С. А. на укр. яз

               
- Здрастуйте, товариші військові будівельники!
- Здоров’я бажаємо, товаришу майор!
- Молодці! В званнях розбираєтесь?
- Само собою.
- А як же.
- А що на траву…
- Відставить! Потрібно відповідати «Так точно, товаришу майор.» Ну, я чекаю.
- ?
- ?
- Чого?
- В званнях розбираєтесь?
- Так точно, товаришу майор!
- Слава Богу. І так, я начальник штабу частини, на території якої ви знаходитесь. Моє прізвище Шостін. Зараз ми будемо розптиділяти вас по ротах в залежності від професії, яку ви придбали в громадянському житті. Ну що ж, поїхали! Рядовий Папірний – монтажник р/а. Об’ясніть, що значить р/а?
- Монтажник радіоапаратури, товаришу майор.
- Кого тільки не шлють. Нам потрібні монтажники – будівельники. Ви знаєте, що таке балка, швелер, колонна, пілястра?
- Ніяк ні, товариш майор!
- Воєнний будівельник повинен це знати як «Отче наш.» Коротше, слів нема. А що значить ваше прізвище, Підпірний чи Підпірдний?
- Моє прізвище від французького слова «пап’є». Французьку мову хоч трохи треба знати, товаришу майор.
- Мовчати! Теж мені француз!.. – взяв наступну папку. – Рядовий Кичерний – це подарунок долі, ветлікар. Ви знаєте, у нас є невеликий свинарник, стадо овець і курятничок. Робота для вас знайдеться. Само собою, ви будете тваринником, а ветлікарем - при потребі. Ви мене зрозуміли? Коли потрібно буде, тоді і лікувати будете. Зрозумів?
- Так точно, товаришу майор, я любих тварин вилікую і навіть людей.
- А при чому тут люди?
- Вони дуже близькі до свиней, товариш майор.
- Що! Зовсім охамів! Вуса збрити! Хохлам вуса не положено!
В строю роздався сміх.
- А ну відставить, ви що тут самі розумні?! І так, рядовий Волошин – іхтіолог. Ви що, птицями займаєтесь?
- Ніяк ні, товаришу майор, рибами.
- А якого чорта вас сюди направили? Он в сусідній частині там і став з коропами-недоростками… Ніяк вирости їм не дають. І качок повнісінько… Теж ніяк не можуть розібратися, де домашні, а де дикі. Всі жерти злітаються. Що скажете, може вас туди відправити?
- Не знаю, товаришу майор. Після карантину нас розприділяли кого куди, то там сказали, що я буду займатися сучасними рептиліями і динозаврами.
- Що!!! Самі вони динозаври! Добре, хлопці, я цього не говорив! Самі розумієте, я цього не говорив. Навколо бардак! Стоп, я цього теж не говорив! Рядовий Тюленєв. Ти чим, хлопче, займався після школи?
- Пастухом працював, товаришу майор.
- Що, тюленів пас?
- Ні, худобу в колгоспі, товаришу майор.
- От і прекрасно, будеш овець пасти! Корів доїти умієш?
- Так точно, товаришу майор, умію.
- Значить і овець навчишся. І так, рядовий Базаєв, ви хто?
- Азербайджанець, товаришу майор.
- Ну, дякую, що хоч сказав. По професії хто?
- Ніхто, товаришу майор.
- Як ніхто і чому ви стоїте зігнувшись?
- У мене язва, товаришу майор. Военкомат сказаль, что не хватает план, двадцать пять надо. Я балной; мат говорит, совсем чёрни сталь. 
- А ти пам’ятаєш, коли був білим? Добре, вибач. Я ж сказав, бардак. Але не у нас. Не у нас! Дивимось дальше. Рядовий Пицерський. Це що, Печерний?
- Ніяк ні, товаришу майор, від італійського слова піца.
- Ага, мені ще й італійський треба знати? До речі, що це за штука така?
- Їда, товаришу майор.
- Їв?
- Ніяк ні, товаришу майор.
- Ну, слава Богу, хоч тут мене ніхто не переплюнув, тому що я теж її не їв.
Так! А ви чому тримаєте ліву руку між ґудзиками? Що це таке? Достати уже!
- Вона у мене недорозвинена. На два сантиметри коротша, постійно болить, товариш майор.
- Як добре, що у нас нема зброї, я би давно застрілився. Ти звідки хлопче?
- З Волині.
- Рядовий Шевчук, зварник, тракторист. Це теж подарунок долі! Два кроки вперед, нехай всі подивляться на справжнього військового будівельника. Так, а чому у вас ремінь під самими цицьками? Опустіть нижче на талію.
- У мене нема талії, товавишу майов.
- Ти що, її на гулянці залишив?
- Ніяк ні, товавишу майов, зламав. Пошкодив таз і хребет; він у мене квивий. Твактов певевевнувся.
- А ти, випадково, не земляк італійця Піцерського?
- Ніяк ні, сусід.
- А це як так, не земляк, а сусід?
- Я з Вовеншини.
- А це що ще таке?
- Є таке місто Вовно.
- Зрозумів. Їй Богу, застрілюсь, як добре, що у нас одні лопати. Рядовий Григор’єв, професія – прочерк. В чому справа?
- Там написано «Рік умовно».
- Що написано, я сам бачу. Чому не придбали, молодий чоловіче, ніякої професії?
Сильний, здоровий, взагалі здоров’як, А стоїш ніби тобі кудись кукурузний початок  вткнули.
- У кожного своя стійка, хто наскільки себе поважає.
- Нічого, ми тебе тут швидко вирівняємо.
- Як вдасться, - буркнув Григор’єв.
- Що? Мовчати! Теж мені «Спустилась ночь над Магаданом»! Шостін зміряв Григор’єва зневажливим поглядом. – Дивимось дальше. Рядовий Александров – столяр. Надіюсь, у тебе ніяких дородових травм не було, тьфу ти, допризивних? Штабелем дощок не завалювало? Чому такий худий, недоїдав, чи що? – майор завалив тирадою запитань стрункого Александрова.
- По-всякому було, товаришу майор. Нас у матері троє, а в селі багато не заробиш.
- Але з ростом ти те, що треба. На зріст, кажеш, вистачило, а на жирок - ні? Нічого, відкормимо. Слава Богу, що хоч зрідка попадаються нормальні. Їдемо дальше. Рядовий Койбаганов, яка у вас професія?
- Будівельний ніякий, товаришу майор.
- Чим займались до армії?
- Сільгоспучилище. Овощівник, садовод. Все робіль. Мандарин, апельсин збираль. С дерева на дерево стрибаль, як мавпа. Я дуже сильний. Руки у мене дуже сильний.
- А чому ти зростом такий маленький?
- Не знаю. Я і дома самий маленький, дванадцятий.
- Зрозуміло, не вистачило будматеріалу. Будеш працювати з електромонтажниками; світильники вішати, лампи вставляти. З електрикою мав справу?
- Так, звичайно. На стовп без кігті лазиль, лампочка закручиваль.
- Ну, ти молодець! Другу групу допуску присвоять і будеш працювати. Я думаю, що рядового Койбаганова ми призначимо командиром відділення. Там як раз був його земляк і теж дуже спритний.Підете Койбаганов в третю роту до капітана Якубова. Рядовий Мешков – представник славної Білорусії. Ви хто?
- Годинникар, товаришу майор.
- Час від часу не легше. Добре, що хоч гінекологів або фокусників серед вас нема. І які шестерінки ви збираєтесь нам крутити?
- А які скажете, товаришу майор.
- Ми не тільки скажемо і покажемо, але й навчимо. Тут багато чому навчитесь. І так рядовий Юсупов. В чому справа? Чому у вас пальці забинтовані, що сталося?
- Нігті різаль, товаришу майор.
- І що, разом з пальцями?
- Трохи, товаришу майор.
- Що значить трохи? Чим ви різали?
- Леза, товаришу майор.
- А що, важко було попросити ножиці?
- Я просиль у командир відділення, а він сказаль, що ножиці нема, леза є.
- Ну, нічого, заживе. Сьогодні ж в медпункт на перев’язку. Хто по професії?..
- Агроном, товаришу майор, тільки не закончіль.
- Не переживай, ще все попереду, закінчиш. І останній у нас – Ширяєв. То ж треба – метеоролог. Це нам зовсім ні до чого. Навіть в сорок, коли онучі примерзають до чобіт, ми всі ідемо на роботу. Ми люди – воєнні! Ти що думаєш, я тебе відправлю з дівчатами за місто температуру міряти? Там без тебе є кому. Все що хочеш поміряють.
- Я не метеоролог, товаришу майор, а метролог. Це значить вимірювання маси, сили, температури, електричних параметрів і інше.
- Так що прикажете мені, сударь, вас кладовщиком призначити? Там, хлопче, все давно зайнято. Можу тільки інше – будеш цеглу рахувати, носилки з розчином, і інше. Командири рот, - звернувся Шостін до, стоячих поруч офіцерів, - розведіть бійців по підрозділах.
Кожний із командирів рот назвав прізвища призваних і повів із собою.
Папірний, Волошин і Александров попали в відділення плиточників-облицювальників, Ширяєв, Юсупов і Мєшков стали мулярами. Григорьєв попав в відділення штукатурів, а Койбаганов зразу був назначений командиром того ж відділення. Тракториста і зварника Шевчука віддали на стажирування  громадянському електрозварнику, а Піцерського начальник участку поставив закривати ворота після проїзду автомашин, для зберігання тепла в будівлі. Як-ніяк а в листопаді на Уралі уже зима. Кичерного разом з Тюленєвим відправили на ферму доглядати за свиньми та вівцями. Один Базаєв залишився в приміщенні роти і прогулювався в вигляді питального знаку тротуарами, після посильної допомоги днювальному по роті. То був самий нещасний солдат, доля якого істинно була чорною. Півтора року він міряв кроками тротуари або сидів в казармі. В лазарет його відправляли тільки в дні сильних приступів. Потім він щез; невідомо, чи його комісували, чи щось гірше.
Першою жертвою чарівної військової служби  в будівельних військах став метролог. Три дні працював на складі, займаючись сортуванням метласької плитки для підлоги. Видно робота з половыми матеріалами визвала настільки ефективну дію на статеві органи молодого бійця, що на п’ятий день зранку він уже побіг в медпункт. Невдовзі  повернувся  з санінструктором, - зібрав  з ліжка білизну і зв’язав в вузол. Через хвилину швидкими кроками зайшов командир роти. Переступив поріг і голосно крикнув:
- Рота, стройся!
Зайшов в канцелярію, зняв шинелю і також швидко, демонструючи свою виправку, підійшов до построєної роти. Коли черговий сержант доклав, що рота построєна, він команди «вільно» не подав, а почав з другого.
- І так, друзі мої, стоїмо струнко, слухаємо дуже уважно і все запам’ятовуємо. У нас появилась перша ластівка, така, знаєте, з трьома пір’їнами. В народі тріпаком називається.
В строю зашепталися.
- Тріпак, невігласи, це венеричне захворювання, яке називається гонорея! – випер гордо свій живіт санінструктор.
- Товаришу, молодший сержант, - здивувався наглості санінструктора командир роти, - ви що, стримуйтесь, нащо так?..
- А нічого всякий бруд підбирати!
- Дозвольте, ваша величність, я продовжу, - Уже з сарказмом звернувся командир роти до санінструктора. – І так розповідайте, рядовий Ширяєв, з ким і коли?
- Так… на складі… плитку сортував…
- Так ти що, з Фаєю?.. Ти хоча би запитав; знаєш, скільки їх там до тебе було?
Що, перший раз, дірвався?
Ширяєв мовчав.
- Добре, я з нею поговорю. А тепер, Ширяєв, і всі інші запам’ятайте:  боєць повинен так себе вести, щоби люба дівчина, дивлячись на нього, вирішила: «Я би цьому солдату дала», але це ще не значить, що на неї потрібно з ходу заскакувати. Зрозуміли? Цим будете дома займатися. Ширяєв, в медчастину; там тобі зроблять дуже романтичні уколи. Збрити всі місця де є волосся. Зрозумів? Молодший сержант, ведіть його.
- Пшол, підер! – санінструктор копнув Ширяєва під зад.
- Молодший сержант, перестаньте! – крикнув у слід командир роти. – Черговий, ведіть роту на сніданок.
Як пізніше виявилось, цей санінструктор, молодший сержант, був самим справжнім невігласом, нахабою і моральним підером. Прізвище його не хочеться згадувати, щоби не було соромно тій місцевості в тодішній Ворошиловградській області, яка його виростила.
Через тиждень Ширяєв появився в роті з опущеною головою і морально вбитий. Але ніхто з однослужників його не судив. Навіть командир роти, старший лейтенант Брумель, не заїкнувся ні одним словом. Він знав собі ціну і умів поважати других. Правда, він був франт, шикував мундиром і виправкою. Коли він ішов стройовим кроком, на нього було любо дивитись. До того ж він був єдиним старшим лейтенантом в чині командира роти, а капітан Нікітін – його заступником. Але яким би позитивним не був старший лейтенант Брумель, рота жила своїм тіньовим життям, своїми проблемами – приниженнями, матом і мордобоєм.
Другою ластівкою армійського бардака став рядовий Піцерський. «В бухгалтерії, завдяки старанням і професіоналізму, чисто випадково, - з слів командира частини на ранковому розводі, - вдалось виявити, що наряди на Піцерського уже півтора місяця не закриваються, бо робота закривати і відкривати ворота не оплачується.» Це повинні робити самі водії, а їм, бачите, до Фені, тепло в корпусі чи ні. Він приїхав, вивалив бетонний чи цементний розчин і поїхав. А на вулиці зима і звідтам несе холодом. Після цього «великого розслідування» з бійця Піцерського сотворили оператора вантажного ліфта. Закривати решітку і двері, а також натискувати на кнопку можна і однією рукою. Єдине, що він робив двома руками, це їв і підмітав в ліфті і навколо нього.
Через шість місяців пропав Волошин. Під час построєння в кінці зміни, командир відділення, яким при найщирішому старанні з присвоєнням звання «єфрейтор», став Александров, доклав командиру взводу про надзвичайний випадок. Цю пригоду, як в роті, так і в частині намагалися скрити і всьому відділенню наказали закрити рот. Але відсутність людини не скриєш і на третій день заступник командира роти на питання, куди дівся Волошин, виставив його останнім г…м:
- Сховався кудись, робити не хоче, шуляється десь, смаркач і боягуз. Піймаємо – посадимо!
В результаті виявилось, що кавказькі орли запропонували йому зайнятися з ними інтимною розвагою, так як у нього красива, майже жіноча талія і дівоче обличчя. Александров і хлопці з відділення знали де ховається Волошин і, звичайно підкормлювали його, носили хліб. Офіцери вислідили це і затримали його в теплотрасі. Після допиту в штабі частини в присутності вищих офіцерів управління будівельних частин, його навіть не заводили в роту, а погрузили разом мотлохом в машину і відправили в сусіднє місто. Тільки після цього стала відома істинна правда пригоди і то - тільки вузькому колу. Незадоволенню нормально вихованих хлопців не було границь. Але це нікого із офіцерів не цікавило, а тим, хто запитував, тихенько, але твердо наказали мовчати. За цю дикість ніхто не був покараний.
Боєць Шевчук був приставлений для проходження випробувальної практики до громадянського електрозварника. Він, переконавшись в тому, що Шевчук – такий же зварник, як і тракторист, і щоби розв’язатись з ним, доклав прорабу Нурієву, який керував монтажем тепловузлів, що військовий будівельник Шевчук може працювати самостійно. Перший же день самостійної роботи, як для Шевчука і громадянського зварника, так і для капітана Нурієва, був ознаменований найстидливішим результатом трудової діяльності військового будівельника. А справа була така. Після прибуття на об’єкт, рядовий Шевчук одержав завдання від самого Нурієва і досить в фамільярній формі:
- Так що, Федя, сам так сам… Поруч з дерев’яними сходами лежать заготівки з просіченої листової сталі для сходів. Тобі завдання – зварити їх замість дерев’яних. Звари міцно і назавжди. Зрозумів?
- Так точно, товаришу капітан.
- Тоді іди з Богом.
Якщо би він сказав «іди з Алахом», так як був татарином, то може нічого би і не сталося. А так вийшов казус. Перед самим обідом капітан Нурієв відправився провірити роботу. Наступив на першу – саму верхню сходинку, підскочив. Ніби хитається. Підскочив ще раз і навіть не встиг моргнути, як своїм першокласно відпрасованим мундиром порахував всі дванадцять сходинок приблизно під такий викрик: «О, йо… тв…. ма!..». Більше Шевчук зварником не працював. Частіше тягав розчин в носилках, підносив стальну плитку для підлоги, перетягав з місця на місце брудну опалубку, очищав короби від розчину.
Сталася пам’ятна подія на першому році служби і з Тюленєвим разом з Кичерним. Попався Тюленєв на очі начальнику штабу, ідучи з їдальні, куди носив овече молоко.
- Тюленєв, ти чому переходиш дорогу з пустим відром свойому начальнику штабу?
Тюленєв не бачив офіцера і, не чекаючи такого питання, різко зупинився.
- Здоров’я бажаю, товаришу майор!
- І що, як твої тюлені?
- Нормально, товаришу майор. Молоко здав на кухню.
- Носитеся ви з тим молоком, як кішка з сиром. Виплеснути би його під паркан або свиням віддати, а ви чогось мудруєте? Його ні те, ні се.
- А Кичерний, товаришу майор, каже, що з нього можна дуже смачний сир зробити.
- Серйозно?
- Не знаю. Ніщак сир, каже.
- Так… Я зараз буду на матеріальному складі, скажи Кичерному нехай зайде.
Матеріальний склад разом з майстернею чоботаря і кімнатами тваринників знаходився в одній довгій будівлі в вигляді цегельного бараку. Перші двері вели у взуттєву майстерню, другі, на фоні невеликих воріт - в матеріальний склад. Треті відкривались в кімнату перебування тваринників, з якої був прохід в невеличкий медпункт для тварин площею не більше чотирьох квадратних метрів. Там зберігались примітивні препарати, вітаміни, посуд і ще Бог знає що. Але Кичерному все це було знайоме і по команді начальника штабу, а не командира п’ятої роти, в яку був зарахований ветлікар, все тут блищало, було посортовано і підписано. Сприяла цьому не погроза майора заставити Кичерного збрити вуса, а дорослість і досвіт роботи. Його призвали уже на двадцять п’ятому році.
Останніми в галереї дверей були двері, що вели в приміщення  приготування корму для свиней і овець; особливо для поросят і ягнят. Для того були призначені корморізка, змішувач і дві великі електроплити.
Кичерний зайшов в матеріальний склад. Там горіли тільки дві лампи: над столом і над двома швейними машинами, на яких кладовщиця деколи підганяла або ремонтувала форму. Кичерний повертів головою, розшукуючи між стелажами майора. Той стояв в кінці складу, тримаючи руку на талії кладовщиці.
- Дозвольте, товаришу майор.
- Почекай хвилинку, зараз підійдемо.
З напівтемряви появився майор, слідом кладовщиця.
- Товаришу майор, рядовий Кичерний…
- Та перестань торохтіти. Ти що там наговорив пастуху тюленів, який сир? Все давай на чистоту. Почекай, я присяду. Людмило Дмитрівно, ти теж сідай, нічого стояти. Слухаю, - вперся очами в Кичерного начальник штабу, - валяй.
- Молока овечого у нас не багато, тому з-за нього одні сварки. В їдальні воно потрібне тільки поварам, а свиням жалко виливати, їм корму і так вистачає. А тут приходять… просять.
- Я в курсі, можеш не продовжувати. Пропонуєш зупинити цю вакханалію? Але мова була про сир. Не боїшся, що нічого не вийде?
- Ні, не боюсь, все відмінно вийде. Звичайно, роботи прибавиться, але зате мені спокійніше буде.
- А подетальніше?..
- Пропоную три види: прісний сир, дуже добрий для дітей і літніх людей; сир з паприкою, гострий, може зберігатися в холодильнику до року і, звичайно, бринзу.
- Сир, я розумію, а що таке бринза, поняття не маю. Ти знаєш, я пробував якийсь сир, сушений чи що. Батьки присилають хлопцям з Середньої Азії, то деякий так попахує казашками, що жерти його не можливо. Ти мені це пропонуєш?
- Мій сир пахнути не буде.
- І що для цього потрібно?
- Чотири емальовані трьохлітрові каструлі, сіль, паприка і квадратів п’ять марлі.
- Все це – дурниця. Людмило Дмитрівно, як?..
- Та без проблем.
- Ага, - схаменувся начальник штабу, - скажи мені, будь ласка, а що таке – паприка, що за дрянь така?
- Червоний молотий перець.
- Так би і сказав. Вам западенцям завжди хочеться виділитись.
-У нас завжди це називалось паприкою.
- Навіть подумати не міг. Думав, як що по-руськи перець, то всюди – перець. Добре, ти тут не дуже про це шуми, займайся своїми справами, а я все узаконю, але ти мені повинен дати стовідсоткову гарантію.
- Гарантую, товаришу майор.
- Дивись мені… До речі, як його жерти той сир і з чим?
- Все скажу, товаришу майор.
- Ти диви, подібно, що він уже начальник штабу, а не я. Добре, ти вільний.
Взявся Кичерний за виготовлення сиру, даремно надіючись на те, що майор буде більш поважно відноситись, як що не до всіх, то хоча би нього. Але дуже скоро все стало по старому. Табірна манера спілкування настільки вкоренилась в ньому, що була його святою нормою і принизити когось йому нічого не вартувало. Йому завжди і все не подобалось. А Кичерного хохлом він обзивав через раз, вважаючи, що хохол і українець це одне і теж, а якщо західник, то взагалі поза законом.

Пройшов рік служби, але більше ніяких пам’ятних подій з бійцями того маленького призиву не відбулося, якщо не брати до уваги особливо утвердженого в карному способі життя Григор’єва. З самого початку служби він також зумів утвердитись в середовищі старослуживців, що багатьом було не зрозуміле до кінця служби. У нього була,  щось означаюча, звичка ходити дрібними кроками. Такою манерою виділявся один з вірменів. Істота дуже підступна і повністю позбавлена всякої людської моралі. Не можна сказати, що вони були товаришами, але їх щось об’єднувало. Що один постійно не працював, те і другий. Григор’єв невидимо щезав з робочого місця і так само уміло нізвідки появлявся в кінці зміни. Вірменин взагалі посилав всіх подальше, як командира відділення, так і командира взводу і йшов в дальший теплий кут спати, або приставати до цивільних будівельників жіночого роду. Зв’язуватися з ним ніхто не бажав, бо він був непоганим борцем і володів достатньою силою, щоби розправитись з будь-ким в частині. По своїй хамській натурі він пропонував помірятись силою навіть офіцерам і як не дивно не ніс за це ніякого покарання. В результаті виявилось, що карали тих, з ким простіше розправитись. Сталось так, що цей вірменин поспорив зі старослужниками, що вранці не підніметься і заступника командира роти лейтенанта Дружкіна пошле на три букви. Так і сталося. Коли на підйом роти прийшов лейтенант Дружкін, вірменин за зарядку не вийшов. На запитання лейтенанта в присутності днювального і чергового по роті сержанта вірменин відповів:
- Я хачу спат.
Таке хамство здивувало лейтенанта
- Рядовий Саркісян, я вам наказую встати!
- Да пашьоль ти!
- Рядовий Саркісян, повторяю, іменем Закону СРСР наказую встати!
- Да пашьоль ти на х…
- В такому випадку в присутності днювального і чергового по роті заявляю, що вимушений докласти письмово рапортом про ваш найдикіший і наймерзенніший вчинок!
- Іди, пиши!
Дружкін розвернувся і пішов. Вся рота чекала великого скандалу. Рядовий солдат відказався виконати наказ офіцера. І не просто наказ, а від імені закону держави.
Що творилось в штабі частини і в військовому управлінні нікому не відомо. Але через тиждень Дружкін душевно зник, на його лиці відпечаталось трагічне вираження морально знищеної людини. Він, що виріс в високоморальній сім'ї, цінував відданість і вірність, і вірив в силу закону, був просто розтоптаний. Про цей випадок він повідомив своїй сім’ї. Батько кинувся захищати сина, шукати правду, але серце не витримало – помер від інфаркту. Невдовзі злягла мати і стала інвалідом за станом здоров’я.
Дружкін морально упав, почав прикладатись до спиртного, не враховуючи того, що йому як офіцеру після закінчення інституту залишилось служити всього півроку. Командир роти дуже умовляв його:
- Володю, потерпи. Своїм протестом ти нічого не доб’єшся. Ти повинен все зрозуміти і змиритися.
- Чому, товаришу капітан? Як же ж так, я ж правий? Може я погана людина, але на моїх плечах погони радянського офіцера! Я ж не примхи свої проявив.
- Молодий ти ще і досить наївно у все віриш. Повір мені старому, я бачив ще і не таке,як ти. Помовчи і змирися. Я, на жаль, тобі всього пояснити не можу. Мені теж дорога моя шкіра і до пенсії залишилось два роки. Нікому не потрібен такий величезний скандал. Якщо буде суд, то це стане відомо самому широкому колу і, головне, не потрібному. А в радянській армії таке теоретично не можливе, що би солдат послав офіцера. І на пенсію тут багатьом… Хто полковника чекає, а хто і генерала. Ти мене зрозумів? Хлопче, кріпись, а я тобі нічого не говорив.
- Дякую, Олександре Васильовичу.
- Без подяк обійдемося.
Командир другої роти капітан Становський дуже любив цього ленінградського хлопця, з чистої душею, інтелігентного і досвідченого.
Якось сержант Папірний, що став до того часу командиром взводу в другій роті користувався добрим відношенням Становського, запитав:
- Що тепер буде з лейтенантом Дружкіним?
- Все, товаришу сержант, залежить від нього самого. Одне можу тобі сказати, що як прийшов лейтенантом, так ним і піде. Це в кращому випадку, якщо не натворить чогось. Проти скаженого паровозу не пруть. Але я тобі нічого не говорив і все забудь. Користуєшся моєю добротою. Добре, товариш капітан. Дякую.
- І цей дякую… Та ні за що!

Служба цього призиву переступила в останню четвертину строку – залишилось півроку. Хлопці стали мріяти про цивільне життя; кожен складав якісь плани. Кого вони обнадіювали, а хто знав, що вернеться до того, що залишив. Єдиною радістю для всіх було те, що повернуться додому.
Серпень закінчився разом з дощами, які переслідували його майже всю другу половину. З перших чисел вересня почалось бабине літо, приємно висушило, спочатку тротуари і дороги, а потім дику різнотравність і городи цивільного населення, які тягнулися між залізничною дорогою з однієї сторони і військовими частинами, будівельними організаціями, і ще Бог знає якими, з другої. Нахожена стежка до відірваної дошки в паркані була чітко видною. За місяць самовільних виходів Кичерного за загорожу вона дуже добре виділялась. А там сліди його чобіт розходились в різні сторони, бо сталось от що… Племінний (хряк) Стьопа, як важкуватий і малорухливий, в один дуже відповідальний момент упав і зламав собі задню ліву ногу. Виникло питання – як бути? На костилях хряка не навчиш ходити. Залишалось списати його і знищити, як не придатного для використання в їжу з-за специфічного запаху м’яса. Шостін, розраховуючи на здібності Кичерного, завдав майже наказове запитання – як спасти таку купу м’яса. І Кичерний згодився. По його просьбі чоботар Байрамов з трьох халяв від кирзових чобіт зшив халяву для хряка. З будівлі принесли піввідра алебастру, а півпляшки спирту приніс сам Майор Шостін. Процес був дуже відповідальним і проходив під прямим доглядом начштабу.
Після блокадного обколювання кабанячої ноги, Стьопу перевернули на спину і підперли з двох боків чурбаками, обмотаними старими шинелями. Щоби Стьопа не сіпався, його ніжно чухали за вухами і гладили живіт. Ці процедури він любив і дуже скоро заспокоївся. Кичерний мочив кусочки марлі в рідко розведеному алебастрі і оперативно накладував хряку на ногу. Коли кількість бинтів досягла потрібного шару, Кичерний одяг хряку на ногу імпровізовану халяву і залив залишок простору алебастром. Відчувши тягар на нозі, Стьопа засіпався, але активне прогладжування під керівництвом майора привело його в смиренний стан і розчин встиг схопитись. Найбільше хвилювання визивало те, що хряк буде вставати на ногу. Але, відчувши незручність, він і не намагався цього робити. Він дуже скоро навчився ходити, тягаючи ногу в гіпсі за собою, не знаючи, що його доля вирішена.
Кичерний робив хряку якісь ін’єкції, ходив за загорожу до городів збирати трави. Раз пообіцяв, куди дітися. У хряка повинні зникнути статеві функції, а м'ясо прийняти товарний смак. Прихід бабиного літа приніс Кичерному ще одну турботу, а вірніше - неприємність. Чоботар Байрамов відправився в апартаменти Кичерного заварити чайку і, проходячи мимо дверей кладовщиці, як часто бувало прикритих, а на цей раз на стільці біля швейної машини побачив її синій халат, а зверху рожеві панталони, які чомусь ніяк не вміщались під спідницею на її товстих стегнах і завжди виглядали , коли вона сиділа або хоча би злегка нахилялась. На нещастя Кичерний вийшов зі свого приміщення і побачив, ідучого з загадковою посмішкою, Байрамова.
- Іди сюди скоріше, я тобі щось покажу. Вони там е-е… - і показав рукою на двері складу.
За дверима почулись кроки, і двері різко закрились. Байрамов почав реготати:
- Ти зрозумів, а? Ти зрозумів? Ха-ха-ха!
Кичерний зреагував на це прозаїчніше, так як був старшим ніж співслужник  або мав більший життєвий досвід:
- А тобі жалко, чи що? Та хоч в дошку!..
Після цієї пригоди кладовщиця відвертала погляд і старалась з хлопцями в розмову не вступати. Майор Шостін на складі і на фермі не появлявся тижня півтора, але потім прийшов явно веселий. Від нього попахувало свіжою горілочкою, може тому що була субота і післяобідній час, а може для рішучості випив. Він ногою відкрив двері і зупинився на порозі.
- Ти де, хохол? Ей, поросячий Кулібін?..
- Я тут, товаришу майор.
- Що твориш?
- Приготовляю корм для свиней.
- Добре. А де цей весельчак?
- Пішов в роту.
- А ви тут не дуже… бо я вам швиденько місце знайду. Особливо тому сопляку. Та і тобі теж! Зрозумів?!
- Не все, товариш майор, але буду старатись.
- Давай не прикидайся тупішим, ніж ти є. Тепер зрозумів?
- Зрозумів, товариш майор.
- От так от! – він розвернувся  і вийшов.

Двадцять четвертого жовтня Стьопу зарізали, хоча документи про його безславну (кончину) були зляпані ще в серпні місяці. Ця процедура теж проходила під пильним контролем начальника штабу. Коли Стьопа затих, віддавши свою кров бетонній підлозі, а дух астральному світу, Кичерний взяв ніж і, на здивування Тюленєва і Шостіна, почав вирізати кабанячі геніталії.
- Не зрозумів, - підняв брови майор, - собі на пам'ять вирізаєш, чи що?
- Ні, товаришу майор, у всіх кабанів в першу чергу оцю справу видаляють, щоб насінна рідина не попала в тіло тварини.
- Хто би міг подумати, а я вирішив, на пам'ять.
Кичерний промовчав.
Коли туша була розділена, а внутрішні органи валялись в двох алюмінієвих бачках, Шостін, роздобрівши від потаємно випитого, дозволив:
- Ви, хлопці тут чого-небудь собі візьміть, але тушу не чіпайте. Її зараз оці лінивці з кухні заберуть в холодильник. А мені, будь ласка, печіночку заверніть і щоби порядочок був, і ніяких слідів. Ви мене зрозуміли?
- Так точно, товаришу майор! – майже разом відповіли хлопці.
Взявши завернуту в декілька шарів пакувального паперу печінку, він мовчки пішов.  Тюленєв подивився йому в слід.
- От свиня, а нам що залишилось, тільки серце, легені і купа г…
- Чого ти переживаєш, Сергію, нам таке залишилось, що він про це і поняття не має. На боках у тварин є ніжна мускульна тканина, яка відділяється руками, як добрий шніцель. Я їх віддер разом зі шкірою. Зараз будемо смажити. А серце і легені - в холодильник.

В ті дні коли Кичерний з Тюленєвим смажили свинину, на залізничній станції розвантажували вагон. Він прийшов до жовтневих свят з продуктами і його загнали в тупик. Там завжди відстоювались якісь вагони. Приблизитись до вагонів не було можливості, бо під’їзд був на двадцять метрів нижче залізничного полотна. По схилу насипу збігали дерев’яні сходи, перетягнуті поперек  стальними шпильками. Ними користувались в основному залізничники і ті, хто розвантажував вагони з дрібно - сортовою продукцією. З роками сходи підгнили, деякі перекладини зовсім розвалились і командуванням будівельного управління було прийнято рішення їх відремонтувати. Тепер вони далеко виднілись, виділяючись жовтизною свіжих соснових дощок. Правда, дошки були сирі, на них налипав сніг і ноги ковзались. Ходити було не зручно, але все - таки краще ніж по розвалених перекладинах.
Солдати розвантажували всяку тушковину, рибні консерви, банки з оселедцями, червону лососеву і чорну осетрову ікру. А в завершення три мішки золотистих осетрів довжиною більше метра, наштовханих почергово – то головою, то хвостом, щоб тісніше тримались.
Коли розвантажування підходило до кінця і останніми в машину укладали якраз мішки з осетриною, до сходів підійшов п’яненький чоловік, несучи в руках трьохлітрову банку розливного плодово-ягідного вина. Однією рукою він притискував до себе банку, а другою зверху неї - капронову кришку. Наблизившись до сходів, він зупинився. Хтось із солдатів попередив його:
- Ви, будь ласка,  обережніше ідіть, тут дуже слизько.
- І що тепер? Все одно треба йти, - і він наступив на першу сходинку, - а наплювать –вать-вать-вать!
З’їхавши на задниці до середини сходів, він повалився на бік, але банку мужньо тримав; потім  по снігу сповз до самої дороги. Коли підвівся, бажаючи обтруситись, то підняв очі і побачив через задні двері кузова мішки з осетрами. Його лице засвітилось, як у великого грішника, що переступив поріг раю.
- Що це?! Вони? – чоловік повернувся до прапорщика, що стояв біля машини. – Це вони? Так?! – чоловік почав показувати на своєму лиці довгий ніс.
- Так, це Буратини, - усміхнувся прапорщик.
Дальше розвернулись події варті сцени любого театру.
- Ти що мені гнеш? – обурився чоловік. – Це ж ті… осетри!
- Так, чоловіче, осетри!
Чоловік приблизився до риб, понюхав.
- То ж треба! І ви їх жрете?
- А так само, як і ти, - відповів прапорщик. – Ікри, тушковини деколи вдається купити, а їх ми і не бачимо.
Чоловік задумався, потім зірвав кришку з банки і почав пити великими ковтками. Напившись, закрив банку і знову приблизився до осетрів.
- Ти що, чоловіче, закушувати зібрався?! – викотив очі прапорщик.
- Ні-ні-ні – замахав він вільною рукою. – Ти за кого мене маєш? Я тільки занюхаю. Благодать! Перший раз в житті бачу!..
- І останній, - знову усміхнувся прапорщик.
- А що ти думаєш? – підтримав думку прапорщика чоловік. – Це скоріше всього.
- Ти краще скоріше іди додому, поки не розвезло.
- Правильно, молодець, дозвольте йти. – чоловік ще не зовсім сп’янілий, хотів, жартуючи прикласти руку до скроні, але зрозумів, що це ризиковано і спокійно відправився додому. Хлопці стояли і дивилися чоловікові в слід. В їх очах виражалось почуття жалю до нього і до самих себе, напевно, теж. Прапорщик помітив це і відволік їх.
- Все, хлопці, закривайте вагон, спускайтесь вниз і поїхали. Нічого слиною захлистуватись. Машини розгрузять інші, а ми підемо на обід.

Двадцять дев’ятого жовтня, зразу після сніданку, поступила команда збиратись додому. Це було негадано, але команда є команда. Вранці підписали якісь документи, здали білизну, лишній одяг, а після обіду повезли всіх в ощадбанк оформляти акредитиви. На руки видали по тридцять карбованців. А квитки на потяг Нижній Тагіл – Москва були напередодні закуплені. На місця Кичерного і Тюленєва уже прийшли нові хлопці. Все було передано, як говориться, з рук в руки. Все добро нажите Кичерним помістилось в портфелі, купленому за його проханням цивільною особою. У Тюленєва була валізка, а там - дембельський альбом і купа книжок по собаківництву. Йдучи з ферми із своїми речами, Кичерний зайшов до кладовщиці, тримаючи в руках поліетиленовий пакет, в якому було щось акуратно завернуте в білий папір. Сам пакет був заклеєний медичним пластирем.
- Людмило Дмитрівно, якщо появиться майор Шостін, віддайте йому оце.
- Терміново сьогодні, чи що? Так сам і віддай.
- Та йому сьогодні не до цього і не терміново. Зайде, як-небудь і віддасте.
- Добре. Поклади он туди на шафу, щоб було на виду.
Кичерний поклав пакет на шафу і попрощався. Кладовщиця теж побажала йому щасливої дороги.
О шостій годині вечора, перевіривши у всіх речі, хто що з собою відвозить, в присутності офіцерів рот, майор Шостін дав команду сідати в машину. Капітан Брумель і капітан Становський першими підійшли до хлопців і подали на прощання руку. Вони прощались, сердечно бажаючи кожному всяких життєвих удач.
Повертались додому хлопці меншою кількістю, ніж прибули в частину. Не було з ними Волошина: де він, вони могли тільки здогадуватись. Григор’єв, Юсупов і Койбаганов  залишились ще в частині. Їхали, майже, мовчки, не знаючи про що говорити, тим більше, що з ними був незнайомий їм старший сержант. Майор Шостін сидів в кабіні  поруч з водієм. Лампа горіла слабо, машину хитало, а з нею і хлопців, сидячих на незручних лавках, жорстко приладнаних до бортів.
На вокзалі чекали потяга, не виходячи з машини, яка стояла прямо на пероні. Хвилин через п'ятнадцять Шостін відкрив дверцята автомобільної кибитки і коротко розпорядився:
- Давай, сержант, виводи орлів.
Всі вийшли на перон.
- От ваш вагон, - сказав майор, - заходьте,  і звідтам не виходіть! Дорогою теж старайтесь не виходити, щоб ваші батьки на нас не сердились.
Коли вагон почав рухатись , хлопці ще стояли в тамбурі, ще не розуміючи, що робиться – чи то вони з чимось прощаються, чи з чимось розлучаються. Всі мовчали. Провідниця закрила двері і показала їм їхні місця.
Наступного дня майор Шостін був на складі. Він часто починав день зі складу, а ще частіше ним і закінчував. В цей день  до чоботаря не заходив. Йому ще півроку служити, нехай стукає. Відкривши двері складу, голосно крикнув:
- Людмило Дмитрівно, ти де?
- Я тут! Де ж мені бути? Я зараз. До речі, там цей Кичерний тобі щось залишив, дивись на шафі в мішечку.
- Оце, чи що? Треба ж, заклеєно.
- Так-так, оце.
Шостін акуратно відірвав пластир, який нав’язливо прилипав до пальців; скатав його в кульку і кинув в відро для сміття. Достав з мішечка згорток і розвернув його.
- От, сука! Уб’ю! Повернути його терміново.
- Кого повернути? – налякалась кладовщиця.
- Того суку хохла!
- Та як повернути, потяг вчора пішов о сьомій годині вечора.
- Без тебе знаю! – він як скажений вискочив на вулицю, підбіг до великої металевої сміттярки і жбурнув туди згорток. В гніві, розмахуючи руками, пішов в сторону казармового корпусу. 
Здивована кладовщиця дивилася за ним крізь брудні скельця вікон, а потім обережно підійшла до сміттярки. Зверху сміття валявся білий папір, а поруч - засушені кабанячі гениталії. Кров вдарила їй в обличчя, з очей потічком бризнули сльози; вона закрилась руками і побігла геть.
Наступного дня на столі в кабінеті командира частини лежала заява з текстом: «Прошу звільнити мене без терміну відробітку, у зв’язку з виникненням важких сімейних обставин».

Минуло рівно тридцять років. На автостанції біля лавки стояв чоловік з невеличкою валізкою в руках. Обличчя його світилось і було видно, що йому хочеться  з ким-небудь поговорити. На станційній площі в рядочок вишикувались машини - таксі. Народ кудись квапився. Біля нього, весело сміючись, в однакових спецівках пройшли жінки. На краю станційної площі виднілась красива церква, сіяючи жовтими куполами. Чоловік ніяк не міг пригадати, стояла вона тут раніше, чи ні. Але все одно, він милувався містом. В його пам’яті воно було зовсім іншим і виглядало набагато бідніше. Десь в душі він був гордий, що капля і його праці залишилась тут.
Біля чоловіка зупинилась літня жінка, одягнена в зимове пальто, хоча снігу ще не було, і поклала на лавку свою сумку. Чоловік повернувся до неї і запитав:
- Скажіть, будь ласка, по-моєму, тут раніше церкви не було, якийсь парк був, чи що?
- Як сказати… Була церква, така ж велика і красива.  Зірвали. Залишилась одна металева загорожа.
- Дійсно, я пам’ятаю паркан.
- Тепер теж, дивіться яка красива. Довго і важко будували. Зайдіть, подивіться. Ви віруючий?
- Так, звичайно.
- Та на фіг вона тут потрібна! – несподівано почувся чийсь сварливий голос.
Біля них пройшла жінка сварячись самими брудними словами. Чоловікові її голос і лице були дуже знайомими.
- Іди, нещасна, іди. Не звертайте на неї уваги, то є нещасна людина. Колись працювала у військових якимось інструктором. Все ще не може відвикнути від безбожності. Спилась, нікому не потрібна, живе одна. Бог всіх простить, - співбесідниця видихнула. -  А вам далеко.?..
- Далеко. Зараз їду на вокзал до московського потягу.
- Так у вас ще багато часу! Зайдіть до церкви, полюбуйтесь, помоліться. Там відкрито, отець Олександр там, та і жінки наші… Я теж туди ходжу, допомагаю чим можу. Та хоч підлогу помити. Ідіть, другого випадку не буде, ви ж не місцевий.
- Ні, не місцевий. Я зі Львова. Приїжджав на ваш комбінат підписати договір на вироби зі сплавів кольорових металів.
- Значить живемо?!
-Живемо.
- От і прекрасно. А ви все-таки зайдіть. Всі дороги і договори починаються звідси.
- Напевно, я так і зроблю, - він взяв в руки валізку і припідняв її. – А як з цим?..
- Ідіть , ідіть. Там все є і все вам покажуть.
Чоловік повільно попрямував до церкви.

Потяг Нижній Тагил – Москва відправлявся, як і тридцять років назад, ввечері. Чоловік підійшов до свого вагону і подав документи. Провідниця, про щось весело бесідуючи з господинею сусіднього вагону, подивилась на його паспорт.
- Треба ж, прізвище у вас незвичайне. Це паперовий, чи що?
- Так точно, судариня! – випалив майбутній пасажир.
- Раз так точно, тоді заходьте. Місце пам’ятаєте?
- Так точно, судариня!
Провідниці обидві засміялись.
Весь вечір і майже всю ніч чоловік з паперовим прізвищем не спав. Спогади і думки не давали йому спокою. Він все порівнював місто, бетонні тротуари якого відстукував кирзовими чоботями тридцять років тому. Тепер це було друге місто, або майже друге. Кількість житлових будинків і крамниць визивали повагу. Вулиці були наповнені красиво одягненими людьми і дорогими автомобілями. Не змінилось тільки управління військових будівельників. Навіть двері, йому здавалось, були ті ж. Коли він зайшов у середину, то зупинився і почав оглядатись.
- Ви щось хотіли? – до нього підійшла жінка.
- Скажіть, а військових тут більше нема?
- Ні, милий, нема. Є тільки кімната ветеранів війни і армії. Якщо хочете, то підніміться на другий поверх і зразу направо.
Піднявшись на другий поверх, чоловік простукав у великі подвійні двері.
- Так, зайдіть, - почувся чітко поставлений голос.
Між столом і вікном стояв стрункий чоловік з наполовину сивими вусами і такою ж головою. На ньому красиво сидів мундир полковника. Прибулий зразу пізнав в ньому бувшого старшого лейтенанта з управління, але не пам’ятав його прізвища.
- Здоров’я бажаю, товариш полковник.
- Здрастуйте. По привітанню чую, що прийшов бувший військовий. Ви, напевно хочете про щось довідатись?
- Так, я тут служив у капітана Становського. Вибачте, я старший сержант Папірний, командир другого взводу…
- В роті Становського?
- Так точно.
- От як. Будь ласка, сідайте, я теж присяду. Що вам сказати? Нема його уже декілька років. Чомусь, як би то простіше окреслити, після виходу на пенсію, він якось відділився, ні з ким дружби не підтримував. До того ж, знаєте, став зловживати… А між іншим, був доброю людиною.
- Вибачте, а ще капітан Брумель?..
- Брумель! Брумель – молодець! Академію закінчив; давно полковник, а може уже і генерал.
- І все ще такий жвавий?
- Ви знаєте, я його років десять не бачив, але думаю, що такий.
- У нас ще начальник штабу був, Шостін?..
- Шостіна… давно нема. Як вийшов на пенсію, то якось різко зник, та й другі причини були… Давно, давно нема. Якщо про когось з офіцерів, то ще можу щось сказати, а решта, самі розумієте…
- Нічого, і за це дякую! Ой зовсім забув, а що сталося з лейтенантом Дружкіним? Він був замом у Становського. Після інституту…
- Це з яким ще Дружкіним?.. Ага, щось пригадую. Та що там говорити, хлопець сам винуватий. Поїхав додому в Ленінград, а там якісь проблеми, повернувся сюди, зв’язався з якоюсь жінкою. Ніби, як одружитись вирішили, але все закінчилось погано, почав випивати. Більше нічого не знаю. А ви якими примхами долі в наші Палестини?
- Приїхав на комбінат, у відрядження.
- О, до нас тепер багато хто їде, метал всім потрібен. Де ви зараз живете-працюєте?
- У Львові. На приладобудівельному заводі…
- От як! А я там колись вчився в військово-політичному… Що ж, передавайте привіт Львову.
- Дякую, обов’язково передам.

Згадувались хлопці, які залишились в пам’яті. Особливо Александров; та і звали його Олександром. Він виділявся примітними організаторськими здібностями і працездатністю. Мріяв про вищу освіту, дуже переживав за матір і сестер.  Такий в біді нікого не за лишить. Не проходячи школу сержантів, став командиром відділення а потім і взводу. Демобілізувався в званні старшого сержанта. Зараз гарантовано працює великим керівником.
Волошин, цей, напевно, риб розводить де-небудь на Волзі. З його доброю душею і дуже інтелектуальним почуттям гумору це повинно виходити у нього дуже гарно. Про Тюленєва Папірний точно знав, що він став знатним собаководом: тримає розплідник і приймає участь в виставках. До того ж до сих пір переписується з Кичерним. А Кичерний, в свою чергу, став власником стада великої рогатої худоби в Карпатах. Пицерський вчителює в своєму селі. Вчить дітей рідній мові і літературі. А Юсупов, напевно, «закончіль» і працює агрономом. Про решту Папірний нічого не знав.
Жалко, що Союз розвалився. До речі, Папірний ще під час служби говорив, що держава розвалиться, але всі вважали його не нормальним. Більше всього протистояв цій думці Кичерний. Він вважав, що держава з таким режимом розвалитись не може, але видно їй існувати довго не було назначено.