Таемници психики...

                ТАЄМНИЦІ  ЛЮДСЬКОЇ  ПСИХІКИ…

     Мабуть не помилюся, якщо скажу, що не знайдеться ні одної людини, яка б не отримувала в своєму житті удару, стресу, зазвичай несподіваного, від долі-лиходійки!.. Ніхто не може знати, які сюрпризи, несподіваності заготовлені долею кожній людині!.. Та особливо неприємно – коли раптом усвідомлюєш, що такий “несподіваний сюрприз” може так подіяти на твою психіку, що це, в подальшому, змінить всю твою долю. Все життя людини та його життєвий шлях, на мою думку, записаний в “КНИЖЦІ ДОЛЬ” і нікому не дано добратися до тієї таємниці. Я не буду зараз досліджувати ким і де створюється ця “КНИГА ДОЛЬ”, хай цим краще займаються вчені та богослови (хоч я і впевнений, що істини в цьому питанні досягти неможливо)…

     А от я чомусь згадую свою молодість – в той час ми не замислювалися про приреченість нашого життєвого шляху… В наших молодих, амбіційних головах малювалися грандіозні, величні плани по досягненню великих висот в кар’єрі і все здавалося легко доступним… Тоді серйозно не замислювався про зигзаги долі, в повороти якої треба ще зуміти вписатися!.. Це зараз я такий розумний та досвідчений і можу, згадуючи свій пройдений життєвий шлях, давати поради молодим, а тоді – і серце обривалося в безодню, і руки опускалися. Головне – пам’ятати, що вибір є завжди, навіть тоді, коли здається, що його нема. Щиро дякую тим людям, що оточували мене – їх безкорислива допомога, зачасти, ставала моїм рятувальним кругом! От і сьогодні виринув в моїй пам’яті той давній випадок, невільним свідком якого став я…

     Той випадок (дуже трагічний), зачепив мою душу, зламавши при цьому долю мого товариша, друга – Віктора!.. Ще з моменту вступу нами в льотне училище ми потоваришували, поряд сиділи на учбових заняттях, ліжка наші в казармі стояли поряд. Після відбою ми часто пошепки розповідали один одному про свої плани на майбутнє. Після успішного завершення теоретичної підготовки на першому році навчання в льотному училищі нас вивезли на польовий аеродром Градіжська – для льотної практики, освоювати льотну майстерність на літаках ЯК-18У. Тож життя, для нас, відкривалося з іншої – захопливої сторони!.. Ми мали нагоду перетворити в реальність, в життя наші мрії дитинства про небо, про польоти!..

     Розмістили нас в одноповерхових казармах, і по усталеній традиції, наші ліжка були поряд. Усі в нашій ескадриллі, навіть командири, знали про нашу дружбу, тож навіть в караул і в наряд ставили нас разом. Чим же подобався мені Вітя? Привертали увагу його спокійна серйозність, начитаність, він чудово знав закордонну літературу, захоплювався поезією, міг часами цитувати на пам'ять поезію класиків. Вітя і сам писав вірші – доволі непогані (мені вони дуже подобалися). А як чудово, за пару хвилин , він міг олівцем створити портрет співрозмовника. Він не курив, не зловживав алкоголем (що таїти, ми, курсанти, часто при звільненнях балувалися пивком, винцем – Вітя ніколи не брав участі в наших п’янках).

     Симпатичний, високий парубок, я особливо заздрив його фізичній підготовці і він з перших же днів нашого знайомства взяв наді мною шефство. Мушу зізнатися, до училища я не міг похвалитися силою та витривалістю – тільки дякуючи настійливості свого друга Віктора я зрозумів, наскільки в авіації потрібна сила та витривалість вестибулярного апарата  людини. Скільки завзятості, упертості він вложив, щоб змусити мене вранці, до підйому вискочити на мороз та облитися холодною водою. І, що дивовиж, я ні разу не захворів, не застудився! Дивовижно! Я захоплювався його впертістю в досягненні мети, його спокоєм! От чому мене шокувало все те, що трапилось в ті дні з моїм другом Віктором!..

     Ще раз підкреслю, в молоді роки ми не замислюємося, що кожна людина має свій життєвий шлях, в кожного своя індивідуальна доля. Але визначений тільки для тебе життєвий шлях може кардинально змінитися від несподіваного удару долі і ніхто не застрахований від цього. А це може викликати навіть зміни в психіці людини…

     Що ж таке психіка людини? Це процеси, які відбуваються в голові людини, а потім відображуються в динамічно змінюючихся психічних явищах, формуючи поведінку людини. Пізнавальні психічні процеси забезпечують відображення світу і формують інформацію. Ця дія – відчуття та сприйняття, а також пам'ять і уява і є процес мислення. Отакі психічні властивості людини мають, в цілому, індивідуальну міру виразистості, але можуть мінятися на протязі життя під впливом зовнішніх дій. Свідомість тісно пов’язана з вольовим контролем людиною, його індивідуальним станом психіки та поведінкою. Тобто людина за допомоги вольового зусилля, цілком свідомо, зосереджує свою увагу на якійсь цілі, спогаді. І поки людина має потрібну силу волі для подолання негативу, виниклого в пам’яті з-за перенесених колись психічних травм, все в його житті, поведінці не буде відрізнятися від образу життя оточуючих. Але при несподіваних стресах – психіка, маючи травми в минулому, може дати збій!..

     Треба визнати – для нас, молодих хлопців, ніколи не літавших (не буду рахувати єдиного ознайомчого польоту над рідним містом, який і тривав-то усього десять хвилин), це, розпочате освоєння льотної професії – стало стресом!.. Інструктори, командири ланок, командири ескадрилій були дуже досвідченими пілотами. Дехто з них мали навіть досвід бойових польотів в Велику Вітчизняну. Інструктор нашої льотної групи – Алім Степанович Пошивайло був досвідченим воєнним льотчиком-винищувачем (довгий час він літав на Далекому Сході), але після сумно-відомого указу М. С. Хрущова про скорочення і розформуванню ВПС СРСР, був вимушений піти інструктором в Кременчукське льотне училище Ц А. Він в першому ж польоті перевіряв нас на витривалість, демонструючи нам весь комплекс вищого пілотажу (дехто не витримував і залишок дня вони витрачали на відмивання літака). В нашій групі тільки один не витримав перевірки, але це не завадило стати йому класним пілотом і потім літати на серйозній техніці, на міжнародних лініях.

     Але повинен повернутися до трагічної долі мого друга Віктора – тепер розумію, що те психологічне навантаження, яке на той період впливало на нашу психіку, дуже сильно заділо страшні, трагічні спогади мого друга. Він же ніколи не розповідав мені про свої дитячі роки – він розповідав тільки про останні роки навчання в школі, заняттях в авіамодельному гуртку (ми і в училищі будували моделі літаків, щоб подарувати в музей, викладачам). Зараз згадую ту весну, це трапилося рівно 55 років тому назад – може і згадалася ця трагедія в зв’язку з цим…

     Того ранку я повинен був йти ще до підйому в санчастину до чергової медсестри. В мене на біцепсі правої руки виник і визрів величезний фурункул, що викликав високу температуру. Потрібно було його розрізати та обробити рану. Медсестра вклавши мене на лежаку вправно обробила мою рану та нагодувала таблетками. А в цей час наша ескадрилья, після підйому та фіззарядки, строєм пішла на сніданок (мені ж було не до їди – я відпочивав в санчастині). Це була неділя, польотів не було. З начальства на аеродромі чергував тільки командир ескадриллі Віктор Іванович (нажаль, за давністю років вже не пам'ятаю його прізвища). Він повинен був супроводжувати курсантів в їдальню, де разом з ними повинен був снідати, перевіряючи якість приготовлених блюд та спостерігати, як курсанти їдять (щоб вчасно замітити відхилення в їх здоров’ї), слідкувати за порядком в авіа містечку, перевіряти караули.

     Треба визнати, його дуже високо цінували курсанти, він частенько підсідав до нас в курилці і розповідав цікаві випадки зі свого льотного та бойового життя (він літав ще на винищувачах під час ВВВ). За розмовами вмів випитати у молоді багато потаємного, навіть про коханих дівчат. Це був справжній вихователь – ми від нього нічого не приховували!!! Нажаль, не всі командири були такими людяними – дехто міг зоставити курсантів без обіду та змусити цілий день підстригати ножицями траву на аеродромі… Ну та Бог їм суддя…

     Але зараз не про це… В той час, коли я лежав з градусником, в санчастину зайшов Віктор Іванович. Він вів за руку мого друга Вітю. Побачивши мене, він повернувся спиною до Віті і заслонив його та приклав палець до своїх губ. Я здивувався, але кивнув йому головою, показавши, що буду мовчати. Потім він відвів Вітю в іншу кімнату, попросив градусник у медсестри і віддавши його Віті, замкнув щільно двері і тихо, на вушко, мовив їй : “Негайно подзвоніть в психлікарню Кременчука, потрібен негайно лікар-психіатр з санітарами. Курсант веде себе спокійно, але все можливо. Потрібна перевірка ”. Те, що я почув, мене приголомшило, я не міг цьому вірити!.. Все, що завгодно, але таке-е-е!.. Коли Віктор Іванович озирнувся і побачив мої очі, він одразу ж підсів до мене (знав же, що ми з ним друзі, як брати), тому закрив своєю рукою мій рот і тихо промовив: “Будь ласка, ні слова, мовчки спостерігай, зараз приїде лікар-спеціаліст. Він огляне твого друга, порозмовляє з ним і, якщо потрібно, забере на обстеження. Ти все зрозумів? ” Я мовчки кивнув. Коли Вітю підвели до столу медсестри, я був шокований – це була зовсім інша людина. Абсолютно без емоцій, погляд вище голів, в пустоту – зовсім пустий погляд…

     Такої пустоти в очах я більше не бачив за все своє довге життя… Як це було страшно, всередині душа рвалася на клапті, в очах сльози, але я розумів, треба взяти себе в руки і потрібно все це витримати!.. Коли через сорок хвилин прибув лікар і провів огляд Вітю – вердикт був очікуваний, негайно в лікарню… За весь час, поки чекали “швидку”, Вітя не промовив ні слова і тільки коли повели його за руку до машини, він раптом промовив: “Я знав, що це колись трапиться.”

     Як тільки Вітю увезли, командир ескадриллі розповів, що викликало його підозру. Коли він строєм привів курсантів до їдальні, всі вони негайно розмістилися за столами. Тільки Вітя стояв біля входу і на його наказ сідати їсти, відповів, що вже поїв і ситий. Це дуже здивувало, бо то була явна брехня. Більше від нього він нічого не зміг домогтися, тож тоді він за руку привів Вітю в сан частину. А далі я сам бачив його стан… Ми з командиром повернулися в казарму і позабирали його речі. І там я знайшов щоденник, який Вітя вів з перших днів перебування в училищі. Після ознайомлення з тим щоденником, ми зрозуміли, що він знав про щось, що може зруйнувати його психічний стрій його здоров’я. В багатьох місцях його записів були вислови, як заклинання: “Вітя, тримайся. Ти повинен перемогти, тільки зміцнюй здоров’я, обливайся холодною водою і зміцнюй свою волю, ти переможеш і досягнеш своєї цілі. Вітя, я вірю в тебе!” Для нас то було так дивовижно – як же йому було тяжко щось перебороти!..

     Коли наступного дня приїхала його мама і розповіла нам про таємницю, яку вони зберігали стільки років – все стало на свої місця… Віті було вісім років, коли він вів свою улюблену трирічну сестричку з дитсадочку і вона висмикнула свою ручку і побігла самостійно через трамвайну лінію… І отримала смертельного удару від трамвая… Вітя схопив її тільце на руки і два квартали ніс її додому поки силою не забрали те рідне тільце у нього… Психотерапевти дуже довго боролися за його здоров’я, і здавалося, що все минулося, та от виявляється – не все минається!.. От і я, через стільки років не можу стримати сліз – згадую свого друга та його трагічну долю!..

Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ  Ю. Й.          - 2019 рік
Переклад українською мовою            – 2025 рік