Цветы жасмина на украинском языке

Маленька дівчинка зупинилась біля паркану, високого, старого, чимось схожого на великий мур старовинного замку.  Та з подивом подивилася на червоного півня, першого вісника сонячної зорі.
 - Ку-ку-рі-ку!!!  - Голосно заспівав, витягнув шию, швидко затрипотів червоними крилами на паркані.
 - Прийде Валя!  - Голосно та насмішливо передражнила малеча, швиденько забігаючи в будинок.  Там, на кухні, вже давно поралася її бабуся, невисока, але пухленька жіночка років за шістдесят, вже трохи згорблена від прожитих років та негараздів, революцій, війн та голодоморів. Але ще досить ще швидка та моторна для свого віку.
 - Бабуся, бабуся, наш півник вже на воротах сидить, та наспівує, що сьогодні тетя Валя має приїхати!  - Дівчинка підбігла, і обняла її.
 - Тихіше, тихіше, моя вертушка! Та чому ти вирішила що наша Валюшка  саме сьогодні приїде?
- Тому що мені про це півник наспівав, - трохи знітилась дівчинка. – Так що треба спекти її улюблені пиріжки з яблуками та узваром.
- Менш слухай дурного півня! – Трохи розсердилась бабуся. - Он, краще подивись, там твій женишок прибіг. Стукає в віконце.  - Стара кивнула в бік віконця, де виднілась русява голова маленького, років 5-6, хлопчика.  – Мерщий біжи, Люся, он вже Валерик на тебе зачекався ....  Двічі запрошувати не треба.  Дівчинка вхопила два пиріжка, та її з кухні як вітром здуло.  Вона вибігла на ганок.  На дворі початок літа. На пасіці, в садочку, гудуть бджоли. Пахне медом та молоком. Люся прижмурилась від яскравого сонця. Рипнула фірточка, та в двір зайшла невисочка дівчина з дорожньою валізою.
- Тетя Валя! – Люся підбігла, та обняла її. – А я знала, що ви приїдете.
- А хто ж тобі сказав? – Здивувалась вона.
- Наш півник.
- Біжи на луку, там тебе вже зачекались! – Тетя вийняла з кишені кілька цукерок. – Біжи, та грайся, поки мала! – Вона гірко зітхнула, - нема вже мого Василька. І вже ніколи не буде. – Вона підхопила важку валізу, та зайшла до хати.
- Привіт! – Коло неї зупинився русявий хлопчик, Валерік. Товариш з усіх дитячих ігр та  забав. - Пішли швидше, все вже наші зібралися, тільки тебе чекають!
- Це тобі! – Дівчинка протягнула один пиріжок.
- Дякую. – Хлопчик вхопив гостинця,  та вони взялися за руки, і побігли з гірки донизу, в долину. На луг.  Сотні, тисячі квітів фантастичних забарвлень рясніли на пагорбах.  Юрба дітей сиділа на поваленої вітром старій вербі.  Одна з них, весела, руденька, обцілована гарячим сонцем, насмішливо, трохи глузуючи, заспівала:
 - Тили, тили, тісто, жених і невеста!
- Замокни вже, Олька!  Що ти така ядовита! Тобі заздрістно?  - Легенько смикнув за руденьку косичку вередливе дівчисько чорноокий хлопчисько, малий Сашко.
 - А ось мені та завидно!  - Важко зітхнула Олька, зриваючи ромашку.  - Валерка, напевно, одружиться на Люське, коли вони стануть дорослими!
 - Подивимося ще, одружиться, чи не одружиться!  Як моя бабка любе казати, це ше вилами на воді писано. – Процідив скрізь зуби Сашко.
-  Не сваріться! Краще пригощайтесь! – Люся роздала дітям цукерки, - Давайте підемо на копанку, скупаємося! Он як сонце пече!
- Можна і на копанку. – Піддержав її пропозицію Сашко. Та юрба дітлахів з веселим сміхом побігли до копанки, яку багато років тому викопав дід Іван, Люсін дід.
Через кілька днів в дворі Люсиної бабки шуміло, вірувало весілля.  Тітка Валентина виходила заміж.  Дорослі сиділи за столом. А всі діти грались надворі, в затишному садочку.  Валерик нарвав великий букет білих ромашок та червоних маків.
 - Люська, твоя тьотя виходить заміж. Давай і ми сьогодні одружимося! Будь моєю дружиною! Дівчинка здивовано закліпала очима.
 - А, це що, в нас така нова гра?
 - Можливо, так, нова гра! – Чомусь зашарівся хлопець.
- Тоді я згодна стати твоєю дружиною! Але ти мене трохи зачекай!  - Дівчинка стрімко забігла в бабусину спальню. Там, зірвавши з подушок нову мереживну накидку, повернулася до саду. 
Діти почали святкувати своє весілля.  Маленький наречений цілував наречену під мереживний «фатою».  А «гості» піднімали наповнені по вінця склянки з прохолодим лимонадом, і кричали дружно «гірко».  І пили за здоров'я «молодят». Також, як дорослі, кривилися, занюхувати шматочками хліба, точно в стаканах хлюпала справжня горілка, а не солодке ситро.  А надворі вже заграли запрошені з містечка музики.  Діти в захваті застрибали, заплескали в долоні.  І теж стали танцювати, стрибати під музику.  І так веселилися, кружляли до самого вечора, аж поки на небі не висипалися мільярди зірок, таких далеких, та недоступних.  І такіх же незрозумілих, як життя дорослих.  Діти втомилися, і розійшлися по своїх домівках.  Пізно ввечері бабуся вкладала внучку в ліжечко. Люся посміхнулась, і прошепотіла:
 - Бабунечка, я сьогодні теж вийшла заміж!
 - За кого ж, овнучка?
 - За Валерика, нашого сусіда.
 - Ой, горе-наречена, витри ніс і спи!  Скоро приїде твій батько, і відвезе тебе в свій Крим!  Там скоро забудеш своего Валерика.  Внучка заснула, щасливо посміхаючись, і притискаючи до себе іграшкового клоуна, який тільки витріщав великі намальовані очі.  Люся була щаслива. Адже миле дитинство живе лише одним днем. Діти радіють всьому найпростішому: яскравій квіточці, новій іграшці, великої метелику та ласкавому промінцю сонечка. 
На наступний рік Люся пішла до школи. І вже приіїзджала погостювати до дідуся і бабусі тільки на літні канікули.  І щоліта там зустрічала свого друга.  Але в те літо вони, вже ставши підлітками, чомусь знали, що це літо останнє. І буде скоро прощання.  Валерик виїзжав у велике місто.  Ввечері, перед розлукою, підлітки сиділи під розлогою грушею.
 - А пам'ятаєш, як ми тут, коли буди дітлахами, саме тут грались в весілля?  - Говорив Валерик, зриваючи велику квітку ромашки. – Ти надула кружева з подушок, і ми цілувалися. А друзі кричали нам гірко.
 - Як це не пам'ятати?  Я все це добре пам'ятаю. Тоді доволі смішно вийшло. Все, як по справжньому. Біла фата, квіти, гості, подарунки, музики, танці. Але ми тоді були тільки дітьми, та все це було для нас гульней.
- Але зараз ми вже не діти.
- Ну то й що? Це було багато років тому.
- Ті, мабуть, здогадуєшся, що я тебе давно кохаю, та хочу на тобі одружитися, вже по-справжньому.
- Ти, мабуть, жартуєш? – Дівчина здивовано підняла брови.
- Люся, виходь за мене заміж. Люся ніяково прошепотіла:
- Але це поки що неможливо! Мені тільки взимку було чотирнадцять. Мені потрібно ще закінчити школу. Далі я хочу поступити в інститут. Валерік спохмурнів. І важко зітхнув.
 - Тоді пообіцяй мені чекати!
 - Обіцяю, що дочекаюся тебе!  Хлопець несміливо поцілував  дівочу щочку.  Це був їх самий перший поцілунок.  Дівча здивовано закліпала очима, та почервоніла, як розкішна півонія.
 - Ніколи більше цього не роби!  - Вигукнула з образою в голосі, тікаючи в бабину хату.  Але в голові веселими білочками стрибали думки. «Він поцілував мене.  Так легко і просто!».  – Дівчина роздягнулася, та лягла в постіль. Але довго не могла заснути. Щоки горіли нервовим рум'янцем.  Люся забулася сном тільки під ранок.  Прикинулась вона пізно, під самий обід.  Біля самого ліжка, на тумбочці, в банці з водою, стояв розкішний букет жасмину. Бабуся поправляла білі фіраночки. Сонячні грайливо зайчики стрибали по підлозі.
 - Нарешті ти прокинулася, моя цокотуха!
- А квіти звідки? – Люся сіла на постелі.
- А, цей віник?
- Цому відразу віник? – Сердито надула губи Люся. – Це дуже гарні квіти.
- Ну хай будуть квіти, як тобі так до вподоби. – Засміялась бабуся. – То ці квіти Валерик приніс для тебе. Хотів попрощатися, та ти спала. То він поїхав, пожалів тебе, не став рано будити. 
- Жаль. Мабуть, ми бачились останній раз. - Дівчина взяла квіти і понюхала.  Так, просто поїхав.  Поїхав, і навіть не попрощався.  Мабуть, так мало бути. Серце стиснулося від неймовірної туги.  Поїхав ....  Жорстка образа застукала разом з кров’ю в скронях. Люся пішла на луки, пробіглась до ставка, та згадала, як вони дітьми тут любили купатись та лежати на гарячому сонечку. А наприкінці тижня вона сама повертелась додому.  Але перед самим від'їздом відламала невеличку гілочку жасмину, та заклала в томик віршів свого улюбленого поэта. 
А час поволі спливав. Час, невблаганний лікар, і руйнівник.  Вон безжально стер з лиця землі цей невеличкий хуторок. Спочатку закрили школу.  Молодь поступово роз'їхалася, хто куди.  А старенікі, що зосталися, померли.  Покинуті будинки поволі занепали, та розвалилися. Ці сумні руїни бульдозери безжалістно смели у ставок.  Тепер на місці квітучого колись поселення вже раскинулось чисте поле.  Лише тільки величезний кам'яний хрест, поставлений колись під час згубної посухи, стояв единим надгробним пам'ятником зниклого хуторка.  Та десь в стороні віднілося покинуте сільське кладовище.
Люся, коли вернулась додому, писала листи Валеріку. Але ні на один свій лист так і не получила відповіді. В той рік, коли вона закінчила школу, получила звісточку, що саме в те літо Валерик одружився, на Ольці, той самій рудій Ольці, що колись дражнила  їх женихом та невестой. Але вона була поруч, а не за тисячі кілометрів. То ж зробиш, що розлука, як сильний вітер, кохання раздува ще більше. А от прихильність гасить.  В день їхнього весілля Люся відкрила томик віршів улюбленого поэта, і дістала засушену гілочку жасмину.  Сухі квіти… Вони вже давно вмерли, але від них віяло ледь чутним ароматом. 
Сухі квіти жасміну. Це була колись частина її життя, а тепер стала частинкою її пам'яті. Це був маленький шматочок далекого дитинства.  Він нагадав свіжість того першого поцілунку під розлогою старою грушою.  Таке ніхто не забуде. Воно ніколи не забуваеться. Хоч перше кохання пішло, як далекий міраж.  Але воно було першім. Потім в житті буде багато інших зустрічей та розлук, сміху та сліз.  Життя таке ж довге, як та сільска дорога, що заблукала в пшеничному полі.  Але перше кохання завжди залишається першім.  Воно таке саме, як і перша дружина.  З чим можна порівняти це почуття?  Тільки з першим променем сонця, який пробігся во воді, коли ще до світанку ще далеко.  Та хоча перша ластівка ще весни не робить.  Але вона подає всім надію на краще.  Адже перше завжди буде першим ...