оригінальна назва - Залиш свій слід на вод І
Ілюзія життя
Треба взяти і переписати в зошит. Довго. Не дарма на це дається так багато часу. А ще треба якось почати. Як починають письменники? - Ну звісно із сюжетної лінії! А не хочу. Не буде ніякого сюжету. Нащо він потрібен? Тільки щоб потім було легко відповісти на питання про що була книжка.
Буде без сюжету. Ні про що і про все.
Вона прокинулася.
В іншому місті.
Не люблю все нове.
А хто любить?
- Всі. Нові переважно. Або й не так.
Переїзд.Нова робота, новий колектив. Як би ти не хотів, але нове завжди трохи затягує, не зважаючи на твої безсилі намагання тягнутись до старого чи впадати в ностальгію. Нове змінює думки. Не покращує, не погіршує, а саме змінює. Надовго. А часом й назавжди.
Мені не вистачає. Просто не вистачає і все.
Знаю про що ви зараз подумали.
А мені не вистачає фотоапарата.
Завтра вранці наступного року піду в величезний скляний магазин і куплю на власну степендію самого найкращого фотоапарата.
І хай люди кажуть що хочуть.
Прийду додому і фотографуватиму ним тебе. І себе.
Ні - скоріше лише себе. В повний зріст. Сама. Бажано на фоні якогось моста чи хоча б Ейфелевої Вежі.
Ну хто ж не хотів сфотографуватися на фоні Ейфелевої вежі?
Стоп. Я не хотіла. І не хочу.
Доведеться вежі почекати у примарливому куточку моєї сирої сірої шафи до кращих часів.
А може й гірших.
Дивлячись для чого саме призначені дані часи...
А ти де?
О, ні.
Це питання " будет преследувать меня до конца моих дней".
Варто лишень кудись зібратися, щоб зникнути.
Це у ці моменти не можеш устояти від спокуси вирубити цей набридливий телефон з його планомірними гудками, які повторюються з точністю в секунду.
Це коли ти розтанула у вічності і тебе нема. Зовсім. Лише для V.І.Р.-людей. "по середах і п'ятницях з одинадцятої до шести." (з перервою на чай) - (якщо не хочете щоб я вмерла з голоду), хоча й якщо хочете це зараз не так важливо.
А важливим є те, що моє становище не дає мені надії на вірний кінець того, початок чого я вже не можу не бачити ні чути, і посеред ночі прокидаюся від тих думок та варіантів подальших ситуацій. Або й взагалі через то не сплю. На табуреті. В кухні. Біля нетронутої їжі. Фантастика. Хто б подумав.
Але суть у іншому.
Суть глибоко прихована всередині.
Щоб її ніхто не бачив.
Бо надто вона вже моя, щоб показувати її на огляд всім охочім. Ох очі ммм. Яке чудове слово. Треба таки купити фотоапарат.
Раптом задзвонив телефон. Цікаво, він же наче відключений. Але він дзвонив. І хтось натому боці всесвіту нетерпляче чекав почути її голос міцно притиснувши трубку до вуха. Та й до голови загалом. Це для кращого опромінення. І "да изменим нашу генетику во веки-веков! Амінь. ", зробимо з Людей істот. Ну та лад, не про ваше здоров'я зараз мова шановний анонім який телефонував з невідомого номеру.
Він знав що вона одразу йому не відповість.
Вона взагалі не любила одразу відповідати. Нікому і Ніколи. А за це доводилося розплачуватися. І в більшості випадків не грошима. А краще б ними. І вона таки не взяла трубку..
Дивні створіння люди.
Надто дивні щоб їх любити.
І так само надто щоб не любити.
Бо щоб полюбити треба зрозуміти.
А не зрозумів - прощай ван лав.
Частіше всього без права на повернення. Така вже звичка в них. (Вони ж дивні, ви хіба забули)
А вона не чула телефонний дзвінок.
Чула та не слухала.
Повністю заглибилась в Себе.
Вірніше у свої думки. І думала вона якраз про дивних Людей.
Таких дивних, як і ми з вами. Таких дивних, як і вона сама.
.."Я пам'ятаю час, коли лиш починався світ.." лунає голос Вакарчука.
Ми могли літати в небесах, водночас залишаючись на землі.. А тепер, навіть літаючи (літаком) у небі, не можеш відкинутися від землі.
Ненавиджу цей світ, і цей театр, де всі ми просто ділові особи.
Тобто дійові особи.
Хоча ні, якраз дуже ділові особи.
Ми навіть не розуміємо, що хтось це робить замість нас.
Списали керування світу на масонів. Ахаха, і віримо що вони всесвітнє зло. А хто ж тоді ми самі. Та дияволи із янгєльською душею і тілом.
Звільнити голову.
Просто звільнити голову від усього зайвого.
Або розбити. Під три чорти.
Скільки не вимикай, телефон всеодно задзвонить. І дзвонитиме періодично до самого кінця життя. І ти дзвонитимеш. Дівчинко. Хоч і не часто. Бо відвикла вже. Але дзвонитимеш. Бо на те він і є. Телефон. А чи й не телефон зовсім. Не телефон зовсім. Можливо. Можливо все.
Чужі думки. Марення. Мрії. Чужі аксіоми і їх же помилки. Якщо це все зв'язати до купи - вийде сучасна людина. Вона відчула що їй потрібно заснути. Та сон, як на зло, ніяк не йшов до голови. Рахувати допоки не заснеш. Хто це вигадав? Дурниця. Але спробую...
..Тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять, шістнадцять..
Здавалось воно не закінчиться ніколи, те пронизливе проникаюче у свідомість закінчення -адцять. А хоча ні. Всьому є кінець. Звісно, це вже було десь кимось сказано. Знаю. Чули. Але що поробиш : все на цьому світі вже було кимось сказано. І наврядчи ти знайдеш таку звукосхему, такий безладний набір звуків, який би мав щастя ніколи раніше не звучати на цій Богом Даній грішній землі. Та й не треба шукати. Скажим так –« нашо воно тобі треба?».
Думаю, ти б сказала саме так.
Це так само безглуздо, як і той нескінченний телефонний дзвінок, коли крім гудків не можливо нічого добути з того потойбіччя, коли крім тих гудків для тебе нічого не існує, і тобі хочеться їх спинити або слухати до нескінченності. до кінця життя звучатиме коректніше. Але суть все ж одна й та ж. Як і всюди. Постійно.
Ніч тягнулась довго і повільно. Було зимно і спекотно. Водночас. Десь за вікном розривалися від гавкоту собаки. Сусідські. Бо в неї не було собак. Боялася. Жити не боялася, а боялася собак. І смерті не боялася.
Вийшла на балкон. Тривожний шелест осіннього листя, наче тихий шепіт, заспокоював. Заколисував. Темнота була суцільна. І ніякого місяця. Але не страшно - немов все тут вже тисячу років знайоме. Щось зашелестіло у кущах глоду. Замовкло. І знову. Взяла ліхтарик. Промінь світла легкою хвилею вдарив чорну поснулу землю. Вона мимохідь замилувалася: розрізає темінь, грубо пронизує повітря, проходить наскрізь і тихо зникає.. І звичайно ніхто не завдає, ні в кого не викарбується в пам'яті звичайна нікому не потрібна побутова банальність. А хто завдає через тисячу років про наше життя? А ніхто, любі мої, бо наше життя просто не варте уваги..
..а варте вашої уваги зараз дещо інше, те, куди впав промінчик штучного світла, якому вдихнули швидкоплинне життя її руки.
Що ж це було? А хто його знає що це було. Це було Щось. Щось Незрозуміле. Щось, яке не співпадало з жодним поняттям у її голові.
Воно має бути простим і банальним, - подумала Вона.
І вічно ганяєшся за часом. Або він за тобою. Або те і друге разом. І вічно тобі його не вистачає. Лише вночі вириваєшся на Свободу. Примарну Свободу. Ілюзію Свободи. Викликану за рахунок того ж часу: часу на спання.
Повільно. Тихо. Монотонно. Нудно і банально. А також дуже знехочу вона спустилася вниз сходами.
І кожен поверх, кожен поворот зустрічала наче нове видіння долі. З острахом і відчуттям неочікуваності.
Саме це відчуття і додавало їй сил спускатися до самого низу.
А втім вона б зараз пішла би навіть на край світу. І не тому що там, на дні місцевого тартару, іменованого вулицею, лежало щось важливе для неї, а просто щоб хоч ненадовго змінити свій життєвий ритм.
Але. Не на довго. Бо і це знову наскучить.
Як набридає їй все нове після повного випробовуваннях всіх можливостей.
Звичайно, потреба в тих речах залишається.
Якась підсвідома така потреба.
Породжена звичкою і ще чимось.
Але бажання відчути вітер змін завжди сильніший.
І думки такі гарні, чисті, світлі.
Про те, що буде потім, коли в пеклі закінчиться термін придатності і всіх евакуюють на Канари. Або в Африку. Чи у Сибір. Всюди люди треба.
А людині треба випробувати себе у різних ролях.
Вірніше не треба, але ж так хочеться.
І це нестерпне бажання часом руйнує все.
Через нього кидають інститути, роботу, суспільну роль.але все не так погано.
Завжди все не так погано як хоче показати власний егоїзм.
Згодом можна знайти пристижніший інститут, кращу роботу, і в-решті-решт віднайти Себе. А цей результат вартий не одного змарнованого року. А втім, кожен вибирає те, що ближче до свого середовища.
А може нічого такого і не хочеться. А просто лежати перед телевізором. Уткнувшись носом в телефона і відчувати адреналін в момент коли хтось стукає у двері (а раптом смерть по мене прийшла?
А чи кіллер із улюбленого телесеріалу. А чи смерть)
ні, хай краще буде смерть. Просто і елегантно. І неодмінно з косою.
Бо без коси смерть всеодно що.. Все одно що!
Наче такий неважливий елемент, але без неї ефекту не буде. І афекту також.
Нічого не буде. Лише морок. Лише пітьма.
Така, як зараз на сходах по яких вона йде.
. . .
Вона опинилася на вулиці.
В нічному повітрі пахло свіжістю.
Зірки були дуже чіткими і яскравими.
Вони відбивалися в її очах. Зеленим блиском.
Якби ви знали, як вона любила Небо..
Як могла дивитися на нічне небо годинами.
Та що там годинами - Віками.
Потім це захоплення просто перетворилося у хоббі фотографувати небо й хмари.
Банально. В день. Але з часом мрії пов'язані з небом трансформувалися
.І перетворились на бажання стрибнути з парашутом.
Нездійсненне. Не здійснене бажання... Бо як відомо.. Елементарні бажання ми втілюємо у реальність, а ті які потребують великих зусиль намагаємося засунути у найглибшу шухляду своєї душі і відкривати тільки на свята: щоб полюбуватися і обережно скласти туди звідки дістали.
Задзвонив телефон. Розвернулася і пішла назад.
Тупо звонити людині у час ночі.
По той бік світу знову щось хотіли. Від неї.
Чогось чекали. Прагнули. Бажали. Сподівалися.
Розмова пройшла швидко і лаконічно.
Залиште мене в спокої !
Просто залиште. А спокій я вам гарантую.
…
Дай телефон, клацну. А потім булочку. Надто жарко щоб думати софізмами.
…
Тут всі забори такі низесенькі.. Не те,що наші двохметрові паркани. Мені бісить через них перелазити. Бісить. Або краще Чортить. Біс же всеодно що Чорт.
…
Цікава річ ці пристані. Скільки не фотографуй, всеодно кожна не така як попередня.
- "стандартний", - машинально кажу я, і ось умене в кармані вже фотка чергової пристані. "пристанища для заблудших душ", а чи може просто дорогих приватних яхт.
…
Милуюся. Так красиво як є вже не буде. Ніколи. Буде красиво. Але по-іншому.
…
Коли доїдемо нагадаєш мені розпустити волосся. Воно має бути довгим і рудим. Навіть якщо для цього йому доведеться вигоріти на сонці.
…
Сонце. Яскраве. Сама пора відкрити зонтик.
…
Нормальні люди серед міста сповненого грози не шукають таку абстрактну річ, як Дніпро.
…
А де Дніпро? Де кручі? Де ж це видно? Де ж це чути як реве ревучій?
…
"Северокрымский канал". Великі такі букви. З машини. Видно. Довжина чотириста метрів. З половиною. І Північний, і Кримський. Два взаємовиключаючі здавалося б поняття.
…
Сповнена ейфорії думок, просочених крізь ланцета об'єктивної реальності. Зачарована. Тепер мабуть ще довго мучитиме ностальгія по сьогоденні.
По цьому, сповненноу різноманіттям подій, travel.
Якби можна було отак взяти і призупинити деякі моменти життя.
А потім знову запустити. Наче пультом від DVD.
Тобі б проблем було значно менше. У всіх. Або значно більше. Це вже чиїма очима дивитися і чиєю головою думати. Або не думати. А просто жити як тече річка - за течією.
Натягнути чорні очки. Щоб не бачити світу. Такого ж чорного. Мені це приносить задоволення. Хоча якесь воно, те задоволення, занадто однобічне.
Вона замислилася і пригадала весь той день.
Як з Ним їздили по Херсону, чи то пак - Херсонщині.
Цілісінький день у роз'їздах: то туди душа покличе, то сюди цікавість позове. До фінішу приїхали виморені - страх, наче з них там хтось вижав усі соки.
Знесилено звалилася на ліжко свіжезнятого готельного номеру, навіть не дочекавшись поки швейцар закінчить носити всі їх речі і вийде з кімнати.
Очі закривалися, встати не було сил (а все ота проклята лінь!), але мозок вперто не хотів зупиняти свою роботу. Та й свідомість (яка з ним завжди чомусь заодно) також.
Його слова "може прогуляємось повечірній Одесі?" - явно були зайвими і зірвали буремні кількахвилинні овації, які тихо перейшли в сон.
Вона заснула.
І байдуже що на вулиці лише дев'ята вечора.
" Классссно. А я гуляю по місту. Тут все не таке як у нас. Ти знаєш, Одеса мені чимось нагадує Львів. Тільки навпаки. Починаючи з мовного питання і закінчуючи елементарною ментальністю. Гамірно тут дуже, наче потрапила не в перлину Чорного моря, а у прожарений бетонними околицями Сідней. І не переживай ні за що. Бо переживання немає ніякого сенсу. Та й шкідливе воно, а не змінить нічого!!.. " - писала вона смс.
Звичка у неї була така - робити метрові смс (писати листи).
Це вже якщо вона взагалі смс писала. А робила вона це дуже рідко.
А іноді хочеться просто розтанути.
В повітрі.
Між сотень мільярдів молекул.
Повністю. Без остатку.
Терміном в одне життя.
Або в одне вселенське літо.
Це вже як вийде: в кожному потязі бувають інколи затримки.
Та що там поїзли - завжди нічого не приходить вчасно.
От чекаєш, чекаєш, ждеш, ждеш, а його все немає і немає.
А тільки забувся - так раптом ось воно де, ціле і не ушкоджене, прямо тобі в білі руці пливе.
Це знову починає закрадатися думка змінити життя.
(перші симптоми так би мовити)
Кинути все під три чорти, і почати все в іншому руслі.
Але не з нуля.
Бо для цього доведеться забути все чого знала, і викинути весь життєвий досвід. На смітник. А досвід на дорозі не валяється.
Та й щоб це зробити треба цілковити амнезія. Так що цей варіант відпадає.
В голові почали безладно метатися слова, поступово складаючись у якісь рядки. Про кого ж це я - подумала вона. Але і сама до пуття не могла сказати до кого саме звернені були ті слова..
гіркою усмішкою тебе проведу я ,
поглядом чистим умию росою,
і подамося ми щастя шукати,
за синєє море, в багаті палати,
Раму забудемо, Варту зпихнемо,
Шіву і Вішну старими назвемо..
Подякуй мені
за подих останній
як там, на світанні
побачимось зрання
Підемо в мандри дорогами синіми,
шляхом червоним, багряним..
смерті лякатися нам звичне діло,
хто ж не лякається жити не має права.
Подякуй мені за видовища щирі,
що правду навчили від зла відрізняти,
подякуй мені за те що на могилі..
Твоїй.
Ніколи.
Не будуть.
Танцювати.
Шляхами тернистими встелена,
Дорога між пуху й павутиння.
І очі великі, здивовані очі зеленії
широко розплющенні від раптового здивування..
Подякуй мені за той жах, який ти бачив,
за ті сни, що під покровом ночі ставали реальністю.
Дикою мрією колонізаторів.
Яка показувала як треба жити далі.
Та ні, не розплющені,
мирно її очки спочивають під тонною липкого й холодного вазеліну.
Проте боятися вона не буде ніколи.
Їй боятися нічого.
Вона ж нічого не бачить.
Слухай, а давай вивчемо східну мову,
просто так, і продовжимо мандри,
будемо бити реальністю мрії і викреслювати з них непотрібні рядки,
що все одно колись би від нас одцуралися.
Подякую мені за проміння справедливості,
що вросло в твою душу із молоком матері
і зосталось там.
І ніякими лешатами його не вибити.
І не треба.
Воно просто литиметься піснею,
і лишиться прозорим спогадом нашої уяви
приглушеної жорстокістю світу.
А вірніше знала.
Та все ніяк собі не хотіла в тому признаватися.
Бо це знову буде лишня проблема на свою голову. І без того виснажену сьогоднішньою подорожжю.
Такі подорожі ставалися в неї досить часто. Бо це і є життя.
А життя і є якась велика подорож. Яку не всі долають. І в кінці якої кожен робить якісь висновки. Чи залишає щось після себе. А чи просто підвищує урожайність землі збільшуючи вміст гумусу. Пробачте за грубість. Але користь несе у собі все. Навіть ті, хто про цього від себе і не сподівалися.
Це призначалось тому, з ким вона ніколи не сміялася до ранку, не спала в одному наметі, не лазила хтозна-де по горах і височенних небезпеках (тільки не упади, я боюся трупів!) а тому, про кого вона мало що знала взагалі.
А дещо і не знала, а просто здогадувалася
День третій.
Всі мене розуміють. Один ти мене не розумієш.. Ну все пане, я відмовляюся від ваших послуг! - сказала вона і з усієї сили пожбурила телефон чимдалі у річку.
Потужна гірська течія одразу захватила його.
- І не жаль? - запитав він.
- Жаль. Особливо тих людей які мені сьогодні недозвоняться.
…
Чого ви тільки не побачите в Одесі!
Але те, чого ви не побачите в Одесі, ви можете люб'язно побачити в Карпатах.
Там, де ріки наповнені гірською прохолодою, а трави буяють всіма барвами життя.
Там, де полонини розкинулися шириною в життя, а смереки поросли ген-ген аж досамісінького неба.
Я вже мовчу про зорі..
- Твоє ім'я висічене зорями по безкрайньому простору неосяжної вселенної. Треба лише вміти прочитати його.
-Як прочитати? Я тут нічого не бачу, крім чарівного мерехтіння цих неземних вогників - зір.
- Ти так і не побачиш. Треба відкривати не очі, а душу.
- Твоїми устами говорять тибетські вчення.
- Моїми устами глаголить істина.
- Ти ніколи не пізнаєш істину.
- Бо її немає.
- Там де є ми.
- А там, де вона є, немає нас.
- Інакше б її вже давно знайшли світові мудреці.
- Вони її і знайшли. І в кожного вона була своя. І кожна була істинна.
…
Якщо хочете їхати в далеку подорож краще за все взяти друга.
Людину, яка розуміє тебе зпівслова. І навіть мовчки. В інакшому випадку насолода від подорожі приречена на провал, - подумала Вона.
Вони лежали на духмяній траві, від пахощів якої захвачувало дух, і дивилися на зорі.
Намет був поруч. Стояв пустим і покинутим. А вони все дивилися і розмовляли..
Мій світогляд змінювався, а бачення залишалося таким самим же впертим, самовпевненим і помилковим. - звернулася вона до нього, ще не відкриваючи очей.
На Землю поступово приходив ранок.
Вона чекала грубого заперечення або покірного погодження, або чого завгодно, але тільки не тиші. Відкрила очі. Його поруч не було. І взагалі в радіусі того, на що було здатне її око, його не було. Як і жодного натяку на нього.
Вона почала розмірковувати
Перша думка сучасної людини - подзвонити.
Ніколи не підчиняй свої дії емоціям. Викинутий телефон - фетиш. Його не жаль.
Але жаль самого факту.
І він роздирає з середини і благає змінитися.
Поки світ ще не зовсім змінив тебе під свій ескіз.
Не варто перераховувати людей яким дії поєднані з емоціями зруйнували життя. Краще перерахувати тих, хто ніколи не піддавав вчинки під вплив емоції. Вважайте що їх вже перераховано. Таких немає.
Абстракція перенесена в реальність докорінно змінює свою сутність. Теорія завжди легша за практику. Телефон, повернись, я буду чемною дівчинкою..!!
- Все. - ображено вийшов звідкись хлопець, - ти хоч помітила мою відсутність?
- Помітила, - полегшено зітхнула вона, - і вже по-батьківські (до хлопця кремезнішого за неї -тендітну мало не в два рази, та й старшого на два роки) , - ну і де ти був?
- Та..хотів поприкалуватися, - винувато здвигнув плечима.
- Коли ти вже, маленький мій, виростеш? Час сміється не над жартами, а над їх наслідками.
- Час сміється не над приколами, а над їх наслідками, - замість відповіді повторив він
…
- Умій забувати те, що не приносить тобі задоволення. і замінювати його. - сказала вона
порушивши мовчанку.
- Людина живе не лише для задоволення своїх потреб. Не можна орієнтуватися на задоволення. або ще краще - будильник. Він тобі приносить задоволення коли звенить з раннього ранку порушуючи цікавий сон?
- Я мала на увазі внутрішні почуття: болю, страху, суму.. Якщо вони вічно житимуть в тобі присвячені одному приводу місця в душі не буде більше не лише на сум з іншого приводу, а й просто на щось інше. Коли такі почуття починають керувати людиною вона перестає бути собою.
- Ну бути собою людина не перестає ніколи. Просто оце "собою", воно стає трохи інших ніж ми очікували від неї і тому ми так кажемо. А насправді людина залишається собою. Просто змінюється.
- Дивні в нас якісь розмови останнім часом.
- Ну можна й переключитися на побут. Якщо тобі це довподоби, - сказав він з такою інтонацією, що здавалося б в цей момент міг виконати будь яку її забаганку, - ну як тобі Говерла?...
А вже наступного дня вони бігали вузенькими вулицями Львова і дівчина раділа як дитина. І він нарешті зрозумів шо означає "випромінювала щастя".
…
- О, а цей «кафель» мені під колір плаття підходить!
- Шо, купим, будеш з собою носить?
- Ага. Замість сумочки.
…
- Мені до лиця цей віник?
- О, так. Таке відчуття наче ти з ним народилась.. Носи його завжди!
- І на лекції Михайла Тимофійовича?
- Так. Він оцінить.
…
- Стій. І не ворушися. Ти що, не бачиш що ззаду?! Тільки не оглядайся!!! Нуу.. Я фотаю!
…
Стерта до блискучої гладкості бруківка і такі ж підошви черевиків.
Наостанок вона вмовила відмовитися від цього банального готелю. Банально дорогого готелю. Або банального і дорогого. Та й просто від готелю також.
Останнім на сьогодні було вирішено відвідати ратушу. А потім в дорогу.
Далі. Куди очі кличуть.
Ратуша виявилася доволі милим чепурненьким місцем. (це я про перший та другий поверхи) - чисто, красиво, старовинно і водночас дуже сучасно.
Далі тягнули ся довжелезні височенні винтові сходи.
Старовинний механізм годинника височів в розрізі так, що всі охочі мали можливість на нього поглянути. Хлопцеві (як інженеру) було дуже цікаво всі ті коліщатка, але зрозумів він в тому рівно стільки ж, скільки й його чарівна супутниця.
Вийшли на невеликий округлий майданчик.
Панорама наче з гори.
- Тепер я розумію звідки фотографи роблять всі ті знімки. (а не з Високого Замку), - сказала вона.
І тихенько додала: Спатиму сьогодні тут.
Слова вона на вітер не кидала.
А ще мені здається, що всі проблеми спочатку виникають у нашій підсвідомості, а потім вже ми їх утілюємо у життя. Тільки, будь ласка, не переч. Хай краще це буде моєю помилкою.. А потім я запатентую цей вислів. Коли напишу книжку, зніму фільм, здобуду нобелівську премію в галузі ІТ і приїду з Барселони.
Тобто ніколи.
Але мрії повинні бути завжди. Відсутність мрій у людях мене завжди лякала.
Ти в своєму репертуарі, - тільки й відказав він..
Швидко минає час.. як вода.. не обмежений. Він немає ні початку свого ні кінця.. Є лише певний відрізок часу, в якому ми живемо. Це називається сучасність, сьогодення.. Ніхто не керує часом, просто не здатен.. (не своїм власним, а в масштабі).
Іноді 6 діб можуть перетворитися у вічність, а іноді 10 років пролетять, наче й не було.. То може людина керує часом? - ні, тут керують обставини. Але то для людини. То психологічна візуальність. Бо все залежить від сприйняття того чи іншого періоду.. Візуально. А хто сказав що це все не візуально? - Час і Простір. Хіба їх можна зрозуміти.. коли маємо елементарні обмеження..?
І всі ми беремся судить
Про те, про що знаем найменше.
І знову ж списуєм на свій менталітет,
Хоча менталітет це трохи інше.
…
Вона любила розмірковувати сама з собою.
Розмірковувати в собі.
Просто щоб поставити на ваги свою думку і дійти рішення чи варто її казати.
Бо, як казав один поганий дядько - Геббельс, "брехня повторена тисячу разів стає правдою". І річ тут не в правді і брехні, а у людській психології.
Мокро. Холодно. І мокро. і знову холодно.
Лютий вітер так і намагається намалювати свою імпресіоністичну картину на вікнах, то вдарючи по них, то відлітаючи геть.
Починаю розуміти що я от-от вибухну, і моя сорокаградусна температура розлетиться по периметру кімнати обплітаючи лінню та якоюсь депресивно-пасивною нервовістю все на світі.
Початок був кращим.
Так.
Початки гарних історій завжди кращі за їх кінці, що потопають в темряві світової ночі.
Але як би ти не намагався не можна пережити лише початок без кінця. Чого завгодно. Треба вміти переживати так звані кінці.
Переживати з гідністю. Або і не починати нічого. - писала листа додому, не до себе звичайно,- я мабуть залишуся тут ще на тиждень..
Далі писати не хотілося, як не хотілося і взагалі нічого. Просто зігрітися.. І щоб дощ пройшов.. Відтепер під виразом Місто Дощів я розумітиму Тебе, звернулася вона до Львова. І він повільно кивнув їй салютами вранішньої грози.
Та це була лише хвилинна слабкість. І як усі хвилинні слабкості вона мала властивість проходити.
Вже на третій день в Місті Дощів засяяло Сонце.
Засяяло воно і в її очах, і в їх серцях, бо сповіщало зміни, а це завжди буря нових емоцій та вражень.
Ми сьогодні тут останній день,- сказала вона взуваючи кеди, - треба провести його цікаво і з користю. Гайда у Криївку!
…
Жовтогаряче коло котилося за горизонт. Ще трохи і його б не було зовсім видно. Від цієї тиші вона мимоволі позіхнула.
Вони сиділи в елітному ресторані (гроші зекономлені за готель) і нічого не розуміли: вона не розуміла чому її сюди гукнули, а що він не розумів це вже мені сказати важко.
Чоловіча логіка не моя парафія. Але так чи інакше хвилини зо дві вони обоє таки поринули в задуму.
Офіціант дістав меню.
І дістав мене.
Я взагалі не люблю коли хтось робить якісь речі яких я не розумію, і усього незрозумілого обходжу десятою дорогою, здалека підсвідомо забачивши це.
Але не той час і випадок був далеко не той.
І так. Він першим порушив мовчанку.Нерішуче і стиха промовив:
- я давно тобі хотів сказати..
- ..згодна так само пошепки відповіла вона, - без проблем. я завжди мріяла про такого хлопця як ти.
Він відхилив чарку.
- Наш час надто швидкоплинний, - відказав він, - я не хочу змінювати по сотні коханих дівчат, я хочу бачити поруч з собою лише тебе, я кохаю тебе! Мені не треба дівчина, мені треба дружина. В мене зараз немає обручки, але це не важливо, це всього лиш якась нікчемна річ в порівнянні з почуттями. Виходь за мене!, - очі в неї розширилися від здивування і стали ще більш зеленими і круглими.
так, - вимовила вона...
…
Не брешіть собі не брешіть нікому!
Брехня не лише породжує нову брехню, часто вона змішується з правдою,тим самим знецінюючи її. Це найстрашніше.
Життя в брехні схоже на житя в ілюзії, десь під землею.
А ви ніколи не задумувалися, що брешучи іншим, людина водночас бреше і собі: бреше собі що залишилася людиною..
Такого роду думки не давали їй спати.
Так, вона у той момент говорила правду. Вона його любила. Усім серцем.
Як брата, як товариша, як друга, як родича якогось близького, як кого завгодно, але не як свого чоловіка.
Варто лише було уявити що вона бачитиме його кожен день і він стане головною людиною її життя, як в неї починала боліти голова.
Не спалося.
Думки то збиралися до купи то розліталися пожовклим осіннім листям навкруги. Спробувала заспівати, але слова не потрапляли в потрібні ноти, крокети плуталися між собою, а голова ще дужче боліла.
« Я не можу. Я не маю права.
Свобода понад усе. Навіть понад життя.
Вона здіймається понад мене і не дає мені це робити.
Пробач милий друже. Вона моя стихія, вона це я, а я це вона і ми нерозривні.
Вона сильніша за моє прагнення зв'язувати собі руки й ноги цими ланцюгами,
хай навіть такими солодкими.. Я не можу..
Пробач, пробач і ще раз пробач.
Хоча знаю що не в праві просити пробачення.
Але краще все обірвати зараз ніж потім.
Закінчую. Пробач, надто боляче писати. Гроші на місці...»
І тихо вийшла із приміщення.
Вийшла, щоб більше не повертатися у Місто Дощів.
Або повертатися, але не до нього.
…
Все потихеньку змінюється. І не буде ні гірше ні краще. Просто буде по-іншому.
Але іноді ці зміни потрібно робити кардинальними.
Швидко і різко. Щоб відчувати повний смак життя.
І щоб подивитися на своє минуле збоку.
Хоч якось оцінити свої невмілі намагання вдосконалення.
І щоб збагнути свої помилки. І просто щоб жити.
Останнім часом помічаю, що мене приваблює не те, в що змінюється попереднє, і не результат змін, а так би мовити сам їх процес. Оце захоплююче відчуття коли тобі доля стелеться під ноги і лише у твоїй владі вирішувати як ти проживеш завтрашній день.. Оце відчуття крилатого польоту в неминущість. Яке ти можеш обірвати в будь який момент. І обовязково обірвеш колись. Посміхаючись крізь сльози. Зі словами "тепер я все б зробила по-іншому".
Наш світ повен безглуздих законів, дурних принципів і згвалтованих, понівечиних, зкорчених до невпізнання цінностей. Сльози які лилися по її ніжних щоках не припиняли рішучості.
А ви колись їздили автостопом?
О, це вельми цікаве та екстремальне задоволення.
Найважливіше - це щоб про тебе не подумали нічого непорядного.
А як важко зупинити у сучасному світі машину яка довезе тебе задарма..
Пощастило лише о сьомій ранку..
- Куди пані їде? - запитав небагатослівний водій.
- До кінця. Туди, куди й пан.
- Пан їде до Варшави.
- і я теж. - твердо сказала вона.
І ходіння по муках, це не єдина покута, не єдиний рятунок від самотності та від усього минулого..
Нашкрябала в інет кафе як зупинялася машина "зі мною все добре. Я в Варшаві. На довго. Стабільно добре. Щасливо. Пока мам, я тебе дуже-дуже)" Опції, надіслати. Повільним зосередженим і чітко відпрацьованим рухом.
І далі, по українському бездоріжжю..
Фініш. Вийшла з машини. на вокзалі повілало приємним холодом. Ще було темно, на годиннику четверта ранку. Ліхтарі ще з ночі світилися вздовж всієї лінії. Туди-сюди сновигали сумки та чемодани. Не зважаючи на пізність (чи то пак вже вранішність) часу було багатолюдно. Чисто і Красиво. І жодне з попередніх бачених нею міст не було на нього подібне. Важко провести аналогію.. Але перше враження було гарним. Своїм першим пристанищем обрала готель Marriott.
Звичайно, складно подорожувати одній коли ти звик до компанії, але все ж по- троху звикаєш. Звикаєш до тієї тиші, волі думок, і починаєш мислити вголос.
Готель підкупив її своїми краєвидами. А вірніше видом з вікна на Палац Культури і Науки, який ну просто не можна було не помітити, так він виділявся споміж усього іншого своєю висотою та модерністю.
Чимось нагадує той Нью Йорк який бачила на картинках журналів.
Та ж форма, той же контраст. «Так званий стиль "сталінські висотки", входить в десяток найвищих будівель Європейського Союзу, найвищій у всій Польщі..»
Звідки в таку рань україномовна екскурсійна група в самому серці Польщі?
Але додумати цю думку вона не встигла, так як її хтось гучно окликнув...
Вона обернулась.
Це був він, її давній друг із Закерзоння.
Він був її ровесником, мав добре складену постать і блакитні-блакитні озерця-очі. Волосся ж було рудим як вогонь, чому вона доречі по-доброму заздрила, намагаючись висушити сухими мандрівними вітрами своє волосся до такого ж блиску і горіння.
- Це ти? - найперше питання яке він люб'язно адресував він.
- В будь якому випадку ти відказав правильно. Питання тільки в тому кого ти побачив в мені, а собою я завжди залишаюся. ,- усміхнувшись відказала вона. А потім додала - привіт.
…
І все таки добре, що ти знайшов роботу гіда саме в такому місті, як Варшава, і саме тоді, коли я приїхала сюди, - сказала вона помішуючи чай, який все ніяк не хотів нарешті охолонути, і щоб це сталося скоріше, їй доводилося говорити.
Це було схоже на театр одного актора, так як Андрій (так звали хлопця) в цей час слухав музику в наушниках і нічого не чув.
Але вона зараз не хотіла чути тишу і глушила її своїм мелодійним сопрано.
Вона зараз могла говорити про Андрія будь-що, він би лише погоджуюче кивнув головою, що робив час від часу дружньо посміхаючись.
І так завжди, коли чекаєш..не знаєш куди діти того нестерпного часу..а треба просто щось робити.
Так елементарно просто - робити щось. Що завгодно.
А якщо важке - так взагалі чудово!
Час пролетіть наче миттєвість, плюс втомлені люди ніколи не скаржаться на час який нема куди подіти.
Думала вона страждаючи над кип'ятковим чаєм.
Її давно вже треба було направити в потрібне русло.
В єдиноправильне. Вона і сама це підсвідомо відчувала кожної безсонної ночі (ночі?) коли спогади (здогади) роздирали її з середини примушуючи знову пройти літній курс телепортації.
Вона відчувала що не там, де потрібно. Саме тому і змінювала своє положення. Всюди. Постійно. Завжди.
Шукала краю світу намарне забуваючи, що земля кругла.
А чи й знала але відмовлялась вірити.
Так. Вірила вона лише своїм очам. Та і то не завжди.
Та і то сама не знала коли вірила, а коли просто робила вигляд що вірить.
А чай як був гарячим так і залишався.
Вона надпила.
Тихо. Непомітно. Сіро. Прозоро.
Ніхто в усьому світі не помітив яким жаром віддалося їй це вогненне питво.
Але вогонь - це не аргумент у протистоянні з її впертістю.
О, таак. Впертість - це була страшна її сила.
І цією силою вона повертала ріки й гори, змінювала напрямки океанів.
Але себе зрушити з місця не могла.
Зовсім.
Надто вперта.
Надто.
Постійно воно те слово плутається поміж рядками.
Не потрібне. Зайве.
Надто зайве щоб зникнути з цього світу.
Як і вона сама.
І ось. Чашка вже порожня. Пуста. Випита. Викинута Використана.
Називайте як хочеться. І дивиться на неї як хочеться. Хоч з ліва на право, хоч з права на ліво. А вона всеодно залишиться чашкою. Попри всі ваші очікування.
А ви, доречі, постійно очікуєте не те. І не від тих.
А ще не хочете, щоб вас дивували.
А без неочікуваності, то вже не життя. Хоча й життя в постійних неочікуваностях не життя теж - просто перейде в фобію неочікуваності, нервових зривів та інших дурниць, які ми так довго і старанно намагаємося інсценувати в будень. Або навпаки. На свято. Замість десерту. Для краси.
Андрій тим часом безнадійно потонув у світі музики.. Він в нього поринав з головою. В прямому сенсі. (бідна його голова!)
..Оце існування без життя викликає у мені бурю нових емоцій. Сильних емоцій.
Ти знаєш, іноді мені здається, що я від цієї самотності у пустій квартирі - просто її рознесу.
Виб'ю двері, виведу з ладу холодильник, порушу роботу вентилятора.. Зупиняє лише одне - жаль.
Жаль, що я цим вчинком можу змінити наше існування спрямовуючи його далеко не в краще русло.
Ніколи раніше не помічала, що я здатна на такі сильні емоції. Але це не життя. Ти ж мене розумієш.
Це тупе існування і побут, побут, побут..
Та й то більше жаль не за своє життя а за твоє.. Своє то я звикла сто разів змінювати.. Переставляти з ніг на голову і навпаки. Мені не звикати до змін. А так і треба жити. Один раз живем.
А ось ти - тут зовсім інша річ.
Але це не життя. Ти ж мене розумієш. Це тупе існування і побут побут побут..
Вона вважала найгіршою річчу у житті - побут.
Коли він нав'язливий.
Або коли його надто багато.
Або коли він не залишає простору для вільних думок і нових вражень.
А чи просто свідомо не любила його.
Ви не подумайте, вона не була лінивою. Але спати на ліжку і в палатці дві зовсім різні речі. За цими критеріями вона й розділяла Життя та Існування.
Їй швидко набридла Варшава.
З усіма музеями, усіма парками, усіма скверами усіма будівлями і силою-силенною не цікавих (не знайомих) людей.
М'ята. Пахуча і зелена. Снилася їй третю ніч підрят. Хоча її на вулиці повно. А снилася рідна. І дорога ввижалася у кожному слові, кожному кроці, кожному бажанні й почутті.
Хотілося додому.
На хвилинку. На секунду.
І знову в дорогу.
- Приїжджай ще, буду радий такій невибагливій гості як ти, - казав Андрій.
- Дякую любий, відказувала вона.- але я двічі в одному місці не буваю. – ну, майже. Немає сенсу відвідувати одне й те ж місце якщо маєш можливість пережити щось нове.
Тихе прощання.
І божевільний автостоп (гроші закінчились повністю)
Грошей нема. Знову щось треба робити. Як Даніель Дефо. Заритися десь в темному куточку і написати за місяць шедевр. Як він - задля грошей.
І можна жити далі.
А хоча ставлю сто проти одного, що за гроші шедеврів не буває. Всі вони ідуть від серця.
…
Подорож вдалася не з легких.
Це не була одна з багаточисленних мандрівок, які доводилося йому постійно переживати у невпинному вирі життя, бо саме життя то вже є мандрівка.
Але не зважаючи на весь той складний шлях, ноги наче самі несли її туди, а в голові постійно повторювалося одне "ще трошечки.вже скоро."
Трошечки.
Це слово мабуть вічно плентатиметься за мною наче неприкаяна тінь.
І що б не сталося, думаєш собі : «ще трошечки і буде краще», «ще трохи і буде інше».
Але чекання не є синонімом життя.
Більше того, чекання навіть не є його складовою.
Воно наче перерва посеред життя.
Як перерва між уроками: часто згаяна даремно, але без неї не можливо. І не того, що слабкий і не витримаю, а просто тому, що всьому свій час. І буде непевно, нечесно, відбирати час у перерв, хай навіть перерв між життям.
. . .
Чим менше людина знає про тебе, тим тобі легше жити у цьому заповненому всеможливою дурістю світі.
А вам знайоме це відчуття коли голова здається такою важкою наче свіжекуплений херсонський кавун і навідріз відмовляється думати? Тоді не керуєшся нічим. Просто робиш і просто думаєш напряму.
Це ще не той період, коли кольори починають розпливатися. Але таке ж саме відбувається з думками.
Вона боязко трималася за ручку своєї білої сумочки. Кінець вояжу був відкладений на ранок.
Як не намагалася зконцентрувати свій мозок на чомусь читкому і конкретному, попри те, в голову лізли уривки слів, записаних на серверці Андрію при прощанні.
"Стій. І не рухайся! У мене моментальне натхнення. Зараз тобі щось присвячу»,- посміхнулася вона тоді.
Уривки, уривки, уривки..
Без конкретизації, без початку, без кінця.
Мішалися в голові вибиваючи звідти решту такої ж мішанини..
..побачила між сонячних вітрів,
де гори й доли дивляться у спину,
де доля падає тобі до ніг,
де серце стрімко б'ється до загину..
Ось там і я. Мене ти там знайдеш.
І інших вже не треба поворотів долі.
Тоненькою билинкою у полі..
Я буду. Спробуй то знайди..
Але не хотіла вона щоб хтось її шукав. І сама шукати не хотіла.
А хотіла розчинитися у тиші навіки, і щоб згадували її. Якось. Колись. Бажано не часто.
..
Стоячи? Та без проблем! Присісти як будем проїжати мимо ДАЇ? Та ок, аби вони не побачили в цьому неповагу.
…
Дівчина без сумки це всеодно що сумка без дівчини.
…
Тримайте свої сумки так, щоб потім не довелось шукати Вас.
…
І ще купа всякого зелено-фіолетового брухту та остаток.
Аби дорога скінчилася там, де це мені реально треба.
...
А ще нам треба поліцейську систему Грузії, - майнуло в голові.
І не те, щоб вона зависала на політиці, але любила дискусії на теми, в яких щось тямить. Політика була одною з таких тем. І не хотілося ні з ким дискутувати. Ліньки щось доказувати, перебирати факти за і проти. Просто сказала вголос цю свою думку і замовкла.
Фурору не було. Нікого це не цікавило.
Бо.. а невже ви думали що когось у цьому світі ви цікавите?
Людей цікавлять люди із якими їх щось пов'язує .
- спільні інтереси
- симпатії
- тип мислення і однодумство
- родинні зв'язкИ, або родинні зв'Язки
- та сила-силенна банальних факторів існування.
І це не була психологія, це не була сторінка з методичного щоденника якоїсь юної практикантки якій нікуди було дівати марний час просиджений за такими ж марними методичними книгами, в контекст якого вона все ніяк не могла вдуматися...
Я не довіряю людям.
Конкретно і повністю.
Можу повірити. Всім зазвичай.
Але не довіряю.
А що воно таке - довіра?
Впевненість, що незнайома тобі людина виявиться білою і пухнастою?
А чи не буде під цим пухом смоли (що нею пух прикріплюється до тіла.)?
Чи ви думаєте так не буває?
А я ніяк не думаю.
Я навіть коли думаю - не думаю.
Бо ці думки одного разу просто зведуть мене в могилу.
Гарну таку. Високу. Та й загалом дуже затишну.
Або в щось на зразок гробниці Тутанхамона.
Або квартири замкнутої ззовні. Врешті-решт все це синоніми.
. . .
Або думати, що скоро приїду. Додому. На завжди. І більше нікуди не поїду.
Вставатиму о шостій, готуватиму їжу для всього села, може нарешті закінчу університет.
А також обов'язково займу перше місце в щорічному конкурсі зразкових домогосподарок.
Якщо його не відмінили. Або Щоденному. Його вже точно не відмінять.
Ну звісно це все не про мене.
А що про мене, то й сама не знаю.
Так. Я зовсім не знаю себе. І якби я зустріла себе на вулиці то точно б невпізнала.
А може навіть би відвернулася. Хто мене там знає..
. . .
Перебираю старі фото. А чорт тебе там знає, як ти виглядаєш.
Якщо взагалі звідкись виглядаєш.
Не думаю. Ти завжди тримаєш голову прямо й дивишся вперед.
Бо я так хочу.
І ти це знаєш.
- Не можна вивчити людину по фото.
- Не можна вивчити фото по людині.
Ці речі надто різні щоб ліпити їх до купи. Як кіт і собака в одному сараї.
А у турків слово "сарай" означає палац.
«.. І не було кращого палацу ніж сарай турецький. І ім'я тому сараєві було Бахчі..»
«.. І робили українці собі сараї. І знаходилися в них там овочі до потреб майбутніх...»
А овочі ж цінніші для людини ніж якісь дорогі коври.
Хто використовував сараї за призначенням?
Мабуть той хто їх придумав. Або той хто їх назвав тим чим вони є.
Насправді. Насправді? ...
. . .
Прикмети? - Хороші. Все інше - теж позитивне.
Чуддовий опис.
За ним саме можна знайти людину що мені потрібна (не потрібна).
А просто запам'ятався.
Як і решта.
Все відбивається у моїй пам'яті, накопичується, залишається, а потім співіснує зі мною.
І він тепер теж трошки існуватиме. Запрошую до клубу ненормальних.
Нормальне таке запрошення. А чи просто констатація факту.
Будеш там жити. І я буду іноді тебе витягувати з пам'яті провітритися. А хочеш навіть пиляку витру?
Не хочеш? Ну як знаєш.
. . .
А потім знову про своє.
Знову автостопи.
Невдалі намагання і радісні перемоги з впертістю водіїв.
І хочеться стрибати до самого неба від радості, що залишилося лише вісімдесят кілометрів.
І безмежно сумувати, коли за двадцять кілометрів від дому доводиться плентатися пішки.
Зате яке щастя втомленою але вдоволеною опинитися на рідному порозі..
А мозок все ще живе враженнями, перетравлює моменти миттєвостей, губиться у полоні здогадок та варіацій минулого.
А ти лежиш. І нічого тобі більше в цьому світі не треба.
Просто лежати із примружиними від сонця очима і відпочивати після шаленого шквалу життя.
. . .
O, no..
O my god..
What is my god?
I don't know.
. . .
Голі картини буденної реальності ніколи її не вражали.
Навіть коли були останнім місцем втечі від усього та найкращим сховком.
Вони її лякали.
І тихим шелестом спадали додолу в надії на екопривітання всього несусвітнього зла.
Або просто заморювали.
А чи давали привід для написання нових творів. Просто через безвихідь і нічого-не-робіння. Але так чи інакше - цей каталізатор завжди спрацьовував, коли це справді було потрібно.
І просто хочу спати.
Це не книжка, не мультфільм і не кіно, це просте відчуття коли моральне виснаження наздоганяє фізичне. А перше все тікає, тікає, .. І ховається за поворотом. Поступово віддаляючись. А ти просто вирубаєшся у темноту.
...
Сама. Собі. По собі. Через себе. Від себе. Задля себе.
Кричить мозок.
А Т9 вперто змінює себе на «тебе».
Мабуть він правий, цей електронний міні-мозок..
Людина перестає бути людиною, коли забуває про інших.
Так, погодилась вона з собою.
Егоїзм треба якось долати.
Але хто ж той абстрактний "ти" про якого думає мій телефон, мій ноут, моя кімната, всі речі що лежать у ній?, - турбувалася вона питанням.
Але нічого путнього у голову не йшло.
Лише дурниці про світобудову, які вона запише для нової книги і пару зжатих рядків якогось історичного роману часів Київської Русі, про яку вона геть нічого не знала й не цікавилася.
А також уявляла, що буде, якщо вона раптом надумає викинути всі свої гроші на смітник. І не хотіла бачити цієї картини. Заможні люди порпаються у смітті, намагаються його якнайбільше
зібрати,
загарбати,
розібрати,
не дати сусідові узяти більше
і просто наповнюватимуться брудом
тілесним та душевним.
Цікаво, а хто не буде піднімати? Чи знайдуться такі сміливці.
І постановила собі спробувати.
…
Суд. Ще хвилина - і страшний суд запанує має Майданом Незалежності. І покаже. На скільки Незалежність на майдані Неналежна. Бо слово таке гарне, щире, нове.. Та й навіть просто хочеться глянути. Так царі колись потішалися над голотою.. Але ні - на Майдані збиратимуться заможні люди. Вхід вільний. «І дуже прошу всіх пройти цей суд із високо піднятою головою»,-очима промовляла до всіх.
Вона розміняла гроші на п'яти та десяти-копійкові монети і викинула посеред майдану.
Першу вічність люди нічого не робили, просто мовчки дивилися то на неї, то на купу сірих металічних монет, а лише потім перша жіночка рванулась підберати.
За нею як по команді продовжили інші.
Різні тут люди були від заможного до бомжа..
Сташне було видовище.
Хоча ні - смішне.
І тільки одна людина стояла осторонь і не хотіла долучатися до цього гвалту..
- хто ти, людино? - як подумала так і вимовила вона.
Їй здавалося, що з його уст зараз прозвучить "я, дух одвічної стихії.."
Чомусь пригадалася ця потерта часом клятва, чи то пак, Декалог.
Але ні, було зовсім по іншому.
…
Питання "хто ти, людино" звучало різко і грубо, але водночас, щось мені сподобалося в цьому врівноваженому голосі, в цьому дурнуватому вчинку, і навіть у самому сенсі питання. Вона стояла зовсім поруч. І якось дуже далеко. Така гарна в своїй оригінальності і поведінці.. Її довге волосся постійно підіймалося на вітрі і ширяло за спиною наче велетенські блискучі крила. А очі..вони були самі типові, нічим не відмінні від інших..але все таки відрізнялися. Якимось потойбічним блиском. І байдуже, що під очами чорні тіні від невисипання - це теж у ній було досконало. Це саме те слово, яке я так довго шукав у своїй пам'яті - до-скон-а-ло. І просто. І чисто. І незвично.
- Я не знаю хто я, але це не біда, біда у тім, що я не знаю хто Ви. - і змовк, побачивши всю смішність свогостановища з такими от словами.
Я очікувала чогось неземного. Когось, прийшлого з потойбічча, щоб виправити наше сумлінна ідеали. Але не так сталося, як чекалося. Передімною постав самий звичайний банальний хлопець років, так, зо двадцять. Темноволосий, світлошкірий... В чорній шкіряній куртці..і карих очах. В нього обов’язково має бути якесь типове київське ім’я. Я не здивуюся, якщо він зараз скаже, що його звати Саша чи Петя, - подумала вона.
Але відповідь реально здивувала дівчину. Вона навіть не знала, що сказати..
«Хто я» - задумалася вона.
Я істота, що долає простір, щоб показати часу, який він всесильний.
Я малесенька піщинка в цьому морі життя.
Я просто я. І мене можна охарактеризувати за різними характеристиками, з різних боків, але робити цього не раджу. Навіть собі.
І вона, крок за кроком, почала підходити до цього хлопця, забувши обдумати результати видовища і скласти план захотів з масової евакуації решти порядності, щоб доправити до музею. Під скло і в рамочку. Щоб хоч пам'ятали, що це таке.
Вона йшла безшумно. Тихо. Ледь торкаючись землі. Її невисокі підбори (які бачив він) затуляли тугі ремні кросівок, та навіть це не змінювало його бачення.
В той момент вони були повні ілюзій.
For a long time або For example.
Ну в принципі як завжди.
Їй було байдуже, хто вона.
Йому було байдуже як її звали.
Але в кінці-кінців вони хоч якось розговорилися. Можна навіть сказати познайомилися.
Хоча він все одно незнав хто вона.
А вона всеодно не знала як його звати.
- Ти знаєш, по чому ми йдемо? Це залишки колишнього Андріївського Узвозу. Розумієш?
- Так. Трохи чула про такий, - чомусь збрехала вона, хоча знала Узвіз прекрасно. І навіть, в далеко минулому 2012 році, стояла на демонстраціях проти його забудови та знищення..
Вона думала, що потрібно й це сказати, але зовсім не мала бажання вихвалятися, тому лиш мовчки спостерігала за вечірнім містом..
Місто росло.
Воно збільшувалося. Воно наближалося. Виходили із берегів асфальту машини. Виблискували будівлі. Стрімголов мчали кудись люди..
А навколо все темнішало. І все яскравіше світло штучне сонце ліхтарів. Типовий київський вечір. Все як у описі екскурсійних бюро. І час такий типовий - дев'ять п'ятнадцять. Не хвилиною більше, не хвилиною менше.
Вдома опинилася о другій ночі. Обережно, щоб нікого не розбудити пройшла до своєї кімнати.
І писала, писала, писала..
До ранку.
" .. І була тієї ночі гроза велика. І затулили небо, до самого його краю, хмари чорні. І металися вони у пошуках щастя. І хотіли вони відображення своє побачити в історії. І бажали вони собою стати. Та не знали вони. Нічого. Окрім себе-чорних. Тому й літали. Вічно. Неприкаяно. Беззмістовно.
І зупинилися одного разу ті хмари. І постали перед ними стіни гірські, височенні. І билися вони по тому каменю. Нещадно билися, глибоко, постійно. І не хотіли зупинитися, і хотіли задуматися, чи хоча б об'єднатися. Кожна сама собі владика. Сама собі й командир. І все життя билися, відкидаючи маленькі брязкальця-кам'янці з Кам'яниці Світу. І мало їм на це життя було. І мало було смерті. І не витримали вони вістя кам'яного. І розчавились, розлилися водою блакитною, наповними силою річки, що між каменем. Всі розчавилися. До одної.
І розірвала камінні грати вода буйная. І потопила камені високі. І розтеклися води по морях і океанах все нові і нові хмари створюючи..
Ну подобалось їм хмари утворювати.
От і створювали.
Кожен робить те, що подобається йому.
В ідеалі.
Ти трішки скептик, ти одразу мені зауважиш про роботу заради грошей, а не улюблене заняття.
Знаю.
Так от, їхнє улюблене заняття в такому випадку буде просто отримувати за щось гроші. Спробуй довести до це не так.
І все таки ти не скептик. Кожна людина така, якою себе уявляє, якою прагне стати.
А я намалюю тебе. Обережно. Щоб не пошкодити всі твої контури і лінії. Й вселю трішки віри у себе. Або хочеш, я в тебе повірю. Більше, навіть, ніж ти віриш сам.
З тобою не можливо розмовляти.
"Він так і не дізнався як її звати, Вона так і не отримала його номер телефону"
Бувай, щаслива пропажа. Я тебе шукати довго і ретельно у своїх думках, своєму відображенні дійсності. А чи шукатиму у Києві, це ще питання..
I вона не шукала його в Києві. Не придивлялася у стареньких вагонах метро, не озиралася біля універу, не вдивлялася в очі перехожих.
Або без «не».
А потім настала осінь. Пора художнього безладу і намарних сподівань. І споживала вона в той час лише книги. Цілими пригоршнями. По десятку на день.
Спочатку щоб писати не вистачало часу. Тепер - бажання.
Я ніколи не стану гарною письменницею, журналістом чи ще там ким.
Бо просто якась внутрішня спустошеність і втома закриває весь той єфимерний світ важкою залізною плитою. На стільки іржавою, на скільки й залізною.
То виступає з заліза все непотрібне йому.
Так само виступає непотрібне і з мене, правильними рядками укриваючи всю кімнату: мене затоплюючи. Замуровуючи мене там на віки-вічні, залишаючи лише один простий вибір - вмерти або прокинутися.
І вона обрала останнє.
Знову захотілося втекти з гамірного міста. Кудись, щоб ніхто не побачив і не знайшов.
Місцем призначення обрала Тернопіль.
Ще не знала що буде далі, та й не вміла заглядати майбутньому в лице, а просто взяла свій чорний рюкзачок, сіла у маршрутку і поїхала.
…
Все приходить не пізніше, не раніше, а саме тоді, коли воно реально потрібно.
І знання, і звички, і розуміння.
Вона їхала.
Музика. Жахлива попса кричала на всю маршрутку даючи мабуть насолоду водію.
Її це нервувало.
Страшенно.
Але ні. Помилки існують лише на то, щоб їх робити один раз.
Щоб на них вчитися.
І розуміти їх результати.
І більше не помилятися. Ніколи.
Вона більше не кидатиме телефонів у гірські річки, як би не нервували постійні визвонювачі.
Вона тепер вміє контролювати свої емоції.
І байдуже, що всередині нервує попса - ніхто цього не помітить.
Нічого не помітить.
Лише те, що вона сама захоче показати на публіку.
Задеренчав стандартними звуками телефон. смс. Від того, кого покинула ще в Місті Дощів.
Звідки він дізнався мій номер? ..
Але не відкрила.
Я не буду зараз нічого читати.
Від цього голова стає ще більш круглою і деренчить музикою усіх народів світу.
.. не можна постійно слухати одну й ту ж саму пісню, якою б вона чудовою не була, але до хороших пісень завжди повертаєшся і ніколи не забудеш. Якими б вони хорошими не були, закидаєш, зацікавлюєшся іншими, а потім, колись, всеодно повертаєшся. І, можливо, навіть сприймаєш краще ніж в перший раз. Та не лише про пісні ці слова.. вони майже про все.
Навіть про вокзали.
Вона любила гарні вокзали.
Такі як дніпропетровський, запорізький..
але не проміняла б вона зараз цей, невеликий, затишний, тернопільський вокзальчик навіть на найкращій вокзал світу.
Бо хотіла бути саме тут і саме зараз.
А впертість (як вона казала) - страшна штука.
І ця зброя не кожному під силу.
Одиниці знають інструкцію до цієї зброї.
А ще менше здогадується, що це зброя взагалі.
Все непомітне часом "становится явным". І лише явне стає непомітним. Забувається, перестає викликати увагу перехожих
Викликала увагу перехожих і вона.
Вся в білому.
Ні, вона не була схожа на наречену, щоб звертати на неї увагу, вона просто була красива. І всі дивилися їй в слід.
Дивилася у слід всім і вона.
Спонтанно думаючи про цікаві місця Тернополя.
Знайомилася на вулиці. Там же і прощалася. А потім просто стояла і дивилася на небесну гладь велетенського озера в центрі.. І на качок, яких годувала своїм бутербродом. І на пожовкле листя. І на весь світ..
…
Чорним по білому. Білим по чорному. Або просто зеленою лісосмугою вздовж води..
…
- Коли знаєш чим все кінчиться, страшенно не хочеться нічого робити. Просто покірно чекати поки хтось прийде і тихо скаже одне єдине слово - "кінець".
- Та все одно закінчиться смертю головного героя. Себто себе.
- Але закінчення буває різним. В цьому його головна особливість.
- І саме про нього ти мені торочиш із раннього ранку.
- Моє закінчення буде самим оригінальним. Простим і витонченим. Залишилося написати сценарій. Але то потім. Вмирати можна встигнути завжди, а от художня галерея закривається рівно через пів години.
І побігла..
Вона завжди бігала від усього світу. І в кожному місті у неї були друзі. Реальні або віртуальні. Вона могла забутися, і згадати про них лиш через пів року, але так чи інакше вони були. А любила по справжньому вона лише самотність. Іноді навіть закрадалась думка піти в монастир. Але в жіночих монастирях не місце ярим футбольним вболівальникам, які вірять в Бога не більше ніж в Діда Мороза. Тому швидко передумала.
Вона не була ідеальною. І ніколи себе такою не вважала.
І розумною не вважала.
І дурною також.
Я це я, а з рештою хай розбереться паталагоанатом людських душ.
А потім знову в Київ.
Зимова серія давала про себе знати монотонними конспектами і запліснявілим сиром (і як його тільки французи їдять!). А також фіолетовими дощами і жовтим снігом. Індустріалізація. Або просто глобальна втома.
А часом думала, що все це неправильно. І жити одним днем рівно повільному самогубству. Все поривалася щось змінити, знайти стабільність у буденності, знайти собі незамінну роль у людському театрі.
Важко стояти на роздоріжжі. Коли знаєш, що щоб не сталося, - вся відповідальність на тобі. І розумієш - часу випробувати обидва варіанти не буде. І вагаєшся. Бо не одну дорогу підкидує доля. І рівної нема. Всі якісь круті, з поворотами великими, ярами прекрасними, западинами глибокими, і горами.. єдиними і неповторними.
І обязко ступаєш по обраній. Або вперто, широкими кроками, біжиш по ній. Або просто кидаєшся стрімголов у річку. Там вибирати не приходиться.
Але якраз вона і не любила робити виборів. Останнім часом все вирішувала спонтанно. Імпровізувала. В будь якій ситуації, при будь-яких обставинах. Сміливо. Не замислюючись, що з того вийде. І вигравала. Наче в рулетці. Все або Нічого.
"мене здається знову заносе" - говорила вона про спонтанні рішення.
Але рішення такі не змінювала.
А коли доводилося обирати - це вже була трагедія.
Оце вже не хотілося нічого. І щоб проблема зникла сама.
Хоча знала - так не буває ніколи.
Проблеми не зникають. Вони або вирішуються, або забуваються і все життя нависають непомітним хвостом над тобою. Або й не проблеми то були взагалі.
І холодними провулками брела на зустріч неминучості, згадуючи як відгреміли там революції та протести, як віддзвеніли колокола свободи та єдності, як безтурботно накидався беркут на сокола, і як менші птахи розлітались в розтіч від несправедливості та руйнації.
І не хотілося їй згадувати лихого.
Проте хороше згадати ще важче. Коли на душі шкребуть пропуски університету та весняні сесії.
Але пізнавати нове їй подобалося. І журналістику свою вона любила. І математику, якою захоплювалася у школі.
Але пропуски вона любила дужче.
І всюди поважні причини: то у горах заблукає, то білет із Кракова ніяк не може купити, то автостопом додому добирається.
Та попри все, вірила вона у своє світле майбутнє.
Не стільки світле, скільки освітлене ліхтарем, що його недавно подарували на день народження. Простеньким таким ліхтарем. І гарним, як їй бачилося.
…
холодні емоції – теж емоції
…
навіщо Їй летіли в Мексику?
Навіщо мені летіти в Мексику? - запитала вона у себе. Це рішення прийшло їй так само несподівано як і питання стосовно нього. Власне, вони прийшли разом. Ствердження і запитання. В комплекті.
І відповісти вона нічого не могла. Так як про Мексику знала рівно стільки скільки вчила у школі на уроках географії. А тобто посуті нічого. Лише скупі загальні дані.
Згадала про мовний майдан дванадцятого року..
Як зараз пам'ятає.
Це відбувалося ніби в якомусь потойбіччі.
Здавалося, ось воно поруч, стосується кожного, люди віддають за це своє здоров'я, а може й життя.
А тут було тихо.
Не чути ніякого відгомону революцій. Лише скупі факти у новинах.
І то в більшості випадків фільтровані.
Хотілося туди.
Не було можливості.
І весь час була тривога. Не скільки за закон, скільки за людей які відважились стояти там. Знала - це не дасть особливих результатів, всеодно влада зробить так, як їй буде комфортніше. Знала також, що не робити нічого не можна. Це як злочин. А що робити має не знала й сама.
І вся в очікуванні невідомості.
Наче у війну якусь постійно обновляла інтернет-новини, підбігала до радіо, як тільки зачує щось про майдан.
І така злість на себе була. Неймовірна. Вона навіть не думала, що попри свій егоїзм може так на себе злитись.
І моторошно було якось.
І чекала вістей із того міста.
І не знала чи будуть.
І хвилювалася за друзів та знайомих, що там були.
І хотіла бути там із ними.
Хотіла та не могла силою обставин. І була прикована сюди.
Стояла посеред широкого золотого пшеничного поля, під блакитним небом, на поле сунув вогонь, розгорялася пожежа. Всі гасили. А вона бігла до того місця, та все на тій же відстані і залишалась.
Морально вона була серед них. Стояла у їх лавах, не спала щоночі, слідкуючи за беркутовцями, та боячись розгону.
І вірила.
Вірила у все, у що можна було вірити. А найперше - в свій народ.
Я не є досконалістю, зліпленою із усіх часів і матерій. Я є звичайною дівчиною. Ось такою із двома руками, двома ногами і однією головою. А краще б було дві. Слабо уявляю, як би це виглядало на публіці, але принаймні думати можна було б в два рази більше.
Я надто банальна, щоб бути індевідуальністю. Або навпака.
Так от, пам'ятаєте той Київ? Ось таке у неї і зараз відчуття з'явилося, не знати звідки. І зовсім не хотіло зникати.
- Як там, у києві? - написала вона одному віртуально-знайомому жителеві Києва.
- і інтернет обірвався.
У неї колись запитали, про що вона мріє. А вона просто не знала що відповісти. І зрозуміла що мріє банально ні-про-що. Бажань безліч, ви не подумайте, а от мрії.. Мрія малювалась в її уяві чимось високим, гарним, світлим.. І обов'язково нездійсненним. Інакше яка то мрія? просто план масових заходів на найближчі пів року
Довго намагалася придумати собі мрію, та нічого не виходило. Зате бажань (звідки вони тільки беруться) познаходила - страх. Ти знаєш, я навіть не думала ніколи, що стільки всього хочу.. - писала вона другові в Перемишль. - і Відень, і Марокко, і Карпати..і навіть трактор. Такий пожовтілий від часу або неякісної фарби. Такий старий, як світ. Такий, як той, на якому ми їздили на трудовому навчанні у школі.
Давні були часи..
А тоді б я подумала, що в цьому реченні йде мова про годинник. Старий годинник.
А ти знаєш, що в четвертій ранку в голову нічого не лізе. Так само як о третій вечора.. Мене завжди цікавило, де ота межа між добами. І як розпізнати, у яку хвилину скінчився вечір і почався ранок. А ніч у відпустці. Влітку її майже ніколи немає.
Цікаво, що я люблю більше - говорити правду чи неправду? Подумала вона. І зрозуміла, що найбільше любить мовчати. Бо правда у журналістиці - річ часто суб'єктивна. І їй завжди здавалося, що вона цими своїми статтями когось обдурює. Просто забагато було недо. Недо-впевненості, недо-амбіційності, недо-розуміння-того-чого-ніхто-не-знає. А треба було просто вміти читати між рядками. Як їй, так і її.
А потім вона розуміла, що треба працювати-працювати і ще раз працювати, щоб досягти результатів. З цією думкою і лягала спати. Ну і ще звичайно оте "завтра", що всі його всюди так ліплять.
Але "Завтра" вона не любила. Так само, як це ж слово, тільки на кінці приліплена буква "К". Правильно ви зрозуміли, вона не любила сніданки.
Зате любила Мексику. Де ніколи не була. А ще вона нічого не знала про неї. Проте, радила собі поїхати саме туди. Колись. Як гроші будуть. А потім радила собі не дослухатися своїх порад. Парадокс. І думала, яка із сторін цього неправильно сформованого речення більш варта права на життя. Аби про Мексику не думати..
А ще вона хотіла байк. З дитинства. Але ніколи не купувала.
Напевно, це і була її мрія. Хоча вона вважала це бажанням.
Самим світлим бажанням із усіх, що було, бо давнім і потертим.
І не хотіла реалізовувати.
Жаль таку світлу, прекрасну, ідеальну мрію про байк перетворити на звичайний буденний байк, який до того ж вже не буде таким прекрасним, як його уявляли. Жаль вбивати мрію.
Хай краще мрією і залишається.
І їздила автостопом.
..А п'ятого липня і у нашому місті нарешті пройшла акція на захист мови.
Організовувала Просвіта.
Для друга Паші це був би вечір, я називала це день.
А втім, час та дата зовсім не важливі, коли річ іде про щось довгоочікуване.
Та я би і о шостій ранку би прийшла! І о дванадцятій вечора! Аби воно тільки було.. І неймовірно тішилася з того випадково знайденого оголошення. А з чого неймовірно тішитись тепер?..
. . .
- Як ви ставитеся до чеченсько-російських відносин?
- А я тут Муцураєва слухаю.
- Ну пробачте, - і вдягне навушники.
- . . .
Давайте знищимо все не зрозуміле, не прийнятне або просто не наше, і стане рай "яко на небі, так і на землі".
Ось тільки не дивуйтеся тоді, що хтось з своїх знищить тебе.
Я за!! - кричу в натовпу демонстративно піднімаючи до гори руки.
Хай бачать, яка я погана зараз. Хай бачать збоку, якими б вони були, якби я не стояла тут.
А ще кажуть, що одна людина не зупинить натовп.
Просто його треба зупиняти не фізично, а морально (духовно).
Або не треба зупиняти. Натовп буває й справедливим.
Цікаво, натовпи у Мексиці часте явище?... Хто зна.
. . .
Іще один епізод.
Як назавжди прощалась з школою..
Загорнула в тканинку жменьку рідної землі із клумби..
Зовсім не багато..
Навіть не помітно звідки саме..
А люди дивилися, як на дику.
А в Мексиці є дикуни? Чи може їх уже ніде немає?
Може в Африці десь хіба що..
…
Спустошений холодильник чи спустошені сподівання.. Що страшніше? Страшніше лише спустошене життя. Решту можна виправити.
...
Що потрібно людині, щоб бути собою?
Заглибитися в свою душу, а чи відкрити її для усього світу.
А чи загубити себе щоб знову знайти. Щоб цінувати. А чи просто забути, що означають ці слова.
Вона знову читала якісь дурниці замість книг, вона знову бачила в дзеркалі трішки рідну, а трішки чужу людину.
Вона знову вирушала у мандри і поверталася на вечір наступного місяця.
Все змінювалося, а вона так і залишалася такою. Рудою і Дивною.
І не хотіла нікому зізнаватись,що насправді вона просто світло-руса.
. . .
Справжній страх.. А вам знайоме це відчуття?
Це коли перехоплює подих і у скронях холонуть думки.
А мені не знайоме.
В мене страх викликає ту ж саму купу емоцій, що і решта почуттів.
І слухаючи про страх не розумієш ні аматорського, ні наукового обгрунтування.
Є речі, які потрібно пережити щоб зрозуміти їх. І третього не дано. І посуті другого також.
Я люблю говорити про те в чому я не розуміюсь.
Те що я розумію, викликає у мене сотні асоціацій і набридає ще в перші дні своєї безхмарної появи.
Тому я й говорю про страх.
І "беркут" вона бачила, і бійки із міліціею.. А страху не бачила.
Не просто банальної боязні, а саме страху. Справжнього.
Кажуть, він проникає тихо, мовчки, і ти не можеш вимовити від страху жодного слова..
. . .
Не важливо, куди і як ти прийдеш, важливо як ти зникнеш.
Це обов'язково має відбутися якось неординарно.
Інакше не було й сенсу з'являтися.
Люди завжди запам'ятовують останні моменти. - думала вона біжучи за тролейбусом із обл держ адміністрації.
Вони мене запам'ятають на довго.
Це вам не нудні прески (пресконференції) та інтерв'ю в пропахлому своєю дійовою офіційністю приміщенні.
Вона завжди поводилася наче в себе вдома, і за це їй дозволяли більше ніж іншим.
"ну яка тут вийде фотка для інтерв'ю?! Давайте вийдемо на вулицю! " і глибоко шановане сотнями тисяч людей панство виходило. А потім вони замість інтерв'ю говорили про марки машин і її майбутню поїздку до Ніагари (в яку вона всеодно б не поїхала, бо немає грошей). А потім "ну добре, спасибі, мені пора йти, можна короткі відповіді на кілька питань, я бо по інтерв'ю приходила". І попрощавись, із буквосполученням "ой" біжить за тролейбусом аж до зупинки. І треба сказати, добре бігала. Вміла вона бігати. Тренувалась, як бачите.
Так. Вона бувала різною. Надто різною, щоб зрозуміти, якою вона є насправді.
Та й ніхто не знав якою вона є.
Вірніше знали - але кожен зі свого боку. І не завжди вони мали спільні риси, ті її характеристики.
Але вони нічого цим не втрачали, так як вона й сама не знала себе.
І знову переконуюсь, що чекання - найгірший винахід людства. Не в будь сказано в попередню тему. Але так воно вже і є.
Ніщо у цьому світі немає меж..
Навіть, в той час, when край неба палає - ранок наступає..
А хто тебе там знає, які гроші тримають тебе іще на світі, і в кого вони до тебе були в руках. Хто за них тримався. Що ними робили.
Ми просто бачимо в них фінансову підтримку себе, свою опору і впевненість.
Засіб самовираження через їх кількість.
А уяви, від них відмовитися?
Складно?
А ти говориш, що залежність буває тільки від куріння чи там алкоголю.
Залежність буває від усього. Ну майже від усього.
Ха, металася по всіх місцях України, а мріяла про звичайний будиночок десь на півдні Швейцарії.
Тихий.
Звичайний будиночок з маленькими вікнами і великими дверима "заходіте, всі хто треба та не треба", "якщо хочете щось вкрасти запишіться будь ласка в чергу, Вам назначать день".
Або просто без жодних написів.
І без дверей. Із милим-тихим садочком і тихими-спокійними сусідами, які не будуть кричати свої звичні "культурні" гасла, на все село.
Або місто.
Хоча ні - то буде просто хутір.
І сусіди всі будуть далеко-далеко. Як у Штатах.
В моїх знайомих, які так кумедно синтезували україно-росо-англійські слова, що діти в них потім говорили "bох - і- к" в значенні "bох"-коробка така чотирикутна.рівна. "кубик". Та й ще слова там якісь були у них. І дітей аж п'ять (о, жах!), я б чокнулася , якби у мене було п'ять братів-сестер приблизно мого ж віку. Героїчні люди. Вони всі. Так от в них сусідів поряд не було. І вона за це дуже сильно пам'ятаю бідкалася. А я б ніколи не проміняла тишу на сусідів.. А може б і проміняла. Я себе надто погано знаю.
Але не поїду я ні в яку Аляску, і до кінця життя мене оточуватимуть різноманітні "сусіди". І навіть потім після життя. Могили також розташовані по-сусідству.
А ще, я тут подумала, що сакральна цінність мрії значно більша, ніж реального життя.
Тим більше, мрія може притягнути подібні собі зміни в реальне життя.
А змінюючи щось в житті поступово і мрії змінюються.
Все тут взаємопов'язане. Не розумію, чому я про це думаю.. ?
А хтось із друзів казав : " якщо ти маєш мрію, то маєш друге життя.". Або й ніхто з них не казав. Може це я сама тільки-що вигадала. Для підтвердження своєї думки.. Байдуже. Але все'дно ця фраза мені чимось імпонує.
. . .
Іноді про людей складається таке погане враження, що потім, при знайомстві, ти просто не сприймаєш цю людину під її справжнім іменем, так, як воно асоціюється абсолютно з іншим - його/її вчинками.
А взагалі люди хороші. Всі без вийнятку. Просто якщо дотримуватися тези, що наше життя - театр, ролі мають бути різними. З одних хороших чи поганих ролей не буде гарної вистави. А ще в театрі є другорядні ролі. Ось їх виконувати нікому не раджу. Чесно. Всі заслуговують на головні ролі. А далі кому як вийде. Хто чого захоче.
Вона захотіла бути Ніким, і це в неї добре вийшло. Її не приймали в жодну театральну трупу, вона не вписувалася у жодну постановку.
..вона вийшла на вокзал Мехіко.. і прокинулася.
Ніякою Мексикою за вікном і не пахло. А чувся яскраво виражений запах сирості та ранньої весни.
Герой - той, хто відважиться вийти в таку мокру погоду на вулицю.
Калюжі. Холод.
Вулиця перетворилася на справжнє болото.
Було сіро, похмуро.. І люди навколо теж ходили сірі та похмурі.. І знову хотілося спати..
. . .
- треба хоч трішки впроваджувати європейські тенденції.
- так. Але треба жити по-українськи.
- а ми живемо по-білоруськи. або й ще гірше за рівнем життя.
- дуже схожа картина.
- всі картини одного місця чимось схожі. і не так вже й важливо, що мальовані вони різними фарбами.
- кожна залишає свій слід, своє відображення реальності.і не можна копіювати у Європи картину, якщо хочемо сподіватися на право шедевру, а не копії.
- краще бути вдалою копією, ніж невдалим шедевром.
- копії вартують безцінь і не несуть важливої цінності у порівнянні із шедеврами
. . .
Це не перший раз їй уже снилася Мексика. І не перший раз вона збиралася почитати про неї детальніше. Та все ніяк не доходили руки..
Думала навіть поїхати туди. Але що там робити не знала, тому відміняла поїздку ще перед думкою про неї.
Вона любила Мексику.
Любила, як люблять погоду, спокій, мислення.
Як люблять те, чого до кінця не розуміють, але чимось прив'язалися, звикли, і не хочуть розлучатися.
Зрештою, вона любила не Мексику, а думку про Мексику.
Але сама того не розуміла.
Як завжди нерозбірливо. І як завжди невпопад - вони переписувалися з одним товаришем. Особливість була у тому, що він писав завжди тоді, коли їй ніколи, і з точністю навпаки. Але вдіяти нічого обоє не могли. Так і жили. Так і писали. І мешкали зовсім поряд у віртуальному світі. А у реальному вона не хотіла зустрітися. Просто чомусь не мала такого бажання. А тому смси писала йому кілометрами, довго очікуючи на відповідь. Або й не чекаючи зовсім (куди він дінеться?) - відповість. Але то вже знову простір заполоняє егоїзм.
Закривши з середини двері, відчувши бодай якусь пародію на свободу, вона відкрила вікно. З сусіднього балкону трохи несло перегаром, решта - свіже повітря. Знизу ходили люди.
Такі маленькі-маленькі. Сонцесяйні. Осяяні сонцем. Згори. А може із вікна.
Вони ходили, час від часу поглядаючи на верх. (чи не буде дощ). І щоразу пришвидшуючи ходу після того, як її призупинять.
Всі вони колись хотіли зрозуміти цей світ. А зрозуміли лише те, що їм було потрібно. В ньому. До решти й руки не дійшли. І мозок не дійшов. Й думка не до- ле- ті- ла.
А вона дивилася на них згори.
Не зверхнє, а саме згори.
І думала, що вона так само завжди проходить над тисячами вікон.
І всі бачать її крихітну і безпомічну десь далеко унизу.
І не розрізняють від інших.
Бо не можливо відрізнити. "всі люди однакові", - як казав один хлопчик.
В якому це було контексті, вона уже і не згадає. Але може сказати напевно, що це стосувалося саме її.
О, так. Це стосувалося саме її.
Вона любила вирізнятися. З поміж натовпу.
І свято вірила, що кожна людина - індивідуальність і зовсім не схожа на інших.
Але це не був засіб самовираження. Це була просто втеча. Втеча від нудьги.
Засіб розваги над собою і навколишнім світом. Або навколишніми світами
Вона вважала що світів насправді є багато.
Не думала яких, що вважається під цим словом, просто якихось, не досяжних розумінню.
А ще вона цікавилася древніми гіпотезами стосовно космосу, науки, мистецтва.
І з кожним разом розуміла, що ніякої еволюції не було. Все залишилось так як було. Просто трішки змінилась мода.
І на картинах люди такі самі. Колись в музеї в похованні якогось єгипетського фараона натрапила на вимальоване лице дівчини. Точно таке як у неї. Дуже подібне. Навіть сфоталася (попри заборону безкоштовної зйомки). І як казали потім люди, дивлячись фото "щось у тебе таке є".
А картині тій було більше двох тисяч років. І люди було нічим не гірше нас. А кажуть еволюція. Вона колись напише про це статтю. З тезами, з доказами, зі цитатами. І відправить на вищій науковий суд. У відповідь їй скажуть, що не того формату шрифт документу. І все. І більш ні слова.
.. І дивилася на землю. Бо де-факто загрузла в ній по самі коліна
Або й по саму голову. І очі закрила. Щоб бруду не бачити. І не чути "слова про похід Ігоря сьогодення". І не видно результатів бою. А що він відбувся – може розказати тільки вітер. та він чомусь мовчить.
І гарні інтелегентні розмови по телефону точилися аж до вечора.
А від вечора до нового ранку.
Та такі щирі та літературні, хоч зараз в книгу подавай.
Протиставлення брудові. Зеленому такому.. І чорному. Бо все, що погане має бути чорне.
Такий ярлик колись приплели люди. Так і лишилось на завжди. Так вже і буде.
Або цей стан. Коли тебе вирубає. І ти лежиш з закритими очима без сили встати.
Сняться сни. Але ти їх не бачиш - тільки розумієш. І свідомість не відключена.
Але відкрити очі не маєш сили.
Одним словом безглузда безглуздість покрита ще безглуздішою безглуздістю
яка також має сенс. Глибокий і Важливий.
Як завжди, серед купи непотребу, знаходиш саму потрібнішу річ, яку вже не сподівався ніде знайти.і з точністю до найменшої деталі навпаки.
. . .
З різними людьми є про що поговорити.
Та й навіть якщо не має спільних тем, все ж говорити можна й з тими.
Говорити можна зі всіма.
І річ не в тому, що балакучість, як найкраща риса людського характеру, а просто в тому що не з усіма про одне по мовчиш.
Якщо ми мовчимо, ми духовно віддаляємо свої субстанції одна від одної.
Мовчати про одне можуть дуже близькі люди. Лише ті, кому відстань вже не грає ролі.
Коли закінчуються гасла і шаблони починаються розмови, починаються дії.
І все таки, коли усього забагато - це теж не вихід. Навіть якщо забагато хорошого.
Втім, ми, люди, вважаємо, що забагато хорошого не буває.
Завжди чогось та невистачатиме.
І не тому я це кажу, щоб показати, які люди нерозумні та погані істоти, а щоб хтось зрозумів, що не потрібно переповнювати чашу.
Навіть добром та щастям.
Постійно має бути щось невдосконалене, щось, що потрібно зробити.
А інакше бездіяльність, потьмарення розуму і обрив.
Треба перед собою постійно ставити досягнення.
Навіть елементарні - встати і дійти. Кудись. Просто так. До шафи і назад.
Але краще якщо тебе прижимають обставини чи бажання.
Самому собі дати наказ, який би тут же з успіхом виконався може далеко не кожен.
Зате, забути про все, що обтяжує може кожен. Навіть вона.
Так, це в неї виходило ну просто чудово. Та в неї все виходило чудово. Крім того, що вона хотіла найбільше.
. . .
А в мене ніколи немає проблем.
Музику я слухаю.
Все життя.
І взагалі я надто щаслива людина, щоб мати проблеми.
А якщо у якихось проблем є я, то це вже їх проблеми.
Проблеми у проблем.
Проблем'ячі проблеми.
Щось я загнула.
. . .
Але інколи гіперболізація може врятувати життя
. . .
"Центр безкоштовних консультацій з будь яких питань та проводі. Звертайтеся. "
Судячи з людських реакцій, саме це написано в мене на лобі.
Але поговоримо краще про погоду.
Хоч вона нікому і не рятувала життя.
А втім вона кожен момент рятує життя. Всім.
А ще англічани починають культурні розмови з запитання про погоду.але то допотопні англійці так говорять.
Сучасні говорять про щось інше.
Мабуть про інтернет. Або інтерпретації.
Бо теж слово гарне.
. . .
Страх і відповідальність це фактори, що впливають на становлення людської особистості навіть вже у дорослому віці.
- Страх змушує боятися за інших.
- Відповідальність - відповідати за них, і за себе перед ними.
Вона відповідала за себе сама, перед собою.
І боятися їй залишалося лише себе та свого гніву на себе.
What is why, вона боялася лише собак.
І що б ти не зробив, ти все одно шкодуватимеш, що не зробив навпаки, і звинувачуватимеш свій вибір ("неправильний") у всіх своїх подальших негараздах. І не важливо, що саме ти вибереш. Важливо, що ти вже вибрав тип свого характеру і мислення.
А от я ніколи не шкодую за прийнятими рішеннями. Я ніколи не обвинувачую нікого і ніщо в своїх невдачах. Навіть себе. Списуючи все на випадковість. Це теж не правильно.
- а ти можеш навіть сказати як є правильно?
- та ні, знітилася вона, - просто не можливо ніколи все підносити під одні рамки. Це як колективна відповідальність, на яку в радянські часи списувала влада репресії кримських татар. Це не можливо визначати просто і абстрактно. Кожен наш вчинок, кожна дія межує із правльністю та неправильністю. І визначати їх можна лише з огляду на судження та обставини за яких керувалася якась дана особа. Гарно я сказала?
- нормально, як для себе. А тепер відійди від зеркала. До тебе гості прийшли.
. . .
І дійсно. Хтось прийшов. Чи була знайома вона з тим Хтосем, дівчина достеменно не знала. Але бачила що він із нею був знайомий. Хтось гречно привітався, і запропонував чаю. Погодилася. І Хтось моторно заходився робити їм чаю. На її кухні.
У неї постійно обривався зв'язок у мережі, і вона ніяк не могла зосередитись ні на віртуальному ні на реальному світі.
Мабуть, вона б зараз впустила би і самого чорта, якби він сказав, що в пеклі відключили газ. Але Хтось на чорт схожим не був. Радше на ДАЇшника чи прикордонника-практиканта. Він вправно володів чайником, підмітила вона не відриваючи очі від модему.
В мережі точилася жарка дискусія на тему політичної ситуації. Не відриваючись, взяла чай, надпила. Підняла очі. Над стелею побачила каламутно-сині тіні-очі Хтося. Він також..пив чай.
- Слухай, а нічого, якщо я в себе поживу пару днів,- запитала Вона.
Хтось знизав плечима дожовуючи кусок хліба:
- твоя хата, ти й живи. чо в мене питаєш?
- А ти хоч Хтось? - перейняла естафету запитання вона.
-ну звісно. Якщо я був Щось, я би не хотів їсти, - зі всією серйозністю, що тільки могла бути відповів він. – Їв би не я, а мене.
- І надовго ти до нас?
- до вас? Ти тут одна.
- ну але ж ти не до мене прийшов. А з цього виходить що до когось іншого.отже до нас.
- Ну так. Погодився він. І далі сказав:
- а тепер ти хочеш, щоб я розповів про себе.
Ну що про мене можна сказати. Я людина-як-всі. В абстракті - Хтось. В називному означенні - Володя. Можна просто Влад, або складно - Володимир. Так чи інакше - Володар миру. А ще я теоретично вчуся на міліціонера. А ще я практично порушую міліцейські закони.
- щоб коли вивчишся, сам себе посадити за грати з почуттям виконаного обов'язку - перервала вона.
- Та ні. Це я просто автостопер-аматор. І всі мені відновлюють у ночівлі. От я вже так і звик. Коли ніжно виховано просиш - відмовляють завжди. А якщо з наглістю - в більшості випадків переночувати вдається.
- А в мене принципи пускати в дім людей тільки по-хорошому. Так що, давай, або йдеш звідсіль, або заходиш по-новому і просиш дозволу увійти. Ок да?
- а можна якось без принципів?
- тут умови ставлю я. Головний мій принцип - дотримуватися своїх принципів. Так що..
І хлопець покірно поплентався "окультурюватися".
А тепер ти підеш зі мною дивитись на зірки. Досить вже псувати зір у тому моніторі.
- відкинь ці свої командирські штучки, бо нікуди не піду, - сміючись промовила вона.
- ну добре, покладисто промовив він , - але пішли.
. . .
А наступного ранку він поїхав далі, залишивши їй адрес, на який вона так і не написала, і номер телефону, на який вона так і не подзвонила.
Бо вона просто не любила цей тип людей.
Які можуть бути добрими, чесними, щирими, але вважають, що грубість є запорукою їх успіху.
І навіть не помічаючи того (за звичкою) "грають на публіку".
Він навіть запрошував її подорожувати разом.
Але вся та зовнішня грубість (а може і внутрішня, хто там його знає) відштовхувала її, як від вогню.
В неї вже було кілька знайомих такого типу. Але.. але це не змінювало її думки.
Щоб думати нестандартно, потрібно робити не стандартні вчинки - думала вона увіткнувшись носом в конспекти і мріючи про кінець всього цього жаху під назвою навчання.
Просто я знаю ціну і стійкість сучасних відносин у такому віці. Ким би не була дівчина, Ви все одно з нею потім не одружитеся. І я нічим не краща. така сама. якби ми жили в одному місті ну позустрічалися би максимум пів року. І все. І прощай ван лав. Ця моя довга любов до Вас просто через відсутність всіх декорацій нашого життя. Мене не нервують Ваші дівчата, бо я розумію, що це природньо коли біля красивого хлопця є дівчина. А бажано навіть кілька. Не подумайте, я ні в якому разі не хотіла натякнути вам на аморальність, просто дівчата зараз в більшості тупо стеляться під кожного, і я не всіх з них, скажім так, вважаю за Людей в повному розумінні цього слова (без образ). І Ви розумієте з свого боку те ж саме. В нас є спільні інтереси. А про відмінні інтереси ми переважно не говоримо, а може і не знаємо, хто зна.. Ви не бачите всі мої недоліки (бачите лише деякі) я в Вас недоліків майже не бачу взагалі. (лише кілька). Але якби ми зустрілися зараз, у нас би нічого не вийшло в майбутньому.
Чисто орієнтуючись на психологічно-соціальну ментальність підліткового віку. Ну та лад, якщо ще буде у вас нова дівчина - я не проти. І хай це звучить жорстко, мені не буде ні краплі боляче. Я вас люблю. Це дійсно так. Але я не проти що у вас буде дівчина. А хочеш навіть жінка. Це або любов сестри, або просто не хочу щоб ви почувалися самотнім (я самотньою ніколи не буваю і іноді навіть мрію відчути це почуття) .. а більше не написала. Просто мене відволікли, а потім я забула.. Зараз в голову не лізе вже нічого. Надішлю таким, яке й було. Вибач, що без кінця. Хоча. Вважай, що я стерла "пробач". Без кінця.
Sorry, забула повідомити - щоб трохи визволіктися від усього простого і буденного, вона писала роман. попсовий.у листах.
. . .
В скупченні брехні шукаєш хоч крупицю правди.
І не знаєш, що воно. Тая правда.
І що саме із сказаного правдою та й являється.
І не розумієш, нащо скільки часу брехати треба було.
Та й просто брехати нащо було.
Брехня завжди варіативна. Навіть якщо вона складається з однієї історії, розказаної до найменших подробиць. З часом вона зміниться до невпізнанності.
І це викривлення буде далі й далі викривлятися, ніби намагаючись просунути крізь малесенькі щелини дубових дверей-рядків піщиники-цяточки правди.
А втім, навіть якщо правди не буде ніхто не пошкодує.
Просто всі дружно скажуть що знімаєм фільм. Повнометражний. Сроком у чиєсь життя. І з такою ж вартістю зйомок.
Мені більше пасує те роль, яку я граю у своєму житті . Казала вона Всюдисущому режисеру. А він лише невтомно підносив їй нові сценарії та нові ролі.
Те я бачила, це також бачила, а цього не бачила і схилялася вона над новою роллю.
Аби не перехилитися. Бо поглине вода з головою.
Штурнуть - і діла кінець.
А вірніше, якраз діла тільки й буде початок. Уголовного.
З допомогою якого здеруть останні гроші.
А тому перехилятися не можна.
А з далеку нові ролі не видно.
..Швидко виходжу зі скляної церкви, на віяння світлих видіннь. І вітер заносить, колючками подерті, босі ноги, на радість століть. А потім стою і дивлюся на наше спільне творіння. На мої ноги і його колючки..
Таак.. Впертість - страшна сила, - подумки повторюю свій улюблений вираз,- І нащо я полізла крізь ті густі терни? Краще б обійшла тихо і розмірено. Як усі нормальні люди. Ключове слово тут "усі", "люди" чи "нормальні" ?..
А потім раптом зрозуміла, що за виміром себе нікого не існує.
І те, що як ти до себе ставишся, здатен показати на публіку лише егоїзм. А якщо навпаки, видно не буде.
І навіть коли вона думає про Мексику, це теж є своєрідним егоїзмом.
Бо їй подобається Мексика.
Та Мексика, яку вона уявляє. А не та, яка десь там, реальна.
А отже говорячи про свої фантазії, всеодно що говорити про себе.
Знову великою бетонною стіною шлях закриває егоїзм.
Спіткнулася об плити, та не впала.
Дощ барабанить.
Стрімкими потоками води розчиняючись у невідомості.
Ритмічні удари. Стукіт. Наче колеса велетенського поїзда.
Їде без кінця. І стукає, стукає, стукає...
А ще за вікном метаються блискавки. Передвісниці всього лихого і зловісного. Або й просто неочікуваного. Від того по суті й страх.
Хочеться вискочити на вулицю і пригнутися під швидкими гарячими струменями крапель дощу. І водночас хочеться залізти малим кошеням в темний затишний куточок, і закрити очі. А відкриєш - і гроза скінчиться. Відкриєш - і все буде добре. Але так не буває.
Ти проснешся рівно о десятій.
Коли на землю упадуть перші промені роси.
Роса завжди промениста. Я це знаю напевно.
І включиш свій комп. Це я також знаю.
А потім почнеться шум, гам.. Потрібні місця і дороги.. Незнана глибина щастя бути потрібним.. І не лише собі..
А поки ти спиш. В цьому немає нічого забороненого чи непристойного.
Ти спиш згідно нашого законодавства.
Бо відгреміла гроза. І ти не знаєш, що буде далі.. Ти ніколи не була впевнена у своєму майбутньому.
Та все планувала, планувала його.. І допланувалася.
Що тепер будь які плани тобі здаються чи й не найважчим зусиллям сього світу.
Ти більше не робиш планів.
Ти робиш дії, і записуєш їх як пройдений етап.
Цей номер забирається мені завжди, коли я трішки замислюся коло телефону. Автоматично.
Попри те, що поряд листок з потрібним номером.
Просто я звикла звонити тобі.
Просто я відвикла звонити усім іншим.
От така от картина маслом.
А потім ніяково вибачаєшся "пробач, я не той номер набрала".
Собі вибачаєшся. Старій пустій квартирі. В якій зараз дзвонить телефон, бо я знову думаю не про те, і ніхто не підходить узяти трубку, бо мене там немає.
Або так лежиш на дивані і дивишся в блюз. Саме дивишся. А не слухаєш.
І перед очима постає зовсім інший світ. Вищій. Пишні ресторації, де вживу грають музиканти для відвідувачів. Все блищить. Грає саксофон. Мелодія розчиняється і зостається в далі. Довгі білі столи. Прибори розставлені за всіма правилами та нормами. Туди-сюди линусь офіціанти. Дорого вбрані дами та їх кавалери. Інший світ. Вищій. Жорсткіший. І навіть жорстокіший. Але саме такі асоціації викликає ця музика. Ну що ж поробиш: музика сама обирає, які асоціації викликати. а ти обираєш музику.
Або просто хочеш дочитати книгу а в тебе від втоми злипаються очі.
І поїзд деренчить наче ціла армія катерів, які щойно зібралися дійти до свого головного фінішу.
І так хочеться дізнатися, що ж далі буде у тій книзі, але вирубаєшся.
Ліхтарі які світять опівдні не віщують нічого хорошого.
Втім, як і опівночі.
Бо просто люди і так втомилися від постійного світла.
Тому так і норовлять присвітити один-одному в лице.
Щоб компенсувати своє світло на іншого.
І не важливо, що по великому рахунку це лиш просто чиясь дурна фантазія, написана з розрахунком на стару штору і невдалий старт.
Все життя розраховане на потік по усталених нормах правопису, із впертим акцентом на каліграфію. І ніяку написану сторінку занову не почнеш. перегорнувши, старе всеодно залишиться написаним. А оцінку я собі поставлю в разі смерті.
. . .
Все з'являється, і все зникає. І я не хочу сказати, що все в нашому житті не правильно і несправедливо, але хочу сказати що правильності, як такої не існує взагалі. І справедливість також річ надто відносна щоб вказати нею на життя.
І конспектами записувати свої-чужі думки. Чужі думки, які поступово стануть твоїми. Якщо ти приймеш їх за аксіому.
суть у тому, що треба
обирати ту роботу(річ, чи ще там щось) яку любиш,
інакше ця праця, як і життя, приречені на неповноцінність.
І за обраний шлях завжди доводиться платити дорого. Набагато дорожче, ніж уявлялося на початку. Але за шлях, який залишився відкинутим як заважкий варіант, платити доводиться в рази більше.
А загалом не треба чекати поки прийде саме, не треба шукати покликання, треба брати - і знаходити, брати й кликати.
І обирати те, що бачиш в ідеалі.
А не шукати сіре, але по справедливості.
воспоминанья
у причала
было очень шумно
мы ругались, ты кричала
на останньому слові вона різко закашлялась і вирішила попросити його присвятити їй якісь більш приємні спільні спогади.
Но это ж было токо по началу,- в тон своїх слів відписав хлопець.
Ось чому вона не любила інтернет. Він всеодно не поєднує людей. Все'дно не скажеш людині навіть того, що б сказала по телефону. Просто поки будеш писати задумаєшся чи це варто.. і звісно зітреш. А напишеш щось коротке і банальне. І не завжди щире.
Маленький такий епізод. Із великою купою наслідків. Від несказаних слів. І від передуманих факторів.
А з коротких епізодів і складається довге життя. Хоча не завжди воно довге. А епізоди є короткими завжди. Usuall. Us u all. Хоча останнє в принципі не дуже красиво.
. . .
Вона нудилася в безхмарному Місті.
Вже ладна була скоро на стіни пазурами своїма лізти, аби тільки кудись вирватися звідти (не пускала сесія).
Грибком покрите скло вікон, і законсервовамі бажання, все це творило неабияку картину суб'єктивної реальності.
І рятував її лише інтернет.
Віртуал кампінг і віртуал лайфійнг і ще бозна скільки всього іншого з клеймом віртуал.
І така як я вже колись була.. І думала вона вже колись те ж саме.. Про те ж і мріяла, на те ж й надіялася.. Це була я. Але і "я" тоді звучало зовсім по-іншому.
По троху творимо історію, робимо невиправні помилки, і не виправдовуємо чиїхось очікувань.
І просто не пам'ятаємо що це вже було.
Намагаємось згадати, проте, це не в наших силах. Згадати те, чого ще з нами не було.
Вірніше, те, що було з нами, але не залишилось в нашій пам'яті.
Нагадує якесь старе тибетське вчення, назву якого також вже ніхто не пам'ятає.
І не можна запатентувати право на слово будь яке. Бо сказано воно було ще до тебе. І може навіть тобою. Але сказане. Патенти зникають, а слова залишаються жити на вічно.
І ще, коли я думаю про тебе (себе?) , про нас, в мене змінюється хід думок. Замість коротких речень, йдуть цілі цитати, з довжележним початком і правом не мати кінця. Вони вже також були у цьому світі, але я так не думаю, поки не заходжу у цей діалог. Така от звичка за останні два місяці підготовки до іспитів. Іспитів на життя.
Увійди у положення іншого. Просто увійди і не виходь звідти більше. Хай це положення стане твоєю суттю. І тоді лише ти його зрозумієш. Але собою бути вже перестанеш.
День починався із розчарування. Білого, пухнастого і непомітного, але розчарування. Настрій розтав, відлетів кудись. Нема настрою, сказала вона потелефону. Звідти відповіли, що настрій є завжди, просто коли він мав подобається ми його не помічаємо, а коли не подобається намагаємося приховати, ліквідувати, і сказати що просто відсутній. Вона попросила не розводити демагогію, бо то лише її парафія. Затим здержано попрощалася. І зникла. Кудись. Звідкись. Для когось. Або від когось.
Завжди коли вона робила щось важливе, паралельно вмикала важку музику.
А тепер навіть це заважало.
Здавалося непотрібним стереотипом, схожим на мідний стіл шістнадцятого століття: у вогні не згорить, проте і витягти його ти не зможеш.
Наче й річ гарна, практична, але вже набридла і непотрібна.
І знала ж вона, добре знала, що не можна так відноситися до старих речей, інакше це перейде потім у відношення до людей, але змінюватися у цьому плані не бажала.
Ці мені ще жінки, позвонили, наторохтіли, висловили всі свої проблеми і бажання, і ніяких суперечок, і ніяких заперечень.
І ще словами так часто-часто.
Наче звук станка із якогось заводу.
І слухаєш мовчки.
І просто чекаєш поки скінчиться стук.
В такі моменти ото мовчиш у трубку, слухаєш, і мовчки смієшся, думаючи
"який жах, що це майже я, а може й навіть я для когось".
.." - скаржилася вона другові по інтернету.
І розуміла, що їй повністю все одно що відповість він їй.
Підтримає думку, а чи осудить.
Або й навіть якщо нічого не відповість, для неї це не буде втратою.
Її завжди хвилювала думка лише тих людей, кого вона любила.
З рештою просто спілкувалася, коли океан самотності викидав її на берег. Бо так було потрібно. А потім не знала, хто її друзі. Ті, кого востаннє бачила тому три роки, чи може ті, з хто дзвонять сотні раз (кожен день).
Завжди знаходиться те, про що ти довго думаєш і чого бажаєш.
Може не зовсім таке, як хотілось, але загалом.
Принаймні у неї було так.
І це їй страшне як не подобалося. Подумав, що хотілося би з розумним другом гуляти по ночах - і он, він уже тут-як-тут.
Щоправда вона хотіла з лисим дядьком-рокером, а вийшло з хлопцем трошки-старше-за-неї, але як завжди вона мовчки проклинала той день, в який навчилась думати дурниці.
І майже всі бажання після сильної надуманості збувались.
Через сильну психологічну самовпевненість. Впевненість у їх здійсненні.
А почалося все з іронії долі. Збігу обставин. Який виявився доволі недоречним. А потім пішло-поїхало.. Головне мати добру фантазію і доста вільного часу.
Повірте, робити надумані проблеми не так уже і важко.
Головне просто мати час "надумати".
І щиро повірити в існування даної проблеми.
Тоді вона житиме вічно. Стільки скільки і її носій. Тобто Ви.
. . .
Подивилася на градусник.. Уважно.. перебираючи своїми довгими пальцями піаністки камінці на браслеті..і погляд набрав виразу розчарування. .. "але це й добре. Різноманіття температур дає й якесь певне різноманіття у житті" з далеко не впевненою в правильності сказаного інтонацією промовила вона.
А коли вона востаннє була впевненою?
І хіба можна зараз бути впевненою у чомусь?
Хіба у собі.
І то більше за рахунок зовнішнього вигляду, ніж внутрішнього голосу.
А ще ж в неї колись був голос. Гарний голос. В дитинстві навіть в хорі професіональному співала. Доки вірила що голос в неї є.
I давнє традиційне правило " я не можу зробити те, чого я робити не хочу", яке робить вийнятки хіба в ЧС чи ще якихось Ч. А вона дізналася, скільки коштує квиток до Мексики.. І зрозуміла, що у цьому житті вже туди не потрапить..
..Ти брєд, ти просто моя маленька фантазія, яка вростає в мене своїм корінням, витісняючи для цього місце у мені. І десь утворюється пустота. Яку можна заповнити лише тобою. А якщо ти, тобто моя фантазія, зникнеш, це місце залишитися незайманим все життя. Його не займе ніхто. Обіцяю.
Це знову було зверненням в тишу, звертанням до пустоти. А якщо відкинути тогочасні реалії - до нікого.
Та іноді за такі межі і не потрібно виходити. Це просто призведе до поганих наслідків. Краще сказати щось своєму "я" ніж чужій людині твоєї душі, або і просто чужій людині (і до такого доходить)
. . .
Осіннє листя жовтого літнього дня кружляло сріблястою тінню навколо.
Вона йшла по вулиці.
Великий. Широкій. Розкішній.
Навпростець.
Бо не любила звертати. Через базар.
Продавали лотарейні бікети. З перспективою на поїздку до Маямі.
Та і Мексики також. Коротше по Америці.
Високий дядько-культурист простягнув їй білет.
Не вірила вона в лотареї. Не грала в випадкове везіння.
Навіть не сповільнила кроку. Лише погляд так і зостався на табличці із підписом "Мексика".. Вона пішла далі.
А щастя завжди близько. Завжди на відстані витягнутої руки. Але не просто його впіймати. Бо важко зрозуміти, що саме є щастя.
А вона й ненамагалась зрозуміти, що є щастя. Брала від життя те, що їй потрібно. І не задумувалася над питаннями абсолютного щастя для себе чи там щастя загалом.
Бо абсолютного щастя реально не існує.
Щастя якщо й є, то лише в певний момент, і закінчиться так само безпланово як і починалося.
Щастю не можна будувати графіки, писати прогнози чи очікувати.бо воно не є передбачуваним.
Навіть якщо подія яка в тебе асоціюється з щастям легко передбачувана і скоро станеться не обов'язково вона принесе щастя.
ІІ
Дракон
Різко із сусідньої кімнати донеслися звуки органу.
Він відсахнувся наче від привида. Звуки були похмурі, зловісні, і впліталися у гармонійну захоплюючу мелодію.
Ці звуки дуже пасували обрамленню кімнати. Високі стелі, стіни з чудердацькими візерунками.. Та в принципі все тут було трішки чудернацьке. Але він довго не дивився на то.
У людини і так мало часу на землі відведено.
Треба встигнути все.
І квапливо, майже тремтячими від хвилювання руками, перелистнув сторінку книги
В нього завжди завмирало серце і починали тремтіти руки, коли доводилося бодай доторкнутися до цього чуда.
Він старанно переписував книги.
Спочатку просто виводив подібні закарлючки. А згодом почав розуміти сенс.
І зрозумів, що він нічого в цьому світі ще не розуміє.
і намагався зрозуміти.
а тому читав побільше.тобто писав побільше.
І дуже печалився, коли доводилося вдруге переписувати ту ж саму книгу.
Замість узяти котрусь нову.
На переписування однієї книги йшов рік.
Всього лише.
Раніше на це йшло два-три роки. Але то не для таких наполегливих як він.
В бібліотеці завжди була тиша і спокій. Т
ихіша тиша, і спокійніший спокій ніж у всіх інших приміщеннях, що знаходились за цими монастирськими стінами.
Монахи як завжди ходили своїми стезями.
В кожного були свої справи
. Він і не намагався осягнути монастирський лад.
Якби й спробував - нічого б не вийшло.
А насправді й сам був молодим монахом
. Але це прийшло до нього більше через книги.
Просто через бібліотеку Ярослава Мудрого. Яка мала щастя опинитися тут.
Від половців, від татар, від монгольської орди - від всіх можливих лих надійно сховає у своїх нетрях книги бібліотека.
Монастир - це як фортеця. Тільки засекречена.
Наче контррозвідка:
Всі насправді знають, що у кожній країні існує контррозвідка.
Але вона перебуває на межі крайньої секретності.
І часто здається не тим, чим є насправді.
Як зараз у Грузії.
А ще в цьому монастирі проводяться дипломатичні конференції та приймаються посольства.
Що може бути краще прозорого надійно укріпленого тихого приміщення для секретної наради?
Про це він дізнався випадково. Не із книг.
Бо не все можна писати в книгах. Дещо треба просто почути.
Або прочитати між рядків Книги Буття Себе, тобто самому побачити, ніже читати у якихось рукотворних книгах.
Бо книги, яко й люди бувають різні.
І спілкування з ними може призвести до різних наслідків.
Ось чому у монастир не так легко потрапити.
І беруть лише дві категорії людей.
Перша - тямущі, розумні, помірковані люди, які вміють тримати секрети, тайни, і діятимуть у своїх інтересах.
Друга - твердо і сліпо віруючі люди, які не будуть звертати увагу на те, що творитиметься в стінах монастиря, окрім їх потрібних справ.
Він потрапив у першу категорію. Цілком випадково.
Але через книги не між обрати іншого шляху.
І просто переписував, переписував, переписував..
А по ночах йому снилася руда відьма, прекрасна наче ясне сонце.
Вона приходила тихо. Він ніколи не чув її кроків.
Спросто сідала навпроти, коли його починала долати дрімота.. І читала книги.
Її довге волосся розвивалося на вітрі, а в очах блищало потойбічча.
Вона ніколи з ним не розмовляла.
Вона не помічала і не бачила його.
Вона нічого тут не бачила крім книг.
І навіть якби йому пообіцяли здійснити все, що він захоче, він би просто промовчав.
Він не хотів нічого крім того, що в нього є. І розумів.
Бо це велике щастя, бути задоволеним лиш тим, що маєш. І якщо щось покращується, просто ставати ще вдоволенішим.
Таке траплялося кожної ночі. Вже місяць.
Вона схилялася над творіннями всесвітньоважливих філософів, і лиш ледь-чутно перегортала сторінки.
Її золоте волосся вигравало під сяйвом місяця, променилося, і спадало на край товстого грубого темного мідного столу.
А він писав. У протилежному кінці кімнати. Так, що коли змушений буде відвести погляд від свого переписування, його очі зустрінуться з її силуетом.
І, доречі, нога жінки ще не ступала в стіни цього монастиря.
Вона була прекрасною.
Гарною сказати, це нічого не сказати про неї.
Її вроду важко описати словами.
Ні у Соломона, ні у Платона, - ні в кого не зустрічав він потрібним слів для опису.
До того ж, її зовнішня прозорість і заклопотаний вираз обличчя брали своє.
Він боявся цієї відьми
Спеціально приніс посвячену воду.
Сто разів перехрестив це місце.
Хотів перейти в інший відділ бібліотеки.
Але змінювати місце не зміг.
Щось утримувало його тут і змушувало щодня залишатися до пізньої ночі за переписуванням.
Як завжди він з покорою і вдячністю приймав Божу милість, яка посилає йому сіє чарівне видіння.
Бо зі злом він вже асоціювати її не міг.
І кожен раз чекав її.
Вона приходила і розчинялась у повітрі не знати коли і як. Але це була система.
І сьогодні він як завжди сидів та дивився на неї.
Терміну в який він виконував свою роботу не шкодило це споглядання. Але одного дня він вирішив будь що заговорити з цим видінням.
Весь день вигадував, що б такого сказати. З чого розпочати знайомство.
Але все було банальним, простим, дурним і не відповідало суспільній моралі.
Зрештою, знайшовши правильні слова, він все ж забув їх зімпровізувавши щось на кшалт "чи не поставити свічку ближче до неї".
І з жахом побачив, що вона щезла.
За вікном ще й не йшло на світання.
Кожна людина, це наче окрема книжка.
Прочитати її можуть усі.
Потім хтось сприйме буквально, хтось дошукається до прихованого змісту, хтось цей зміст вигадає, а хтось не зрозуміє навіть про що вона.
І лише одиниці здатні дійти до мети написання та основної думки цієї книги
Свічки горіли та недогорали.
Промені заломлювалися в темних кам'яних стінах і дереві. Він ніколи не мав свого власного годинника.
Тому почуття часу оминало його там, де це було не дуже потрібно. Зупинився.
В далині довгих коридорів не можна побачити лиця.
Але прослуховування було відмінне.
Здаля почувся приглушений тупіт а потім і голос. Мементо морє. Зрозумів він. Хтось виїде в Долину Предків раніше чим треба. На блого Отчізни. Чи Ойчизни, як сказали би поляки. А може Вітчизни, як сказали б на Подолі.
Причому, це треба зробити раніше, а ніж прийде лист на ім'я пана архиєпископа. Отже на цьому тижні.
Він на мить навіть забув про свою роботу.
В голові вже з'язалися ланцюги причин та наслідків, можливі кандидатури на два вакантних місця руками людськими створеної драми. І сподівання, що мудрий єпископ дізнається і не допустить пролиття крові.. А в бібліотеці знову буде Вона.
В той вечір був страшний вітер.
І свічка не хотіла горіти, і величезні вікна щохвилини відкривалися пронизуючи тіло прохолодним повітрям.
Десь далеко на горизонті загорівся степ. Це не був сторожовий сигнал.
Просто палав край степу.
А він читав про Босфорського царя Палака.
Ще його називали Борисом.
І розумів, що рівень життя тоді був кращий, як і рівень розвитку культури.
Пізніше він спопелить цю книгу.
Щоб єретична ностальгія по кращому життю не приводила в зневіру.
А в монастирі його ніхто не помічав. Крім тих, чиєю це було роботою. Роль у нього просто була мурашина. Масовка. І нікого не цікавить чи можеш ти грати кращі ролі.
Ніщо не має бути ідеальним. Ідеальність це довершеність. Завершеність без потреби робити зміни - це не досконалість в корені.
Єдиний плюс його життя був в усамітненні.
Він міг годинами думати, і ніхто йому б не заважав.
І розмовляти з книгами, дискутувати з ними, приймати за аксіоми, любити, піклуватися, поважати, брати собі їх мудрість на віддавати їм чистоту та порядок. Жити з ними і жити ними.
І паралельно слідкувати за подіями навколо себе. Хоча то не важливо.
Літописці й так усе гарнесенько напишуть. А там..буде як буде.
Чому я називаю її відьмою?
Легше предвгадати від людини щось лихе, ніж хороше.
Це пересторога страху чи бажання мати вільний простір для лих які так і не сталися.
А може просто не об'єктивне судження.
Але ця проблема потребує змін.
І змінювати мають ті, хто несуть духовність, хто асоціюються з моральною культурою, а не займатися політичними інтрижками і чорною роботою... Але зелені очі брали своє.
Вони були беззаперечним доказом її повинності в будь яких очах
Та змінити нічого він не міг. І не бажав
. А однієї ночі кудись зник........ " І ніхто його більше не бачив.
На його імені тоді розвели ворожі агенти інтриги щодо бісового дому в цьому монастирі. І треба сказати, за рахунок цього зробили йому добре ім'я. А так би ніхто його зараз не пам'ятав. Хоча мені ця вся маячня здається просто смішною.
Тому не відволікаймося, ходімте далі, в нас ще море містичних історій! - жваво мовила худорлява дівчина-практикант-екскурсовод музею.
Вона вже давно жила у Києві,та в цьому музеї іще не була. Хоча це не справило на неї ніякого особливого враження.
А на ранок знову подзвонив Максим. Однокурсник.
Вона вже давно ловила на собі його неоднозначні погляди.
Чому саме їй адресувались погляди сказати було важко.
Вона не вважала себе ні красивою, ні доброю, ні розумною.і навіть хорошою їй важко було себе назвати.
Максим прохав про зустрічі. Ресторан, кіно, театр..
Бібліотека. Коротко сказала вона.
Хотілося спати.
Вчорашня нічна онлайн-пресконференція зовсім вимонала її, який жах що сході росії таке не схоже врем'я.
Але не кожного дня ж відмовлятися.
А вірніш, просто не могла знайти досить поважної причини для відмови.
А без причин не хотілося.
- Бібліотека, так бібліотека,- промовли у трубці.
Нащо я йому здалася, нам же навіть нема про що розмовляти, подумала вона.
Сталося, як чекалося.
Вони йшли по вулиці. Зовсім поруч. Мовчали.
Він не вмів красиво говорити.
Вона не знала що йому казати.
Він читав фантастику, вона захоплювалася історією.
Він любив дивитися телевізор, вона вже й не пам'ятала, що воно таке за річ той телевізор.
Він добре вчився.
Вона добре заробляла.
І погано вчилася.
Одночасно.
Якщо у них і було щось спільного, то це лише ВНЗ.
Було жарко, сонце вже не так сильно світило, але до вечера ще було як до Києва рачки (ой, ми ж і так у Києві).
Вона вже трохи картала себе за втрачений намарне день.
Як і всі попередні. ..
Максим сказав що завтра вони таки підуть до театру, а після завтра свої люди влаштували йому зустріч із відомим журналістом.
А потім він хоче стати письменником. І поїде жити за кордон.
Квартиру у Германії батьки вже мають. І ще купу різної інформації.
Та она майже не слухала.
Думала про те, що в бібліотеку мабуть завезли нові книги, і що може трапитися щось дуже цікаве та важливе.
А може навіть вдасця без архівів дістати потрібну інформацію по середніх віках.або й не вдасця. Принаймні совість буде чиста, що вона цей спосіб спробувала.
. . ..
Мав чорне темне волосся.
Яке звисало по самі плечі.
Пряме. І на диво гладке. Наче лаковане. Але виглядало природньо.
Він приїхав сюди на своєму чорному байку.
Такому ж чорному, як і волосся.
Того ж відтінку.
Очі не були чорними.
Вони були дещо сріблястими. А десь глибоко в їх середині вже йшла та темнота.
Завдяки цьому вони часто змінювали свій відтінок.
Не від освітлення, а скоріш від настрою.
Так. Це був справжній байкер.
Високий. Широкоплечий.
На шиї виднілася широкий залізний ланцюжок.
А в руках тримав «кожнану» куртку.
Але не в одязі була справа.
Її погляд одразу прикували очі.
Саме вони і нічого іншого.
Він натиснув на гальма так різко, що на асфальті тепер чітко виднілися дві глибокі вмятини, а з колес трохи димілося прожареною гумою.
Як тільки він почав зупинятися, люди одразу відскочили в сторону. Чи вірніш одночас з тим. Відлетіли. Злякались.
Вона теж злякалася.
Здавалося, він ось-ось розчавить її своїм велетенським залізним товаришем.
Захотілося щезнути.
Машинально спробувала вхопитися за Максимову руку.
Та його вже поряд не було.
Стояв за кілька метрів від неї (на безпечній відстані).
Раптом вона ослабіла і відчула, що обов'язково треба кудись присісти. інакше впаде просто на асфальт.
Лише зараз вона зрозуміла, що стоїть за кілька міліметрів від байка. І в доволі пристойному радіусі від решти людей.
Та це все тривало не менше секунди.
Трішки захриплий від хвилювання, але впевнений, голос промовив "ми з тобою вже бачилися. В Києві" ніби цим пояснюючи таку свою поведінку.
На цьому пояснення були вичерпані і він додав "привіт".
- Проїдемось, порозмовляєм? - Запропонував хлопець.
При цих словах Максим зробив таку, розгублено обурену міну, що їй мимоволі стало неприємно. Дівчина спочатку глянула на Максима, потім на Байкера і не роздумуючи сказала «давай», залазячи назад.
Тільки її ноги відірвалися від землі, як байк рушив.
За мить Максим остовпіло дивився на те місце, де клубилася доріжка пилу і красувалась добряча вмятина.
А вона летіла.
Не те, щоб в прямому сенсі, але мабут таки в прямому.
І відчуття страху. Незначне, але наявне.
І розуміла, що цей вчинок не логічний. Не характерний їй.
Але нічого змінювати не хотілося. Вона б і в друге вчинила саме так.
- Куди?
Лаконічно спитав байкер коли вони перетнули головну вулицю.
- Кудись.
- Туди.. - Виправдовуючись додала вона. (Ніби ця репліка була кращою.)
На думку не йшло жодного нормального місця. Але вітер розламав відповідь і приховав її дурницю.
Юнак імпровізував. Байк понісся на кручі. Дніпра. Жваво піднімався по схилах і підлітав. Їй хотілося прижатися до Його спини від страху. Але вона цього не робила. Лише розпушила для впевненості своє довге волосся, ледь не злетівши при цьому з байку.
- Так де ти там кажеш ми бачилися ?
грубувато скоріш зауважила, ніж запитала вона.
. . .
Пошарилися. По бібліотеці. - З сарказмом кинула собі вона.
- Можу з'їздити, - впевнено ігноруючи її питання сказав він.
І ніби для уточнення додав, - в бібліотеку.
- Та ні, спасибі, якось вже без бібліотеки проживу.
- Проживеш?
Перепитав він.
- Ні, помру опівночі через нестачу нової інформації.
В тон відповіла вона.
Він мовчки кивнув.
. . .
- Ми познайомилися на пожарі.. - чи то констатуючи, чи то питаючи мовив він, - на пожарі.. людської.. гідності...
Вони залишили байк на розсуд долі і спустилися вниз по залишках незабудованих схилів.
- Ти мовчиш, пішли в бібліотеку. - Заявив він.
- А в бібліотеці я буду розмовляти? Чи може тобі почитати там вслух?
- Не я тобі пропонував мені вслух читати.
- А ти прям думаєш, що я вже побігла читати тобі в слух в бібліотеці.
- Чому ти така груба?
- Я не середньовічна княжна з вишуканими манерами. І не англійська королева, якщо не помітив.
- Але ж я теж не.. ..не англійська королева.
- Ну звісно, уявляю англійську королеву на такому байку, - посміхнулася вона.
- Але все ж - тобі пасує вихованість.
- Я подумаю над вашою пропозицією.
Вони всілися на прохолодний цемент коло води.
І раптом вона знову відчула що жахливо утомилася.
- Я посплю, - мовила вона. – Розбудеш, як зберешся йти.
Вона пам'ятала того київського юнака. Педантично вихованого і зовсім типового. Ця вихованість її потім трохи відштовхувала при згадці про нього.
Тепер від того всього залишились тільки очі.
Він був таким, як їй хотілося тоді.
Зараз їй нічого від нього не хотілося.
Хотілося спати.
І вона спокійнісінько вляглася на траву поруч. І реально заснула.
...
Залиш свій слід на воді
...
Вона відкрила очі.
Присівши близ неї кудись внікуди дививсь юнак. Надворі стояла глупа ніч і тільки якісь птахи шелестіли розмахами своїх крил.
- Ми не поїхали звідси. Чому?
- Ти спала.
Просто відповів він.
Цього вона ну аж ніяк не очікувала.
А тепер що робити - спати далі?
"Гуртожиток вже давно закрили а вахтерша у відпустці, відкрити нікому. Дійсно, хоч бери та й далі спи."
А в голос :
- Що тепер?
- Все що хочеш. - його голос звучав м'яко і мелодійно. - Можеш заснути знову, якщо хочеш.
- Ні, дякую. Вже не хочу.. А де ти.. живеш?
поцікавилася вона.
- Я нуу.. той.. не зовсім місцевий, так би мовити.
- Знімаєш квартиру чи гуртожиток?
- Ну щось накшалт гуртожитку. Тільки не зовсім. Не вийде тобі там переночувати.
"Завжди дивуюся, що ти читаєш мої думки. " Подумала вона.
І їй так само мовчки відповіли, що нічого особливого у тому немає.
А що, - в голос сказала вона, - дуже комфортно. Ніхто не чутиме наших розмов.
Ніхто не чутиме наших розмов..бо їх не буде..
- "Щоб видіння не знакало не можна змінювати атмосферу навколо нього.
То такчи інакше, але воно з'явилося саме у такий час і саме в цьому
місці.
А видимою, треба сказати, дуже довго обираюте місце зустрічі.
Воно для них важливіше, ніж тема чи мета.
Бо за місцем легше скласти враження про людину ще не знаючи її.
Той хто ходить у бордель обов'язково розпусний.
Навіть якщо він там читає книжки.
А той, хто сидітиме годинами у бібліотеці повинен бути розумним.
Навіть якщо він там по сто разів олесьс читає одне й те ж речення і
нічого нового. (хто вдивляється в корінь, всі беруть по маловідомих
фактах і догадках).
Тому видінню не можна заважати. Не можна нічого змінювати.
Бо жодна зміна це вже є зміна.
І ми ніколи не думаємо над наслідками таких банально-елементарних
змін.
Як наприклад сказане слово. "
- Про що ти?
- Я думав ти спиш.. В мене відчуття, що ти вже була моїм видінням. Ти снилася мені. Ще задовго до Києва.. За довго.. Надто довго,щоб це можна було забути.
Тільки будь ласка не думай, що я блефую. Ну там, ти ж знаєш, гарні
слова, задурити голову.. Так буває. Але я реально тебе бачив. Тільки не
можу згадати де.
- Ти мені тоді здався незнайомим, і якимось знайомим сто років..
Опісля настала довга затяжна тиша. Вони вслухалися в неї. Ніби бажаючи почути відповіді на їх мовчазні питання.
- Нє, ну ти або давай спи, або поїхали кудись, не будем же ми так до завтра сидіти, - він.
- А чому би й не посидіти на цьому місці до завтра? - викликаюче вона.
- Як з вами складно..
. . .
Місяць виглядав з-за тяжкої сірох хмари.
Десь там, в далині, по схилах летів байк.
Над камінням, над проваллями, байраками.
Він летів суворо прямо, ні на дюйм не змінюючи свого курсу.
Він підіймався над деревами, будинками.
І тільки нічні птахи злякано розбігалися на всі боки.
Земля була далекою і не потрібною. Поруч кружляли у танку якісь примарні тіні, дівчата з довгих вишиваних сорочках.. і знову берегові схили.
Вони опиналися на вершині якоїсь гори.
Там, внизу, все було простелено різними квадратиками, та ще якимись геометричними фігурами.
Вода віднілася наче звичайна стрічка із коси :тонкою, стрункою лінією.
Гори були обривисті і не постійні.
Каміння з гучним супроводом надало у низ.
Навіть будинків не можливо було розгледіти.
Бачиш, той маленький клаптик, у вигляді розпростершого для польоту крила птаха, то Україна.
Насправді вона вже давно не синьо-жовта, а більше сіра.
А земля синьо-жовтою і так не буває. Земля кольору землі.
- не скажи, вона була такою, якою її хотіли бачити люди.
І він зіштовхнув її кудись в провалля.
Від страху примружила очі.
Навкруги люто свистів вітер, і вона розбивалася об стратосферу.
Раптом відчула, що вже не так шалено летить як раніше - хтось її міцно тримав на руках.
Це був Байкер.
Вони зупинилися і обережно поглянули вниз.
Всюди буяла пшениця. Жито. Просо. Кукурудза.
Серед цього всього стояли невеличкі хатки. Двоповерхові.
Вулицями з точним науковим сплануванням.
А небо було синє-синє.
Не засмічене промисловими відходами, а дійсно синє.
Все, як на прапорі. Село спало.
Лише собаки час від часу побріхували на місяць.
Неподалік стояв колодязь, біля тинів росли квіти..
- Трипілля. Пояснив він. П'яте тисячоліття. До нашої ери.
- А що тут зараз? - запитала вона.
- Нічого хорошого. Будинки гіршої якості. ..Та й молоко дорожче. - Пожалівся він. - Ну корів просто багато дуже. Тому і дешевше.
- і якість відповідно краща- зауважила вона.
- Так. Ходімо спробуєш. - І він потягнув її за руку до просторого хліву.
- Нічого собі, аж десять корів , - здивувалася вона.- Це спільний хлів?
- ні. Одна сім'я. Дванадцять дітей. Але ми їм нітрохи не завадимо.- І націдив цеберце молока. Вона відпила. Напій зовсім не був схожий на молоко. Це було щось значно смачніше. Наче..наче.. Вона не могла знайти відповідних слів для порівняння.
- але давай далі. це ще не все. - буркнув їй байкер.
Вони зупинилися коло якоїсь крамниці.
Тут продаються прикраси.
Вона очікувала побачити розламані музейні експонати.чи щось близьке до них. Неправильної форми, без особливої гармонічності та естетики. Але натомість були камені. Дорогоцінні браслети, ланцюжки, діадеми, коралі.всі були рівні й дуже гарні. Правильної форми, ідеально відпаліровані і природні.також було золото.нічим не відмінне від сучасного.хіба що ціною.він мовчки купив гарний зелений переливистий браслет.
Так само мовчки простягнув їй.
Подобається?
Дякую. - вдячно подумала вона.
сіли на байк і знову полетіли.
Летіли над небом, і майже над зорями.
Навколо пахло герметичністю і димом. Нічого не було. З усіх сторін оточувала темнота.
Безбарвна, і безпредметна. І ліхтарі-зорі.
Десь під ногами.
Ей ти там, годі вже спати, зрештою це не культурно, мені вже їхати пора, в мене о шостій зустріч.
- о шостій? Сонно перепитала вона.
- ну о вісімнадцятій годині і приблизно вісім хвилин.якщо так тобі більше подобається. І вже трохи м'якше. - Куди тебе відвезти?
- давай туди, звідки підібрав - не задумуючись промовила вона.він галантно подав руку.
Вона сіла на байк.. Приїхали. І тільки заревів на прощання мотор.
Який сором. Людина запросила погуляти, а ти натомість нагло заснула, не давши і поговорити. Та ще й нагрубіянила. - дійшла нарешті до неї вся жахливість ситуації
Насправді все було значно інакше. Хотілося їй сказати всьому світові.
Прокричати. І дати зрозуміти кожному, а найперше - собі.
але не було того всього.
А був просто поганий настрій. Від того, що накоїла.
. . . І ці вже мені друзі, з їх універсальними порадами, які підійдуть у будь якому подібному випадку.
Не дошукуючися до суті.
Але обов'язково даючи свої поради.
Ні, вона не хотіла брати трубку телефону.
Хоч і не знала напевне через кого він дзвенить.
Просто не хотілося ні з ким розмовляти.
І було соромно вийти на вулицю. Що вона скаже Байкерові?
Що відповість Максиму? .. Максиму можна що завгодно.
А от Байкеру..
Якщо вона взагалі його іще колись побачить.
Дві випадкові зустрічі ще можуть бути збігом обставин, але ж не більше. А телефон все калатав.
Змінював рівень сигналу, переривався, і знову продовжував свою затяжну англійську мелодію.
Узяла свою білу сумку. Відкрила.
Телефон мав бути десь не далеко.
Нічого не могла знайти.
Не могла сконцентруватися на його пошуці.
Просто стояла і благально дивилася на сумку.
Але та не поспішала відкриватись.
Затім всліпу нишпорила рукою.
Так завжди знаходиться швидше.
І раптом напоролася на важкий невідомий предмет.. Браслет!
Так, вона побачила браслет. Той самий, із зеленим камінням.
Від заходу сонця він ще гарніше виблискував своїм коштовним оздобленням.
Вона не знала що і думати. Не знала, що сказати.
Просто безпомічно крутила у руках браслет.
Цього не може бути. Так не буває.
Не буваааййее..
Передражнило ехо і сховалося в гіллі старої тополі..
Весь світ по-тихеньку сходив з розуму. Поступово. Щоб ніхто не помітив змін. А просто зійшов разом із ним за компанію, вважаючи це звичайною прогулянкою.
Бо якби сказали одразу - ніхто б не пішов. Кожен би забився у куток причинностей і книжних матеріалів.
Її вже зовсім не цікавило, через кого незмовкає телефон. Вона про нього просто не могла згадати.
Ну чому він не сказав про це раніше??
Вона була впевнена, що це сказав саме він.
Невидимо подав знак, користуючись банальними побутовими речами.
Може купити білий байк і виїхати на зустрічну смугу?..
Не факт, що сутність людини розкривається два рази. Або й не сутність.
Вона просто бачила те, що хотіла бачити.
Наче зліплений із пластиліну за її зразком.
Ідеал який її не влаштовував.
Як вона і хотіла.
Ніщо не повторюється двічі.
А після події ми завжди бачимо, що могли б зробити по-іншому. Після переосмислення даної події.
Але при нагоді знову робитимем як в перший раз.
Вона замкнула на ключ двері у кімнату.
" і той хто зайде сюди, вийде тільки через мій труп"
а чи варто віддавати своє життя через випадкових перехожих? І не їм, а супроти їх. Мабуть таки ні.
І відкрила книгу з промовистою назвою.
Книга виявилася ніякою.
Все частіше помічаю тенденцію до гарних гучних назв у невдалих творів.
При такому розкладі мені просто не хочеться давати назву своїм. Творам.
Моментально повертала голову в бік кожного шелесту.
Наче готувалася до бою. Не любила фільми про війну, та й всі в яких показують насилля й смерть.
Але битися уміла добре. Та й не в битві тут річ.
Просто боялася, що з шелестом щось зміниться.
Не в кращу сторону.
І наступає в житті кожного такий момент, коли треба визначити цілі.
Ціль життя.
І затим орієнтуватися на неї.
А хто його знає.. Цілі постійно змінюються під холодним тиском обставин.
Або просто в них закінчується термін придатності і вони зникають.
На їх місце постають інші цілі. Часом навіть протилежні.
А ще ж треба врахувати зміну світогляду, який ще не абсолютно сформований.
Тому я думаю що основною ціллю краще всього слугуватиме фраза "досягати всі цілі, які перед собою ставитимеш"
І ніколи не дивуватись, що люди займають місця речей, а речі місця людей.
Просто кожен шукає свої цілі і має свої пріоритети. Які не залежать від ваших можливостей.
Повільними сторожкими кроками тихо крадеться в нашу сутність ніч.
Із сусіднього підїзду чути приглушені фіннські голоси.
Трішки смішний акцент, і невимовно радісні інтонації.
Яскрава ейфорія і емоційність..
Все у світі зумовлює щось інше.
Від їх голосу залежить її зуваженість, зосередженість на якомусь певному моменті.. А якби це був інший голос - і зосередженість була би інша.
Змінився б настрій..
А може б все перетворилось на Шанхай.
Шанхай вона не любила.
Це надто оелектризоване місто. З своєю безліччу великоповерхівок і такою ж кількістю жителів.
Ні. Жителів там було значно більше. (більше вже нікуди) Це яскраве місто.
Місто вогнів. Нове і нічим не подібне на інші. так зване Старе Місто Шанхая ж, подібне на великого Червоного Дракона із Китайських легенд
Вимикаю світло у одній кімнаті - вмикаю в іншій. Не хочу залишатися на самоті з собою. Надто вже багато цієї самоти. В думках, у мріях, в буднях, у житті.
І не хочеться її позбуватися. А просто тимчасово заглушити.
Ні, не куревом, не алкоголем. То все штучні фактори.
Заглушити собою. Тільки навпаки.
Стандартизовані амортизатори..все летить шкереберть, слова крутять химерні танці, букви розпливаються, розбігаються, не знаходять місця, намагаються просунутися крізь щелини.наче це зможе змінити щось.
А змінювати все можна завжди.
При бажанні знайти дієздатний шлях до змін.
Лиш при такому от розкладі.
Жаль такі розклади не рятують від спеки. Втім, і від холоду також.
Чого тобі не вистачає в цьому світі? Чого я тобі ще не дала? Чим не наділила?
Звертаюся сама до себе. І чую відповідь.
Оце саме найгірше - чути відповідь.
Бо якась вона вже не своя виходить, а радше з телевізору.
Хоча й не дивилася його вже більше року.
Ну нічого, прорвемось. Ще будуть автостопи. Автоматичні стопи. Зупинки для автоматів. Які автоматично зупинять тих, хто має зупинити. До інших - й не ризикнуть підійти.
А я б ризикнула. Якби мала друге життя.
Ризик - воно річ приємна. Просто наслідки бувають фатальні.
І майже в всьому нас стримують наслідки.
Утримують в меланхолії. Ностальгії по безтурботності. Якої насправді ніколи не було.
Просто не хотіли вдумуватися в суть своїх діянь. Тепер же треба все за планом. І написати звіт. Все як належить. Із метою, головною думкою, ідеєю, а не лиш результатами.
Мета, ідея, головна думка - для мене це колись були синоніми.
(поки не прочитала план характеристики художнього твору за шкільною програмою)
але суть не в цьому.
Хто ж задумується про ідея чи мету, стрибаючи із парашуту.
Чи подорожуючи по схилах Ніагари.
Вони просто цього ХОЧУТЬ.
Як я хочу Мексику
. . .
Ніколи не покине думка, що коли ти важливий сам собі, іншим ти також важливий.
Вона наче інтуїтивно відчувають твою важливість, і допомогають у підтриманні атмосфери її.
Її, воістину з великої букви. Бо просто буква красива.
В багатьох країнах такої немає.
То чом би не написати та й із великої літери?
А ще потрібен максималізм.
Тоді оточуючим легше перейнятися всією глибиною твоїх проблем.
Ти ніби береш, і кидаєш їх у свою бочку з дьогтем. Із головою.
Головне просто повірити в свою надуману проблему.
А ще краще допомогти її здійсненню.
Ой, забула. ЇЇ здійсненню. А хоча ні - її. Проблеми з великої букви не бувають.
Їх взагалі за людей вважати не треба. Про - бле - ми.
Про - про щось, розповідь, оповідь, "повествование" .
Бле - блеф, блефувати, говорити про те, чого насправді не існує.
Ми - ну як же без ми. Це ж ми бо всіх їх створюємо.
Треба й собі створити якусь маленьку проблемку. Мікроскопічну.
Доглядати, годувати, піклуватися.
Виростити її для себе. І утримувати поряд.
А що, якщо не можна жити без проблем, чому б не взяти їх під свій контроль.
Проблеми всеодно ж якісь та будуть. То вже краще свої, ніж якісь "закордонні".
А потім довго й нудно всім пояснювати, що воно таке твоя проблема.
І пред'являти на неї авторські права, та ще чиїсь грамоти.
Проте, як виявиться в процесі, її до тебе вже хтось створив.
Причому дуже давно. Бо знання не передаються з віками, але віки вже тримали їх на собі.
. . .
Зривати застарілі плями із багряного обличча і кидати По Ту Сторону.
Сміючись із плоских жартів. Не вдавано розуміючи їх дотепність.
І справедливо сміятись з себе. Коли ніхто цього не бачить.
І досі жалію, що не вивчала Східних Філософів.
Цей факт був би яскравою сторінкою моєї біографії, якби все було навпаки.
Та чомусь завжди все так як є, а не інакше.
А тому зволяйте вже, змінювати не буду.
І двері несподівано відчиняються під силою вікнного вітру. Із скрипом.
Це трапляється доволі часто, та всеодно лякають.
Блискавично здригаюся та озираюсь. Така вже стара звичка.
А може моя сутність. В принципі давно вже пора б звикнути.
До цих дверей. До цього життя.
Всюди є хороші люди. І погані. А є ще й такі як я. Такі ото, наче з пісні "мы не ангелы, парень",
наче й не погані, але і не хороші.
наче й не хороші, але і не погані.
Не можливо залишити слід на воді.
Скільки б ти не робив у ній отвір, вода все одно заполонить його через якусь долю секунди, не лишаючи й сліду.
Не відпечатаєш сліду на воді.
Не перенесеш думку в реальність.
Але іноді варто просто намалювати цей слід. У воді.
Намалювати в своїй пам'яті. В своїй уяві.
Не наближаючись до нього ближче ніж пів метра. І забути.
Не хоронити, як святиню, а просто забути. Там, в воді, де все і відбувалось. Та іти далі.
І залишати такі сліди всюди, де можеш принести якусь користь від своєї присутності.
Вона підійшла до вікна.
Скло лиш дає примарні надії, ілюзорні портрети реальності.
Відмежовує тебе непомітною планкою від усього, що відбувається навколо.
А часом ніби нависає над тобою.
Тільки не чорною хмарою, як це описують у казках, а бездіяльністю, неможливістю, і незакінченістю.
За вікном завжди ходять люди, будь то день чи ніч.
Хтось поспішає, хтось уповільнює хід, хтось зупиняється.. а ти стоїш. Наче суміш якогось важливого настою.
І не маєш права відійти від свого посту. Розірвати пальцями скло і опинитись назовні. Хоча взагалі-то є ще двері. Завжди є двері. Вони десь далеко, і видно їх погано, але вони є. Та кого це хвилює..
. . .
За що можна полюбити людину? Отаку жахливу і дивну істоту.
За гарні очі? А чи може за щире серце? Ні.
Краще за несказані слова, та незроблені справи.
Тоді вона здаватиметься тобі воістину ідеальною. І да прибуде нам ще більше фантазії во віки-віків, амінь.
Ось так і з'являються чорні дні на календарі.
Від нестриманості, чиєїсь халатності або просто по випадку. З'являються і не зникають.
. . .
- Ти що, тільки один хліб і їси, - запитала як завжди здивована працівниця супермаркету, закотивши до стелі очі.
- Ну чому ж один - два. Я кожного дня купляю аж по дві хлібини! - поспішно завірила її дівчина, щоб та не хвилювалася.
. . .
А за тім так само швидко, озираючить, проскочила в автоматично відчіняючися двері і щезла з виду. Вона йшла по вулиці.
Напів йшла, на пів бігла.
Не запам'ятовуючи ані напрямку, ані хоч назв вулиць. Просто простувалась до потрібної їй цілі.
А ціль так само не хотіла звертати уваги на вулиці.
Ціль рухалася у незрозумілому напрямку то призупиняючи, то пришвидшуючи ходу.
Ціль мала темне волосся по плечі та гарну кожану куртку.
Ціль була Байкером.
Або як вона не намагалася спішити, ціль все ж залишалася значно спереду
Бігла по вулиці. Нестримно мчалася до мети. Наздогнала. Окликнула.
Подивилася в обличчя. То був зовсім не він.
Не ті риси лиця, не ті очі..та й вік далеко вже не той.
Якось все так символічно стало в цьому світі. Подумала вона.
Ні, все досить з мене цього всього. Завтра ж їду на вокзал.
Куди буде білет на той час, як прийду - туди і поїду.
Так. Усе стало дуже символічно. В усьому, що б не столося намагаємося бачити якусь символічність, надати барви певної символіки, навіть не припускаючи, що випадкові події на те й випадкові, що не були пов'язаними ні з чим.
Час проходив так, наче годинник вже давно зломаний, а про календар тут і подавно ніхто не чув. Чекала завтра.
Того примарного "завтра" яке ніколи не настає.
Настає сьогодні, яке ми вчора іменували завтра.
А саме ж "завтра" яка завжди миготить босими п'ятами десь попереду.
Ні, вона обов'язково ще мала щось зробити у цьому житті.
Нажити собі оазис проблем. Або проблем, які притаманні тільки жителям оазису.
Вона ще не вирішила.
Просто хотілося нових досягнень і звершень.
Просто вийти на вулицю. Покинути назавжди ці сірі стіни.
Так буває. Відбуваються зміни. Яких ти не хотів. І ти живеш із тими змінами.
Довго-довго. Хоч до ста років.
Та лиш з'являється моментна можливість віддалитися, ти раптом починаєш розуміти, що ніколи більше не повернешся туди.
І роздумуватимеш над колишніми намаганнями благоустрою.
Але себе не розумітимеш. Ні колишнього. Ані цього.
І таке відчуття, наче розірвалися важкі кайдани. Хоча ще нічого не сталося. Всього лише прийнято рішення.
І панічна боязнь втратити те, що тобі не належить.. А те, що вже належить не боїмося втратити. А краще б навпаки.
. . .
Світло, що проливається на нас удень не є особливим.
Так само не особливим є і все, що відбувається з кожним, а не лише з вами.
І тільки внутрішнє загострення випадковості змушує, щоб вам здавалося, нібито таке трапляється лиш з вузьким колом знавців проблем цієї галузі.
Та найбільша проблема сучасного молодого поспільства, як на мене, це дурна трата власного часу.
- писала вона у твоїй новій статті до політично-суспільного тижневика.
Рядки добре складалися, речення плелися одне за одним, у голові звучала драйвова пісня і така ж погода стояла за вікном.
Іноді мені здається, що погода є об'єктивним відображенням мого настрою.- подумала вона.
а минуле вривається у прийдешнє разом з вітром через вікно. А райдуга - то лиш спосіб випромінити заховану у душі радість.
Ось такі от в мене сентенції ідуть останнім часом.
Йдуть. Та й не повертаються.
Бо нікуди вже повертатися.
Наче отой хамелеон, що не може зупинитися на одному вигляді, перебираючи всі свої можливості та кольори.
А їх не так дуже й багато.
Мало їх дуже. МАЛО!! - кричить під вікнами нова сусідка.
Не мені, зрозуміло, кричить. Та я й не прошу. Не можу нічого читати.
Просто кидаю ще на початку.
Вже п'яту книгу поспіль. Мабуть, мені хочеться не читати, а кидати. Когось, щось, десь. Просто починати, і не завершувати дію.
вокзал був наскрізь пропитаний запахом свіжого диму і якихось пиріжків.
Скупчення народу вирувало.
Натовпи змінювали один-інший і ніяк не зупинялися.
Вона ледве протиснулася до касси, всім тілом вперлася у крихітну комірчину, щоб ніхто не став поперед неї. Натовп все ще згущався. Їхати випало до Дныпропетровська.
Разом із силою-силенною схвильованих студентів.
У приміщенні вокзалу гуло, як у вулику.
Кожен другий розмовляв по телефону.
Це погіршувало зосередженість малої. Та вона все ж таки знайшла потрібний вагон і перша всілася на своє місце.
Затім прибігла весела компанія студентів. Всі вони їхали подавати оригінали документів у Дніпропетровські ВУЗи і дуже боялися, що не пройшли на бюджет.
Русявий високий парубок на ім'я Олег постійно жартував, зачипаючись за кожне випадкове слово супутників.
Хоч по очах вона бачила - він хвилювався найбільше. Сміх і веселі вигадки не скінчалися до самої ночі.
В дівчини уже закривалися очі, а майбутні спудеї все ще грали в карти.
Невдячна праця їхати у поїзді.
На думку спадають такі неймовірні речі, про які в нормальному стані і не подумав би.
І обов'язково вони здаються правдоподібними та справедливими. А може просто не задумуєшся про їх вартості. Бо знаєш, що ніхто крім тебе їх не почує.
А бути відвертим із собою легко. Хоча ні, що я брешу - важко.
Це мені вже легко, я звикла до такого. Інакше б це була уже не я.
Тонко постукуючи, колеса віддаляли її від того всього, що могло статися, до того, що станеться.
За вікном шкварило літо.
Квапливо зникаючи, миготіли якісь спалахи вогнів. Електричних.
Знову штучних. Хотілося природності.
Хотілося знайти себе там, де це буде найменш вірогідним.
Мружилася від світла, яке заважало дивитися в темряву. І їхала..
Ти знаєш, у цих поїздах поступово втрачається почуття часу.
Може тому, що дорога далека.
А може просто через те, що вирубився телефон.
Він у мене хороший - вирубається лиш коли найбільше його потребую.
Втім, за цією характеристикою його можна прирівняти до моїх друзів.
Не всіх звичайно. Але є.
Блукаючи тунелями думок я забуваю, що теоретично завжди є вихід.
Просто не можу зорієнтуватися і мені здається, що я тут колись зависну. просто зависну. а всі думатимуть, що сплю.
Сусідка по купе каже, це від сильного психологічного навантаження - забагато емоцій.
А я то знаю, що їду у плацкарті, і сусідок в мене ніяких немає. Лише малі сусіди-студенти.
З вікна віє нічною прохолодою і свіжим димом.
І ніхто нічого не вкраде - завіряю себе.
Бо красти то в мене - нічого.
Я ж не брала багато в дорогу.
Та й вигляд у мене зараз воістину страшний.
Зате комфортний. А головне - ні перед ким не треба звітувати.
Ніхто не здогадається, що я - це я.
А далі перекреслю. Не все ж, що написано має право на існування.
Зафіксувати свої очі в темряві й чекати поки засвітяться зеленим полум'ям на весь вагон.
Або просто намагатися заснути. думаючи.
Думала вона завжди. всюди, де тільки це було можливо і не можливо також. Мабуть, саме через це, всі типові ідеї вже давно закінчилися.
Маленький синій поїзд все колихало й колихало. Кидало, та піднімало знову на поверхню. А вона лід безсило лежала і дивилася у стелю.
- куди ти їдеш?
- у Дніпропетровськ.
- ну це зрозуміло.а там куди: до родичів, університету..? - поцікавився чорнявий студент, що лежав навпроти.
- "до родичів університету" - процитувала вона, - я їду на до когось,а до міста. У мене з ним свої старі рахунки.
- дуже старі?
- років, так, триста назад.. Та ти не звертай уваги, малий, не все, що я кажу, варто сприймати серйозно.
- сприймати треба те, про що мовчиш.
- мовчання - золото.
- золото не кращий камінь за інші
- скоро будемо казати "мовчання - газ"
- чортів, іноземний.
- якби він був чортів, все було б набагато простіше.
- "излишняя простота - удел максималистов. или радикалов. " решта більш схильні бачити.. (ледь не сказала "правильно") ..бачити світ моїми очима.
- А з мого боку він не такий. Ти зараз стоїш на колінах, наче збираєшся молитися. А насправді, молитися повинні всі тобі, - і він хитро посміхнувся.
- я не хочу, щоб мені молилися. Знаю, є гірші за мене люди, але це не стосується цього.
- Якщо ти не хочеш, щоб на тебе молилися, - ти достойна цього. На Президента молиться уся країна. А інша вся країна проклинає. Уявляєш, всі збірні міфологічні образи втілити в одного - Себе.
- це велика відповідальність. Для тих, хто має це почуття.
- ну звідки ви звалились на мою голову! - розсердився з нижньої полиці майбутній студент-грузин, - дайте людині нормально заснути!
- ми ще не звалилися. Та й сподіваємося, що цього не станеться. Ну пробач друже, ми з дівчиною благаєм про помилування і висловлюємо найщиріші вибачення.
- ну гаразд, гаразд, - заплющуючи очі примирливо повторив він
23:19 -извучить голос провідника.
23:19 - несподівано вривається в моє життя залишаючи по собі лише купу
непочатих роздумів.
23:19 - в цей момент змінюється доля не однієї людини.
23:19 - я закриваю очі і розумію, що не маю сили їх відкрити.або не хочу.я ж
трішки егоїстка. як би це жахливо не звучало.
Протікаючи крізь пальці, час залишає там своїх відбитки.
Тихо вривається в вагони ніч. І падає десь під колесами.
Крики нічних сусідів. Звідкись з того світу. Сварки.
Щось хтось вдома забувся.
Мені воно треба?
Спати, спати, спати.. Або не спати.
. . .
Десь у вухах гудить дзвін.наче той, що з церкви.що щоб в тій звіниці подзвонити просто так треба заплатити сто гривень.
Ну, штраф, за самовільне дзвоніння такий. Раніше заборонялося.
Тепер - заплатиш потім гроші за це - і будь ласка.
Коли обов'язково подзвоню. Казала вона собі.
Але знала, що дзвонити не буде.
Раритетні смуги темно-сірого сяйва. Стоять над землею.
У вогні не згорають, не спішать уникати води.
Не воліють думати наперед про майбутнє людства.
А просто байдуже пливуть за вікном, нагадуючи чи то бурхливі водоспади, чи то спокійні Шацькі озера.
Inside, Outside. Або просто SIDE, без зайвого уточнення.
Вона вдихнула свіже повітря Дніпропетровського вокзалу.
Була четверта ранку.
Темрява ще не зійшла з повітря. легким туманом стуляло, затуманювало очі, і було погано зрозуміло куди йти.
Перекинула сумку через плече і жваво почимчикувала по проспекту.
Люблю прокидатися рано вранці. У новному місці.
Тоді здається, наче весь світ тобі просто наснився, а це лише починається життя.
Починається ходіння по мУках. Або по мукАх. З яких печуть хліб.
А хліб то є життя.
Вона тут ще нічого не знала, але була впевненою що знайде дорогу у будь яке потрібне місце.
Головне не просити ні в кого поради.
Ніколи не робила закладок у книжках - запам'ятовувала номер сторінки.
Ніколи не дивилася на карти міст - створювала їх у голові шляхом запам'ятання вулиць.
Скільки коштує щастя? В яких підвалах-підземеллях його шукати? І чим платить за нього?
Як виглядає щастя? Воно велике чи мале? У кожного вона своє? Але яке тоді має бути у мене?
Яке воно, щастя? Що приховується під цим словом?
Чи скажуть мені про це вулиці сього міста, чи заспівають перезвоном крилатих пісень-мелодій долі.
Чи не зірвуться у безодню під страхом не правильного рішення. А чи схочуть лишитися.
І раптом їй забракло слів. Бажання, емоції, - все було наявним, але жодного слова мовити не могла. І не знала, як мовчати.
Отак стояла, мало не роззявивши рота і чекала чогось іншого.безсило намагалася згадати, що б такого сказати, але слова плуталися, кострубатилися і вона відкидала надію на це.
Важко щось сказати місту, якщо ніколи його раніш не бачив.
Це як знайомство, тільки небажане.
Вриваєшся в простори міста, і хочеш завести з ним мову.
А воно відхиляється, втікає, зменшується.
Хоче максимально віддалитися за мінімальних витрат часу.
І шукає спокою собі. Не зважаючи, на нових мешканців, які нічого, по суті, вдіяти йому не можуть.
Місто розмовляє з сильними. З тими, із ким, на його думку, варто рахуватися
Та й до тих воно не біжить з розпростертими обіймами.
Адже, сильні, це колишні слабкі. Від них воно також втікає. А потім різко повертається, коли учує їхню силу. І тихо говорить "привіт".
Холодними руками тримало її це місто. Тримало міцно, сталево, поступово усвідомлюючи, що не потрібно тримати. Вона і так буде тут допоки треба.
А треба їй було тут мало.
Всього лишень зупинитися, усвідомити, зрозуміти та знайти. І потім можна було б рушати далі.
Якби не мала звичку кидати почате, і рушати далі не чекаючи першого виклику.
Але раптом думки сколихнулися і вона утратила зв'язок із серцем міста. "а чому ідеологів визнають, і пам'ятають їх імена, а тих, хто сформував ідеї релігій, не пам'ятають..?" адже і тих, і тих однакова є кількість, але всі різні, хоча більшість основана на подібному або протилежному
Вона не хотіла цієї втрати зв'язку, а тому вперто намагалася повернути страчену мить і подивитись, що наштовхнуло її на інше русло, але нічого не вдавалося.
Автомат був червоного кольору.
Старий, зате яскравий. Яскравість робила менш помірним його вік.
Проте, їй не подобалося, коли яскравість намагаються протиставити старінню.
Все має бути своєчасним.
І в старінні теж є якась своєрідна романтика, не притаманна ніякому іншому періоду.
Та річ тут була не у романтичному автоматі, річ була у ній самій.
І вона це чудово розуміла.
За ті роки, що мала щастя прожити під одним дахом (в усіх розуміннях цього виразу) із собою, вона вже добре навчилася розуміти себе.
Хоча й не завжди це було так легко.
Я намалюю світанок
Й перекреслю його новим днем
Залишиться тільки спогад
Згорить червоним вогнем
Горітиме синім полум'ям
Знищуючи глибину,
Того, що попри все
Знало мене одну.
І стоятиму на розвалинах
Серед згарища і жалю
Стоятиму на колінах
Перед тим, що я не люблю
Перед тим, яскравим, сонячним
Що світанням назвала колись,
Перед тим, без чого боляче,
Перед тим, кого благаю "змирись".
І отак собі стоятиму
День, два, сотню,
Тисячу літ
А чому - й сама не знатиму
Мабуть був то цілий світ
Та вагатися не буду я
На базарі почуттів
Продам пам'ять
І забуду я
Все, що знати ти не хотів,
Все, що знати не хотіла я
На перехресті клен-доріг
І побіжу ногами босими
По тернах
Доки не випав сніг
Відкрила очі від холоду. В таку жару навіть двадцять сім градусів здаються холодом. Подумати тільки.
Холод. Він був твердий і непохитний.
Прийшов непомітно з боку набережної і проник у парк.
Вона тоді саме спала. На траві. Закинувши свій маленький рюкзачок під голову.
Повільно дихаючи. Волосся мальовниче розкинулося по всій траві.
От би хтось сфотографував.
Та вітер рознісся по своїй волі усюди. Куди мав бажання. І не була вона вийнятком серед них. Та й не була звичайною. Просто стало холодно. І ефект просинання спрацьовує моментально.
Ефект виживання. Або дефект, як інколи буває.
А все через те, що третій день йшов дощ.
Стікав по обличчю, зачипався на волоссі і падав далі.
Зупиняючись у магазинах, вона намагалась не тривожити консультантів, котрі дивилися на неї, як на дивовижу.до готелю вона просто не хотіла.
Мала гроші - не мала бажання. Бо в такому погоду, із сухого затишного номеру, її б вже ніщо не витягнуло на вулицю.
Лекція літнього дощу здалася їй дуже пізнавальною.
Лекція про те, що все колись стече разом з водою, на яких би вершинах воно не було, і опинеться на прохолодному ґрунті.
Для когось це буде порятунок від жари, а для когось обтяжуюча прохолода. Вона це і раніше помічала.
Лежала і дивилася у небо. А на розкриті очі падали прозорі краплі. Наче те каміння, що доводилось носити на шиї під час скучних посольських прийомів. Це як вона з -послом-України-у-Франції- товаришувала.
Їй подобалась його освіченість і манери. Зустріти людину з таким рівнем культури зараз справжня рідкість.
Тому свого часу провела три місяці у Франції. А там не витримала, і напролом через Германію додому. Подалі від всієї теї каламутини.
Від життя подібного біжутеріям.
він був прекрасний у своєму
божевіллі, і ніхто без
нього...
Завдалася цитатка
власна.
Ще не пишучи нічого, вона вже вміла цитувати себе.
Але про кого ж були ці слова. Зрозуміло, що про хлопця якогось, а якого саме, вже й згадати не могла.
Пам'ятала лише розмито той страшний підїзд, темний та мовчазний. І його силует, який виходив із підвалу.
"що ти тут робиш?"
і крізь тишу
" я тут живу."; " відколи в моєму місті регіональною мовою стала російська, а вчитися у ВУЗі чужою мовою я вже не зміг.довелось переїхати". Але це згодом. Спочатку неймовірний переляк і втрата можливості сказати хоч одне слово у свій захист.
А їй було байдуже якось мовою учитись.
Бо учитись взагалі не збиралася.
Бажала жити прямісінько у Версалі і кожного дня отримувати нові згадки-статті про себе у ранкових газетах.
А ще після імені зробити собі оту характерну приставку "де", і не з'являтися на люди без шароварів.
А краще ще й оселедець собі приробити. От тоді точно у газеті напишуть.
А він стояв поряд. Весь забрьоханий. Брудний і чорний. Ще й у павутинні. Навіть дивно, як для сучасного світу, повного комфорту і техніки. Але виявляється буває і таке.
Він був збуджений і вкладав у кожне слово цілу низку почуттів.
" Висловлювався палко та гаряче.. Гарячої води йому мабуть треба. Щоб охолов. Від думок. "- Подумала вона.
Побачивши у кухні умивальник незнайомець одразу засунув голову під кран. Поступово шатен ставав все рудішим та рудішим, і не зупинив миття допоки не став блондином.
А через декілька днів вирушила до Франції.
"до кращого життя", як думала вона.
"до іншого життя", як виявилося.
Важко описати всі культурні вподобання Французів, їх затяту ввічливість, і постійну посмішку до неї, гості.
Багато чого тут було не такого.
Але вона так і не поспілкувалася з низами французького суспільства, мала можливість тільки з верхами. А верхи, вони всюди однакові, і розмови в них однаково нудні, хоч і на зовсім інші теми. Але найбільше, за чим вона сумувала у Франції, так це був рідний дім з усіма своїми десь на далекій Хмельниччині, та джинси з кедами, які було суворо заборонено взувати навіть у так званому "домі".
Любила прикраси. Золото любила. Бриліанти.
Ну і серебро. Напочатку.
Потім розлюбила і назвала все "дурними каменюками".
І втекла.
Із білим котиком в руках та залізною цепочкою на шиї.
Нічого не вартою, але з фігуркою-дракончиком посередині.
Треба сказати, вона у той період дуже зацікавилась драконами, отими крилатими створіннями, яким не писані ні людські правила, ані людські закони.
Правилами для них існує дещо вище, дещо істинніше.
Ну та й не могла вона закрити грифом "не можливо" існування драконів якщо про них ще в прадавні часи згадували на всіх континентах.
Хоча один з одними тоді не спілкувались.
А описи часом навіть один-в-один подібні. Дивно якось. І цікаво.
Думала вона це все пробігаючи холодними Паризькими вуличками, ховаючись від перехожих, долаючи бар'єр людяності і намагаючись знайти виходу із міста.
Це в раніші часи було добре - коли вихід із міста був оздоблений брамою, котру було дуже добре видно, ну та й це був єдиний вихід для люду простого із міста.
Тепер же, сотні виходів, сотні входів, а місто все тягнеться в далечинь і не закінчується.
Яскравими вогнями горіла-палала Ейфелева вежа. Краплі дощу вдарялися по ній і відскакували, шукаючи міцнішого підгрунтя, зупинялися і злітали далі. Тільки врізнобіч щоб в результаті все'дно злитися у одне ціле
Та не вражала її ейфелева вежа.
Дощ здавався їй куди прекраснішим.
Бо він був.. СПРАВЖНІМ.
Він падав униз тому, що так хотілося йому.
Він закінчувався й починався лише з власного бажання.
Він міг підкоритися лише тому, кого Він поважає.
І перед ним не падали на коліна від щастя люди просто через те, що він прозвучав на весь світ, що він є відомим.
Як це було перед Ейфелевня вежою. (принаймні, на її прогляд). У Франції було багато куди гарніших та менш відомих споруд..
А її шукали. Шукали за іменем, за віком, за статю, за зовнішнім виглядом, за одягом.. А більше про неї вони посуті то нічого і не знали.
Шукали. І не знали кого шукати.
Та вона й сама не розуміла кого вони шукають.
Здавалося, та світська модниця була зовсім чужою їй дівчиною, лише зовні трішки подібною. Або й не подібною.
Здавалося, то була зовсім інша людина.
Яку всі шукають. Яку шукала і вона.
А коли знайшла дуже пошкодувала. І загубила від неї себе.
Вона б зараз і сама не проти знайти ту світську даму, поважну і закохану в свої убрання. Побачити, що з нею усе добре і піти..
Вона не раз бачила поліцію, яка проходила мимо неї, наче мимо пустого місця, не бачучи в цій змарнілій худій та брудній дівчині ту, трішки бліду, струнту даму, дівчинку-іграшку, з обкладинки місцевої рожевої преси.
Вона тоді взагалі була схожа не помість бідної-нещасної попелюшки і дорогої породи собаку, яку тільки викинули на вулицю, і вона все ще не звикла до такого життя.
Стояли мовчки. Пані стояли мовчки і дивилися на вітрини.ніяк не могли позбавитися від тієї дурнуватої звички.
- підпираєш вітрини? - почувся голос.
- так. - покірно мовила вона.
- ти думаєш, у важку хвилину вони тебе так само підіпруть? - глузливо відповіли їй. - краще б цікавилася людьми.
- я глибоко перепрошую, але не ваше то діло м'сьє.
- то ти там ще й діло якесь натворила? - наче цього він саме від неї і чекав продовжив голос.
- я не творець, щоб творити - обрізала вона.
- ну це ми ще побачимо. Давай чеши за мною.
- а чом би й ні? НІ ! -посміхнулася вона. - Нікуди я не піду. Мені тут подобається.
- Я закохалася в це місце і буду тут стояти відчно. - Передражнив він.
- заманчіва пропозиція.думаю це місце того варте. Серйозно продовжила вона.
Що ви хочете?
- а що б ви хотіли щоб я хотіла?
- ну ви ж маєте хотіти хоч щось в цьому житті.
Ніколи, ви чуєте мене, ніколи не залишайте своїх думок на папері. Їх може прочитати кожен. А правильно зрозуміти - одиниці. Паліть папір
поки горить ще,
поки вогонь у серці є.
Й допоки є чого втрачати,
давай вогню,
бери своє.
Вона згадала за старі щоденники залишені у Франції.
Згадала вже у літаку. Та нічого змінити вже не хотіла.
Все було так банально-консервативно, що про це можна було б з легкістю здогадатися навіть не входячи у курс справи
Слухай, тобі не здається що вже досить?
Ламати стереотипи, намагатися кудись піднятися, до чого опуститися, змінитися, змінити, змити, і ці зміни пережити, себе вбивать по-троху й ненавмисно вбити.
Слухай.
Що змушує тебе зараз мене слухати (не ризикну додати закінчення -ся ) невже я в цьому світі реально значу щось більше ніж твоя буденна самотність?
Чи може я і є в якійсь мірі втіленням самотності..вона вже давно заволоділа мною.. Але суть тут не в самотності, не в тобі і навіть не в мені, просто мені треба зрозуміти.
А я натомість вперто закриваю очі.
. . .
Думки збились всі в кучу, і просто хочеться з розмаху вижбурнути їх із голови.
І просто замінити все словами.
Чіткими, ясними, зрозумілими.
Такими, яких не в силах підібрати, бо історія надто банальна, і сюжет надто затертий, і перерозподілу ролей уже не буде.
Ось у чому річ. А на вулиці повністю відповідає настрою дощ.
Твоєму настрою. Я знаю. І моєму. І його. Але завжди приходить "але" і порушує загальну цілісність.
Саме через це "але" не здатна сконцентруватися.
Та на все я здатна, на що завгодно, просто не хочу.
На рівні підсвідомості, на рівні духовного сакрального зв'язку із нашим часом та людьми, котрих кохаємо. Але це теж уже не важливо.
Хай вдарить грім і гримне блискавиця, хай перекатом тисячі дощів поллється на обітованну землю та вода. Хай заллє все.
Нехай калюжі, переповнившися через край заллють всі континенти, ліквідуючи тим самим відстані. Але ж я знаю. Нічого від того не зміниться.
Сюди як не можна краще пасує рок. Мабуть, крім року тут ніщо не змогло б існувати. Важкі ударні ритми, ось що може найкраще приховати емоції..
У холодоному місті дощів
ти проходь як тобі буде гамірно
ти приходь сюди тихо, без слів
в мене тут буде тепло і лагідно
нагадаю свої пережитності
ти згадаєш свої недоладності.
Буде все якось так, як хотів,
лише зараз мені це без надобності..
. . .
- і все таки ти на мене образилася. Досить вже іскристих монологів. Я приношу під твої ноги свої вибачення.
- Раніше б так, я б образилася і причому дуже. Але зараз.. Ти знаєш, за своє життя я вже давно переконалася, що б ображанні немає ніякого сенсу.
Особливо якщо вона через якусь дрібницю.
Треба просто забути про ту дрібницю, яка тебе не влаштовує, або взяти за аксіому, що так і мало бути. Але ні в якому разі не ображатися.
Найбільше це стосується друзів, або людей яких я друзями вважаю.
Якщо я вже обрала їх до себе в друзі, то вона будуть моїми друзями не зважаючи ні на що. Інакше навіть що я їх обирала собі у друзі?..
А ще, між іншим, я сама винна в цьому.
Просто, розумієш, мені іноді приходить розуміння "якщо я не зроблю це зараз, я не зроблю це вже ніколи". І тоді я роблю дурниці.
Великі і маленькі, позитивні і негативні, але завжди дурниці.
І ніколи вони ні до чого розумного не призводили.
Але збільшували адреналін, сміх і упевненість в моменті.
Є, за якими в мене і зараз ностальгія, є які я намагаюся не згадувати. Але мені це подобається.
Ну досить ліричних відступів - так і тут! Якби я зараз на тебе не накричала, хіба б у мене ще була б можливість на тебе накричати? Зате тепер ти знаєш, як я кричу.
- тепер я знаю, що ти умієш кричати. Раніше мені здавалося, що ти просто не здатна на крик, як і на багато інших поганих речей, які я, побачивши в тобі, бачу десь у тумані, наче не ти їх робиш, а хтось інший.
Зізнайся, ти ж не можеш робити нічого поганого. То ж не ти. Я не знаю хто але не ти. Ти не така, якою хочеш здаватися для оточуючих.
Цей світ тебе псує. Я не хочу щоб ти знаходилася в цьому світі, щоб переймала його лицемірство та егоїзм.
Він тебе змінить. В тебе ще немає минулого. Але коли з'явиться, я хочу щоб ти лишилася такою ж.
Я хочу тебе сховати до кращих часів. Ти така ніжна і щира.
Таких, як ти вже не буває. Таких як ти не буває взагалі.
- якби ж ти знав, скільки того нещадного минулого у мене за спиною, ти
б так не говорив. Якби ти знав, якою я є, а не якою ти мене бачиш, ти б зі
мною взагалі не говорив.
А я не хочу бути твоєю ілюзією-іграшкою.
Ти боїшся, що я змінюся, бо насправді сам боїшся змінитися.
А я цього не боюсь. Я хочу байк і цукерки.
Я хочу невисипатися і весь день думати про сон, я хочу мріяти про той день, коли приїду додому і висплюся.
І обов'язково здійснити цю мрію лише один-єдиний раз - перед смертю, не раніше.
І померти в повному блаженстві від здійснення мрії.
Я не хочу бути такою як всі.
Але й бути собою я також не хочу.
А потім знайду відображення себе у чомусь і стану щасливою.
. . .
А взагалі щастя це поняття відносне.
Ось я сиджу перед каміном і нічого мені не потрібно.
За вікном лиє злива, очищаючи асфальт, світить моє сонце, метушаться по своїх справах люди.
Я щаслива.
А якщо згадати що мене зараз ніхто не чекає, що телефон вже третій день тупо мовчить,одразу те щастя кудись зникає.
Отже формула щастя заключається в глибинах людської психології.
ТОЙ ХТО ХОЧЕ БУТИ ЩАСЛИВИМ, НИМ І БУДЕ. НЕ ЗВАЖАЮЧИ НА ВСІ МОЖЛИВІ ОБСТАВИНИ.
. . .
Думала уже кінець світу - так ні, це у них так ранок починається.
Якимись машинами, забитими товарнаяками, грузовим транспортом і великим арсеналом решти архаїзмів, про які, окрім вчителя історії та мови, згадає хіба що сам архонт, і горделиво похитає головою, - у мою честь назвали! Він так завжди робить, я знаю.
І архонт обов'язково має бути фесмофетом.
Відчуття правди найбільш триваліше у тих, хто стикається з неправдою кожен день. Хто звик судити і карати.
Й ніколи не осуджувати, а лише судити.
Таким має бути справжній архонт-фесмофет.
Але іноді велика кількість несправедливості ламає архонта, починає здаватися буденною і такою загальноприйнятою у суспільстві, що він забувається ким є, й з якою місією увійшов у серце своєї Еллади.
І він виходить з серця. Ножем, скальпелем, полум'яною кров'ю, безповоротно виходить із серця Еллінського безчесна думка, і лише десь там, у глибинах демонічного демосу можна побачити іще колись його.
Під іншим обличчам, ім'ям, вихованням.
Це в них так завжди починається ранок.
Незакінченими розмовами, набряклим на дахах інієм та безрозмірними непотрібностями.
Це в них завжди так уранці.
Холод, осінь (жовте листя), натовп, у якому почуваєш себе зайвим, і якась крихітна жменька тепла, котру випадково забули забрати.. І головне - туман.
Такий густий, що здається десь там, в далині, безмежний океан. А насправжки просто стерня від соняшника.
. . .
Легко вбивати те, що вже мертве.. не можливо убити живе.
. . .
Старі речі, які в мене є, я їх не зберігаю, я просто про них не пам'ятаю більшу частину свого часу, а ось що я зі старого реально зберігаю, так це думки, котрі перефразовуються у спогади.
. . .
І задаєш часом собі питання:
- Ким би хотів бути, якщо не собою?
І не знаєш, де є взагалі та точна грань між бути кимось і не бути..
. . .
Якщо навіть сама прекрасна і бажана у світі річ робитиметься під тиском примусу, вона одразу втратить всю свою красу і ілюзорну ідеальність
Час іде так швидко, що й не помічаєш змін в календарі, а коли нарешті помітиш - вони здаватимуться такими разючими, що краще б й не дивився.
. . .
Голос: «Шановні пасарижи! Благаю вас, зберігайте спокій. Поломка. Ми зробимо все, що в наших силах для скорого приземлення.»
В салоні запанувала тиша.
«Мама, ми зараз помремо?» - запитав маленький білявий хлопчик..
І почалася паніка.
Вона перевірила, чи міцно пристебнуті ремні безпеки, а потім відкинула голову на спинку крісла та закрила очі.
головне зараз – подивитися на своє життя і зробити висновки.
Ні, вона не шкодувала, що неправильно жила. Вона була щаслива, що вона жила, що у неї була така можливість і вона нею скористалася.
Що щось принесла цьому світові.
І що випробувала його на міцність.
Саме в такі моменти, за кілька секунд перед смертю, розумієш усю тлінність і безсилля буття.
А тепер потрібно пригадати найщасливіші свої моменти.
Щоб аборигени, там, у своєму морзі, дивувалися нею і казали, своєю дивною мовою:
« диви, яка красива ця дівчина, ця Українка. яке у неї спокійне в передсмертну хвилину було лице, які чіткі та гарні риси»
і щоб вже побіліле, мертве, її обличча дивилося на всіх щасливе і досконале.
Але замість щасливих моментів їй згадувалися..
..бездонні карі очі
..і мила усмішка
..і щирі слова
Киянин..
А мені ж посуті був потрібен саме ти. Це тебе я шукала в усіх відомих і невідомих країнах, у мріях і дуиках, у цьому незбагненному світі.
І цим ти був подібний до мене.
…
Чому я тебе не шукала?
Чому я не доклала всі свої сили, щоб знайти тебе?
…
Вона вперше за всю подорож подивилася на свого сусіда по кріслу.. І побачила Його. Типового Киянина.
Це був він. Він повернув до неї свої карі очі і самими губами прошелестів:
«все. буде. добре.»
Після цього погасло світло.
А за секунду літак рвучко хитнувся у повітряну прірву.
Слабо пам’ятає якісь божевільні крики пасажирів і його голос, який ще щось їй хотів сказати..
…
2 червня.
« літак Україна - Мексика знайдено. Як повідомляють «Алжирські Відомості» літак з несправностями, але відносно благополучно приземлився на даху місцевого супермаркету століці. В усіх жертв аварії виявлено великі матеріальні збитки. Зниклих безвісті немає. Ніхто не загинув. Кілька чоловік шпиталізовано з легкими травмами.»
...
Біленьке -Запоріжжя - Херсон - Одеса- Львів- Тернопіль - Буковель - Яремче- Коломия - Камянець Подільский - Біленьке - Запоріжжя, 2015-2016 рр.
Оставь свой след на воде
© Copyright: Анна Чхайло, 2019
Свидетельство о публикации №219050400674
Свидетельство о публикации №219050400674
Рецензии