Мечта на украинском

За моїми вікнами давно плескала, переливала хвилі темряви, підсвічені самотніми зірками, літня ніч.  Починав накрапати дрібний дощик.  Чомусь самотньо, сумно шумів під моїм балконом старий каштан.  Його посадили ще деревцем-підлітком.  Але пройшло вже майже чверть століття, за цей час він виріс, змужнів, і став моїм відданим другом.  Я частенько подумки з ним розмовляла, ділилася секретами, та своїми планами на майбутнє.  Що в ньому мені це подобалось? Тому, що він не намагався зі мною сперечатися. Та всі мої таємниці, які я йому довірливо розповідала, назавжди залишалися під його жорсткою корою.  Так і в цю ніч я допіздна засиділася за письмовим столом.  Дивлюся іноді на свого старого друга за вікном, та пишу, пишу, пишу.  Вірніше, записую те, що мені говорять мої головні герої.  Вони поводили себе так жваво та непередбачувано, наче вони буди з живої плоті та крові, а не моя фантазія. Та в самий розпал їхньої суперечки в передпокої хтось подзвонив.  Герої миттєво замовкли, здивовано дивлячись на мене.  В їх очах був німе запитання: «Якого біса сюди кого сюди принесло?  Та щее майже о третій годині ночі? Якого біса нам заважають спокійно лаятися ?!».  Я здивовано знизав плечима, теж поміркувавши: «І кого це могло принести в таку мерзенну погоду?  Та ще так пізно?».
 Відкривши двері, отетеріло дивилася на чоловіка середніх років, одягненого в досить таки дорогий костюм.  Та аромат парфумів був явно не дешевий.  Він чомусь зніяковів, побачивши мене, таку собі розпатлану тітку вагою під центнер, з червоними, як у кроля, очима, в розтягнутих тренувальних штанях і безрозмірною футболці.  Та домашніх капцях на босу ногу.  На моє німе запитання: «Ну якого ти мене витягнув з-за письмового столу в самий найцікавіший момент?»  Він розгублено пробурмотів:
 - Вибачте мене заради Бога, але я не місцевий, та заблукав. Зовсім не знаю, куди, в якій бік, по якій дорозі мені їхати. 
- А чому ви подзвонили в мої двері?
- Тому, що тільки у вашому вікні горить вогник.  Як маячок в ночі. Тому я наважився подзвонити саме у ваші двері.  Я зітхнувши, відповіла:
  - І куди ваш шлях лежить?
 - До Євпаторії.  Ну тут я дорогу добре знала, благо їздила по ній майже три роки, поки вчилася в медичному училищі.  Ми вийшли з парадного.  Але, побачивши дуже дорогу машину класу преміум-люкс, я навіть не повела бровою.  Ну машина, та й машина.  Слава Богу, що людина змогла заробити грошей, що могла таку дорогу іграшку придбати, дай Боже йому здоров'я.  Я йому цілком дохідливо пояснила, як виїхати з селища, минаючи пост ДАІ, і потрапити на пряму дорогу.  Він здивовано дивився на мене.  А на прощення, потискуючи мою руку, запитав:
 - А чому ви так пізно не спите?  Легка посмішка торкнулася куточків моїх губ. Я, трохи помовчавши, відповіла:
 - А ви багато спали, поки збирали гроші на свою заповітну мрію?  - Та кивнула в бік іномарки, що чорніла на дорозі.
 - Ну, так було, що засиджувався допізна. Бувало, що й до перших півнів.  - Ніяково відповів чоловік.
 - Ну так і я заради своєї мрії я теж не сплю до світанку.
 - Про що ви мрієте?
 - Вибачте, це мій секрет.  Машина загуркотіла, та поїхала. Ось промайнули за дальнім поворотом червоні вогники стоп-сигналу.  А я назад повернулася до рукопису.  До своєї потаємної мрії.  До свого казкового Парижу.  Так, кажуть, якщо побачив Париж, то можна померти.  Але я з цим не згодна.  Щоб побачити Париж, вмирати не трееба!  Щоб побачити Париж, варто жити!