Продавець книг укрмовою

Оповідання

Пам’яті мого діда Михайла, зв’язкового червоних партизанів, присвячую. Автор.
Глава 1. 24 червня 1941 року
Єфрейтор Беккер злився в одне ціле з кулеметом МГ-34. Майстер своєї справи навів дуло на задимлені руїни радянської прикордонної застави. Згідно з планом, її мали знищити за півгодини, проте вона трималася третій день. Вночі більшовики підповзали до вбитих гренадерів, забирали в них зброю і боєприпаси, повивертали кишені, а вдень відбивали атаки вермахту його ж зброєю. Під час артобстрілу ховалися в підвалах розбитого панського будинку, згодом лізли у свої окопи та влучно стріляли. Позаду і з боків прикордонників захищала болотиста місцевість.
Дюжина куль із кулемета полетіла в мішень, яку бачив тільки той, хто стріляв.
- А-а-а! – почулося у відповідь із ворожого боку. крик був сповнений відчаю та передсмертного болю.
- Гут, гут, - самозакохано посміхнувся найкращий кулеметник другої роти. І разом із другим номером, рядовим Брюкнером почали робити маленьким ножиком із бельгійської сталі зарубку на прикладі.
Обідяне перемир’я між другою ротою гауптмана Керна та залишком більшовицького гарнізону було порушене. Раптом прозвучав подвійний постріл із радянського боку. Стріляв невідомий, але дуже ненависний снайпер екстра-класу: перша куля влучила в каску й зрикошетила. Проте інша ввійшла в ліве око. Беккер навіть не встиг зрозуміти, що це кінець.
Брюкнер несамовито закричав від жаху й ненависті. Помітивши блиск скла прицілу, припав до «гвера» й випустив чергу, потім другу. Снайпер відповів із самозарядної гвинтівки Токарєва. Брюкнер дуель програв і зламаною лялькою з «третім оком» на лобі завис на кулеметі.
- Коли ж нарешті артилеристи вдарять запалювальними? Вогонь! – крикнув ротний офіцер Керн. Азартному футболісту й мисливцю хоробрості було не позичати: він пантерою стрибнув у рівчак Беккера. Подаючи приклад сміливості гренадерам, нацист припав до «пристріляного» ворогом кулемета й ударив прицільними, кусючими чергами.
Його підтримав підрозділ шквальним свинцевим вогнем із усієї зброї, яку мали в наявності, ніби хотіли знищити все живе. Брязкаючи затвором табельного карабіну, прицільно та з ненавистю стріляв Алекс Кайс. Молодий солдат забув своє слов’янофільство та норвезьку кров, антифашистські погляди та начитаність. Свіжий огірок, що попав до солених, просолюється сам. Третій день бою, постійний страх смерті й сон на землі, страждання камрадів змусили його суб’єктивно зненавидіти прикордонників. Він для себе з подивом зауважив: вірить у те, що комісари накачали своїх бійців наркотиками. Що «совєти» хотіли напасти першими. Уродженець Гамбурга став під прикордонною заставою на східному березі Буга тим, ким його хотів бачити Гітлер: професійним воїном-арійцем, що не знає жалю до ворогів рейху.
- Припинити вогонь! Працює арта! – прокричав гауптман Керн своїм солдатам.
Почувши це, рядовий, що на третю добу «практики» став майже професіоналом, швидко ліг, закрив вуха долонями і відкрив рот. Адже до ворога дуже близько, тож завжди існувала ймовірність прильоту «дружнього» снаряду. Проте «шалена сальва» не прилетіла – батарея 79 мм гармат добре пристріляла потрібний квадрат.
Піднявши після 20-хвилинного обстрілу голову, Алекс на місці прикордонної застави більшовиків побачив гравюру середньовічного майстра «Пекло»: вогонь стояв стіною…
- Підйом! Вперед! Смерть комуністам! Шнель! – прокричав гауптман Керн, беручи кулемет зі вставленою металевою стрічкою на 200 набоїв.
- Гур-ра! – закричала рота, переходячи в атаку.
За логікою, у секторі оборони ніхто не міг вижити. Проте це не стосувалося прикордонників. Вони вийшли з вогню з примкнутими багнетами до гвинтівок. Надягнувши зелені кашкети, встали на свій останній парад. Дюжина відважних захисників вразила гренадерів: перші декілька секунд по них ніхто не стріляв.
- Ура-а! – прокричав здоровань. На ньому були лише штани та чоботи, торс й обличчя – в брудних бинтах. Зате на голові мав кашкет, а руки міцно стискували гвинтівку Мосіна з багнетом.
- Г-а-а! – прокричав гренадер Крюгер, схрещуючи клинки.
Червоний богатир відкинув його й треновано всадив «тригранний». З легкістю, відточеним рухом вдарив в обличчя гренадера Крюгера прикладом. Потім кинувся на Алекса. Той не ризикнув вступати з ним у рукопашну, відкинувши карабін, блискавично витягнув із кишені особистий пістолет «Зауер» і всадив у груди велетня п’ять куль із восьми.
- Вмри! – прокричав Алекс монстру, що хотів відібрати в нього життя, дароване матір’ю. І той таки впав. А потім сильно скрутило живіт. Ні на кого не звертаючи увагу, Алекс скочив у воронку, сховав пістолет і спустив штани.
- Хороший солдат. Буває… - співчутливо похвалив гауптман Керн, обмотаний металевою кулеметною стрічкою.
Вже 29 червня 1941 року «Фелькішер беобахтер» справедливо напише: «Руський солдат переважає нашого противника на Заході своїм презирством до смерті. Витримка та фаталізм змушують його битися, допоки він не застрелений в окопі або не заколотий у рукопашній сутичці».

Глава 2. Обід
Школа, сільрада та клуб у центрі села стали казармою другої роти нацистів. Двісті критих соломою хаток Нізоцька були острівком серед хвойних джунглів Волинського Полісся. У них блукали вцілілі прикордонники й партійні, що боялися репресій, євреї. Тому й створили кулеметні гнізда для можливої кругової оборони, встановили комендантський час, патрулювання. Також розклеїли листівки з попередженням: «За укриття червоноармійців, євреїв і комуністів – СМЕРТЬ». Єдиного на все село кульгавого рома Романа розстріляли й повісили на великому дубі при в’їзді в село.
…Друга зміна їла тушковану картоплю з м’ясом. Грубі лиця фашистських солдатів не виражали нічого, крім насолоди їжею. Грав патефон, гренадери обмінювались анекдотами, непристойними жартами. Ніхто не говорив про війну, не згадував про понад дві сотні поранених і вбитих вояків батальйону. Це стало негласними табу. Також те, що червоних було усього лише три десятка з декількома місцевими – ще більшим табу. Вони нахвалювали Клюгена, колишнього кухаря ресторану «Інтернасьональ» у Дрездені. Те, що кабана реквізували в селянки-вдови, а він сам врятувався від суду за торгівлю кокаїном, нікого не цікавило.
Повз них проходили місцеві – худі, в личаках і полотняному одязі. Залякано дивились на німців, як на восьме диво світу. Ті ж у відповідь ставилися до поліщуків-волинян як до тварин, що розмовляють. Маленька горбата бабуся у великій «куленепробивній» хустині завмерла серед дороги й за типовою сільською звичкою стала вдивлятись у невідомих. Це не сподобалось єфрейтору Функе.
- Фойер! Фойер! – прокричав голосно. Підійшовши до старої, зняв штани і випустив кишковий газ.
- Га-га-га! – гідно оцінили жарт камради.
Стара, хрестячись, перелякано пішла геть.

Глава 3. Згадати все…
Накупавшись у місцевому озерці, по обіді вільні від служби гренадери полягали спати. Їжа й алкоголь, багатство і секс, реальний життєвий успіх – ось усе, що їх цікавило. Мріючи про дівчат легкої поведінки, вони обклеювали стіни сторінками з порножурналів. Не спалося тільки Алексу Кайсу. Набивши кармани всім необхідним, він пішов ніби в туалет. З одного боку, його поважали за інтелект, а знання української було безцінним для контактів із місцевими. З іншого ж, сільські міцні хлопці його зневажали за нездатність до великих фізичних навантажень, позицію інтелектуала «я сам по собі». Пліткували, що він невисокий і чорнявий, бо єврей наполовину, англофіл. Діставали… Проте після заведення особистої зброї стали побоюватись. «Ненавиджу…» - прошепотів під ніс дисидент, вдивляючись у чавкаючі грубі обличчя другої зміни обідаючих. Тіло відійшло від бою, мозок і душа відходили довше. Зайшовши в клозет за клубом, деякий час постояв. Задоволений, що ніхто з «сексотів» за ним не стежить, через діру в огорожі вийшов на сільську вулицю. Хотілось побути наодинці, прочитати щойно отриманого листа. Сільська вулиця тонула в зелені фруктових дерев, була майже порожньою. Стискаючи пістолет у правій кишені, замислений солдат покрокував, сторожко озираючись, щоб десь усамітнитися. Та інтуїція попереджала про небезпеку.
…Алекс Кайс народився у квітні 1920 року в багатонаціональному портовому місті Гамбург. Сім’я була доволі благополучною: красуня-мати працювала адміністраторкою готелю, батько – мічман торгового флоту. Вони були германізовані норвежці, що далекоглядно до 1933-го в документах стали «німцями». Трагедія сталася в 1934 році, коли батько загинув під час плавання. Мати почала випивати, гуляти. Алекс поповнив би військо неблагополучних дітей, якби не православний священик отець Антін і його матінка Олена. Бездітні, вони прив’язалися до соціального сироти. Пара відучила його палити, змусила полюбити книжки. Алекс став паламарем із зарплатнею, його сформувало Свято-Покровське братство. В ньому він вивчив українську мову. Саме братчики влаштували його продавцем і сторожем однієї із великих книгарень. Соціально-демократичне за духом середовище братства з острахом, незадоволенням сприйняло прихід до влади нацистів. Партії, що слов’ян і євреїв проголошувала недолюдьми. Незадоволення в душі Алекса переросло в ненависть після виклику в гестапо та бесіди на тему «Що арієць робить у середовищі унтер-меншин?». Біда одна не приходить. Він закохався в Ханну Гольц – продавчиню галантереї із сусіднього магазину. Зовнішність її була дещо східною, проте вважалась німкенею. Закохані вже мали побратись, коли за п’ять хвилин до щастя її з рідним батьком, як викритих законспірованих євреїв, гестапо відправило в концтабір. Ні вино, ні візити під «червоний ліхтар» не притупили любов, почуття власної обкраденості й безсилля перед кривдниками. Моральні страждання продовжила мобілізація до лав вермахту.

Глава 4. Друг
- Що мучишся? Задумався, навіщо жити? Став солдатом - живи одним днем. Життя – момент, і логіки в ньому мало… - перервав самотнє перебування Алекса біля щедрої груші листоноша села Платон. Як завжди, він тихо під’їхав на своєму велосипеді. На сільському інтелігентові були чорні габардинові штани, заправлені в начищені червоноармійські чоботи. Польський просторий військовий мундир без нашивок був браво підперезаний червоноармійським ременем. Начитаний, хитромудрий, середнього зросту, він мав на обличчі риси поета. Довгі русі кучери додавали йому шарму творчої людини кінця минулого століття. Злі язики плескали, що він затято воював проти німців у Варшаві. Посічений осколками попав у полон в останній день оборони. Там довчив німецьку мову й повернувся додому майже калікою. Сліди опіків і шрами на руках свідчили про правдивість історії. Також ті ж язики оповідали, що він був поранений у пах. Саме каліцтво нижче пояса змусило його до самотнього життя в хаті покійної бабусі. Подейкували, він занадто «брав участь» у житті прикордонників. Знали про це ротний, Керн, гренадери другої роти. Питали, але він усе заперечив, і йому повірили. Як не повірити хорошому самогоннику та німецькомовному екскурсоводу? Добре вивчивши в полоні і мову, і традиції арійських завойовників, швидко втерся в довіру гренадерів. Втерся так, що вони запланували дати йому трофейну гвинтівку і призначити старостою. Також Платон читав книжки, і Алекс, відчуваючи близьку душу, любив із ним поспілкуватися. Знав: далі «чотирьох вух» інформація не піде. Він єдиний, здається, його розумів.
- Так воно, так… - відповів Алекс українською мовою і потис руку напівприятелю.
 – Але є пам’ять і розум, гідність і совість…
- Так, це так! Мундир цього з голови солдата не проганяє… Ти малював листи-накази? Гарно… - двозначним тоном, з натяком на «дещо» запитав Платон.
- Знаєш… - замислено прищуривши очі, чесно відповів Апекс, – солдат від раба відрізняється тим, що йому довіряють гвинтівку – ось і все… Як на мене, – то втік би десь на безлюдний острів у Тихому океані… Але куди втечеш із «підводного човна», як мовиться? Я писав-малював. Я! - після чого замовк і замислено подивився собі під ноги.
- Так, я тебе розумію. Не мед було мені, українцю, служити в польській армії. Я розумію, що таке муштра та самодурство офіцерів… Сигару?
- Так… - відповів Алекс, трохи оживши. Тонкі пальці поштара вміли не тільки самогон, але й із місцевого бакуну робити невеличкі сигари. Уродженець Гамбурга сунув Платону декілька німецьких цигарок, а сам підпалив сигару бензиновою сріблястою запальничкою. Духмяний тютюн вдарив, наче настояний коньяк, молотом у голову. П’яному Платон здавався давнім другом по братству Покрови.
- Коли ти дізнався про напад на СРСР, - запитав Платон.
- Перекидаючи з Німеччини в Східну Польщу на навчання, нам казали, що готують до десанту через Ла-Манш в Англію… Проте ще в перший день червня рот підпилого майора-штабіста доніс до моїх вух, що будемо воювати проти більшовиків. А ротний повідомив за чотири дні до вторгнення… Я не зміг зупинити себе: після почутого від «штабняка» в їдальні став знову палити…
- Гренадери вірять у хрестовий похід європейських народів проти більшовизму? В попереджувальний удар?
- Так, вірять… Інакше психологічно неможливо. Ро-зу-мієш?!
- Так! – замислено відповів Платон, згадуючи дещо своє.
- А якби ти був українцем, воював би проти німців? Вибач за відверте запитання, - тихим шепотом запитав Алекса допитливий співбесідник.
- Воював би… - чесно подумавши, тихо прошепотів у відповідь онімечений норвежець. – У Кайса старший брат підполковник абверу. Я грав у шахи з його шофером, поки вони вечеряли. Стисліше: згідно з таємничим планом «Ост», приблизно дві третини українців, поляків, прибалтів мають бути знищені. Інші – відселені за Урал, задіяні в якості рабів. На очищений від «нелюдей» життєвий простір мають селитись десять мільйонів озброєних німецьких колоністів!
- Зрозумів! – пошепки тихо й дружньо відповів Платон.
- Тільки про наші бесіди мовчи! – вибагливо нагадав гренадер-дисидент, заглядаючи співбесіднику в очі.
- Могила! – серйозно відповів сільський інтелігент, сідаючи на велосипед і поправляючи на спині грубий наплічник. Потім схвильовано й розчулено тихо додав. – Дякую… Ти відкрив мені очі на багато речей…
- Пам’ятай: хрестовий похід Європи проти більшовизму під керівництвом Адольфа Гітлера і його «арійського» народу є казкою для дурнів, - й міцно потиснув руку Платону на прощання.

Глава 5. Бесіда з рідними
«Бах-бах-бах!!!» – загриміли вибухи з боку озера. Потім його змінив схвильований рев стада горлянок, немов під час футболу на стадіоні… «Гренадери рибу глушать – юшки захотілося. Вандали», - механічно подумав Алекс, ідучи в ліс вивченими стежинами.
Заглибившись між дерев, сів на один із пеньків і, діставши лист, вкотре пробігся по ньому очима.  Братчик Карл написав для ока цензорів похвальний позитивний лист «до солдата Великонімеччини». Важливим в ньому було інше: гострі кінчики аркуша були акуратно зрізані, а в кінці листа намальована квітка у квадраті. Це означало одне – обшуки, допити, арешти гестапо та «готуйся до неприємностей». Озирнувшись і переконавшись, що він сам на сам із природою, Алекс порвав листа на дрібні шматки та сховав під мох. Після чого відчув страх, і нічого, крім нього. Потім із гаманця дістав фотографії двох найдорожчих для себе людей: отця Антона та Ханни. Перший замінив батька, поставив на ноги. Друга подарувала радість кохання. Були побачення з дівчатами, був гріх тваринної пристрасті з дюжиною дам з-під «червоного ліхтаря», проте кохання він зазнав саме з Ханною. Мудро написав класик: «Кохання – коли комфортно з другою половинкою не тільки в інтимі, а й у побуті». Концтабір нацистів давно перетворив її на попіл, проте на фото вона була молода та щаслива. Її очі говорили: «Алексе… Я завжди знала і знаю – ти не супергерой. Проте завжди кохатиму тебе таким, як ти є. Ти мені прекрасний навіть у своїх «слабкостях». Я завжди буду незримо з тобою. Очі наставника говорили інше: «Пам’ятаєш мою проповідь у 1937-му році «Нема ні Еліна, ні Юдея» проти расизму?». Було страшно, але знав, на що маю йти. Я завжди виховував із тебе християнського лицаря. Будь їм… Забудь мене, якщо повернешся до гренадерів».
- Так, отче. Я вас зрозумів… - вголос відповів наставнику Алекс. Після чого посидів п’ять хвилин, думаючи про щось своє. Потім пішов рішуче далі в ліс. Права рука нащупала в кишені пістолет і дві обойми. Ліва посмикала заткнуту за пояс гранату з довгою дерев’яною рукояткою. «В селі Шкунь, в десяти кілометрах на схід, крім гренадерів, відпочиває загін СС. Є чим пригостити», - подумав він і поспішив до власного поля бою.

Глава 6. І знову війна
Довго йти не довелося. Дивлячись замислено собі під ноги, він побачив перевернутий на землі старий велосипед. Поруч із ним на животі лежав Платон. Ліве око його було підбите, в роті – кляп, а руки закручені стрічкою за спину. Над ним стояв, цілячись зі «шкодівського» кулемета єфрейтор Шкандер. Його очі й лице були сповнені відповідальності й зосередженості. Поруч лежав поштарський рюкзак. Унтер-офіцаер Кремп стояв, а єфрейтор Мартенс старанно перев’язував йому праву руку. В Кремпа за спиною висів карабін, а в Мартенса – трофей Польщі: снайперський напівавтомат ручної роботи. Троє земляків-баварців були затятими мисливцями, нацистами та шукачами пригод. Саме вони добровольцями визвались убити «неповноцінного» сільського рома Романа.
«М-м-м», - замикав Платон, молячись на друга виряченими очима. І Алекс його зрозумів, підморгнув.
- Що тут діється, камради? – запитав він із награним здивуванням.
- Ми відпросились у Керна пополювати на диких кіз і більшовицьких недобитків. І зустріли цього… Він хотів утікати. Добре, що впав. Ми до наплічника – а там, крім хліба та сала, ще 100 польських патронів. До наших гвинтівок підходять. Кому він їх віз?! Скрутили зміюку – ножем махав, - відповів єфрейтор Мартенс від імені всіх.
- А ти чого в лісі сам ходиш. Не чув наказу?! Може, друг «поштара»?! А, Кайс? – запитав Кремп, підозріло вдивляючись в очі Алекса.
- Я несу листа ротного ротному першої роти фон Цорну в село Шкунь… - образливо відповів солдат.
- Покажи… - вибагливо запитав унтер.
- Ось він! – відповів солдат-дисидент зі спокоєм в очах. Після чого блискавично вихопив із кишені «зауер» і почав стріляти. Перші дві кулі вп’ялися в лице кулеметника Шкандера. Дві кулі ввійшли в плече і шию Мартенса, три – у живіт унтер-офіцера Кремпа.
- Я… завжди підозрював, що ти таємний єврей, англофіл… - прохрипів він із ненавистю, майже безсилою рукою намагаючись дістати з кобури пістолет «чеська збройова».
- Тут ти помиляєшся, нацисте! – тихо та зловтішно відповів Алекс. – Я норвежець… Солдат, історична Вітчизна якого вами окупована. Вмри…
Після чого натиснув на курок, роблячи контрольний постріл. Потім одразу зайнявся Платоном.
- Не кажи мені нічого… Я завжди здогадувався, хто ти, але в душу не ліз… За велінням провидіння сталося, що сталось. Я вільний, і йду з тобою!
- Там, на болотах, двоє прикордонників із уцілілих ховаються. Півтора десятки набоїв - на карабіни. Забираємо багату здобич – і гайда до них. Будемо полювати на фриців на дальніх шляхах…
- Я йду за тобою! – лаконічно відповів Алекс, озброюючись напівавтоматом з оптикою і вішаючи на свій пояс підсумки з короткими магазинами. Зброя була схожа на радянську СВТ, тільки коротшою. Під прикладом була пістолетна рукоять, як був і держак-  піддульник.
- Я візьму кулемет. Саме з такого сік фашистів у Варшаві. З нього коситиму окупанта на Волині! – заявив Платон, рішуче озброюючись. Сховавши тіла й навантаживши на ровера багату здобич, покрокували в хащі волинської «тайги».
- То ти казав, що у владі Гітлера винні прості німці? – вирішив повернути Платон Алекса до важливої собі теми.
- Так! – відповів колишній продавець книг, згадуючи багато що: саме прості… Які люблять пиво та футбол, гроші й розваги. Які купують у книгарні белетристику й еротику й не купляють серйозних авторів! Які не хочуть брати розумного в голову. Які сприймають світ емоціями, а не розумом! Які не хочуть і знати того, що не кричить на мітингах: голос сумніву, голос совісті. Які люблять вищі рішення, відповідальність перекладати на політиків, яким потрібен кумир, фетиш, батько нації! Їм скажуть: «Люди, земля квадратна». Вони скажуть просто: «Ну й добре». А хто сумніватиметься – той психопат, ворог суспільства, маргінал! Тільки військові втрати змушують їх замислюватись…
- Авжеж… - замислено відповів Платон. Стискаючи зброю, молоді патріоти покрокували назустріч гірко-величній долі партизанів 1941-го року.
Микола ПАНЬКО,
член НСЖУ, м. Сарни.