Музыкант

         Із глибини оповитого густою зеленню парку доносились мелодійні звуки баяна. То грав танці на літній танцплощадці баяніст Іван Нечипоренко. Під його музику танцювали дівчата, щиро дякуючи кожного разу по закінченню. Трохи завеликий баян з регістрами робив Івана, невеличкого на зріст, ще меншим, присадкуватим. Химерним видавалось світло ліхтарів, що пробивалось крізь буйну зелень оточуючих танцплощадку дерев. Грав на замовлення й так, вибираючи свої улюблені твори. На зміну вальсу, лунало замріяне танго, потому бігцевими синкопами стрибали фокстроти, аж ось полилось щось зажурено-синтементальне аж зі споду його оповитої смутком душі.
      
 Іван нікому не відмовляв, хто б його не прохав пограти будь-де: на вечоринках, проводах хлопців у армію, весіллях, у концертах. Грав від душі, щиро, вкладаючи у музику, яку відтворював, найтонші, найінтимніші почуття. Ось вже другорік він викладає баян в районній музичній школі. Одержав направлення сюди після навчання у музичному училищі разом з товаришем Григорієм Трохименком. А раніше Іван Степанович викладав співи у одній зі шкіл області. То були не найкращі часи у його житті. Балувані школярі одверто ігнорували запропоновані програмою пісні, та й класика поготів не шанувалась ними. Тож мусив, щоб зацікавити учнів, звертатись до естради. Награвав модні у ті роки пісні: «Вышневий сад», «Ландыши», «Поезда», «Осенние листья», «Гуцулка Ксеня», «Грустить не надо», «Мой Вася», «Маленький цветок» і інші.

Про школу згадував неохоче. Те – у минулому. А нині у нього свій клас по баяну у музичній школі, куди одібрані здібніші учні. І вже демонстрували свою майстерність на звітних концертах.
      
 ... Замріяно лине синтементальне танго. Ось Іванів колега Григорій, стрункий, статуристий з витонченими рисами обличчя, кароокий, підхопив напарфумлену блондинку, що припала до його плеча. Поволі пропливають по колу, зачаровані ліричною мелодією, пари, насолоджуючись вишикуваною музикою...
       
Буде Гриша після танців хвалитись своїми успіхами у дівчат. Ще б пак! Як не закохатись красенем – молодиком, не провести вечір з ним десь у затіненому парковому куточку!
      
Либонь, так воно й малось без перебільшень. Чи ж заздрив товаришеві Іван? Хтозна. Свої гіркоти, болі мовчки зносив у собі, приховуючи; принаймні зовні цього не виказував. Та й що ото домислювати. Хіба не бажалось Іванові побувати з гарною, вродливою дівчиною, відчути солодке зманливе тепло її грудей, усього жіночого єства? Так, всі оці приваби, нібито доступні і разом з тим недосяжні, вимальовувались  у Іванових безсонних ночах й снилось потому в гарячковому виснаженому забутті...
      
Та, на жаль, бог не дав йому цього природного щастя, і яким не міг скористатись через фізичну ваду. Зате наділив його чарівним даром відтворювати неповторні у своїй красі, музичні твори.
    
  ... Ущерть напоєний ароматом квітів і зелені дерев, літній вечір хилився до півночі. Час закінчувати танці.
      
Наостанок, як це вже набуло звички, Іван Степанович заграв гімн.
      
 Поволі розходилася молодь, не поспішаючи залишати, напоєний сонячним теплом, парк. Всюди чулись сміх, жарти, дехто з дівчат наспівував пісеньок: «манит цвет акаций прогуляться...», або: «Домино, Домино, вот и встретились мы в этом зале...»
      
А спорожніла танцювальна площадка, освітлена мерехтливим світлом ліхтарів, ще довго зберігатиме чарівну музику баяніста Івана Нечипоренка.