Одарка и Параска

Десь знизу, од городів здіймався розкотистий лемент, бився настирливо у вуха перехожих.

-А киша, гемонські душі, одійоти ненажерливі , щоб ви, паразити повиздихали, щоб вашого смердючого духу о тут не чула, - сипались, немов горох, лайливі слова з чорних вуст розпасійованої Параски.

-А де та , товстосрака, чого не дивиться за курми? Бач , вона, як пані, вилежується, і їй ото геть байдуже, що тутечки шкода робиться,- при цьому шпурляючи у розгейкане птаство грудки скам’янілої землі, паліччя. У якусь чубату таки влучила. Та , розпустивши крила , з несамовитим криком полетіла у бік свого двору. Врешті із сіней, не кваплячись, виходить Одарка, прямує до розгніваної сусідки.

« Та годі тобі, Параско, вже он скільки вилила на мене бруду»,- зауважила.

«А, ось де ти», - наче аж зраділа Параска.

« Підходь-но ближче, я тобі увіллю ще не стільки».

Не зачіпай моїх курей, ще гляди повбиваєш!

Так я ще повинна й дякувати тобі за глум, який вони зробили? Ах ти ж товстопуза, така, розтака, щоб тебе пранець з’їв!

Одарка уникаючи тих образливих слухань, завернулась з городу. Подібні сварки, коли мало не в ручки брались, спалахували між ними частяком. А почалося та ворожнеча ще за молодих літ. Між їхніми батьками ніколи не виникало будь-яких конфліктів. Жили собі мирно, лагідно, як повинно по -сусідськи.

Одарка вилюдніла на вродливеньку, невеличку на зріст повновиду сірооку дівчину. Її небавом і засватав буйночубий парубок- одчайдух Онисько. Параска ж не вдалась на вроду. Довготелеса, негарна на виду: на неї ніхто з хлопців не дивився, навіть знічев’я, просто обминали.

 Озлоблену Параску гризли заздрощі, завидющість. Ото й чіплялась до сусідки. Правда, при Одарчиному чоловікові не наважувалась зачіпати. Неспинний час збігав у щоденних клопотах, невідкладних справах.

Аж ось вибухнула війна. Онисько рушив боронити батьківщину од германця. Ждала, все виглядала Дарця свого коханого ( ще не встигла перед війною удосталь накохатись)- та так і не дочекалася, горітниця; хтозна й де наклав головою.

 Тепер сусідки ніби урівнялися в однаковому становищі: одна -удовиця, друга- стара діва. Вільної хвилини, наче крадькома, Одарка кидала позирк на великий чоловіків портрет, що висів на стіні. І не мов побачилася з своїм судженим, поскілкувалася із ним. Якось зізналась давній подрузі , Степі Онуфрийовій, подавляючи встид:
Степо, розкажу тобі сон, що наснився мені сеї ночі. Бачила Ониська, живого і ніби мала з ним гріх.

Думаєш про нього весь час, ото і сниться таке, -резюмувала подруга.
Що стала одиначкою Одарка- це не примирило, не зблизило ворогуючих сусідок. Так само відчувалась неприязнь у стосунках. Взагалі Параска,- мало не з дитинства, якась відлюдкувата, накостричена з вмістом агресивності у її важкому характері. Може ні з сього, ні з того образити людину, наговорити хтозна чого.

Довго тривали у неї незгоди, нелади з священниками у церкві. І той їй не такий, і інший – невгодний. Спробуй зрозуміти, чого ото хоче . Либонь, так, щоб усе було по її.

А життя собі йшло помалу, незважаючи ні на Одарку, ні на Параску. У нього-свій незрушний , неухильний ритм.

-Прости, господи, її грішну, бо старе, як мале, а я на неї не тримаю зла, - творила вечірню молитву умиротворена Одарка.