Особливе Рiздво

          ОСОБЛИВЕ РІЗДВО
Морозний   вечір грудня сипав на землю сріблястими сніжинками , які при світлі ліхтарів виблискували тендітними кришталиками, і  всі дерева та будівлі  на бульварі здавались прикрашеними  в святкові гірлянди. Іванко поволі піднявся з ліжка ,  понуро визирнув крізь маленьку  цятку на розмальованому морозцем вікні, котру ще вдень довго продмухував та протирав худорлявим пальчиком , знову витер на ній свіжу намерзь, і став  спостерігати за метушнею  на вулиці. Святково прибрані вітрини магазинів до різдвяних свят, мереживо кришталевих сніжинок так і манили на свіже повітря хлопчину  -  і на оченята знову навернулися непрошені сльози. Не раз намагався приховати їх  від стурбованої матусі , - але у нього це не виходило... Впалі оченята постійно зволожуватись   і пекли... Вихудлими кулачками він весь час витирав мокрі  щоки... Та чомусь ті непрошені сльози виступали постійно  з очей, затримуючись якусь мить на довгих віях,  і поволі стікали блідим обличчям. В грудях нестерпно пекло, а все тіло, здавалось, огортало   кригою...
Іванко повернувся до настінного календаря і важко зітхнув :
-Вже скоро Різдво, а я почуваю себе, ще гірше аніж в лікарні... Неправду сказав лікар, що до свят одужаю.. Неправду ...
В цю мить  приступ задушливого кашлю  вирвався з його грудей з новою силою, в очах враз потемніло, і він безпорадно відкинувся  на подушку...
На кашель в кімнату прибігла мати, схилилась над ним і теплим рушником протирала уста, обличчя і очі... Руки її помітно тремтіли, здавалось вона ледве втримує пляшечку з заспокійливою мікстурою .
-Мамо! Мені ще довго?
-Що, довго, синку? - з хвилюванням запитала вона і лагідно подивилась у впалі очі сина.
-Ще довго мені мучитись ? Цей жахливий кашель... Я вже більше не можу... Лікар казав, що я на Різдво  буду здоровий, а свято вже зовсім скоро ... О, мамо! Чомусь мені так страшно... Іванко втомлено закрив повіки, і з під темних вій знову виступили сльози... Заплакала і мама, тільки намагалась приховати це від сина , щоб той не бачив її сліз... Вона теж добре розуміла , що хвороба його не минає, тільки нічого не могла вдіяти ... Її серце краялось на шматки, від усвідомлення того, що Іванко може піти від неї... Піти так само, як і любий чоловік, без якого вона і виховувала тепер сина. В самотності , часто у відчаї , Ганна згадувала той страшний день,  коли не стало Миколи - батька Іванка... Ще зовсім молодим був, коли трапилась та страшна трагедія: пішов з дроворубами до лісу, щоб заготовити дров на зиму і ... не повернувся... Забило дерево... Іншого дроворуба покалічило, а він загинув на місці... Як нині пам’ятає Ганна - бігла до лісу наче несамовита ... Хустина весь час спадала на плечі, щоки горіли полум’яними плямами , а вона відчайдушно тільки промовляла :
-Невже? Невже???  - Хотілось вірити , що побачить його живим... Хай навіть і скаліченим ... Але вістка про його смерть - була жахливою  правдою... Микола нерухомо лежав на землі розкинувши руки, і в холодному погляді очей вже не було жодної іскорки життя... Ще підбігла до нього, нахилилась ридаючи, і почала витирати своєю хустиною зі скроні кров... Щось намагалась вимовити, та раптом втратила свідомість... Що відбувалось далі - пам’ятає ніби крізь пелену туману... Похорони... Цвинтар... І маленький син на руках... Коли лишилась у хаті сама з дитиною,  - почала усвідомлювати, що це не сон... Рана серця кровила, не збираючись гоїтися... Хотілось померти разом з Миколою, щоб не переживати це горе знову і знову, щезнути  десь в небуття... просто - не існувати... Та здоровий глузд підказував, що треба жити. Жити не дивлячись на обставини й муки... Жити заради сина... І долаючи біль у серці та розпач, Ганна щоразу збиралась силами і давала собі обіцянку: Буду жити, хоча  би заради того, щоб син виріс щасливим. І так жила, віддавала всю себе для дитини, не шкодуючи сил і часу... Іванко для неї став усім: закрив собою світ - крім  нього, для неї нічого не існувало ... Навіть поява у їхньому містечку якихось незвичайних віруючих - абсолютно не вплинула на її цікавість... Її давно вже минали сусіди і знайомі, з котрими Ганна не намагалась мати нічого спільного ... Їй завжди здавалось, що в людях нема співчуття до горя інших, тому замкнулась у власному світі  і бачила у своєму житті лише сина.
А Іванко ріс хворобливим , але веселим і життєрадісним хлопчиком. Коло його друзів весь час ширилось,  на подвір’ї Ганни завжди було шумно та гамірно . Мати ніколи не забороняла синові збирати  товаришів у дворі, вона тішилась, що той не одинокий.  Не хотіла щоб був таким , як вона сама - заручником самотності...  Тому раділа кожному товаришу сина на подвір’ї... Ось і восени Іванко прибіг зі школи,  тримаючи за руку незнайомого хлопчика...
-Мамо! -вигукнув з порогу... Знайомся, це мій новий товариш - Мирон. Знаєш, він не хотів йти до нас додому, та я йому розказав, що ти завжди з радістю зустрічаєш моїх друзів і він погодився...
-Так, синку! -мені приємно, коли ти щасливий ! Заходьте до хати - саме вареників з вишнею наварила, пообідаєте ...
Так Мирон став частим гостем у домі Ганни. Він помітно відрізнявся від інших хлопчаків, не тільки поведінкою, а й здавалось - зовнішністю... Завжди охайно та скромно вдягнений, Мирон був спокійним і врівноваженим хлопчиком. Ганна бачила, що Іванко й сам намагається наслідувати Мирона, і раділа, що син таким чином  тягнеться до добра... Одне бентежило її - сім’я, в якій ріс Мирон, була якоїсь незрозумілої для  Ганни віри... Батьки його, та й сам Мирон, не визнавали ікон, не носили  хрестик, та молились якимись незвичними молитвами, котрих не було в жодному молитовнику... Просто розмовляли з Богом, як ніби за одним столом сидять... Такого Ганна раніше не зустрічала ... І в душі називала сім’ю Мирона -диваками. Іванко теж ходив до друга бавитися і той його почав запрошувати на богослужіння, де вони збирались помолитись Богу. Іванко знав відношення матері до дивної віри  Мирона та його батьків, тому на зібрання до них ходив потайки...  Як йому там подобалось! І пісні, і вірші, і молитва наповнювали його дитяче сердечко чудовим миром, і так хотілось бути добрим, таким як Мирон. Товариш розказував йому, що приїхали вони сім’єю у цю місцевість , щоб розповідати людям про Бога.
-Люди у вашому містечку не знають живого Бога, але Він бачить вас і хоче щоб всі спаслись. - по дорослому розповідав Мирон.
Перші заморозки листопада, що прийшли цьогоріч так несподівано , звабливо тягнули  малят на ставок. І хоча вдалий морозець ще не встиг скріпити добре кригу, як хлопчаки дружньою ватагою навипередки помчали  до ставка, щоб кататись на ковзанах. Захекавшись від швидкого бігу, Мирон ускочив до хати товариша  і, впустив за собою до сіней хмару морозної свіжості.
-Доброго дня, тітко Ганно! А де Іванко? Він йде з нами на ставок? Там такий лід! Ух...! - з задоволенням видихнув останню фразу хлопчик.
-Ой, Мироне! Що ви надумали!? - хвилюючись промовила Ганна. Ще лід надто небезпечний ... морозець лише декілька днів тримається ... Краще в садку пограйте. Іванко, який зайшов у цю хвилину в кімнату, почув останні слова матері і з благанням промовив:
-Матусю! Відпусти на ставок... Я ж не сам туди піду. Та й коли тріщатиме лід - ми не будемо лізти туди. Подивимось на старших хлопчаків, чи витримує їх крига... Ну відпусти ж , га?
Іванко так благав, що мати не змогла йому відмовити, і наказавши тепло вдягнутися  і довго не затримуватись пішла займатись домашніми справами...
... Вже сутеніло, коли почула на подвір’ї якусь метушню і  незнайомі чоловічі голоси. Між ними чувся чи то плач чи стогін Мирона і ще когось з хлопчаків, - вона не могла його розпізнати ... Швидко витерла в рушник вологі руки і вибігла на подвір’я ... Перед нею стояли двоє чоловіків, що тримали ноші, на яких лежав Іванко... Він важко  стогнав  і щось не до ладу говорив... Видно було, що він марив...
-Господи милостивий! Що це з ним трапилось? - заголосила Ганна і кинулась до ношів.
-Покажи, куди його занести ... - тихо промовив один з чоловіків... -Він провалився під лід і довгий час пробув в крижаній воді... Добрі люди врятували його... Але... сильне переохолодження і він не приходить до свідомості ... Мабуть ... великий стрес...
-Лікаря! Лікаря!  - голосила Ганна! Чомусь обличчя Іванка дуже їй нагадало  таке рідне і незабуте Миколчине.., і вона розридалась, заламуючи руки...
-Не плач, жінко! Зараз буде лікар. Хлопчика терміново потрібно госпіталізувати, аби врятувати життя...
Ганна поїхала у лікарню разом з сином... Згадуючи перші дні у палаті  біля хворого, дні боротьби за його життя, у неї тремтіли руки й підборіддя ... Хотіла молитись - та не вміла, хоча чула не раз молитву Мирона, але тепер спогади про цього хлопчика викликали в ній хмару неприязні. В своєму горі вона винила його, бо ж саме Мирон покликав Іванка на ставок... І не зупинив його, коли той йшов так далеко по кризі ... А тепер життя її сина було в небезпеці, а товариш його, як ні в чому не бувало, ходив собі до школи та бавився з іншими хлопцями. Ганна, потайки від Іванка ,  заборонила Миронові відвідувати її сина  в лікарі, не до кінця усвідомлюючи свої дії ... Чи то видужував Іванко повільно, чи то хвороба давала ускладнення, але чомусь не покидав його задушливий кашель... і трималась  висока температура ...  Довгий місяць провів у лікарні, в самотності... Весь час бачив біля себе тільки лікарів та маму... А так хотілось ще спілкування  із друзями  ... Хоча розумів, що бавитись з ними зможе не скоро ... Але,  хоча  б Мирона побачити... Іванко думав, що друг забув про нього, хоча в душі не приховував образу.
-Чому він не приходить до мене ?- подумки журився хлопчик і не здогадувався, скільки часу проводив Мирон в молитві за нього, скільки сліз пролив, що не мав можливості бачитись з товаришем...
   Іванка відпустили з лікарні на різдвяні та новорічні свята, хоча набридливий кашель не покидав його ні вдень ні вночі ... Але вже не так дошкуляла висока температура.  Лікар побажав хлопчику швидкого одужання , та в його очах чомусь Іванко запримітив  сум, а Ганна -  якусь безнадію ...
-Лікарю! Чи можна сподіватись на краще? Мене бентежить його стан ... Чомусь не зникає той задушливий кашель... 
-Запалення легень  швидше всього дало  якесь ускладнення... А в хлопчика вельми слабкий імунітет... організм не має сили боротись з хворобою...
Лікар понуро похилив голову...
-Ми намагаємось допомогти , але... Ви моліться ... Бог знає... Він може все...
    Вдома Ганна довгими зимовими вечорами стояла на колінах перед іконами, запалювала свічки і молилась святим, благаючи оздоровити сина, та чомусь їй здавалось що ніхто не чує тих надривних молитов... Слова благань , підіймаючись вверх, глухо торкались стелі і ніби падали назад,  застигаючи мертвими перед нею, що стояла нерухомо  на колінах...
...Новий приступ кашлю сина примусив її відірватись від сумних дум, і вона простягнула йому ложечку з мікстурою. Ганна намагалась триматись бадьорою перед сином , вона виконувала всі вимоги лікаря, вчасно давала необхідні ліки, але полегшення не наступало ... Вона ніжно торкнулась чола хворого ...
-Знову жар... - вимовила якось приречено і по шоці скотилась сльоза...
-Мамо! Чому Мирон не приходить до мене? Боїться захворіти так як я? Чи забув про мене?
-Ні синку, він пам’ятає тебе... і, думаю любить ...  просто, поки що це неможливо - сказала Ганна і винувато подивилась синові в очі.
-Тоді піди ти до нього, і попроси Мирона   Та його рідних молитись  за мене ...  Вже скоро Різдво, а я так хотів святкувати його з ними у зібранні... Туди зійдуться всі віруючі друзі і знайомі, будуть співати пісень, проповідувати, декламувати вірші ... Якби мені хотілось бути серед них... - сумно закінчив Іванко...
-Звідки ти про це знаєш, синку? Хто тобі таке розповідав? -збентежено запитала Ганна.
-Пробач, мені мамо, що я приховував це від тебе ...  Але я не раз бував в них у домі на богослужінні і багато чув про Бога... , А Мирон говорив , що Різдво - це щось набагато більше, ніж колядки та смачна кутя... Різдво - це народження Божого Сина, Який  зійшов з неба, щоб спасти людей від  гріхів... Він багато мені розповідав, але я все не міг запам’ятати... Тоді він  сказав, щоб я почекав до Різдва і тоді сам все дізнаюсь на зібранні... І я так чекав... Але  тепер, щодня почуваю себе все гірше... І боюсь, що не доживу до свята,  так і не дізнавшись про справжнє Різдво ... Його темні очі заблищали від сліз, а мати , не в силах стримувати ридання вибігла з кімнати ...   
    Якою спустошеною і нещасною почувала вона себе тепер....! Її щоденні молитви не покращували стан сина, та й коли бути відвертою , вона і  не знала,  як правильно кликати до Бога... А тут... Іванко просить молитись  за нього Мирона... Він вірить в силу його молитви... В душі Ганни почалась відчайдушна боротьба... З однієї сторони - вона розуміла,  що сама зарадити хворобі  сина не в силі, та й лікарі останнім часом розводять руками... Але йти до Мирона, до цього хлопчика, якого вона так вороже прогнала з коридора лікарні... О, ні!!! Але що ж вона має робити??? Та любов до сина і страх втратити його, примусили її прийняте таке непросте рішення. Ганна швидко вдягнулась,  на ходу покриваючи голову пуховою хустиною, і не гаючи часу, поспішила  до будинку де проживала сім’я християн ... На її стукіт двері відчинила молода жінка, зовні дуже схожа з товаришем її сина ,  і Ганна відразу зрозуміла що це мама Мирона. Приємна скромна зовнішність, гарна зачіска, покрита тонкою хустиною і сором’язлива посмішка чомусь зразу викликали довіру в серці Ганни.
-Чим можу бути корисною? - привітно запитала та, і запросила гостю до хати...
-Розумієте! Іванко дуже хворий...  Лікування йому не допомагає ... Сьогодні знову стало  гірше... Я вже не маю сили... Він просить, щоб ви і Мирон молились за нього... - почала говорити Ганна, плутаючись на кожному слові .., І ... Різдво... Він дуже хотів святкувати з вами Різдво ... але... -і вона розплакалась. Олена, так звали жінку, намагалась заспокоїти її. Та сльози Ганни, як води зірваної дамби, потоками полили з очей,  і вже не в силі були зупинитись. Тоді Олена просто пригорнула Ганну до себе і заплакала разом з нею... Це зворушило жінку до глибини душі, вона підняла заплакані очі на Олену і тихо промовила:
-То ви будете молитись, так?
-Так! Обов`язково !!! Сьогодні мій чоловік з Мироном прийдуть до вас додому, і будуть молити Бога про зцілення Іванка... Тільки вірте - Всевишній Господь може все!
Додому Ганна йшла повільною ходою, з трепетом спостерігаючи за пролітаючими сніжинками... Пізній зимовий вечір ніби заворожував своєю красою... Вона зупинилась, підставивши обличчя назустріч кришталевим зірочкам, і в надії підняла до неба руки:
-Всевишній, дай мені віри... - вимовила Ганна і прискорила ходу,  бо ж вдома на неї чекав хворий Іванко.
   Тільки зайшла до хати й зняла хустину, як на подвір’ї почулися  знайомі кроки Мирона, і його веселий голос, що перемовлявся з приємним чоловічим басом... В двері постукали - і, вибиваючи сніг з чобіт,  до хати зайшов Мирон з батьком.
-Доброго вечора, вам, Ганно! І де ми можемо побачити нашого дорогого друга? - привітно промовив старший відвідувач ... Від цих слів на серці в  неї стало так тепло, що хотілось знову заплакати, та вона стрималась і, повернувшись  у бік кімнати Іванка,  мовчки повела за собою гостей. Хворий не спав, лише важко дихав, стримуючи пориви кашлю, та коли побачив Мирона з батьком - його пересохлі вуста озорила яскрава посмішка...
-Я вас чекав! Я вірив, що прийдете ... - з радістю промовив хлопчик.
 Ніколи в житті не забудуть слів молитви Іванко і його мати ... Ця молитва не йшла ні в які порівняння, з тими, що посилала Ганна в небо, стоячи під іконами... Сльози ... Гарячі  сльози лились з її очей, а в душі - зароджувалась віра... Коли Мирон з батьком виходили з кімнати, товариш підійшов до хворого і тихенько на вухо прошепотів:
-Ми з татом будемо в пості, щоб Бог почув нашу молитву і зцілив тебе... І таємничо посміхнувся до Іванка...
-А що це? Піст... - зацікавлено спитав той...
-Це відмова від їжі і води цілий день, заради того, щоб бути почутими Господом.
...Через декілька днів, ввечері, Іванко тихо покликав маму і попросив:
-Хочу вареників, мамо! З вишнею, як ти робила нам з Мироном, пам’ятаєш?
-Мати торкнулась чола сина і здивовано вигукнула:
-Синку!!! Це диво!!! - раз по раз вона протирала спітніле чоло Іванка і як заведена повторювала:
-Диво! Диво!!!
Наступного дня хлопчика відвідав лікар і полегшено зітхнув:
-Переміг хлопчина хворобу, Богу дякувати... А ми вже думали...
-Лікарю! А це не я її переміг, а Бог... за мене друзі молились! - якось урочисто промовив Іванко.
У різдвяний свят вечір Ганна разом із сином йшла до будинку віруючих, де християни зібрались на святкове зібрання, в честь народженого  Спасителя! Радо зустрічали Іванка з мамою знайомі та друзі, вітали зі святом... І хоча в блідому хлопчику важко було впізнати  веселого і рухливого товариша Мирона, всі дуже раділи його приходу і подумки дякували Бога за чудове зцілення...Коли розпочалось зібрання, Ганна слухала проповідь і співи, затамувавши подих, і здавалось поглинала кожне сказане і проспіване слово ... А коли в кінці зібрання за кафедру вийшов батько Мирона, і запросив до покаяння тих, хто бажає щоб в їхніх серцях народився Христос, Ганна не зволікала ні хвилинки: її серце відкрилось для Спасителя. Той хто дивно прийшов у цей світ, творив чудеса, коли ходив по землі, -  зробив диво і в її сім`ї ... Тепер вона бажала поєднати своє  життя назавжди з Ісусом Христом, котрий  з любові Своєї до людства залишив славу неба і прийшов на грішну землю. Хотілось  бути завжди із Спасителем, який і її бажав простити і спасти ... Ганна вийшла до кафедри і в смиренні стала на коліна. З її вуст полилась щира молитва покаяння... А коли  відкрила очі - побачила біля себе сина, котрий теж прихилив коліна для молитви. Обличчя його світилось радістю і щастям. Це Різдво, дійсно стало для них особливим.
~ДЛВ~