Крихта спокою

В цю мить сидимо за столом ми удвох,
І затишок нас сповиває обох,
А ззовні запеклі бої давно йдуть,
Що, може, і наше життя заберуть.
Страхи, сподіваюсь, мене оминуть:
Пліч-о-пліч з тобою пройду я цю путь.
Іще пам’ятаю, як все почалось:
Жорстоко із нами життя повелось!
Хотіли відкрити незвіданий світ,
Де вільний уяви настане політ,
Де бою з нас кожен втамує жагу,
Де легше розкрити одвічну красу…
І наче збулися ці мрії для всіх,
Та тільки ми – в’язні навіки у них,
Не вірю, та правда це – всі ми у грі,
Сумісні з життям усі правила в ній.
Ні сонце, ні небо й прозора ріка,
Ні навіть зоря сутінкова ясна,
Розрадити серце моє не змогли –
Лиш тугу за звичним життям навели.
Тепер мої друзі – вже меч та броня,
А досвід рятує вразливе життя.
Мене запросила до себе з нудьги
Додому у місце зі снів моїх ти:
Жарке і яскраве там сонце зайшло –
Багряною барвою небо цвіло.
Фортеця з гомерівських наче поем
Там гордо підноситься з давніх пісень,
Колони античні, як дубів стовби,
Теплом дня останнім смакують весни.
Нічого не смію зрівняти з своїм:
З відлунням минулого схожий твій дім,
Чарівна звичайних дрібниць простота
Ятрить моє серце, мов лезо меча.
Із ним ти завжди непохитна й різка –
Без нього ж як ранній підсніжник була:
В душі моїй світлий лишила ти слід,
Усмішкою-цвітом розтопиш мій лід.
Надія вернутись і є, і нема,
Та був в мене меч і своя лиш рука,
Й за смерть відчайдушних людей почуття
Провини… Немає назад вороття!
Я був самовпевненим вкрай і дурним,
Здавалось, померти не дам я слабким,
А хто мій товариш – від того страшну
Я смерть власноруч, мов туман, прожену!
Та як міркував легковажно – не знав,
Суворої долі урок перейняв…
В той день ми ішли в невеликий похід,
Куди не важливо – на захід чи схід?
І рідкісний скарб відшукати вдалось,
Тягнулися руки за ним – почалось!
Ліворуч, праворуч, вперед і назад
Дивлюсь – обсипає стрілецький нас град!
Меча хтось стискає відважно в руках,
А дехто «на поміч!» кричить у сльозах…
Сполохано бився, мов той дилетант,
Чи втомлений боєм поважний сержант,
До виходу шлях прорубати не зміг –
Життя своїх друзів нових не зберіг.
Лихим лицеміром відчув себе я,
Палала відразою сутність моя,
Аж поки не стрів випадково тебе –
Весну довгождану і сонце ясне!
Холодних рук смерті вже дотик відчув,
Давно випробований долею був,
Та в серці моєму великий є страх –
Що мій наодинці розвіється прах.
Готовий померти і знову ожить,
Аби лиш з тобою прожити хоч мить! 
21.10.18 – 31.10.18