Один з багатьох

                (нарис)


     Я вважаю за потрібне написати про свого свекра, Олексія Петровича Білого, просту, рядову людину, яких було десятки тисяч в лавах тих, хто здобував Перемогу ціною свого життя, своєю мужністю і своєю безстрашністю на фронтах Великої Вітчизняної війни.
     Олексій Петрович Білий народився 17 березня 1922 року в малеькому мальовничому селі Олексіївка на півдні Кодимського району. Хоча, щоб бути точним, Кодимського району тоді ще не було, він був створений лише в 1930 році, а 1922 році село Олексіївка відносилося до Молдавської автономної республіки у складі України.
    Виріс він в сільській родині, в якій він був первістком, а за ним, як гриби з кошика, посипались дітки: брат Андрій, сестри Наталя та Гафуня, брат Іван. Не можна сказати, що сім’я була заможною. При такій кількості дітей, та ще в скрутні часи після громадянської війни, важко бути заможнім. Багато і тяжко працювали, щоб родина не бідувала, щоб діти були нагодовані, взуті і одягнені.
Всякого було в житті. Олексію, як старшому сину, рано довелось працювати, щоб допомагати батькові утримувати родину. Навчився теслярській справі, і вона йому стала в пригоді в подальшому житті.
     Роки йшли, життя поступово мінялося на краще. В селі  було створено товариство по спільній обробці землі «Прапор праці», а згодом - бригада колгоспу «Зоря соціалізму».
Дід Петро працював в городньо-польовій бригаді, а старший син Олексій – в колгоспі тесляром. Приглянулася йому вродлива, рум’янощока дівчинина Марфа Кравець. Частенько вечорами після роботи підчікував її в заповітному місці, відомому лише їм. Кохалися, задивлялися на зорі, мріяли про майбутнє. І не підозрювали, що майбутнє буде зовсім не таким, яким вони його омріяли. На них вже насувався літній ранок 22 червня 1941 року, який обірвав мирне життя і змінив їх долі. На довгих 4 роки їхнє мирне життя, як і життя всіх радянських людей перекреслила Велика Вітчизняна війна.
     На фронти Великої Вітчизняної з села Олексіївка пішло 429 чоловік. Серед них був і Олексій Петрович Білий, якому напередодні війни виповнилося 19 років. Молоді, необстріляні хлопці, без життєвого досвіду, тим більше без досвіду ведення війни... Скільки їх було на фронтах, скільки їх загинуло в перші ж дні війни, попало в оточення,  в полон! Не уникнув цієї долі і Олексій Петрович.
В боях під Кіровоградом його військова частина попала в оточення. Група бійців пробилася до своїх, а другу групу німці взяли в полон. Серед них був і Олексій Петрович. Він не любив згадувати цей період свого життя – всі приниження, знущання, голод, жорстокість, які йому довелось пережити. Якимось дивом йому і ще декільком хлопцям вдалося втекти з ворожого полону. Допомагали місцеві жителі. Але куди далі? Свої відступали і наздоганяти їх, коли навкруги ворог, було неможливо. Залишався один шлях – іти вглиб окупованої території, добиратися до рідного села.
     З великими труднощами добрався до рідної домівки. На цих територіях хазяйнували румуни. Прийшлося відсидіти в Рибниці в румунських застінках і там пережити знущання і приниження. Згодом ганяли на різні роботи. Намагався зв’язатися з угрупованням партизан, яке діяло в Кодимському районі. Так пройшло довгих два роки, аж поки не настав перелом у війні і радянські війська не почали гнати фашистів з нашої землі. З нетерпінням дочекався приходу наших і визволення району від фашистської нечисті. З нашими військами пішов далі, на захід добивати ворога. Був зачислений сапером у 56 інженерно-саперну бригаду.
Перемогу зустрів у Відні, в Австрії. За штурм Відня, за його визволення від фашистів був відзначений медаллю «За взятие Вены», а згодом нагороджений медаллю «За победу над Германией». Після закінчення війни залишався на військовій службі ще рік у 112-му стрілецькому полку.
     Додому Олексій Петрович повернувся в березні 1946 року. А там на нього весь цей час чекала його кохана Марфуша. Невдовзі і побралися. Народили двох дітей – сина і дочку. Олексій Петрович, до самого виходу на заслужений відпочинок, працював в колгоспі тесляром, його дружина, Марфа Омелянівна, - в польовій бригаді. Виховали достойних дітей, дали їм освіту, весь свій вік чесно і добросовісно працювали на благо рідного колгоспу, заслужили шану і повагу своїх односельців.
     Хоч і не було великих героїчних подвигів в бойовій біографії мого свекра, Олексія Петровича Білого, але він зробив свій внесок у Велику Перемогу, відбудовував зруйноване господарство та працював на розвиток рідного села. Він був простим трудівником, але майстром на всі руки, розумним і мудрим від природи. Я щиро шаную і поважаю цю людину і вдячна йому за те, що він дав життя і допоміг знайти і обрати свій життєвий шлях своєму сину Борису Олексійовичу, моєму чоловіку.
     На превеликий жаль, вже немає серед нас  Олексія Петровича, але пам’ять про нього живе і буде жити в серцях моєї родини, близьких і друзів. Я хочу, щоб завдяки цій моїй невеличкій розповіді, про нього знали і інші люди і пам’ятали тих, хто здобував Перемогу над фашистами і будував наше майбуття.