сам собі міркую - якщо не встигну із заду вуглиною тюкнути, якщо почує та обернеться... то спитаю сірники, немов би мої загубилися. Але я встиг. - задоволено посміхнувся Микола. - і вуглина моя не підвела. А як вже охоронця знешкодив, із замком на тому складі швиденько впорався. Та там і замок такий - доброго слова не вартий. Зазирнув у склад - а там тих ящиків напевно машин з десяти як не більше! Оце я, думаю, вдало зайшов! Тоді я до вантажівки, що так і лишилася біля складу - із неї якогось лахміття потягнув та пального хлюпнув з каністри, зняв кришок з пари ящичків, жбурнув туди та й підпалив. Бачу - воно вже не згасне, розгориться як треба.  Прислухався -  навкруги тихо. Я тоді бігти звідти подалі! Тільки но одну гранату з того ящика у кишеню кинув. Ну, на той випадок, якщо не так щось у мене піде. Але все пройшло якнайкраще - підірвався той склад! Вибухнуло добре!
-Та ми навіть тут почули! - загомоніли всі разом - Еге ж бо! Добряче гримнуло!
-Відбігти от я тільки далеко не встиг, ще б трошки, а так - вибуховою хвилею мене штовхнуло добряче, та ще й подряпало отуточки, та то дурниці, вже загоїлося. Пролежав я там майже до ранку, знепритомнів, мабуть контузія. А потім прийшов до тями, чую мокре щось - а вона мене вилизує. Я бачу шо вже світає, знайдуть же ж як зовсім день настане, не видбрешуся... Шкуру живцем знімуть! А де сховатися? Скрізь же їх повно, обшуки після того вибуху, а втекти далеко не встигну, бо вже розвиднюється, та  й яке там мені бігти... У голові наче дзвони гудуть, у очах темно, ноги думав перебиті, де зовсім не відчуваю, де болять як скажені. Я на ліктях, повзу убік, там якийсь напівзруйнований будиночок поряд, я ж до ньго думав хоч дістатися. А вона наче зі мною рушила, а потім ланцюг не пуска її, вона його зубами - а воно ж ніяк! Ветеринар от вчора казав мені, шо в неї зубів наче у старої немає, самі клики спереду лишилися, а то ж вона ланцюг залізний намагалася перегризти, бідолашна! Хто на скіки вона бідолашна на ньому доти сиділа? Думаю, ану як розгавкається, ще набіжить хтось... Я відчепив її, вона умнічка мовчки хутко до флігельочка того і стоїть на мене дивиться, я потроху до неї повзу, дивлюся - а там лаз такий збоку низенький, ну от як під лавку, отакий заввишки.  Я ледь туди проштовхнувся, вона за мною. І то добре, шо я вона мені ту нору показала, бо вдень потім той будинок та все скрізь навколо обшукували, був бі я нагорі - знайшли б, авжеж! Отак я там отлежався. На другий день у неї цуценята народилися, вона прямо там поруч зі мною привела. тільки їх більше було, а вижили тільки троє. Я їх за пазухою грів, як вона вночі на полювання виходила. На третій день в мене вже ноги ворушитися почали. Пити дуже хотілося... От шо я майорові повинен був казати про той тиждень? Як йому ж тільки все для протоколу? Як я накарачки повзав під тим флігелем, щурів ганяв, поки мене шукали по всьому місту? Як мені сцяти незручно лежачі було? Як я вночі трохи виповзав - снігу руками нагрібав? Свідків йому... Як би там хтось мене бачив, то мене б... Робота в мене така - щоб свідків не було! Вона мені їсти носила - курку, а ще гусака, Тінечка моя рятівниця! - заговорив він лагідніше, та обернувся до свого ліжка, де колихнулася, звисаюча майже до самої підлоги ковдра, а з під неї на мить показався чорний мокрий ніс та зник як наче  й не було. Я тоді обпатраю пір'я, поділю - собі стегенце, крильце, усе інше - їй, і тоді їм. А ще вона рибу мерзлу було принесла - здоровенну, прямо у целофані! От я тоді зрадів! От я її смоктав! Бо пити дуже хотілося... Дуже хвилювався за неї, як вона довго затримувалася, Бога благав кожного разу щоб вона повернулася! Вже на п'ятий чи на шостий день чую шо оклигав трохи, якраз ті вже менше скрізь бігали, погода така собі вдала - мряка, туман упав, то я дочекався темряви, малих за пазуху запхав і рушив. Вона молодець, мовчки, тихенько весь час біля мене кружляла, я її навіть і не бачив де вона, але ж як вже до мінного поля дійшли, вона тоді біля мене - і носом мені в долоню та штовхає назад, і переді мною стане, подивиться угору, я кивнув головою - зрозумів! Але ж треба вперед рухатися, якось до своїх дістатися! Я їй рукою уперед показую, кажу треба у той бік йти. Вона на мене подивилася і пішла собі розвідати. Стою, чекаю. Вона повільно вперед - все принюхуються, туди - сюди пройде, щось не сподобалось - убік пішла, потім обернеться, то можна і мені йти. Отак і провела мене, обійшли якось міни. Я вже намагався за нею слід у слід йти, два рази вже як розвиднілося, своїми очима здаля розтяжку бачив, інеєм покрита мов би трава, тільки не вгору стирчить, а отак от поперек... якби не Тінечка, певно десь зачепив би. Сюди вийшли, ну далі всі ви вже знаєте.  Майор наче сказився... Невідомо, каже, де ти був! Як ти пройшов, як розвідники ж казали, що там ті пополченці тільки третього дня совалися мінували усе! Чи можна тепер довіряти... То ще, казав, невідомо шо там вибухнуло! А воно ж бачте як...
-Не хвилюйся, Микола, вже відомо все, скільки і шо там вибухнуло, всі джерела те саме підтверджують. Гарна робота! Від мене тобі особиста подяка за ініціативу! - він підвівся та потиснув йому руку - Орден чи буде - не обіцятиму, а премія точно. І на баланс ми твого собаку поставимо, ніхто його, тобто її не чіпатиме.
-Дуже дякую, пане полковнику! Але ж... Як то? Навіщо Баланс? А я ж із собою її додому хотів, я ж їй обіцяв як дембєль - то поїдем на село, вона ж крім мене нікого! - занепокоївся він.
-Не хвилюйся, разом поїдете, раз обіцяв, то треба виконувати. А на баланс - то щоб харчування було, ветеринар та все інше. - заспокоїв його Карпенко посміхаючись.
-Еге ж! Аж ось! От ветеринар каже зубів у неї замало, а воно дуже для здоров'я погано, то може, як той баланс, тоді ветеринар їй нові поставить? - ажно нахилився через стола до нього Микола.
-От то навряд чи. Як би ще вирвати, а щоб ставили собакам - того не чув, воно і людям грошей забагато. - похитав головою той, виходячи з за столу. - Ну то бувайте, нам вже час їхати! - Всі навкруги теж заворушилися, загримали стільцями, просуваючись до виходу.
-Нічого, додому приїдемо, кабанчика продамо і поставимо, якщо людям ставлять, чого ж це тобі  забагато? - вперто бурмотів собі під носа Микола, чухаючи вухо собаці, яка нарешті вилізла з під ліжка та підійшла до нього.