Борис Олийнык. Незабудка моя

Перевод с украинского

Заноз`ится душа, зарыдает,
Журавлиной тоской закурлычет.
Засмеюсь я, душой изнывая,
Втайне я помолюсь, сердцем клича,
На твой лик с праславянскою статью,
Да очей поднебесных сиянье.
И отметит заря ясной гладью
Мою тайну предвечной печатью…

Забелили снега, мир всё краше,
Ночи выбелят бабочек стайки.
Опадая, лист медленно машет,
Как крыло утомлённое чайки.
Там, где лето отщёлкало ночи,
Снега белого выпало вволю.
И пусть ночи те молний короче,
В них вся жизнь моя, их только помню.

Забелили снега, закружили…
Сны приходят, а может, виденья.
Слышу в шепоте жаркие были
Или всхлипы печали осенней.
На вечерние тени-сполохи,
Как на греческий мрамор Эллады,
Упадёт чудный девичий профиль
И руки твоей тень как отрада.

Для других я отцвёл, незабудки
Лишь тебе в моем сердце под сенью,
А для ока чужого я будто
Растворился в тумане осеннем…
Но порою ночной подойди же
Прикоснись лишь, и рук моих ветви –
Вспыхнут так для тебя, вот увидишь,
Жарким племенем, будто последним!..

От тоски по тебе зарыдаю,
Журавлём кликну в заревом море.
И застынет в груди боль немая,
Надрывая мне сердце от горя.
Помолюсь тайно я на твой образ,
Праславянский, с вселенской печалью,
И оставит заря ясный отблеск
На молчанье предвечной печатью…

Борис Олiйник

Заболю, затужу, заридаю...
    в собі, закурличу,
А про очі людські
    засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
    на твоє праслов'янське обличчя,
І зоря покладе
    на мовчання моє печать.

Забіліли сніги,
    забіліли на цілому світі.
Опадає листок,
    як зів'яле чаїне крило,
Там, де ми відбули,
    там, де наше відтьохкало літо, —
Забіліли сніги - .. забіліли сніги...
    замело.

Забіліли сніга, закружили
Це приходить, мов сон.
    Це приходить до мене із марень:
Теплий шепіт і схлип.- чи сльоза,
    чи роса од ріки?
І на обрій вечірній
    ляга, мов на еллінський мармур,
Ледь означений профіль
    і тиха лілея руки,

Я для інших одцвів,
    я під серцем сховав свої квіти.
Я від ока чужого
    туманом осіннім укривсь.
Але якось вночі
    підійди і торкни мої віти —
Я тобі засвічусь,
    як нікому іще не світивсь!..

Заболю, затужу, заридаю...
    в собі, закурличу,
А про очі людські
    засміюсь, надломивши печаль.
Помолюсь крадькома
    на твоє праслов'янське обличчя,
І зоря покладе
    на мовчання моє печать.