Два голубя на украинском

Десь високо, дуже високо, в блакитний прозорості неба, ширяв смертною блискавкою яструб.  Він давно зголоднів, та йому ще не посміхнулась фортуна мисливця. Хижак ще нічого з самого ранку не зміг вполювати.  Всі дрібнота пташиного царства, всі пташки, як тільки запримітили його смертельно похмуру тінь, з переляку відразу поховалися по гніздах, позалітали в клуні та на горища.  Велика зграя голубів прожогом шугонула в голуб’ятник.  На самому вершечку даха зосталось тільки два голуба, які воркували, притулившись один до одного.  Вони нікого, та нічого не помічали, окрім один одного.  Вони не замітили вчасно тої чорної тіні, яка поступово знижувалась над ними, кружляла все нижче та нижче.  Крутий поворот, раптовий випад, та яструб, вхопивши голубку, важко змахнувши крилами, став набирати висоту.  А на червоній черепиці крутилося кілька білих пір'їнок.  Та проти сонця маленькими рубінчиками виблискувало кілька крапель крові. Все, що зосталося від голубки. Голуб білою блискавкою метнувся слідом, але навряд би він зміг відбити свою кохану від смерті. Він кружляв та кружляв над голуб’ятником, ніяк не в змозі збагнути, що його подругу назавжди забрала смерть.  Те, щокоїлось в його крихітному пташиному сердечку, та розумі, було відомо тільки одному Господу Богу.  Знесилена пташка сіла на крутий скат,  а потім несподівано злетіла так високо-високо, що в сріблястому небі стала ледь помітною цяточкою. Та, склавши крила, голуб каменем кинувся вниз, саме туди, де лежало кілька пір'ячок його коханої. Через кілька секунд мертвий птах лежав на червоній черепиці даху.  З відкритої веранди стрімко вибіг хлопчина.
 - Ось гад пернатий, кращу голубку забрав, та й голуб розбився!  - Плюнув з досади в сторону.
 - Андрей-воробей, не ганяй голубей! – Почулася дражнилка біля самої хвірточки.  Та заливчастий дівочий сміх, схожий на срібний дзвін маленьких дзвоників.
- Настена!  - Хлопець підбіг до самої хвіртки.  Коло розлогого куща бузку стояло руденьке дівчатко.  Бліде обличчя міської мешканки ще не встиг зачепити рум'янець.  На ньому виділялися тільки очі.  Величезні, та зелені, немов загадкові смарагди.  Вони здавалися крихітними озерцями, в яких плескалися неспокойно рибки-зіниці. 
- Що з тобою трапилося, Андрій? В тебе що, настрій поганий? -  Хлопець задумливо почухав потилицю, та хмикнув.
- З чого ти взяла, що я сердитий? – Здивовано моргнув хлопець, та задумливо почував підборіддя.
- Тому, що я тебе знаю давно, вже не першій день. У тебе таке нещасне обличчя! Та дуже сумні очі!
- Так, падлюка яструб тільки що поцупив мою саму найкращу голубку.  Та ще й до того голуб розбився.
- Як розбився? Він вміє літати. – Здивувалася дівчина.
- Дурень, піднявся дуже високо, та кинувся на дах, так і розбився. Мабуть, кохав, що не зміг жити без голубки.
- Так, у них було кохання, навіть у птахів.
 - Да ну їх до біса, з іхнім коханням. Краще заходь до насс, мамка пиріжків свіжих напекла, із яблуками. Та парного молока наллє!
 -Від такої пропозиціі не відмовлюся! В тебе мама смачні пиріжки пече! Особливо з яблуками.  - Подружка зайшла в двір. Та озирнулась навкруги. Нічого не змінилося з прошлого року. Тільки що вікна трохи потемніли від негоди. Та розкішні півонії стали пишніші та гарніші. Вона тихенько увійшла в будинок. Мати Андрія, тітка Дарина, висока, трохи повнувата жіночка років сорока, тільки що повернулася з колгоспної ферми. Вона скинула кирзові чоботи, та надягла домашні капці, трошки великуваті, та дуже зручні та теплі. Вона привітно посміхнулась гості.
 - Ну, здоров була, московська гостя. Вас що, в місті так погано годують? 
- А чому ви так вирішили? – Здивовано повела плечима Настя.
-Якась ти бліда, та сухоребра. Краще молока парного попий. Тільки видоїла. - Жартома сказала, наливаючи з розписаного квітами глиняного горщика парне молоко в великий кухоль.  Та відрізаючи великий шмат домашнього хліба, рум'яного та запашного.
 - Тітка Даша, я з голоду не вмираю. Моя матінка дуже смачно готує.
 - А чого ж ти суха така, як тарань?
 - Така вже народилася.
- Мам, Настена в бабку вся пішла.  Ось поживе в селі, на свіжому повітрі, та парному молоці. Так і рум’янцем щочки покриються. Хочеш, давай посля обіда підем в ліс, по гриби?
 - Авже, хочу! Піду з тобою, як мама пустить. - В очах дівчинки затанцювали вогники радості.  - Тільки ось мамі та бабусі скажу, щоб вони не хвилювалася.  Дякую, тетя Даша, за молоко!  - Дівчинка, випивши кухоль молока, поставила на стіл. 
- Може, ще? Я пиріжків напекла, та забула поставити на стіл. – Тітка важкою ходою підійшла до буфету, та взяла зтуди велику тарілку, повну випічки.
- За молоко дякую, але вже не хочеться. А от пиріжок можна. Настя взяла пиріжок. Та вибігла надвір.  Стукнула хвіртка. А через годину хлопець та дівчина, взявшись за руки, бігли по дорозі, в бік лісу.  Минувши міст, та старий млин, пішли по лісовій стежці.  Дерева оточували підлітків, як чорні велетні з казки.  Вони присіли на пагорбі, на великий пень, в гущі трави. Андрій взяв руку Насті.
 - А що ти будеш робити після школи?
 - Я?  Вступлю до МГУ.  Хочу стати журналістом!  - Дівчина обережно  звільнила свою долоню з  долоні хлопця, та задумливо зірвала травинку, а потім задумливо пожувала її стебло, дивлячись в небо.  - А ти що будеш робити після школи? Куди підеш вчитися?
 - А я спробую своє щастя в Київі. Буду поступати в політех. А ти, напевно, вже до нас на наступне літо не приїдеш?
 -Не знаю, як доля зложиться!  - Знизала плечима дівчинка.  - Але я тобі буду писати листи.
 - Настя, я тобі давно хотів сказати.  - Щоки підлітка почервоніли. І він зніяковіло замовк.  А потім, трохи захриплим від хвилювання голосом продолжив, - ти мені дуже подобаєшся.
 - І ти мені теж подобаешся!  - Обличчя дівчини почервоніло, немов грона калини на першому снігу.  Їх погляди зустрілися, в них спалахнуло дивне, але одночасно могутнє полум'я.  Настена схопилася на ноги.
 - Дожени!  - Вона побігла в глибину лісу. Десь промайнуло за деревами біле плаття.  Вони ганялися друг за другом.  Жартували, сміялися, збирали гриби.  Вже ввечері, трохи змерзли, але задоволені, повернулися з повними кошиками маслюків.  Так день за днем, промайнуло літо.  А в кінці серпня вони прощалися.  Настя махала рукою з вікна електрички.
 - Пиши!  Я буду чекати твоїх листів. 
Життя котилося далі, як велика та глибока річка.  Промайнув рік, і лист від Насті приніс радісну звістку.  Дівчина стала студенткою МГУ.  Вона зуміла-таки вступити на факультет журналістики.  Андрій теж став студентом.  І його життя закрутилася в новому вирі подій.  Після здачі першої сесії настали зимові канікули. 
Настя запрошувала свого друга в Москву. Дівчина обіцяла показати всі місцеві визначні пам'ятки, особливо розхвалювала Третьяковську галерею.  Андрій зважився на поїздку.  Незабаром Москва зустрічала його снігом та морозом.  На вокзалі його зустрічали Настя, та її батько, високий полковник, дядько Петро.
 - Як справи, женишок?  Скоро засватана мою дочку?
 - Обов'язково засватаю, та заберу на Украину.  Як ви колись забрали колись свою наречену!  - Напівжартома, напівсерйозно промовив Андрій у відповідь.
 - Розумно відповів, шельма!  - Схвально покрутив головою полковник.  Вони вийшли з вокзалу.  Небо, покрите сірими хмарами, сипало і сипало снігом.  На стоянці була припаркована білосніжна «Волга».  Андрій сів на заднє сидіння, поруч з Настею. 
«Москва!  Как много в этом звуке для сердца русского слилось!» - Згадалися рядки знаменитого поета.  Тиждень канікул промайнула, як кілька годин.  Дядько Петро взяв відпустку, та вони ходили по музеях і виставках.  А потім знову прощалися.
 - Пиши!  Махал на прощання рукою з тамбура Андрій.  Але не судилося їм зустрітися.  В одну з весняних ночей прогримів вибух величезної сили, несучи з собою чорною шулікою десятки життів.  Дядя Петя повернувся в рідне село.  До матері.  Адже його дружину та дочка теж забрав чорний шуліка смерті.
 На вихідні приїхав Андрій.  Дізнавшись про те, що дядько Петро гостює у своєї матері, відразу ж побіг в цей двір.  Першим, що кинулося в очі, це сивина полковника. Видно було по всьому, що величезне горе зостаріло цю сильну, вольову людину на півтора десятка років.  Але хлопець не одразу збагнув, яке горе посипало сріблом його волосся.  Серце стиснулося від поганого передчуття.  І він, забувши про пристойність, що не привітавшись, з порога запитав:


 - Настя приїхала? Полковник помовчав кілька хвилин. А потім проговорив якимось дерев’яним голосом:
- Немає нашої Настусі!
-Як немає?  Вона кудись поїхала? 
- Вона ....  Вона загинула.  Коли вибухнув наш будинок.  Андрій не змінився в обличчі, та тільки губи у нього трохи побіліли. Так буває, коли удар обрушується раптово, та людина не встигає охопити свідомістю те, що тільки що сталося.
- Насті немає?  - Хрипко прошепотів, майже простогнав він.  Та вибіг.  В той же день він виїхав до Києва.  Минуло кілька тижнів ...
Якось весняного вечора Андрій сидів біля відчиненого вікна.  Тепле повітря вривалося в кімнату гуртожитку, граючись з фіранками.  Внизу воркували голуби. 
«Я втратив свою кохану. Свою любов.  Я втратив сенс життя.  Заради чого жити?  Заради кого?».  – Хлопець легко зіскочив на підвіконня, та глянув вниз.  Там, по бруківці, йшли по своїх справах люди.  Їхали машини, автобуси та ттроллейбуси.  Його відділяв лише один крок від смерті.  Крок життя від смерті.  Один крок від до вічності.  Іта він ступив у порожнечу.  Тіло вдарилося об асфальт.  Та крик завмер на губах.  Перелякані голуби метнулися зграєю в сторону, піднялися в повітря, та розтануло вдалечі.  Кілька горобців з подивом дивилися на людське тіло, розпростерте на дорозі.  Птахи інтуїтивно відчули жахливий подих смерті.  Та тільки два голуба воркували на карнизі.  Їхнє кохання виявилася сильніше дихання смерті.  Вони її не помітили.  Голуби бачили тільки один одного.  І все інше в світі більше для них не існувало.