Фартух i капелюх

«Будьте мудрі, як змії і прості як голуби» (Мт 10, 16).

            
   Вечоріло. Літнє спекотне сонце ховалось за горизонт і на землю опустились сутінки. Втомлена до не стями  Настя, витираючи з чола піт,  досмажувала млинці,   і разпораз  кидала погляд на вхідні двері.  Ось-ось мав надійти з роботи Михайло, а він не любив коли дружина затримувалась з приготуванням вечері. Поряд, на плиті  з розпеченої  пательні  бризкав смалець, куди господиня забула покласти дрібно порізану цибулю. Одна з таких бризк, високо підстрбнувши  добряче обпекла руку Насті, і тим самим нагадала їй, що баритися небезпечно.
Вона намагалась встигнути, та чомусь сьогодні в неї все валилось з рук. Настя згадала, що знову не встигла наліпити вареників, які Михайло замовляв на вечерю ще у вівторок, а сьогодні вже п’ятниця. День цей видався надзвичайно важким. Ще з самого ранку підвело тісто, яке вона замісила на хліб. Дріжджі ніяк не хотіли підходити, тому Настя нічого не встигала зробити вчасно. Маленька донечка весь час плакала, від болю у вусі,  а трирічний Петрусь  вимагав уваги до себе. Господиня помітно занервувала, коли хвіртка незвично голосно гримнула. Вона визирнула у вікно і жахнулася:  по ново вистеленій бруківці важкими кроками ступав Михайло , на потилиці якого зухвало стирчав капелюх, невдало повернутий у лівий бік. Часу, приймати якесь рішення,  не лишалось. Відстань  між хвірткою та дверима була не значною, та й думки чомусь безпорадно плутались.  Потім, швидко зорієнтувавшись в ситуації, вона рвучко схопила кінець фартуха, затиснула його за пояс і ринулась до вхідних дверей.  Від хвилювання  гупало в скронях, та вона розуміла, що чинить правильно. Михайло вже ступав на поріг  і до неочікуваної розв’язки залишались лічені секунди...
Зі швидкістю блискавки, перед її поглядом, як кадри фотоплівки промайнуло 4 роки  їх подружнього  життя. Все,  здавалось,   було в них добре, без конфліктів, та Михайло дуже прискіпливо відносився до порядку в домі  й до дисципліни. Він вважав, що тримати будинок в порядку і все встигати робити вчасно - не є великою проблемою, головне  - бажання. І Настя намагалась догоджати  чоловікові. Та останнім часом, вона стала помічати, що не встигає виконувати вчасно і якісно свої обов`язки. Дітки, які народились одне по одному потребували багато уваги, і часу на господарство щоразу лишалось все менше. Ось і сьогодні Настя знову не встигала, і її свідомість стверлила  тривожна думка: в якому настрої повернеться Михайло?

В пам`яті Насті знову сплив той після весільний вечір. Перший вечір їх подружнього життя. Михайло ніжно  взяв її руки в свої... Довго,  поглядом закоханого дивився в її карі очі, і мовчав. А потім, вигляд його обличчя якось непомітно змінився на досить  серйозний, він випустив її тендітні руки з своїх і тихо, але твердо промовив:
-Знаєш, кохана! Я винен перед тобою... Мабуть, потрібно  було це розказати ще до весілля, але чомусь не наважувався... Та тепер розумію, що далі мовчати не можна... Мушу сказати тобі, що маю дуже складний характер... Не раз мама моя плакала через мене. Коли,  бува,  щось не складається  в роботі, я роблюсь надто злим, і тоді мені краще не потрапляти на очі, бо наслідки можуть бути неприємні . Але, щоб уникнути непередбачуваних ситуацій, я намагатимусь тебе попереджувати. Просто треба бути уважною. Коли я приходитиму з роботи додому у злому розположенні духа, я повертатиму свій капелюх у лівий бік, і ти, побачивши мене крізь вікно, просто змушена будеш на деякий час десь зникнути, сховатись. Борони Боже, в ту хвилину з’явитись переді мною. Тільки ти не хвилюйся , це явище - тимчасове , я потім знову роблюсь добрим і люблячим.
Настя слухала той неприємний монолог затамувавши подих, і не знаючи що й відповісти, а в думках самої вирувала незнайома досі тривога. Намагалась зосередитись на почутому та все проаналізувати.  Але раптом блискавична ідея пробила її свідомість. Прижмуривши свої карі  очі, вона з веселою лукавинкою глянула на Михайла і впевнено промовила:
-Ти не здивував мене, коханий! Бо в мене дуже схожий характер на твій, та від нього не тільки мама, а й тато плакав.  Але чомусь я теж не порахувала за потрібне, розповісти це до нашого весілля. А можливо воно й краще. Знаєш, коли в мене зіпсований настрій, я теж спроможна на необережні вчинки, мені навіть байдуже як розгортаються  далі події. Але через деякий  час гнів минає, і я знову стаю доброю і милою. Головне, в хвилини нервового збудження - не попадати мені на очі. Запам’ятай  і мій попереджуючий знак: коли побачиш на мені фартух затиснутим за поясок , краще десь зникни, на певний  час. Домовились ?
-Домовились, - втомлено промовив Михайло і молодята пішли відпочивати. Так воно з тих пір і повелося. Настя намагалася не потрапляти на очі розлюченому чоловікові, а він згодом заспокоювався і шкодував над тим, що дав місце гніву. Сама ж Настя була тихою і спокійною, її важко було вивести з рівноваги, тож і вигадка про фартух за пояском, як згодом вирішив Михайло, не ставала у пригоді. Тому  за роки спільного життя Михайло звик до того, що все в домі має бути так, як він забажає , і досить часто атмосфера в сім’‘ї залежала суто від настрою господаря. Сама ж Настя намагалась не викликати у ньому гнів. Та нині вона була дуже заклопотана домашніми  справами,  і надто пізно побачила Михайла. Настя угледіла чоловіка лише тоді , коли він ступив вже у двір, тому заховатись від знервованого господаря ще й з дітьми не встигла, бо його кроки було чути вже надто  близько...
Відчинивши двері до хати, Михайло спантеличено зупинився і протер очі. Перед ним стояла дружина і суворим та серйозним поглядом  дивилась на нього.Тільки тепер він помітив, що завжди охайно випрасуваний  фартух на дружині, зараз недбало стирчав, заправленим за пояс . І тут, господаря переповнили одночасно протилежні почуття: гнів, подив, розгубленість і ... любов. Якусь мить він дивився прямо в блискучі карі очі дружини, потім тихо та насторожено підійшов до неї, ніжно обійняв, і вони посміхаючись зайшли до кухні.
-Ну що, кохана, будемо вечеряти?
-Обов`язково, Михайлику, тільки на жаль,  знову вареники не встигла приготувати, донечка  цілий день  була не спокійна.
-Не біда, - посміхнувся Михайло і підморгнув дружині, - хай будуть млинці. Головне, щоб фартух з капелюхом завжди залишались  на своєму звичному місці.
~ДЛВ~