Рожевi троянди

Він сидів у міському сквері на почорнілій від дощу та вітру лаві, поблизу  лікарні матері і дитини. Ще зовсім молодий чоловік, але згорблений від горя та відчаю. Сльози  безперервним потоком заливали обличчя. Натрудженими долонями він намагався витирати їх , та намарно - ті бездонні джерела  текли, здавалось, з глибини самого серця... Плечі весь час здригалися  в неймовірних риданнях, і з грудей виривався тихий стогін відчаю ...
-Господи!!! Як швидко закінчилось моє щастя ... Світанок сімейного життя погас, ледве піднявшись над обрієм... А стільки було спільних мрій і бажань ... Стільки нездійсненних  планів... Ще зовсім недавно вони з коханою так турботливо  готувались до народження донечки... Купували колисочку, разом вибирали одяг, іграшки, різні дрібнички і ... мріяли, сміялись , уявляли , як по черзі будуть прокидатись вночі до крихітки ...    Та, не судилось.... Ніколи вже не прийде  мить, про яку він так мріяв... В мареві надій чи у сні  не раз бачив, як забирає дружину з донечкою з пологового будинку , а в руках у нього величезний букет її улюблених  рожевих троянд ... Ніжно стискає в обіймах кохану... Та в цей час образ прекрасного змінюється - і з чудового  букету поволі обсипаються  тендітні пелюстки ... Пелюстки їх спільного щастя, їхньої долі...  Сиплються  , сиплються.... лишаючи на стеблах одні колючки ... Від  ридань і душевної муки запекло біля серця  і здавило, немов лещатами скроні... Біль... Невимовна біль, якій, здається, не буде кінця повністю заполонила усе його єство...
  Його кохання, його надія, його мила дружина вже ніколи не посміхнеться до нього, не покладе свою тендітну долоню на його плече, не пригорнеться більше, не задрімає в його ніжних обіймах ... Вона вже у вічності, пішла від нього, не попередивши і не прощаючись ... Тільки лишила після себе частинку щастя, частинку самої себе - милу крихітку, котру носила під серцем, заради народження  якої і втратила власне життя. Згадка про донечку заповнила чоловіче серце почуттям ніжності і припливом якогось нового, невідомого донині почуття батьківської любові ... Це тендітне творіння по-особливому потребувало його уваги та ласки ... Саме від нього залежала тепер доля крихітки ... Чи зможе зробити її щасливою , щоб не відчувала так гостро  відсутність материнської турботи й тепла ...
  З лікарні донечку забирав вже без розкішного букету рожевих троянд - всі квіти в безмірній кількості спочивали нині на могилі його коханої ... Тепер він мусить взяти себе у руки і жити далі ... Жити заради донечки, заради її майбутнього щастя.
...Так і жив.. Віддавав усі фізичні і духовні сили на її виховання. Намагався створити умови, щоб не відчувала в житті дискомфорту чи недосконалості. Сам же мав непоправний  недолік - не чув з народження - тому спілкувався мовою жестів . Колись дружина добре розуміла його, і це ніколи не було для них бар’єром в спілкуванні..  Та й взагалі , вони розуміли один одного без слів.
  Спочатку такі відносини були і з донечкою, та згодом її погляди змінились не тільки на недолік батька, а й на саме життя. З милої люблячої дівчинки , вона перетворилась на юну панянку, котра стала соромитись свого батька, не бажала спілкуватися з ним в колі нових друзів. Мова жестів, без якої неможливо було ним зрозуміти однин одного,  їй здавалось, принижувала людську гідність ... Єдина донька, котрій батько віддавав свою безкорисну любов , зневажала рідного , навіть не приховуючи цього. Свою зневагу показувала непослухом і байдужістю. Виказувала постійно батькові, що той сам не знає, чого вимагає .... Бо невпевнений у житті, у своїх вчинках... Одним словом -  нещасний .
Він і сам розумів, що не вистачає йому у житті чогось головного, та чого саме - не освідомлював. Намагався знайти істину - та не там шукав де потрібно. Від того томився у муках і розпачі. Бо душею розумів , що не може дати доньці того, чого не має сам... Та Всевишній явив Свою милість до змученого душевним болем і пошуками істини чоловіка. Ця незабутня зустріч відбулась на залізничного вокзалі сусіднього містечка, куди приїздив побачитись з глухими друзями. Там зустрів  гурт молодих хлопців, котрі між собою розмовляли жестами, і мимоволі спрямував зір до їхньої розмови. Відразу зрозумів - що це не звичайні люди- мова у них була цікава - все про вічне, небесне... Часто вони вживали і’мя Бога, Спасителя... Було видно, що одному з них це все  було не зовсім зрозумілим,  і той постійно задавав питання... Ті самі питання, які цікавили і його... Сам не помітив, коли підійшов ближче до гурту, пильно вдивляючись до їхньої розмови... А потім не витримав  і піднявши руку для вітання, якось сором’язливо мовив:
-Я теж прагну знати істину, давно шукаю її ,  і з вашої розмови та виразу очей зрозумів, що вам вона знайома! Розкажіть мені про неї. Я втомився жити в душевних сутінках...
Так він познайомився з християнами, які з радістю розповіли йому про любов Ісуса  і вказали дорогу до спасіння. З тих пір Христос став для нього все у всьому! В душу вселилась радість, все єство заполонило  щастя. Яким блаженством тепер наповнилось  його життя.  Всі негаразди і печалі ставали другорядними,  порівняно з тою радістю, котру подарував йому Спаситель. Лише прокидався - серце наповнювало бажання спілкуватись з Господом. Читаючи Боже Слово - не помічав, як швидко збігав час. Особливо вражала сама жертва Відкупителя! Глибина любові Божої завжди з новою силою пробуджувала в ньому почуття невимовної подяки до Сина Божого! «Бо так полюбив Бог світ ...» - які дорогоцінні були  для нього ці слова. Вони стали  змістом всього життя ... Хотілось наслідувати свого Учителя, бажав любити,  так як Він. При можливості, завжди свідчив про любов Спасителя друзям та близьким, бо ж хотів, щоб і вони отримали ту радість , яку мав сам.
Його серце співало, славлячи  Бога  тоді, коли уста зробити цього були не в силі. Те блаженство, яке він відчував, ніби окрилювало, підносило над життєвими проблемами. Все земне і дочасне втрачало цінність, порівняно з тим, що дав йому Христос... Спасіння, прощення, вічне життя !!! Хто б міг подумати, що такі цінності можливо отримати даремно, просто повіривши. Чим далі роздумував над цим - тим більше дивувався любові і милості Господа! Серце наповнювало почуття подяки Всевишньому. І тільки іноді його затьмарювала тінь печалі  - від усвідомлення того, що донька не володіє цим неземним щастям, тоді він слізно починав у молитві просити спасіння для донечки... Так мріяв, щоб вона зрозуміла, що лише в Бозі справжнє щастя. Хотілось,  щоб донька  теж  могла зрозуміти цю істину,  стати на праведну  дорогу, щоб прийняла в своє серце Спасителя... Бо ж бачив,  - не має вона душевного спокою...  Страждає, як колись і він... Тож молився за неї і ревно вказував їй дорогу до спасіння. Та серце доньки лишалось байдужим і черствим до  істини. Не сприймала вона його слів... Постійно жалілась на долю, - глухий батько, життя без мами - все це зробило її серце закам‘янілим та жорстоким ... Друзі, котрі були для неї великим авторитетом, згубно впливали на формування іі особистості у підлітковому віці... Від них вона черпала багато негативу, сама ж нарікала на несправедливості у житті , і винила у всьому  батька... Того, котрий все життя намагався зробити її щасливою... А він, твердо віривши  , що щастя може дати тільки Бог, молився за доньку і вірив, що прийде час, коли вона стане на дорогу істини і отримає радість спасіння. Тепер, з допомогою Божою, тим більше  намагався гідно виховати її , встановлюючи у сім`ї  певні християнські правила. Цнотливість , ввічливість і Богобійність були на першому місці у його вихованні - і все це було оповите великою батьківською любов’ю, заради майбутнього щастя його кровинки.
    В день 16-річчя,  донька відчула особливу волю та самостійність  і додому прийшла надто пізно, можливо вперше, відкрито не рахуючись з батьківськими засторогами. Ще дорогою додому,  подумки собі вирішила: «найкращий спосіб захисту - це напад», отже коли отримала від рідного попередження та вимогу приходити додому вчасно - розсердилася. Очі заблищали гнівом і ненавистю, вони здавалось метали в бік батька пекучі іскри, котрі торкались самого серця і обпалювали жагуче, довго не загасаючи.
-Ти, ти...! Розумієш!? Я ненавиджу тебе! Ти завжди був причиною насмішок з мене однокласників та знайомих! Я ніколи не мала друзів, через тебе! Через твою глухоту! Розумієш?! Я ніколи не бачила того щастя, що інші діти, які мають нормальних, досконалих батьків! А ти, незважаючи на свої недоліки, завжди намагався обмежувати мене, ніколи не рахуючись з моїми бажаннями!!! З мене досить вже твоєї диктатури та контролю !!! А тепер, твої нові переконання!!! Зрозумій : вони мене зовсім не цікавлять !!! Ненавиджу твоїх поглядів на життя. Я не бажаю щоб ти псував мені стосунки з новими друзями , з якими я і хотіла відсвяткувати своє повноліття! Розумієш? З ними!!! А не з тобою!
Не всі слова вона встигала втілити в мову жестів, та злість і гнів, котрі так і лились гідким брудом з її вуст глибоко ранили батьківське любляче серце. Декілька разів він намагався спинити її, з любов’ю дивлячись в палаючі гнівом очі. З болем у душі, не міг усвідомити звідки в юній душі його доньки стільки зла і ненависті ... Можливо, це дійсно вплив  тих нових друзів, з котрими вона так боялась поламати через нього стосунки...? Він намагався знайти ту ниточку, котру здавалось непомітивши випустив, і цим самим втратив у житті найдорожче - щирі відносини  з єдиною донькою . Тепер вона дивилась на нього холодним відчуженим поглядом, дивилась так, ніби між ними не було нічого спільного , рідного... Такий погляд рвав на шматки батьківське серце, пік, ранив і знекровлював... Піднявши у благанні руки, він намагався привернути її увагу, пояснити ще раз по-батьківськи свої застереження щодо її дружніх відносин з молодими людьми сумнівної поведінки, хотілось довести до її свідомості, що всі його застереження та заборони були тільки заради  її щастя та безпеки, хотів ще раз показати на Того, Хто може дати справжнє щастя... але намарно... Донька навіть не дивилась у його бік, цим самим демонструючи, що вести далі діалог не має наміру.
Не бажаючи вислуховувати батьківські повчання та пояснення, зі злістю  вигукнула, що чашу її терпіння давно вже переповнено. Роздратованно гримнула дверима і  зачинилась у ванній кімнаті.



Не знала донька, що відбувалось у цей час в душі батька, котрого спогади повернули в 16-ти річну давність . Як сильно вона була схожа зовні на матір - його  кохану дружину. І як йому хотілось , щоб їх єдина донечка  унаслідувала її прекрасний характер. Після смерті дружини він вирішив лишитись один і жити лише для доньки . На протязі цих років не відкрив своє серце для жодної , бажаючої стати його дружиною... Тож  і сьогодні,  повертаючись з офісу, купив величезний торт та розкішний букет рожевих троянд, в надії привітати донечку, відсвяткувати день її повноліття...  Та два почуття болі супроводжували його на протязі всього дня. Перше - це була не вмираюча біль за минулим. Перед його поглядом стояла дружина... Чомусь тепер по-особливому її не вистачало... Ця біль перетиналась з іншою, ще більш пекучою, бо була свіжою... Біль за доньку... Він знав, що товаришує вона з особами, котрим чужі певні людські моральні цінності, девіз у яких: «бери від життя все можливе!» А це було повним протиріччям його принципам. Він не міг змиритись з відсутністю християнської моралі у житті доньки , не уявляв її в колі такої молоді, і тому намагався вплинути на ці відносини з новими друзями , по можливості не дати таким стосункам розвиватись. Та злість, якою було сповнене серце дівчини, тепер стіною стала між нею та батьком. Понурено сів він до  столу, поставивши обережно  на нього святковий  торт з букетом і чекав... Двері в ванну кімнату довго не відчинялися, тож стало зрозумілим  - що ніхто не планує з ним сьогодні спілкуватись ... Батько став на коліна і слізно почав молитися за доньку... Він розумів всю небезпеку того шляху, на котрий вона так твердо стала, і тому на серці було по особливому тривожно... Поволі піднявся, дістав з полиці аркуш паперу та кулькову ручку і повільно почав писати:
«Донечко! Ти знаєш , що є джерелом  мого натхнення і любові! Коли не стало твоєї мами - всю свою любов, всі сердечні почуття я переклав на тебе ! Надіюсь, ти помічала це на протязі твого життя! І Нині я знову хочу нагадати тобі про це - щоб в житті не трапилось пам’ятай - я люблю тебе!!!» Він поклав ручку та списаний аркуш паперу і скупа чоловіча сльоза впала на останні слова написаного... 
  Коли він, вкотре підійшов до ванної кімнати, побачив що двері ледь відхилені, і перед  очима батька  постала жахлива картина -  донька лежала без свідомості в калюжі крові.
-Господи! Змилуйся над нами! - тільки  й вигукнув. Схопив її  на руки, швидко побіг до машини, поклав на сидіння ззаду  і чимдуж погнав до найближчої лікарні ... Дорогою не припиняв молитись, благаючи Всевишнього спасти рідну.  На прохідній, тримаючи закривавлену донечку, ніяк не міг пояснити що саме трапилось, бо ж лікарі не розуміли мову жестів, та коли взяли дівчину  на обстеження - лікар тільки розвів руками ...
-Велика втрата крові... Жити їй лишилось лічені хвилини. Слів лікаря батько не чув, та по вигляду його обличчя зрозумів, що наближається смерть ...
-Ні, Ні!!! - кричало його серце і це ж саме він намагався показати в жестах. Лікар швидко наказав розшукати людину, котра розуміла би мову глухих . Медсестричка, що  прибігла по виклику лікаря, вся затремтіла, коли побачила бліде безкровне обличчя юної дівчини   і стривоженого чоловіка, очі якого виражали благання і муку!
-Спасіть її! - просив  він жестами! Вона - моя єдина донька!!! В мене нема більше рідних! Для кого мені жити?
-Ми не можемо вам допомогти! Вона втратила майже всю кров ... - приречено сказав лікар...
-Я її батько! Я віддаю свою кров!!! Нехай вона побачить мою безмежну любов!!! Я хочу щоб донечка могла жити! Їй не можна вмирати!!! Не можна!!! Вона не готова до зустрічі з Богом і може загинути навіки!!!
-Ви розумієте , що віддавши кров для вашої дитини, ви самі втрачаєте шанс жити? - запитав лікар тривожно через медсестру - перекладача.
-Так, я це дуже прекрасно розумію! Я готовий віддати власне життя, заради неї! Готовий !!! Христос віддав Своє життя заради мене, і я хочу чинити так, як мій Спаситель.
Лікар не до кінця розумів, що говорить батько дівчини, але по виразу обличчя було видно що суперечити йому нема змісту.
-Запропонуйте  йому написати згоду, ми не можемо втрачати часу, тут грає роль кожна секунда , - тихо, з трепетом мовив лікар до медсестри.
Батько швидко взяв папір, його рука не затремтіла , коли він підписував згоду на переливання своєї крові для доньки... А на зворотній строні паперу коротко написав :
-Віддаю власне життя заради тебе! Чиню це в повній свідомості і розумінні того, що Спаситель зі своєї любові зробив для мене набагато більше! Хочу щоб ти зрозуміла любов Христову... Бо ж Він ще раніше пролив Свою Кров для твого спасіння.... Живи так, щоб ця жертва не стала для тебе даремною ... Щиро тебе люблю! ...

Коли ліг на вказане лікарем місце, повільно закрив очі, і перед його духовним поглядом постав Спаситель світу на голгофському хресті... З пробитого терниною чола повільно стікала пречиста кров... А наповнені любов’ю очі, зазирали,  здається в глибину самого серця... Краплини Христової крові, які стікали обличчям, ніби зливалися  з його особистою кров’ю,і цим самим давали  впевненість в спасінні  доньки від фізичної і духовної смерті. На вустах з`явилась посмішка, а серце наповнив дивний спокій... З таким миром у душі перейшов у бажану вічність.

  Коли втомлені  повіки дівчини повільно відкрились, вона насторожено озирнулась навколо. Спочатку не зрозуміла де знаходиться, та ось  поряд на сусідньому ліжку побачила бліде обличчя батька, без будь яких ознак життя.  Від його руки , до її правиці була простягнена система крапельниці, скрізь були підключені безліч апаратів. Свідомість  почала відтворювати в пам`яті останні картини ... Вмить, жах наповнив її серце і з грудей вирвався важкий стогін:
-Тату!!! Таточку!?? Що я натворила ???  Прокинься, татусю! Розкажи мені все, що трапилось... Поговори зі мною !!! Я не хотіла смерті!!! Думала лише налякати тебе, щоб залишив в спокої мене зі своїми повчаннями! І ти залишив, але як? Якою ціною!?? Татусю !!! - здавалось і ліки, повільно капаючи в системі, плачуть разом з нею...
Лікар, котрий почув ридання дівчини, ввійшов в палату, сумно подивився на електронне табло, що стояло поряд з блідим обличчям чоловіка, підійшов до ліжка хворої, і поклавши руку на її голову ніжно погладив хвилясте волосся і  тихо промовив :
-Не клич батька... Він вже  тебе всеодно не почує! Бо життя його закінчилось... Він помер, щоб ти могла жити, бо віддав  для цього  власну кров...
Ридання, стогін і відчай вирвались одночасно з грудей дівчини з новою силою ... Лікар не намагався вже її заспокоїти, лише подав листок паперу , на якому були написані останні слова батька і вийшов з палати. ...
-Татку!!! Татусю!!! Що я можу змінити, щоб виправдати цю  любов? ... Господи!!! Помилуй мене і спаси!!! Серце від  душевного болю розтиналось на частини і разом з тим в підсвідомості зрів плід розкаяння. Сльози, котрі нестримним потоком текли з очей, мали здатність очищати душу, давали можливість переосмислити  життя і його цінності...

Коли повернулась з лікарні - вдома на неї чекала німа гнітюча тиша..., та букет зів‘ялих рожевих троянд на столі. Все лежало неторканим з того фатального вечора... Біля коробки з тортом, лежала записка від батька... Тепер вона була зволожена її сльозами... Впавши на коліна , вона довго ридала і просила в Господа змінити її життя ... З колін піднялась вже новою людиною ... народженою згори, з чистим серцем ...

... З тих пір минуло багато років, відцвіла її юність опалими пелюстками самотності, , та на могилі  рідних завжди лежать свіжі букети рожевих троянд, як свідки подяки за віддане з любові  ради неї  життя.

Післямова:
Божий Син в Своїй безмежній любові до людства  на Голгофькому хресті віддав Своє життя, проливши Святу  Кров... Він пішов на смерть заради нас,  грішників!!!
Його любов ні з чим незрівняна і вічна!!!
А чим віддячив ти Святому і Невинному за спасіння твоє ???
Він помер! Щоб ти міг жити !!!
~ДЛВ~