Свидок свого часу!..

                СВІДОК  СВОГО  ЧАСУ!..

     Зараз дуже часто, в свій вільний час риюся в літературних новинках, в вік Інтернету то дуже захопливе заняття. Іноді, в цих лавинах публікацій можна повикопувати цілі розсипи цікавих думок, ідей і, навіть, яких-то відкриттів для себе, для нового товчка своєї авторської фантазії. От і сьогодні набрів на твори доволі молодого автора. Надто вже цікаві думки у нього про СМЕРТЬ. Ясна річ, забагато в них спірних питань, але багато в чому його ідеї мені особисто симпатичні!

     І я зрозумів, що попався на крючок нової ідеї, яку так мріється викласти на папір (на простір Інтернету), поділитися зі своїми читачами, друзями, дітьми. От тільки одразу виникає проблема – нестача часу.

     Ми проживаємо своє, відведене особисто тільки нам по протяжності життя і дуже рідко замислюємося при цьому, про одну з головних складових нашого буття в цьому світі. Ми чудово пам’ятаємо, що нам потрібна їжа, питво, одяг та ми маємо можливість, при бажанні, змінювати їх різноманітність, якість та кількість. Та, як не дивно, абсолютно не звертаємо уваги на таку важливу річ, як ЧАС. Але, якщо запитати себе – скільки ти хотів би прожити, то напевно ж відповідь буде очікувана – ДОВГО. Але тут ми зіткнемося з дуже неприємним фактом – якщо в тривимірному світі (в якому живемо ми), ми можемо змінювати любий з трьох векторів – X, Y, або Z, то вектор часу ніхто змінити не зможе, особисто прискорити або затримати хід часу нікому не дано! Наскільки мені відомо, вчені усього світу ще не змогли розгадати таємницю часу, хоча спроби розкрити її не зупиняються. То ж мене втішує тільки одне – я можу завжди озирнутися на своє минуле (кожен може вивчати своє минуле, але тільки до нинішньої хвилини), згадати події, які відбулися в минулому, ще й взявши собі в допомогу чудо сучасної науки – Google та Facebook. Останнім часом часто вертаюся в пам’яті до тих, вже дуже давніх часів, коли доводилося постійно жити поза домом, в далеких, довготривалих експедиціях, за тисячі кілометрів від рідної України, а про мобілки та смартфони ми тоді ще й не мріяли. Місяцями не було зв’язку з рідними, не завжди були достойні, комфортні умови для прожиття – іноді доводилося ночувати на польових аеродромах,  під крилами своїх літаків, іноді були голодні, були ускладнення з харчуванням!..

     От тому, маючи досвід попередніх експедицій, боячись екстремальних випадків, при вильоті з Полтави, завжди завантажували літаки усім необхідним. На борту завжди були розкладушки, постільна білизна. Керівництво Полтавського авіазагону видавало одлітаючим екіпажам чудові продуктові набори з мішком сухарів. От і зараз в своїх спогадах, пробігши вдовж вектора минулого, зачепився за далекий вже 1982-й рік. Наш годувальник – АН-2 на польовому, ґрунтовому аеродромі одного з цілинних радгоспів Кустанайської області, в Казахстані. Наш екіпаж  - це я з другим пілотом Вовою Скоблой та авіатехніком з бойовим ентузіазмом носимося по цьому польовому аеродрому розбудовуємо наш побут!..

     Встановлюємо кріплення для літака, розмічаємо та позначаємо, згідно інструкції, аеродром, який знаходиться на відстані тридцяти кілометрів від центральної садиби радгоспу. І хоча цю авіаплощадку використовують кожний рік, я,  як командир, повинен перевірити і обновити усю розмітку аеродрому. В цей час до літака під’їжджає  “Уазик” та вантажна машина з робітниками. Знайомимося з директором, агрономом радгоспу і тут же, під крилом літака, нам показують на картах майбутній об’єм і порядок обробітку полів пшениці.

     Мабуть зараз потрібно розповісти про поля пшениці, які були на цілинних землях Казахстану. При польотах над цими полями ти з захопленням любуєшся картиною яскравих, зелених квадратів, які так відрізняються від жовтої одноманітної розмальовки цих цілинних земель. Та при цьому одразу уявляєш – скільки праці та коштів було витрачено, щоб так ювелірно спланувати та розмістити це майбутнє чудо на цій цілині! Ці поля, що тут називають “клітинами”, усі однакові – квадрат площею 400га (2х2км), усі пронумеровані, дуже зручно під час виконання агрохімічної обробки!

     А бесіда з місцевим керівництвом продовжувалася – домовилися про охорону літака та ГММ (горюче-мастильних матеріалів), харчування, медичного контролю та місця проживання для екіпажу, бо в цих питаннях були свої нюанси… Тому що центральна садиба знаходилася далеко від аеродрому, то виникала проблема великої втрати часу – вирішили, що іноді будемо ночувати просто під крилами літака і економити час для польотів. А директор радгоспу озвучив своє велике прохання до екіпажу: “Хлопчики, якщо побачите з повітря стадо сайгаків на наших пшеничних полях – будь яким способом намагайтеся відігнати їх від наших полів, бо вони причиняють великі втрати майбутньому врожаю!..”

     Справа в тім, що на цих землях віками вільно паслися стада сайгаків, джейранів, існували великі колонії бабаків та людина вирішила присвоїти ці землі для своїх потреб. От і виник конфлікт між дикою природою та людиною!.. Маючи досвід минулих років ми мали на борту літака рушницю – чому ж не допомогти добрим людям в їх боротьбі за майбутній врожай. Перші пару днів, поки входили в ритм авіахім робіт, жили в готелі, на центральній садибі, а потім вирішили спати біля літака, на розкладушках. Мушу зізнатися – в степу, під відкритим небом з яскравими зірками та місяцем, на свіжому повітрі, спалося чудово! Приймач “СПІДОЛА” ввімкнений був у нас завжди – слухали новини, музику. Скучно, нудно не було ніколи. Одного разу прослухали сповіщення ТАРС – прийнято рішення про пряму трансляцію запуску космічного апарату з космодрому “БАЙКОНУР” з міжнародним екіпажем.

     Маючи досвід праці в районі космодрому і навіть поряд зі стартовими майданчиками, одразу приблизно прикинув по карті, чи цей старт буде недалеко від нашого місця перебування. Виходило, що недалеко – сам старт може й не побачимо, а от відділення ступенів корабля мусимо побачити чітко, бо видимість в цьому регіоні завжди “мільйон на мільйон”, як кажуть в авіації… Тож вирішили – обов’язково подивитися та достойно відмітити таке видатне видовище, коли ще зможемо своїми очима побачити такий старт космічного корабля!.. До того ж вже мали дещо для такої події! На першому ж вильоті для хімічного обробітку пшениці, побачив на одному з полів величезне стадо сайги. Тож одразу й використали рушницю – розвернувся в польоті і почав пікірувати на стадо, а другий, в цей час, через бічну хвіртку прицілився і вистрелив. Побачили, як стадо мчало в степ, а на полі зостався лежати сайгак. Зробив потрібний розворот і виконав посадку на полі, щоб забрати тушку, але вискочивши з літака, знайти її не змогли (пшениця була вже високою та густою). Довелося злітати, з повітря знайти мисливський трофей та сісти так точно, щоб літак зупинився біля тушки. Тож м’ясом для шашлику ми себе забезпечили і поки ми виконували польоти, авіатехнік оббілував та замаринував сайгака, а водій чергової машини був посланий за болгарським сухим вином!..

     Та як же цей видатний захід міг пройти без нашого любого, названого “БАТІ” – нашого командира ланки Миколи Павловича Пінчука!.. Я негайно зв’язався по рації з нашими екіпажами і, не пояснюючи подробиць попросив передати йому наше прохання – негайно прилетіти до нас на аеродром. Він завжди хвилювався за свої екіпажі, допомагав нам усім, чим міг!.. Тож через годину, на нашому аеродромі  приземлився АН-2, з нього вистрибнув наш “Батя”, а літак одразу на злет і відлетів на свою точку. Коли ж я розповів йому про причину виклику – він ледве не побив мене: “Ти уявляєш, що я пережив, коли мені доповіли, що я повинен негайно летіти до вас? В таких випадках, рідко хто думає про хороше!..” Довелося довго виправдовуватися, просити пробачення – поклявся виправитися і ніколи більше такого не витворяти…

     Цього дня вирішили закінчити працю раніше, щоб могли слухати репортаж в етері про старт міжнародного космічного екіпажу і дивитися на власні очі це яскраве видовище. О дев’ятнадцятій годині ми вже прив’язали літак, приготували імпровізований стіл з шашликами, свіжими овочами, фруктами, з болгарським сухим вином!.. Вже був озвучений склад міжнародного екіпажу космічного корабля “Союз Т-6” – командир екіпажу Володимир Джанібеков, космонавт-інженер Олександр Іванченков та космонавт-дослідник, француз Жан-Лу Жак Марі Кретьєн (перший космонавт Західної Європи). І от, о дев’ятнадцятій тридцять сповіщають про старт!.. Сам старт ми не бачили, але буквально через хвилину ми побачили підіймання ракети і чуємо доповідь Джанібекова: “Злет пройшов нормально”, а потім: “Відділення першої ступені”. Це захоплює – чути перемовини космонавтів з ЦУПом і бачити весь процес своїми очима! Ясна річ, ми підняли стакани і випили за здоров’я космонавтів та щасливе закінчення цього польоту! Потім бачили відділення другої та третьої ступені! Кілька днів ми уважно слідкували за цим польотом, за стиковкою на орбіті, а потім репортаж про приземлення в 65-ти км від Аркалика! За своє льотне життя я коло десяти раз ставав свідком стартів на Байконурі, але найбільш визначний – це старт з французьким космонавтом!.. Зараз знаю – Джанібеков п’ять раз літав в Космос командиром екіпажу і цей рекорд не перевершений! Приємно, що доля дала змогу бути свідком таких подій!!!

Copyright: Чуповський Ю. Й. – 2019-й рік.
Переклад українською мовою  – 2025-й рік.