Ночь на украинском

Навесні я оселилися в десятиповерховому будинку, побудованому в кінці 80-х, ще в ті часи, коли був Союз.  Це була мила дев'ятиповерхівка в оточенні високих, темних соснових дерев.  Через пару днів, трохи поспілкувавшись зі старожилами, дізналася, що тут, ще до війни, було колись сільське кладовище.  Промайнуло багато років.  І на людськіх кістках якийсь дурень примудрився закласти фундамент цього будинку.  Відверто кажучи, коли почула цю доволі неприємну новину, чомусь відразу хотілося поїхати. І якможна подалі звідси.  Але на жаль, життя так склалося, що у мене поки що вибору не було.  Тому мені довелося залишатися тут, прийняти це, і жити далі.
Потім, коли я трохи обжилася на новому місті, і трохи познайомилася з сусідами, то бабусі, які полюбляли говорити про життя, сидячи на лавочках у тіні високих каштанів, довірливо розповіли мені, що по ночах по дому, запросто розгулює привид дівчини в білій сукні. Це бувае тільки на повний місяць. А потім, як виявилося, і не тільки вцей час, а коли привіду хотілось.
Справжній привид?  А таке бувае? Я не могла в це повірить. Я виросла на ідеях матеріалізму, тому особливо в ці вигадки особливо не повірила.  Хіба мало що стареньким з їх старечим маразмом примариться.  Зазвичай такими історіями колись лякали маленьких дітей, щоб вони не вередували.  З цього проминуло ще пару тижнів. 
За вікнами шуміла літня гроза. Самого місяця не було видно за щільною завісою чорних хмар.  І прохолодноі зливи. В ту ніч я чомусь довго не могла заснути.  Щось турбувало, як хочеш згадати потрібну інформацію, але ніяк не можеш зловити нитку пам'яті.  Я випила склянку гарячого молока з чайною ложкою меду, як мама радила зробити, коли важко заснути.  Прийняла гарячий душ, і загорнулася в махрове простирадло.  За вікнами продовжував вірувати дощ.  Несподівано в кімнаті стало так же прохолодно, як взимку, коли з якоїсь причини відключали опалення.  З рота повалив пар.  Я нанягнула теплу кофтинку. Хоч за вікнами шумів дощ, в самій кімнаті було дуже тихо.  Я почула за спиною приглушений звук кроків.  І обернулася.  Біля протилежної стіни помітила дівочу фігуру.  Трохи згорблена, в білій нічній сорочці.  Чорні, як смола, волосся розпатланим пасмами лягали на спину і плечі.  Вона пильно дивилася уважним поглядом на мене.  Як вона могла сюди зайти?  Я закривала двері на всі замки та запори!  - Я хотіла крикнути, але голос пропав.  У роті стало сухо, як ніби я цілий день ходила по пустелі.  Бліда, напівпрозора, і така дивна.  Я відчула шкірою, як від неї виходила потужна хвиля страху. Дівчина дивилася на мене порожніми очима. А потім пройшла крізь стіну, так просто, як я йду на кухню або у ванну через двері.  Я злякано проковтнула слину.  Впавши на ліжко, дивилася в стелю, і вперше відчула, як мене накриває крижана хвиля страху.  Противного і липкого, схожого на павутину.  Ледве дочекавшись ранку, побігла до своєї сусідки, Марії Дмитрівні.  Вона до пенсії була вчителькою молодших класів.  Маленька, м'яка і затишна, чимось схожа на мою бабусю, вона мені припала до душі.  І ми потоваришувалися. І вона якось так, непомітно вона увійшла в моє життя, і стала частинкою мого життя.  Саме до неї, а не до кого іншого, постукала в двері.  Вже сидячи за кухонним столом, за чашкою ароматного чаю, збуджено розповідала про нічну гостю.  Старенька, вислухавши мене, тільки похитала головою, а потім сказала:
 - Не бійся ціеї дівчини.  Вона тобі нічого поганого не зробить.  Походить, постоїть, та піде далі. Тільки запитай, як її ім'я.  Я кивнула в знак згоди, не ставши сперечатися.  Допивши чай, пішла додому.  Минуло всього кілька днів.  Так сталося, що трохи засиділася в інтернеті, та не помітила, як настала північ.  На кухні зозулька прокувала дванадцять разів.  Коли вона сховалася у своїй нірці, я назад побачила біля свого ліжка напівпрозору фігуру.  Вона раптово з'явилася немов з нізвідки.  В мою сторону потягнуло хвилею холоду, як ніби я заглянула в сільський льодовик, набитий доверху колотим льодом.  Дівчина дивилася на мене порожнім поглядом.  Вона мовчала. Я згадала те, що мені радила за ароматною чашкою чаю Марія Дмитрівна.

- Хто ти?  - Сяк-так я могла промовити, відчувши, як моє серце зривається в шалений галоп, а в скронях починає пульсувати кров.  Привид здивовано подивилась на мене.  Порожнеча в її очах зненацька зникла. І з них з'явився інтерес.  Вона зробила невеликий крок в мою сторону, а потім різко зупинилася.  Я завмерла, немов закам'яніла. Я проковтнула слину. Але все-таки змогла ще раз видавити хрипко, як прокаркала перелякана ворона, - Хто ти?
 - Хто я?  - здивовано прошепотіла дівчина, здивовано смивши бровами.  - Не знаю.  Зовсім нічого не пам'ятаю про себе.  Але допоможи мені згадати моє ім'я!  - простогнав, схлипнувши, незнайомка.  А потім повернулася до стіни, і просто зникла, ніби її не було у моїй кімнаті.
 Я підскочила, і побігла перевіряти дверні замки.  Все було замкнено.  Вранці я постукала до своєї сусідки, Марії Дмитрівні.  Вона знала багато чого цікавого.  Вислухавши мою плутану розповідь, вона тільки похитала головою.
 - І до мене ця дівчина колись приходила. Постояла, помовчала, але чомусь заговорювати зі мною жодного разу не намагалася.  Тільки зітхала, плакала і йшла до інших сусідів.
 - Так що мені робити далі?
 - Що робити?  Спочатку спробуй поговорити з нею.  Спробуй дізнатися все-таки її ім'я.  Може, піднімеш міські архіви, і тоді спробуємо якось вирішити цю головоломку.
 - Угу.  - похмуро буркнула.  Але в голову не приходила жодна ідея. - Але чому ця красуня спробувала зі мною поговорити?  Адже в нашому під'їзді тільки 62 квартири.
 - Ну це вона сама вирішила з тобою поспілкуватися.  - Загадково посміхнулася бабуся.  - Сьогодні вона назад до тебе прийде.  Так що чекай на гості.
 Увечері у ніяк не могла заспокоїтися.  Ну чому саме я?  Що могло бути спільного між мною і цією незнайомкою?  Я прокручувала багато варіантів, ніг нічого путнього в голову не прийшло.  Зозуля прокувала 12 разів, і сховалася в своєму затишному гніздечку.  Назад на мене потягнуло холодом.  І чомусь запахом річки, очеретів і річковий твані.  Назад біля мого ліжка з'явилася примарна фігура незнайомки.  Страху в душі не було.  Я подивилася в порожні очі жінки і голосно і твердо сказала:
 - Як твоє ім'я?  В її очах промайнуло здивування.  Але майже відразу змінилося на інтерес.
 - Моє ім'я?  - На кілька секунд вона задумалася.  А потім сказала:
 - Марія.
 - Як ти пішла з життя, така молода?
 - Зовсім не пам'ятаю, як це сталось.  - Вона гірко застогнала.  - Але мені стало темно, страшно, боляче і самотньо.  Благаю, допоможи мені!
- А чому саме я? Чому?
- Тому, ще не всі мене бачать, але ще менш мене розуміють.
- Тоді все ж згадай те, що хоть трохи пам'ятаеш.
 - Я пам’ятаю тільки те, що в мою останню ніч одна, через ліс, йшла до свого коханого.  Була страшенна злива. В мене над головою щось блиснуло, яскраве і велике.  Воно пройшло скрізь моє тіло, як вогненна стріла.  А що було далі, я нічого зовсім не пам'ятаю.  Для мене настала суцільна темрява.  - Вона застогнала.  А потім зненацька зникла, як морозний серпанок на вікні під променями ранкового сонця.
Ранку я не стала чекати, а майже відразу заснула.  Прокинулася, коли сонячний промінчик почав гуляти по моєму обличчю.  Зозуля давно прокувала дев'ятій ранку, а мені все не хотілося вставати.  Чомусь не було сил. Я лежала, як велика медуза, яку викинуло на берег морською хвилею. та й стала роздумувати, що як нерозумно загинути від удару блискавкою на порозі свого щастя.  А чому щастя?  Шляхи Долі, як і Господа, несповідимі.  Після душу і чашки гарячого шоколаду я остаточно прокинулася.  Натягнувши простенькі джинси і футболку, вирушила в міську бібліотеку.  Там, за невеликий презент у вигляді шоколадки, старенька бібліотекар пропустила мене в підвал.
 Там я сиділа за столом, в оточенні кип старих газет з міськими новинами.  Довелося трохи попрацювати.  Але ближче до вечора нарешті я знайшла те, що шукала.  Влітку 1951 року, на десь початку червня, зникла дівчина.  Марія Карамзіна.  І до статті про розшук додавалася фотографія.  У ній я відразу визнала ту незнайомку, яка приходила до мене ночами.  Я відразу ж сфотографувала замітку на мобільний телефон.  Коли вийшла на вулицю, починало вечоріти. 
Я зайшла по шляху в булочну і купила там рулет з вишнею, той, який Марія Дмитрівна обожнювала.  І ще кілька солодких булочок з корицею.  Біля церкви стояло двое жебраків.  Один одвернувся, процідивши скрізь зуби:
- Ти мені гроші двй. А що мені потрібно, то я сам куплю. Але другий, молодий хлопець, булочки взяв з радістю. 
- Дай Боже вам здоровья за ваше добре сердце. – Він почав істи, і було видно, що це дуже голодна людина, яка, можливо, не їла, як мінімум, пару днів. В самій церкві було тепло, тихо і затишно.  Там, біля ікони Богоматері, поставила кілька свічок за упокій убієнною раби божої Марії.  А потім тільки пішла додому.  Старенька дуже зраділа моїй появі.  Вона тут же заварила чай і почала мене розпитувати.
 - Ну що, дізналася щось?  Я, показавши фотографію, і прочитала вголос замітку.
 - А що робити?  Завтра, з самого утреца, піди до церкви.Так там постав свічки за упокій душі, потім злиденнім, що на паперті, мілостиньку роздай.  Ось що потрібно робити.
 - Тітка Маша, я все це вже зробила.  І свічки поставила, і милостиню подала. 
- Тоді ти все правильно зробила. Чай ми пили мовчки.  Кожен був занурений в свої спогади.  Вечір пройшов швидко.  А ніч чекала з деяким хвилюванням, що буде далі.  Саме вночі повинна прийти примарна гостя.  Вдома я лягла в ліжко, але заснути ніяк не могла.  Закутавшись щільніше в ковдру, представила, як над лісом бушує гроза.  І дівчину, що йде по слизькій лісовій стежці, в оточенні похмурих сосен.  Перед очима виник раптовий, як розчерк пера Бога, удар блискавки.  І далі я бачила, що дівчина, як велика лялька, кинута примхливою дитиною, лежить на стежці горілиць.  На її вже мертві очі, які дивилися в небо, падають великі дощові краплі.  І стікають до скронь.  Так я не помітила, як настала північ.  Назад потягло холодом.  І біля мене стояла примарна дівчина.  Я спокійно, без тіні страху, сказала:
 - Здрастуй, Марія Карамзіна.  Дівчина-привид задумалася на кілька секунд, а потім задумлива посмішка ковзнула по її губах.
 - Дякую тобі за все.  Те, що зі мною сталося, ти вже побачила, так що не варто повторюватися.  Ти мені відкрила потрібні двері. Але я поверну тобі те, що ти давно згубила. - Вона вказала на стіну біля мого ліжка.  - Тут те, що ти можеш собі взяти.  Несподівано в протилежній стіні відкрилася біла двері.  З неї лився молочно-білий світ.  - Прощай.  - Марія підійшла до дверей.  За нею стояв красивий хлопець, але надто старомодно одягнений, по моді 30-х років минулого століття.  Він подав руку.  Вони пішли в білий світ.  Останнє, що я бачила, як Марія помахала мені на прощання рукою.  Двері зникла.  І назад переді мною була суцільна стіна.  Я підійшла до того місця, куди вказувала привид.  І знайшла обручку, яку, як міркувала, давно згубила в метро.
Людмила.


Рецензии
Мені, Людмило, здалося, що Ви або свідомо, або випадково зробили спробу відродити чарівну хвилю гоголівських вечорів на хуторі близ Диканьки. З їхніми колоритними відьмами, чортами та іншою нечистою силою, що справили на мене у далекому дитинстві неабияке враження. Спроба має право на життя, але треба врахувати і те, що сучасна людина майже наглухо заперла свої душі від усілякого впливу того, що заважає, наприклад, бізнесу і йому подібних сфер діяльності. Романтика сьогодні у великій опалі. Тим не менш, Ваше оповідання мені сподоболося і я бажаю Вам подальших успіхів у цьому напрямку.

Константин Франишин 2   11.03.2019 09:33     Заявить о нарушении
Дякую, шановний за ваші добрі слова і моральну підтримку.
З повагою Людмила.

Людмила Мороз   15.04.2019 09:26   Заявить о нарушении