Ганна Осадко. Рак-отшельник

С украинского http://www.stihi.ru/2019/02/27/5406

- Привези мне ракушек, - просила у мужа, -
немного, пару штучек, чтобы я просто сама себе напомнила,
что море и что весна – это бывает на самом деле.

Он привёз –
подобрал на пустом тёплом пляже, бросил в кармашек рюкзака,
несколько часов самолётом –
и вот они, твои аленькие сказочные цветочки, радуйся, Аня.

Касалась ракушек –
и улыбалась:
в зиму на полгода за пластиковым окном,
с лицами кандидатов в президенты на многочисленных щитах,
со словами их пустыми, как те мертвые ракушки…

…а потом…
потом из одной вынырнула тоненькая клешня.
А потом другая.
И глаза вынырнули.

Тот рак-отшельник спрятался в раковину ничейную
на далеком, как светлое будущее, пляже -
да так и прилетел нелегалом в мой конец февраля.

Топчется по столу неприкаянно,
Таща на спине тяжёлую маскировку –
Такой бесконечно одинокий,
Один-единственный на целую мою заснеженную страну…

А я сперва гуглила, чем его кормить –
Да находила лишь кулинарные рецепты,
что приготовить из него,

Тогда предложила ему кошачий корм,
Соорудила бассейнчик с подсоленной водой,

И потом просто наблюдала со стороны,
Как он, вконец уставший таскать раковину,
Просто вылез себе наружу –
Маленький и беспомощный –
Без всякой брони,
Без всякой защиты,
Без всякого моря в периметре сотен километров –
Просто ошибка,
Просто так случилось,
Просто никто не виноват.

Мы смотрели друг на друга –
раки-отшельники,
которых кто-то просто так кинул в кармашек рюкзака
и привёз на абсурдную планетку Зе
в полгода зимы на объездной –
живите себе, если сможете,
а не сможете – так уж вышло.

Семь миллиардов раков-отшельников,
что топчутся,
ища ласки,
ища себя,
ища друг друга
на кухонном столе с зеленой клеёнкой
около мисочки с подсоленной водой
в маленькой знакомой квартирке...

***

Ганна Осадко. Рак-самiтник

- Привези мені мушель, - просила у чоловіка, -
пару штук, небагато, щоб я просто собі нагадала,
Що море і що весна – це буває насправді.

Він привіз –
підібрав на порожньому теплому пляжі, кинув у кишеньку наплічника,
кілька годин літаком –
і ось вони, твої червоненькі казкові квіточки, тішся, Ганю.

Торкалася мушель –
і посміхалася:
у піврічну зиму за пластиковим вікном,
у обличчя кандидатів у президенти на численних білбордах,
у слова їхні порожні, як оті мертві мушлі…

…а тоді…
тоді з однієї вигулькнула тоненька клешня.
А потім друга.
І очі вигулькнули.

То рак-самітник заховався у мушлю нічийну
на далекому, як світле майбутнє, пляжі -
та й так прилетів нелегалом у мій кінець лютого.

Тинявся столом неприкаяно,
Тягнучи на спині важке маскування –
Ще самотніший, ніж зазвичай,
Один-єдиний на цілу мою засніжену країну…

А я спершу гуглила, чим його годувати –
Та знаходила лише кулінарні рецепти,
що готувати із нього,

Тоді запропонувала йому котячий корм,
Зробила басейник із підсоленою водою,

А врешті просто дивилася відсторонено,
Як він, геть втомившись тягати мушлю,
Просто собі виліз назовні –
Маленький і безборонний –
Без жодної броні
Без жодного захисту
Без жодного моря у периметрі сотень кілометрів –
Просто помилка
Просто так сталося
Просто ніхто не винен

Ми дивились одне на одного –
раки-самітники
яких хтось знічев’я кинув у кишеньку наплічника
і привіз на абсурдну планетку Зе
у піврічну зиму на об’їзній –
живіть собі, якщо зможете,
а не зможете – так сі стало.

Сім мільярдів раків-самітників,
що тупцяють
шукаючи сенсу
шукаючи себе
шукаючи одне одного
на кухонному столі із зеленою цератою
біля мисочки із підсоленою водою
у маленькій зйомній квартирці...