Покинута богом

0.1
Вже храмові дзвони востаннє звенять,
І ніч на село опустилась.
А зорі ясніше ніж сонце горять –
Уся земля тиші вклонилась.
Монах, від утоми зітхаючи, йшов
Від божих покоїв до хати.
Та тільки на сходи неспішно зійшов,
Спинивсь і не знав, що й казати:
Дівча недалеко від нього стоїть
І щось у пітьмі виглядає.
Й дорослі і діти – усе село спить,
Дитя ж наодинці блукає.
Ще й вдягнуте дивно: лиш плаття старе
Ця дівчинка в холод носила.
Монах придивився : та що там старе!
Це знать європейська любила!.
У сукні широкою фіжма була,
Корсет був вузьким, наче дошка.
Вона немов з іншого часу прийшла,
Тендітна, як чорна волошка.
На руки дитини поглянувши вмить
Священник ще більш здивувався:
Бліда шкіра дівчинки тьмяно блищить,
Як місяць з-під хмар визирався.
«Та що ж це за диво?» - подумав монах,
Навіщо вночі їй гуляти?
Чи був якийсь сенс в застережних словах?
Не впевнений був, як вчиняти.
Одразу ж пішов він до неї й спитав:
«Дитино, хіба загубилась?»
Тебе нічний морок невчасно застав,
Чи в хибну дорогу пустилась?
Дівча повернулось – обличчя його,
Порушника тиші, впізнало.
Ніяк не чекав наш священник того,
Що в відповідь чадо сказало:
«Вас звуть Мурой Сейшин? Давно знаю я,
Що божий слуга ви письменний.
До того ж, митець ви. Вся наша сім’я
Читала ваш нарис щоденний.»
Наш Сейшин і справді мав спроби пера
Та в місті не був він відомий
Усе – чи роман . чи новела мала
Всім іншим здавалося кволим
Немає інтриги й напруження, бач
В його дилетантських тих творах
Сюжетна опора, це дивний блукач
Мандрує по землях і горах
Здійснив перед Богом великий він гріх
Убив свого брата умисно,
Відтоді й не бачив батьківський поріг,
Робив все, що людям корисно.
Хотів цей хлопчина за вбивство страшне
Колись хоч отримать прощення,
Бажав він забути діяння грішне,
У церквах шептав одкровення.
І річ лиш одна не давала йому
Можливість зажити щасливо:
Чи привид, чи мара, то проклята , тьху,
То брат за ним ходить примхливо.
Знайоме обличчя й манери такі,
Як в родича були від роду.
Та голос дзвінкий і словечка м’які
Всі канули , наче під воду:
Байдужий став голос , в очах –пустота
А в серці, напевно, так само ,
В душі братовбивці знов править туга
Та тої ціни все ж замало
Отак він і ходить по божій землі,
Провина його не лишає,
І сильний лиш страх наростає в душі,
Бо Суд, мовляв , Вищий чекає.
Не встиг і подумати Сейшин про це ,
Як дівчинка гордо говорить
« Скажу я багато читаю уже,
Мене Ваш роман не коробить,»
«Ти , певно, єдина не в межах села
Кого мої твори цікавлять»
«Ви праві, я з міста сюди прибула,
Пейзажі гірські мене ваблять,»
«Тебе звуть ………»
« Сунако», - нарешті вона
Ім’я милозвучне назвала.
І Сейшин жахнувся : година ж яка,
У даний момент наст упала.
Помітила дівчинка що й і чому
Так сильно бентежить монаха,
Та слабо всміхається . Каже йому :
«Я бачу. Що ніч вже настала,
Іти спочивати прийшла Вам пора,
Та в мене  до Вас є прохання :
Я знаю, в Вас справ височенна гора,
Коли Вам набридне писання,
Чи можна у вільний від клопотів час
Мені для розмов приходити?
Яке ж це везіння : зустріти тут Вас,
І з Вами ось так говорити !
«Чого це їй  треба»,- шумить в голові,
Настирлива в Сейшина думка,
Подумавши трохи кивнув сам собі
«Розмови з дітьми – це ж не мука,
Домовився Сейшин із нею разом
Нечасто й нерідко стрічатись,
Не знав він навіщо , хоч бий батогом,
Дитині із ним розважатись.
Суцільна нарешті прийшла темнота,
І все поле зору покрила
Не видно вже сходів , одна лиш імла
Давно в небесах майорила.
І зникла Сунако, наче мара,
Мов плинне ясне сновидіння.
Вже чулася Сейшину пісня легка,
То тихе цикад голосіння .
    
            02
В далекому місті від інших людей
Покинута церква стояла.
Ось тут монах Сейшин творив, мов орфей,
Як муза його надихала.
І знов ясне сонце за обрій зайшло-
Ліниво засяяли зорі.
Вже міцно натруджене спало село,
Усіх ніч вже тримала в покорі.
Ні крику, ні зойку, ні шелесту трав-
Довкола омріяна тиша,
Та стукіт у двері думки перервав,
Чутливим був Сейшин ,мов миша,
Сунако в широкії двері зайшла
І ввічливо з ним привіталась.
Малесеньку книгу з собою взяла
«Я трохи спізнилась»,- зізналась .
Уперше він бачився з нею вночі
Й як слід через це не розгледів,
Тепер роздивитись міг ясно її,
Волосся чорняве до скутих плечей
Хвилястими пасмами в’ється,
На темні зіниці виразних очей
Проміння ліхтарика ллється,
А шкіра ,натомість , лишилась бліда,
На світлі гладка й жовтувата.
А сукня, здавалось, їй трохи мала,
Зімнута , стара, сірувата.
Присіла Сунако із ним на стілець
І книгу свою простягає
«Про те що Ви справжній пера вже знавець
Ваш підпис мені нагадає»
Автограф свій дати погодився він,
А далі велися розмови
Про працю, спочинок, потрібний усім,
Про власні й знайомих пригоди
А потім про вічне –життя або ж смерть,
Про речі, що Бог дав людині
У думці монаха все йде шкереберть:
«Невже це під силу дитині?»
І мала ця дівчинка розум гнучкий
Та зрілу простору уяву»
Я думав- дурненька, а був неправий,
Годиться одноліткам в пару!»
Колись поцікавився в неї :
«Скажи ,
Чому тільки в ніч ти гуляєш,
Ні разу не бачив тебе я з дітьми,
Удень ти ніколи не граєш»
«Ох змушена жити з хворобою я,-
Сунако із жалістю каже,
Це сумно ховатись від всього життя,
Майбутнє вже доля покаже,
Бо яснеє сонце лиш біль завдає
Моєму вразливому тілу.
Як вийду я  з дому- вогнем обдає
Прокляття моє це довіку».
Похнюпився Сейшин : «Так от воно що!
Прийшла ти сюди лікуватись».
«Можливо. Життя без природи – ніщо.
Повітрям гірським запасатись
Усім необхідно,- казали батьки,
І я з ними повністю згідна.
Надія нас є оминути біди,
А поки молитва лиш плідна»