Летний снег на украинском

Приміський потяг прибував дуже рано. Так рано, коли ще коли ще ніч поволі стікала за обрій, а сонечко тільки-тільки починало визирати. Нічні зірки вже майже пропали, і тільки тополиний пух веселою білої завірюхою, як сніг взимку, кружляв по перону.  Літній сніг.
Віра, невисока, худенька дівчина, більш схожа на підлітка, тільки вийшла з потягу, та ніяково переминалася з ноги на ногу на перроні.  Сутолока нового міста, в якому вона була перший раз в своему житті, трохи лякало, але й манило одночасно.  Але дівчина була твердо впевнена, що приїхала в це місто, щоб досягти перемоги, добитися виповнення своєї давньої мрії, а не програти.  Вже через два тижні мали починатися вступні іспити.  Саме через два тижні буде вирішуватися її доля. Поки дівчина міркувала, куди йти, та що саме робити, до неї підскочила жвава, дуже говірка жіночка.
 - Квартирку зняти не бажаєте?
-Бажаю. В тіточки в очах спалахнув інтерес.
- 350 гривень.
- За тиждень?  Тіточка презирливо скривилась, наче цитрину розгризла.
- За день.
 - Вибачте, в мене таких грошей немае. Я сюди приїхала здавати іспити до інституту, а не лежати на пляжу. Так що мені вкрай потрібна невеличка кімнатка на два тижні.  Говірка тіточка вмить спохмурніла, неначе з її обличчя зненацька стерли посмішку. Очі стали пустими, як чорних виріях.
- То так, але ж ви навіть не студент. Так що гаманець у вас не дуже. Ви за житло мені багато не заплатите.
 -Ви маєте рацію.  У мены не так багато грошей, як би вам хотілось. 
- Жебрачка! Тобі тільки свиням хвости крутити!– Процідила скрізь зуби тіточка, але дівчина зробила вигляд, що не розчула ці в’їдливі слова. Тётечка розчаровано зітхнула, зрозумівши, що не змогла зачепити, та вивести на сварку. Та пішла в іншій бік в пошуках більш цікавих для неї клієнтів з грошима.  А Віра пішла далі, на тролейбусну зупинку. Чекати довелось довгенько. Та коли вона нарешті таки дочекалась тролейбуса, то змогла ледь втиснутись до салону, бо людей було доволі багатенько. Так, що ледве зачинились двері. Що хочеш, це ж Одеса, самий розпал курортного сезону ....  та ще безкоштовний проїзд. І вона ледь змогла вийшла на потрібній зупинці.
Ось Одеський університет. Дівчина трохи постояла перед центральним входом. Серце трохи затріпотіло, бо саме зараз вона остаточно вирішувала свою долю. Дівчина пройшла по коридору, піднялась мармуровими сходами на другий поверх. Скільки ці сходинки бачили цікавого! І як би могли говорити, то розповіли б багато цікавого. Ось і канцелярія. Там взяли потрібні документи. А далі секретарка записала кілька адрес, де можна було спробувати щастя і зняти недорого кімнатку.  Дівчина вирішила піти по самій першій, верхній адресі, це було недалечко. Шукати не прийшлось довго, це було на сусідній вулиці. Але потрібна квартира знаходилась у полуподвалі. Спустившись сходами, натисла на жовту кнопку дзвоника. Двері майже відразу відчинила висока, повнувата білява тітонька років під 50. Але її зів'яле обличчя, хоч дуже нафарбоване, ще носило залишки колишньої краси.
 - Ви до мене хочете поселитись на квартиру?
 - Так, як що ви мене приймете. 
- 150 гривень.
- За день?
- Та ні, за тиждень. – Посміхнулась тітонька.
- Я згодна. Алла Миколаївна, як відрекомендувалась квартирна хазяйка, одвела Віру в невеличку прохідну кімнатку, та показала на шкіряний диван. Це було те ложе, на якому прийшлось спати цих два тижня. Стіл, стілець – ось і весь закуток майбутнього студента.  Але Віра була рада і такому розкладу долі. Вона, втомлена після дальньої дороги, прийняла душ, та впала на диван, щоб виспатись та набратися сил до подальшого змагання з долею.
На другий день вже почалися напружені дні підготовки до вступних  іспитів.  З самого ранку починався біг по колу. Підготовчі курси, міська бібліотека. Потім вже, вдень, читала багато книги, або йшла до читальні, і була там до самого зачинення.  І так кожного дня, крім неділі.  Тільки що пізній вечір був вільним.  І тоді можно було відпочити від книжок, постійного читання, та нотатків. Та спокійно посидіти на лавочці у тіні високих тополь, і помилуватися  нічними зірками, замисловатим танком тополиного пуху, послухати, про що говорять люди. 
І саме ввечері тоді приходив він. З самого першого погляду цей високий красень зрозумів, що манюня, як він прозвав Віру, підкорила його сердце.  Але як з нею спробувати заговорити? Дівчина не дуже балакуча, більш слухае. Вона чимось нагадувала йому маленьку крижинку. Кожного вечора він сідав поруч з нею, і дивився в її великі карі очі, повні таемниці. Тільки тоді хлопцю здавалося, що його душа на кілька годин отримувала пропуск в далекий рай.  Хотілось з нею поговорить, але навколо було завжди багато людей.  Час проминав, а він не знав, як спитати її ім’я.  Лише в один літній вечір вийшло так, що коли Віра вийшла посидіти на лавочці, то занадто цікавих сусідів ще не було. Він наважився спитати:
- Я вас бачу тут майже тиждень, але не знаю, як ваше ім’я. Мабуть, Марія? 
- Ні. Я Віра. – М’яка посмішка промайнула в глибині дівочих очей.
- Федір. «Гарне ім’я. Саме, як в мого діда!» - Промайнула стрімка думка. Але хлопець далі розпитував. - Скажіть, а ви тут як, надовго?
- Я?  - Знизала плечима Віра. – Мабуть, ні. Як тільки здам вступні іспити в університет, так одразу поїду додому.  Це в тому випадку, якщо провалюсь. 
- А якщо ви поступите?
- Як доля посміхнеться, і якщо поступлю, то переїду жити до гуртожитоку.
 - А куди ви сдаете іспити?
 - Я давно мрію стати лікарем.
- Ви, мабуть, багато готуєтесь, та не бачили наше місто. Може, забажаєте, щоб я вам показав вечірню набережну?
 -Так, можна трохи прогулятись.  Вони встали з лавки, та пішли по вечірній алеї.  Вже вечір розвернув над містом крила. На рейді стояло кілька кораблів, виблискуючи різнокольоровими вогнями.  Повітря, напоєне запахами моря, полину, та близької осені, освіжало та бадьорило.  Вони гуляли майже всю ніч.  І на другий день прогулянка повторилася.  Сусіди почали перешіптуватися.  Але як всі закохані, вони не помічали, і не хотіли помічати косих поглядів і підлих пліток за спиною. Вони були занадто зайняті один одним. 
Час поволі спливав. Почалися вступні іспити.  Віра за цей час добре підготувалась, та здала всі єкзамени. Саме залишився конкурс аттестатов.  І в той день доля зненацька завдала нищівного удару.  Для вступу в університет не вистачило всього навсьго 0, 25 балів.  Так, всього 0,25 балла. На сердеці було дуже гірко. Дівчина плакала і плакала. У темній пасмі волосся проблиснула перша сивина.  Що зробиш, що бій з долею закінчився для неї нищівною поразкою. А життя від цього не стало, а як широка річка, продовжувало бігти далі. За вікнами шуміли тополі, також кружляв літній сніг. Вечером Віра вперше не вийшла на вечірні посиденьки, а почала збирати свої речі. Для неї все скінчилося. Рано поїзд, а далі просте сільське життя. До кімнати вбіг Федір.
 -Ти завтра їдеш? Мені сказала тетя Алла. Віра тільки прошепотіла.
 - Так, я вид’їзжаю. – Вона гірко зітхнула. -  Я невдаха! Не змогла поступити! Я нікчемна нездара! Я можу тільки свиням хвости крутити!
 - Нікого не слухай, ті для мене сама найкраща дівчина в світі. Я тебе нікуди не відпущу.
- Навіщо я тобі? Я проста провінціалка. А ти… - Вона тільки зітхнула.
- Що я? мою роги на голові? Я така ж людина, як і ти. І мої батьки – прості сільські люди. Це я сам пробився у місто. Так що не мели дурниць. Саме з провінцій вийшли всі великі люди.  Я не зможу жити без тебя, без твоїх очей, і не чуючи твого голосу.  Будь моєю дружиною! Віра здивовано закліпала очима.
-Дружиною? – Вона завмерла від здивування.
- Так, дружиною, тому що я тебе кохаю. Ти мое життя!  Віра вагалася.  Що чекає її, просту провінційну дівчину, в величезному місті?  А що чекає, коли повернеться в свою глухе село?  Корова, свині, город та цапка?  Та й хлопець їй припав до серця, полюбився.
 -Я згодна бути твоею дружиною.  Він підхопив дівчину на руки.  І закружляв.
 - Ти моя, моя!!!  В кімнату забігла квартирна хазяйка:
- Що трапилось?
- Я забираю Віру до себе. – Хлопець Поставив Віру на підлогу. Та підхопив чемодан. – Вона тільки що дала згоду вийти за мене заміж. Алла Миколаївна присіла на стілець. Вона була настільки здивована, що не могла нічого проговорити. Хлопець і дівчина вийшли надвір. Вони йшли рука об руку. Навколо них кружляв літній сніг. Та зірки сміялися на бузковому небосхилі. 
Рівно через рік народився їх син, Антошка.  А через  шість років Віра одягла білий халат терапевта.  Щоранку чоловік ніжно цілував її губи, і шепотів:
 - Яке щастя, що ти у мене є!  І щоліта тополі кидали пух.  Здавалося, що йде сніг.  Літній сніг.