За отвагу на пожаре

Пожарные чаще всего появляются, чтобы "отмочить" там, где кто-то "зажигал"... Это не теория, а доказанная жизнью практика.
А у меня по жизни бывали моменты предчувствия надвигающейся опасности. Я часто предчувствую...
В девяностом году, когда родился мой старший сын Николай, мне дали служебную квартиру в глухомани. Это был деревянный двухэтажный дом в хвойном лесу, на территории кардиологического санатория. Мы с женой и сыном поселились на втором этаже. А напротив нас в такой же двухкомнатной хате жили и "зажигали" строители-шабашники из чернобыльской зоны. Их там жило человек двадцать, а может и тридцать. Никто не считал! Они ротировались, работали на строительных объектах главного врача. В том числе и на его даче. С вечера до рассвета они куролесили, без конца бегая к соседям за самогоном. К шабашникам этим проторили тропу и падшие женщины шаговой доступности. Местные (пушкинские и ивантеевские) проститутки прописались надолго в их неконтролируемом притоне. Сам санаторий находился рядом с рекой Уча в живописном хвойном лесу, за бетонным забором, железными воротами и с круглосуточной охраной.
И вот в один из тёмных августовских вечеров, когда я дежурил в санаторном корпусе, мимо моего окна, шатаясь и выписывая копытами восьмёрки, проковылял один из этих строителей. Пьяный в дымину!
С его отвислой губы свисала дымящая беломорина, а в клешнях и за пазухой колыхались бутылки с огненной водой... Я подумал:
- Ведь сейчас этот пропитой гад кинет бычок в нашем подъезде... И кинет как раз на кучу макулатуры, которую разложила на первом этаже сумасшедшая соседка. И от непотушенного бычка загорится бумага, а от бумаги лестница, а от лестницы весь дом... А на втором этаже уже спят моя жена и двухмесячный сын. Надо что-то срочно делать!
И я сказал дежурной медсестре, что отойду на минутку из корпуса домой. Я вышел из своего служебного здания и направился в сторону нашего деревянного дома. И тут я заметил, что из подъезда уже валит дым. Я ускорился и ворвался в подъезд. Куча макулатуры пылала, от неё загорелась лестница и дым интенсивно поднимался на второй этаж. Огонь распространялся молниеносно по деревянному сухому зданию. Тем более, что между брёвен была положена пакля. Освещения в подъезде не было, только свет от пламени...
Я сорвал со стенного гвоздя огнетушитель, выдернул опломбированную чеку и нажал на рычаг, как надо делать по инструкции. Но в пламя полилась не пена, а какая-то ржавая струйка...
Примерно так сочится моча из аденомного мужского "свистка". Тогда я понял, что этот "писающий" огнетушитель - просроченный. Я заорал на весь дом от предчувствия надвигавшейся беды. Взял стоявшую рядом соседскую бочку с капустой и вытряхнул полужидкое содержимое в пламя. Пока я поднимусь к своим, открою в дыму дверь и начну таскать чем-то воду, выгорит весь подъезд и вся лестница! На мой душераздирающий вопль прибежала соседка с первого этажа. Она увидела огонь и вылила ведро воды прямо с тряпкой. Она только перед этим мыла пол и споласкивала тряпку. Пламя было сбито, пошёл пар и площадь возгорания сократилась. Я ногами затаптывал тлеющую макулатуру. Нашёл снеговую лопату и ей хлопал по остаткам  пламени. Эти пять минут тушения пожара показались мне значительно более продолжительным сроком. Затем я в дыму поднялся на второй этаж и стал стучать кулаком в свою дверь. Мне никто не отвечал. Я трясущейся рукой крутил ключом, не сразу открыл дубовую дверь. Квартира была вся заполнена дымом с жутким запахом гари. Жена и сын уже надышались во сне угарного газа и были близки к потере сознания. Я отвёл их к себе на работу и положил спать в палату. У сына, из-за отравления угарным газом была неоднократная рвота, у жены - головная боль и тошнота.
Сразу после тушения пожара я как дежурный врач вызвал пожарную охрану и милицию. Чтобы зафиксировать факт возгорания. Пожарные приехали, посмотрели на ещё дымящиеся стены и лестницу, посмеялись над моей работой и умотали восвояси. Мы вместе с прибывшими милиционерами долбились в дверь к этим шабашникам-чернобыльцам. Но они что-то мычали через дверь, но не открывали. 
На следующий день на утренней конференции я доложил о потушенном мной пожаре и уже готовился сверлить дырочку в пиджаке для ордена "За отвагу на пожаре". Но, как вы понимаете, главный врач не был заинтересован в раздувании и огласке этого дела. Поэтому даже следователей по этому факту поджога в санаторий не занесло. Всё тихо замяли... Орден за спасение более сорока человек, мирно спящих в четырёх квартирах нашего дома я не получил. Но лучшей наградой было - спасение моей собственной семьи!

(Основано на реальных событиях 10 августа 1990 года в санатории Зелёная роща, г.Пушкино)




За відвагу на пожежі
(Український переклад автора С. Б. Александров-Снегирь)

Пожежники найчастіше з'являються, щоб "відмочити" там, де хтось "запалював"...
Це не теорія, а доведена життям практика.
А у мене по життю бували моменти передчуття небезпеки, що насувається.
Я часто передчуваю...
У дев'яностому році, коли народився мій старший син Микола, мені дали службову квартиру в глухомані. Це був дерев'яний двоповерховий будинок в хвойному лісі, на території кардіологічного санаторію. Ми з дружиною і сином оселилися на другому поверсі. А навпроти нас у такій самій двокімнатній хаті жили i "запалювали" будівельники-шабашники з чорнобильської зони. Їх там жило чоловік двадцять, а може і тридцять. Ніхто не вважав! Вони ротувалися, працювали на будівельних об'єктах головного лікаря. У тому числі і на його дачі. З вечора до світанку вони тусувалися,  без кінця бігаючи до сусідів за самогоном. До цiх шабашників проторили стежку і занепалі жінки крокової доступності. Місцеві (пушкінські та івантєєвські) повії прописалися надовго в їх неконтрольованому притоні. Сам санаторій знаходився поруч з річкою Уча в мальовничому хвойному лісі, за бетонним парканом, залізними воротами і з цілодобовою охороною.
І ось в один з темних серпневих вечорів, коли я чергував у санаторному корпусі, повз мого вікна, хитаючись і виписуючи копитами вісімки, проковылял один з цих будівельників. П'яний в диміну! 
З його отвислой губи звисала димляча беломорина, а в клешнях і за пазухою колихалися пляшки з вогненною водою... Я подумав:
- Адже зараз цей пропитий гад кине бичок у нашому під'їзді... І кине якраз на купу макулатури, яку розклала на першому поверсі божевільна сусідка. І від палаючого бичка загориться папір, а від паперу сходи, а від сходів весь будинок... А на iншому поверсі вже сплять моя дружина і двомісячний син. Треба щось терміново робити!
І я сказав черговій медсестрі, що відійду на хвилинку з корпусу додому. Я вийшов зі своєї службової будівлі і попрямував у бік нашого дерев'яного будинку. І тут я помітив, що з під'їзду вже валить дим. Я прискорився і увірвався в під'їзд. Купа макулатури палала, від неї загорілiся сходи і дим інтенсивно піднімався на другий поверх. Вогонь поширювався блискавично по дерев'яній сухій будівлі. Тим більше, що між колод була покладена клоччя. Освітлення в під'їзді не було, тільки світло від полум'я... 

Я зірвав зі стінного цвяха вогнегасник, висмикнув опломбовану чеку і натиснув на важіль, як треба робити за інструкцією.
Але в полум'я полилася не піна, а якась іржава вода...Приблизно так сочиться сеча з аденомного чоловічого "свистка". Тоді я зрозумів, що цей "пісяючий" вогнегасник прострочений. Я закричав на весь будинок від передчуття біди, що насувалася. Взяв сусідську бочку з капустою, що стояла поруч, і витрусив напіврідкий вміст у полум'я. Поки я піднімуся до своїх, відкрию в диму двері і почну тягати чимось воду, вигорить весь під'їзд і всі сходи! На мій несамовитий крик прибігла сусідка з першого поверху. Вона побачила вогонь і вилила відро води прямо з ганчіркою. Вона тільки перед цим мила підлогу і споліскувала ганчірку. Полум'я було збито, пішов пар і площа загоряння скоротилася. Я ногами затоптував тліючу макулатуру. Знайшов снігову лопату і їй плескав по залишках полум'я. Ці п'ять хвилин гасіння пожежі здалися мені більш тривалим терміном. Потім я в диму піднявся на другий поверх і став стукати кулаком у двері. Мені ніхто не відповідав. Я трясеться рукою крутив ключем, не відразу відкрив дубові двері. Квартира була вся заповнена димом з моторошним запахом гару. Дружина і син вже надихалися уві сні чадного газу і були близькі до втрати свідомості. Я відвів їх до себе на роботу і поклав спати в палату. У сина, через отруєння чадним газом була неодноразова блювота, у дружини - головний біль і нудота.
Відразу після гасіння пожежі я як черговий лікар викликав пожежну охорону і міліцію. Щоб зафіксувати факт загоряння. Пожежники приїхали, подивилися на ще димлячі стіни і сходи, посміялися над моєю роботою і умотали геть. Ми разом з прибулими міліціонерами довбалися у двері до цих шабашників-чорнобильців. Але вони щось мукали через двері, але не відкривали. 
Наступного дня на ранковій конференції я доповів про погашену мною пожежу і вже готувався свердлити дірочку в піджаку для ордена"За відвагу на пожежі". Але, як ви розумієте, головний лікар не був зацікавлений в роздуванні і розголосу цієї справи. Тому навіть слідчих за цим фактом підпалу в санаторій не занесло. Все тихо зам'яли... Орден за порятунок більше сорока чоловік, мирно сплячих в чотирьох квартирах нашого будинку я не отримав. Але найкращою нагородою було-порятунок моєї власної сім'ї!

(Засновано на реальних подіях 10 серпня 1990 року в санаторії Зелений гай, р. Пушкіно)