Палаюча вишиванка. Хоррор

Одного разу Марічка та й Степасик прибігли до лісу зберати квіти та й листя для гербариїв. Ліс був старий та й темний. Але був день, і сонце добре сяяло навкруги.
-"Ре-ге-ге, ре-ге-ге!", - Реготали дорослі малі, бігаючи один перед одним по галявині, із щасливими обличами підстрибуючи над кущами, бо були безтурботні та й голі.
Граючи, вони не помітили як забрели в найтемнішу частину лісу.
- Степасику, подивись як тут темно! - каже Марічка, дивлячись на високі дерева, - Скорійше пішли до дому!
Але як тільки вони вирішили піти і покинути ліс, прямо перед ними з'явилася хата з очеретяним дахом, але без вікон, і лише відкриті двері тихесенько поскрипуючи, звали до себе, - "йдіть сюди, йдіть сюди..."
- Я бачив колись такі самі хатинкі на малюнках, - сказав Степасик, - пішли подивимося, що там всередині, а потім вже підемо.
- Степасику, - затремтіла Марічка, - мені стрьомно, я не хочу!
- Якщо я цього не зроблю, я перестану себе поважати, бо я не боягуз, - твердо сказав Степасик, - ти чуєш, ця хатина нас кличе! Пішли! - Він міцно стиснув її долоню в своїй.
"Йдіть сюди, йдіть сюди", - продовжували скрипіти двері.
Повільно і не поспішаючи, озираючись по сторонах, вони ступили на ганок і відкривши навстіж двері, увійшли всередину.
Пройшовши пару кроків, малі опинилися в єдиній кімнаті без вікон, яку наповнювало чудове золотисте світло. Але, посеред кімнати, на дощатій підлозі сидів навпочіпки якийсь дідусь і їв шпроти. Він діставав рибок з жерстяної банки пальцями, тримаючи їх за хвіст, і відправляв в широко розкритий рот, голосно чавкаючи від задоволення. Коли шпроти були з'їдені, дідусь пихкаючи утер рукавом жирне обличчя, кинув порожню банку на купу в кутку, а з за спини дістав нову.
Однак, подивившись на малих, він грюкнув долонею по банці, і сказав, - Стоп!
- Довго ж я вас чекав, довго, - промовив старий, - а ви ось і прийшли.
- Хто ви, діду, як вас звуть? - вийшовши вперед дзвінко запитав Степасик.
- Діду, допоможіть нам вийти з цього темного лісу! – сказала Марічка.
Подивившись на них уважно, старий запитав їх,- А чому ви голі?
- Бо ми прийшли до лісу щасливі і безтурботні, - відповів йому Степасик.
- Так, - підтвердила Марічка, - але зараз ми йдемо до дому. Підкажіть нам, де стежка, яка виведе нас із лісу?
- Є у мене для вас дещо. Ось, - він дістав з-за спини целофанову торбу і кинув її малим під ноги. - Це все. Беріть, і ні про що мене не питайте.
Потім зітхнувши, старий знову взяв банку зі шпротами і сказавши – "Поїхали!", - потягнув за кільце та зняв кришку. "Ням-ням-ням!" - сопів він від задоволення, ворушачи щелепами.
- Це Дід Цибул'art, - шепнув Степасик на вухо Марічці,- я його впізнав. Йому відома наша доля.
- Степасику, бери цю торбу та швидше йдемо звідси! - відповіла йому Марічка.
Малі вийшли з хати, тримаючись за руки, і шелестячи целофановою торбою на весь ліс, почали шукати стежку.
- Ніде нічого немає, жодної стежки! - прошепотіла сумно Марічка, - невже нас знову обдурили.
- Подивися! - вигукнув Степасик, - хата Діда Цибул'artа зникла!
І правда, хата з золотистим світлом всередині, зникла, залишивши замість себе лише кострубатий пень на галявині, та цілу купу порожніх банок з під шпрот.
- Що ж це таке навколо відбувається ? - звернулася Марічка до Степасика.
- А ну, давай подивимося, що цей старий нам підсунув? - І Степасик вийняв з целофанової торби вишиванку.
- Подивися, яка вона красива, - вигукнула Марічка, - я такої ще не бачила! Яскравими фарбами переливається вона, далеко осяваючи весь ліс навколо!
- Палаюча вогнями, ця крутецька вишиванка допоможе нам вийти із лісу! - радісно закричав Степасик, - спасибі тобі, дідусь Цибул'art !
- Швидше давай одягай її на себе, - захоплено сказала Марічка, допомагаючи Степасику вбиратися.
- А зараз йдемо! - скомандував він Марічці, задоволений своїм вбранням.
Але їх погляд був як магнітом притягнутий до чудової, палаючої кольоровим сяйвом вишиванці, від якої вони не могли вже відвести свої вирячені очі.
Раптово Марічка завила, - Ой, мої очі, мені боляче!
- Мені теж, ох, я нічого не бачу! - голосно заволав Степасик.
І в одну мить їхні очі вистрибнули з лиця і впавши на землю покотилися невідомо куди.
І стали Марічка і Степасик зовсім сліпі. Ходять вони десь навмання, не бачачи куди, стукаючись лобами в дерева, а все ж вийти з лісу не можуть.
З тих пір люди говорять про ту палаючу вишиванку: "хто її одягає, той у лісі блукає !"

Ось такий хоррор, малята.